Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
12.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

13 червня.

Сьогодні згадуємо:

  • письменник-новеліст, член Покутської трійці;
  • поет-шістдесятник, один з представників напряму «тихої лірики»;
  • художник-абстракціоніст;
  • начальник караулу воєнізованої пожежної частини, о тушила пожежу після вибуху на Чорнобильській АЕС;
  • сучасний письменник.

А також вшановуємо пам’ять загиблих героїв російсько-української війни, які ціною власного життя зупинили навалу «русского міра» на нашу країну.


Отже, почнемо:

 

МАРКО ЧЕРЕМШИНА (1874-1927) – письменник-новеліст, громадський діяч.

Справжнє ім’я письменника –  Іван Юрійович Семанюк. Народився в селі Кобаки Косівського повіту в Галичині (тепер село в Івано-Франківській обл.), котра на той час була частиною Австро-Угорської імперії, в селянській родині.

Коли хлопець закінчив школу, батько відправив його до Коломийської ґімназії. Лекції велись польською мовою, якої хлопець не знав, однак незабаром вивчив її, став одним із найкращих учнів. Після ґімназії і виїхав до Відня, щоб здобути фах лікаря. Однак платня за медичну освіту була така висока, що він змушений був обрати більш дешеве навчання на правничому факультеті Віденського університету. Отримавши диплом адвоката, розпочав працювати адвокатським помічником у Делятині, а з 1912 адвокатом у Снятині, де активно займався громадсько-політичною, літературною і культурно-просвітницькою роботою. Під час Першої світової війни мешкав в рідному селі Кобаках, а по її закінченню повернувся у Снятин, де прожив до кінця життя.

Володів 13-ма мовами, у своїх художніх перекладах не користувався підрядником. Досліджував духовний світ Гуцульщини і збирався видати відповідну наукову працю.

Раптова смерть під час відвідин могили батька (стався серцевий напад) не дозволила йому зреалізувати письменницьких планів.

Ще під час навчання у гімназії, юнак зацікавився тогочасним життям у Галичині і на Буковині, передплачував майже всі тодішні часописи. На цей час припадають і його перші літературні спроби, які він підписує псевдонімами Василь Заренко, Марко Легіт. Згодом Марко Черемшина написав свій перший твір-драму «Несамовиті» і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом «Зоря». Хоч драма була оцінена рецензентами позитивно, вона ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився, збереглися лише два уривки чорнового автографа.Нне ставши драматургом у повному розумінні, він став згодом визначним майстром психологічних новел, характерною прикметою яких є глибокий драматизм.

Перше оповідання «Керманич» надрукував 1896 у газеті «Буковина».

Упродовж 1900—1901 років у львівському «Літературно-науковому віснику» і чернівецькій «Буковині» була надрукована низка оповідань, які склали першу книгу письменника — «Карби. Новели з гуцульського життя», присвячену зображенню життя темного й зубожілого гуцульського селянства за Австрії. Саме ця книжка відразу поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів початку XX століття.

Після «Карбів» у творчості Черемшини залягла довготривала перерва, по якій з 1919 почали з’являтися його новели, присвячені руїні галицького села, спустошеного подіями Першої світової війни: «Село вигибає», «Село потерпає», «Бодай їм путь пропала», «Перші стріли» тощо.

Третій тематичний цикл становлять оповідання, писані про життя селянства під гнітом польської влади: «Верховина», «Ласка», «Коляда», «На Купала на Івана» та ін. Сучасна письменникові критика відзначала високу майстерність письменника і багатство народної, часто ритмізованої мови.

Зважаючи на спільне селянське походження і тематику творчості та дружні особисті зв’язки, в історії літератури Черемшину, Василя Стефаника і Леся Мартовича часто об’єднують під назвою «Покутської трійці».

Докладно про творчість Марка Черемшини можна почитати тут: https://ukrlit.net/biography/cheremshina.html

 

ВАСИЛЬ МОРУГА (1947-1989) — поет, журналіст, перекладач. Головний редактор дитячого журналу Барвінок.

Народився на Донеччині у родини селян, які працювали у колгоспі. Батько помер до народження сина – від ран, отриманих у часі Другої світової війни. Коли Василеві виповнилося три місяці, мати переїхала до с. Федорівка (с. Чубарівка) в Запорізькій області — до своїх батьків.

Василь із золотою медаллю закінчив школу. Перші вірші з’явилися в районній газеті. За рекомендацією обласних органів преси Моруга їде навчатися до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Служив в армії. Працював у багатотиражці заводу «Арсенал» у Києві.

Починав як адепт «тихої лірики». В його віршах – теми людських стосунків, особистісних проблем, сенсу життя звичайної людини, а також захопленість природою. Віршів на теми, що віталися совєтською критикою – про партію, комсомол, революцію, трудові подвиги, шлях до комунізму, дружбу народів тощо – не писав, тому не став помітною фігурою офіційного літературного життя. В неофіційному ж був визнаний як тонкий і спостережливий лірик, який звертається до неявних, але глибоких питань життя.

Будучи головним редактором журналу «Барвінок» у 1985-1989 роках, доклав багато зусиль для піднесення його художнього рівня і популярності. Написав чимало творів для дітей, для яких також характерна відсутність заідеологізованості. Перекладав з болгарської, іспанської, французької мов.

Поет загинув у автокатастрофі у розквіті свого творчого життя.

Тут є приклади поезій Моруги: http://ukr-lit.net/moruga/1380-virshi.html , зокрема:

 

ПОРТРЕТ ПО ПАМ’ЯТІ

Пекельне дійство: ошалілий віз
Нахрапом різав поле безборонне,
І свіжі ріллі, і пахкий покіс.
І дід збагнув: не зупинити коней.

І кинув віжки. На ярах крутих
Розбитий віз уже горбатив спину.
В останню хвильку дід таки устиг
В копицю сіна скинути дитину,

А сам…
До вчора ніжна, ковила
В стонадцять ран йому вп’ялася люто:
Коли з села поназбігались люди,
Суха земля вже кров його спила.

Зібгався день. Заходила гроза.
А дід, немов з буденної дороги
Прийшовши,
ще сусідові сказав:
— Злякався твій хлопчак. Утіш малого.

1973

 

ТИБЕРІЙ СІЛЬВАШІ (1947) – художник-абстракціоніст.

Народився в м. Мукачеве. Навчався в Республіканській художній школі ім. Т. Шевченка в Києві і в Київському державному художньому інституті у професора Тетяни Яблонської.

До 1991 року працював над створенням діафільмів на Українській студії хронікально-документальних фільмів.

Вперше картини Сільваші брали участь у виставці в Москві в 1985, де в Центральному будинку художника були представлені роботи восьми молодих українських художників. У складі виставкома Всеукраїнської молодіжної виставки 1987 року сприяв просуванню художників «Нової хвилі», був організатором і куратором пленерів та виставок молодих художників «Седнів-88», «Седнів-89». Організатор, головний ідеолог і учасник артгрупи «Живописний заповідник».

У 1993 році відбулася перша персональна виставка Тіберія Сільваші «Живопис» в галереї «Espace Croix-Baragnon» в Тулузі. Потім були численні персональні та групові виставки в Києві, Москві, Відні, Мюнхені, Парижі, Тулузі та інших містах Європи. У 1995 переміг у номінації «Митець року» на Міжнародному Арт-фестивалі в Українському Домі в Києві.

У 1987 році художник перейшов до нефігуративного (абстрактного) живопису. Про свою творчість художник розповідає так: «Був час, коли я розповідав історії. Речі, які я роблю зараз, вже важко назвати картинами. Це скоріше кольорові об’єкти (не живописні, а кольорові). Вони є об’єктами споглядання. Вони є реальністю. Колір парадоксально поєднує в собі есенціальність і енергійність. Колір для мене є засобом бачити світ. Він існує для мене як субстанція, як матерія, в яку я вкладаю свої спроби порозумітися зі світом. Тіло живопису є дискурс таємниці. І найбільша з них – це колір».

Поживитися роботи художника: https://zakarpat.brovdi.art/khudozhnyky/myttsi-zakarpattia/silvashi-tiberij#parentHorizontalTab2

 

ВОЛОДИМР ПРАВИК (1962-1986) —офіцер, під час аварії на ЧАЕС начальник караулу 2-ї воєнізованої пожежної частини.

Народився в місті Чорнобиль Київської області. В органах внутрішніх справ СРСР з 1979 року. У 1982 році закінчив Черкаське пожежно-технічне училище МВС СРСР.

Колективний подвиг здійснили 28 бійців-пожежників в першу годину після аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року. Особливо відзначилися тоді майстер спорту СРСР старший сержант Василь Ігнатенко, кандидат у майстри спорту лейтенант внутрішньої служби Віктор Кібенок, першорозрядник лейтенант внутрішньої служби Володимир Правик, майор внутрішньої служби Леонід Телятников і багато інших.

Під час гасіння пожежі на Чорнобильській АЕС Володимир Правик отримав високу дозу опромінення. З підірваним здоров’ям він був відправлений на лікування до Москви. Помер у 6-й клінічній лікарні 11 травня 1986 року. Похований у Москві на Митінському кладовищі.

За мужність, героїзм і самовіддані дії, проявлені при ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, Правику посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

 

АРТЕМ ЧЕХ (1985) — письменник.

Справжне ім’я – Артем Чередник. Народився в Черкасах. З 2002 року мешкав у Києві. За освітою соціолог, втім, за фахом не працював. Має досвід роботи актором Черкаського драматичного театру, охоронцем, продавцем, промоутером, журналістом, копірайтером, художником-моделмейкером.

З травня 2015 по липень 2016 — солдат Збройних Сил України, старший стрілець та навідник БТР.

Дебютував 2007 року романом «Цього ви не знайдете в Яндексі». Наступного року виходять одразу дві книжки:  «Анатомічний Атлас. Важко бути жабою» та «Пластик».

Окремі твори Артема Чеха були перекладені німецькою, англійською, польською, чеською, російською мовами та видані у зарубіжних періодичних виданнях та альманахах. Серед головних складових його творів: сюрреалізм, гротеск, філософія, літературні експерименти і автобіографічність.

Після служби в АТО видав дві книги, писані в армії – «Точка нуль» та «Район «Д».

Як на мене, то творчість Артема Чеха – приклад стрімкої еволюції від епатажного самокопирсання до глибокого аналізу художніми засобами психологічних і соціальних реалій сьогодення.

Інтерв’ю з письменником, в якому йдеться про дві останні на цей час книги – «Точка нуль» та «Район «Д»: https://opinionua.com/2019/08/20/artem-chex-lyudi-potrebuyut-tix-xto-kazatime-metaforami-pro-golovne/

Сторінка в ФБ Artem Cheh

 

Пом’янемо захисників України, які могли б 13 червня святкувати день народження – якби не російська збройна агресія, яку вони зупинили ціною власного життя.

 

СЕРГІЙ ЛОБОВ (1988-2016) — майор ЗСУ.

Народився в місті Харків. Випускник Військового інституту танкових військ. Майор, командир роти глибинної розвідки, 74-й окремий розвідувальний батальйон.

18 червня 2016 року загинув поблизу Луганського внаслідок підриву на протипіхотній стрибучій міні з «розтяжкою»: розвідники щойно встановили апаратуру для прослуховування та рушили вздовж лінії розмежування. Командир роти зупинив основну групу та з двома бійцями пройшов ще 50 метрів, в цей час поряд вибухнула міна. Сергій зазнав поранення у голову, помер під час транспортування до шпиталю.

Без Сергія лишилися батьки, два брати та вагітна на той час наречена — вже після смерті батька народився син Тимофій.

 

ІГОР ШКЛЯР (1986-2014) — солдат 41-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-2» ЗСУ.

Народився в селі Короп на Чернігівщині. Після школи служив у лавах ЗСУ, стрілець, помічник гранатометника. Працював у Коропі на різних роботах, остання робота — СТО.

18 березня 2014 року мобілізований, служив у 41-му батальйоні територіальної оборони «Чернігів-2». З червня 2014 року перебував у зоні АТО. Служив в Шахтарському районі Донецької області.

17 серпня 2014-го зазнав важких поранень у боях під Дебальцевим. Понад тиждень лікувався у харківському та київському шпиталях, врятувати його життя лікарям не вдалося.

Без сина лишились батьки.

 

ІВАН КУДЕНЬЧУК (1983-2014) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Панасівка на Дніпропетровщині. В часі війни — командир відділення 502-го окремого батальйону радіоелектронної боротьби (Черкаське, Дніпропетровська область).

Загинув під час виходу з оточення під Іловайськом поблизу села Новокатеринівка (Старобешівський район) «зеленим коридором», який російська армія перетворила на коридор смерті для захисників України. 2 вересня 2014-го тіло Івана Куденьчука разом з тілами 87 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до запорізького моргу. Тимчасово похований на цвинтарі міста Запоріжжя, як невпізнаний Герой.  Ідентифікований за експертизою ДНК серед похованих під Запоріжжям, в лютому 2015 року перепохований у рідному селі.

Без Івана залишилась дружина.

 

ВАДИМ ТАНСЬКИЙ (1989-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Надлак на Кіровоградщині.

Під час російської збройної агресії проти України служив у лавах ЗСУ. Стрілок, номер обслуги кулеметного взводу роти вогневої підтримки 37-го окремого мотопіхотного батальйону «Запоріжжя» 56-ї ОМБр.

Загинув 15 лютого 2016 року від вогнепального поранення в область шиї в зоні АТО в районі с. Гранітне, Волноваського району, Донецької області.

Залишилися дружина і діти.

 

 

ВОЛОДИМИР ЦІРИК (1993-2016) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в селі Угля, Закарпатська область. Навчався в Мукачівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Закінчив Національну академію Сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного у Львові (в лютому 2015 року, достроковий випуск).

Навесні 2015 року в званні старшого лейтенанта потрапив на передову, у 93-тю бригаду, і був призначений командиром 9-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону. 10 місяців воював під Пісками й за ДАП. Командування вважало його одним з найбільш перспективних і талановитих офіцерів бригади.

18 липня 2016-го поблизу села Кримське (Новоайдарський район) під час патрулювання місцевості зі сторони нейтральної території група військовослужбовців 93-ї бригади була обстріляна силами терористів з гранатометів і кулеметів, після цього зав’язався бій. Поранень зазнало 3 бійці. БМП-2, що виїхала на допомогу та для евакуації, підірвалася на замаскованій протитанковій міні. Володимир Цірик загинув при близькому вогневому контакті, тоді ж поліг солдат Роман Омельченко. Серед поранених — товариш та однокурсник Володимира, командир 7-ї роти Олександр Сак.

Без єдиного сина лишилася мати.

 

ДМИТРО МИКОЛАЙЧУК (1993-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Ломачинці Хмельницької області. Навчався у Хмельницькому ВПТУ № 4 за професією «штукатур, лицювальник-плиточник, маляр». Переможець конкурсів фахової майстерності. Після закінчення ПТУ вступив до Кам’янець-Подільського коледжу будівництва, архітектури та дизайну на заочну форму навчання.

З осені 2013 року проходив строкову службу у Внутрішніх військах. Стрілець, Херсонська військова частина Південного ОТО НГУ.

24 січня 2015-го загинув внаслідок обстрілу російсько-терористичними військами з РСЗВ «Град» блокпосту Національної гвардії України, розміщеного на підступах до Маріуполя — у селищі Виноградному. Ще один військовослужбовець НГУ зазнав поранення, у селищі були зруйновані кілька житлових будинків, лінії електропередач, газорозподільна станція.

Без Дмитра лишилися Батьки брат і дві сестри.

 

РОМАН МАТВІЄЦЬ (1989-2016) — старшина ЗСУ.

Проживав у селі Хорошів Хмельницької області. У лавах ЗСУ з 2008 року, 8-й окремий полк спеціального призначення.

У зоні бойових дій з 2014-го – заступник командира групи спеціального призначення.

23 липня 2016 року військовики спостережного посту біля селища Новозванівка Попаснянського району виявили просування ДРГ терористів та відкрили вогонь зі стрілецької зброї, двох диверсантів вбито, чотирьох поранено. При відступі ДРГ ще чотири терористи були поранені. Українські вояки посту забрали тіла загиблих диверсантів на опорний пункт. При огляді було виявлено російську зброю, міни, набої.

Прагнучи завадити діям вояків, терористи відкрили по них вогонь з мінометів 82- та 120-мм калібру, із АГС-17, СПГ-9, зенітної установки, 122-мм самохідної установки, згодом прилучили до обстрілу й танк, обстріли тривали з 8:40 до 13:50, у цей час загинув молодший сержант Сергій Шадських, поранень зазнали четверо вояків.

Близько 14:10 до спостережного посту українських сил вийшла ще одна ДРГ терористів — кількістю до 20 чоловік, з відстані 50 метрів диверсанти почали обстріл із стрілецької зброї. Вогнем у відповідь російських окупантів було зупинено та відкинуто; за даними радіоперехоплення, втрати терористів склали двоє убитих й п’ятеро поранених. З огляду на загрозу артилерійського та мінометного вогню вояки зі спостережного посту відійшли на сусідній, по припиненні вогню повернулися на попередню позицію.

При подальшому закріпленні на спостережному посту та відновленні системи інженерних загороджень група військовиків просунулась вперед, маючи завданням недопущення раптового нападу противника. При висуненні група вступила у вогневий контакт, в ході бою Роман Матвіець загинув, троє вояків поранено, втрати противника за даними радіоперехоплення склали п’ятеро убитими.

Побратими припускають, що Роман Матвієць ліквідував кулемет та кулеметника в рукопашному бою — після його стрибка в лісосмугу кулемет терориста перестав стріляти.

Без Романа лишились мама, дружина та син.

 

ВІКТОР КОРЕНІВСЬКИЙ (1981-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Червоне на Житомирщині. Закінчив Донецький юридичний інститут МВС України, здобув спеціальність «оперативний склад підрозділів швидкого реагування». Звільнився 2006 року за власним бажанням, проживав у Львові.

1 серпня 2014-го мобілізований, солдат 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади; з 4 жовтня перебував у зоні бойових дій. В листопаді закінчив у Києві курси операторів безпілотників, якими надалі й займався на передовій, у бойових умовах зазнав струсу та опіків.

18 лютого 2015-го загинув під час прямування з Дебальцевого у напрямку Артемівська, військова колона потрапила у засідку, «Урал», в якому був і Віктор, підірвався.

Вважався зниклим безвісти. Ексгумований пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») 5 лютого 2016-го — в окремій могилі поблизу Дебальцевого. Ідентифікований за експертизою ДНК, перепохований 12 березня 2016 року у Львові, поле почесних поховань № 76 Личаківського цвинтаря.

Без Віктора лишилися дружина та двоє синів.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада