Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
14.03.2021

13 березня.  Спершу вшануємо пам’ять Героя Небесної Сотні, вбитого снайпером під час спроб силового придушення Революції Гідності. Він поїхав до Києва саме напередодні тих трагічних днів: «Тут справжня війна» – сказав він під час останньої розмови з братом.

Далі в огляді:

  • акторка, дружина відомого драматурга, одного з корифеїв українського побутового театру, зі шляхетського роду якої походять поет Арсеній Тарковський та режисер Андрій Тарковський;
  • політичний діяч, правник, журналіст, 2-й Президент УНР в екзилі;
  • соціолог, політолог, один із провідних європейських фахівців з теорії нації та національних відносин;
  • політичний діяч Східної Слобожанщини часів УНР, історик української преси;
  • історик, громадський діяч на еміграції, наукові праці якого мали значний розголос в академічномусередовищі на Заході, руйнуючи усталену росієцентричну схему історії Східної Європи;
  • живий класик української літератури;
  • сучасна поетка, наділена особливим ліричним даром;
  • ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, який одним з перших помер від променевої хвороби.

Також пом’янемо загиблих захисників України, яким ми завдячуємо тим, що збройна експансія «русского міра»  була зупинена, а плани окупантів створити на східноукраїнських землях «новоросію» – зірвані.


Отже – почнімо з людини, що вийшла на Євромайдан і віддала життя за те, щоб громадяни перемогли злочинний і зрадницький режим.

АНАТОЛІЙ ЖАЛОВАГА (1980-2014) — громадський активіст Євромайдану.

Анатолій народився у Львові, згодом родина переїхала у Дубляни. Хлопець захоплювався спортом і після 8-го класу вступив до училища фізичної культури, згодом – в Львівський університет фізичної культури за фахом гандбол. Об’їздив всю Європу в складі гандбольної команди. Та після отриманої травми хребта всі мрії про великий спорт залишились у минулому. Довелося знайти собі іншу справу – працював будівельником, їздив у Польщу, Іспанію, Росію. Останнім часом працював в Україні.

Можна сказати, що Анатолій був потомственим патріотом – під час Другої світової війни його прадіди боролися за свободу і незалежність своєї держави, були у загонах УПА. Толік теж прагнув для України свободи – у 2004 році декілька тижнів виборював нову Україну на Майдані.

Працюючи в Україні та за кордоном, завжди повертався додому впевненим, що настане час і він буде достатньо грошей заробляти у себе на Батьківщині. Його мрією було жити у вільній Україні. Без Януковича. Саме тому, вчергове повернувшись з заробітків і побачивши новин з Євромайдану, вирішив їхати до столиці. 18 лютого автобуси з активістами виїжджали до Києва, але в першому для Анатолія не вистачило місця. Потім виявилося, що він забув паспорт. Лише з третьої спроби о дев’ятій вечора хлопець виїхав з міста. Встиг попрощатися тільки з мамою, батько і брат затрималися у справах.

«Тут справжня війна», — сказав братові телефоном 19 лютого.

20 лютого рідні не змогли додзвонитися до Анатолія, а ввечері побачили його ім’я в списках загиблих. До останнього сподівалися, що це помилка. Вже потім дізналися — Анатолія вбили на вулиці Інститутській. А хтось із протестувальників відніс тіло до Михайлівського собору.

Коли батько приїхав до Києва забирати сина, він побачив багато тіл з Майдану. Всі обгорілі, з чорними обличчями та руками. У Анатолія від кулі снайпера була розтрощена голова. Смерть була миттєвою, снайпер не лишив жодного шансу на порятунок. Лікарі рекомендували ховати хлопця у закритій труні, але батьки не погодилися. Щоб довезти тіло додому, голову скріпили бинтами.

О першій годині ночі 21 лютого на Київській трасі дублянці, приблизно 600 чоловік, із запаленими лампадками зустрічали свого земляка, героя України…

 

Далі підемо за хронологією. Про цю жінку згадаємо не так з огляду на її таланти, про які достеменно не знаємо, як через її родинні зв’язки, які вказують на те, як русифікувалися українські роди.

НАДІЯ ТОБІЛЕВИЧ-ТАРКОВСЬКА (1852-1882) — акторка, дружина письменника і одного з корифеїв   українського побутового театру Івана Карпенка-Карого (Тобілевича).

Народилась в шляхетській родині у с. Тимофіївка (нині — Миколаївка Кропивницького району Кіровоградської області). Сестра поета і письменника Олександра Карловича Тарковського, тітка поета Арсенія Олександровича Тарковського, двоюрідна бабка режисера Андрія Арсенійовича Тарковського.

Освіту Надія отримала в Єлисаветграді. Брала участь у роботі благодійного товариства, під керівництвом пані Рогальської дівчата — дворянки шили білизну для сирітського притулку, лікарні тощо. Надія також займалася комплектуванням бібліотеки на громадських засадах.

Познайомилась з Іваном Карповичем Тобілевичем у 1868 р., він запросив її грати в аматорському театральному гуртку. У 1869 році вийшла заміж за нього заміж всупереч незгоді батьків.

У 1880 році разом з чоловіком та іншими єлисаветградськими прогресивними діячами піднімає громадськість, підписує листа російському вченому Олександру Пипіну, у якому порушується питання про право на існування української мови.

У 1881 році поїхала на лиман під Одесу лікувати дочку Галю, застудилася, застуда перейшла у туберкульоз легень, від якого вона померла.

 

СТЕПАН ВИТВИЦЬКИЙ (1884-1965) — політичний діяч, правник, журналіст, 2-й Президент УНР у вигнанні.

Народився у селі Угорники на Івано-Франківщині у сім’ї управителя школи. На знак протесту проти антиукраїнської політики адміністрації університету, Витвицький, разом з іншими українськими студентами, у 1904 р. залишає Львівський університет і переводиться до Віденського університету.

Під час навчання, крім юриспруденції, отримав всебічну освіту, був активним у культурному житті українського студентства. Голова «Академічної громади» у Львові та товариства «Січ» у Відні. Доктор права, власну адвокатську канцелярію відкрив у Дрогобичі 1914 року, проводив активну українську громадсько-культурну діяльність на Дрогобиччині.

З початком Першої світової війни вступив до легіону Українських січових стрільців, відбуваючи службу в інформаційному відділі УСС — Пресовій Квартирі.

З 1918 року — член політичного комітету, що підготував акт 1 листопада 1918 року з проголошення Української держави (ЗУНР). У 1918 році — делегат Національної Ради ЗУНР. Був одним з організаторів возз’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. Згодом — державний секретар закордонних справ ЗУНР, голова місії ЗУНР в Парижі і Лондоні.

У квітні 1922 р. був у складі дипломатичної делегації ЗУНР на Міжнародній конференції в Генуї, на якій обговорювався статус Східної Галичини. Восени 1924 р. повернувся з еміграції до Дрогобича, відновив адвокатську та громадсько-політичну діяльність, очолював товариства «Просвіта» у Дрогобичі.

У 1925–1939 роках — діяч УНДО, обирався послом (депутатом) до польського Сейму, з 1938 року — заступник голови УНДО та Української Парляментарної Репрезентації. У 1935-39 роках був віце-бурмістром Дрогобича. Як адвокат, виступав захисником українського населення від переслідування з боку польського режиму.

На еміграції з 1945 року. Брав участь в організації Центрального представництва української еміграції в Німеччині (заступник голови) і створенні Української національної ради. Од 1951 року — представник виконавчого органу Українсько національної ради у США. З 1954-го по 1965 рік — 2-й Президент УНР в екзилі.

 

ОЛЬГЕРД-ІПОЛІТ БОЧКОВСЬКИЙ (1885-1939, Прага) — соціолог, політолог і етнолог, один із провідних європейських фахівців з теорії нації та національних відносин першої половини.

Народився на станції Долинська, (нині Кіровоградська область) в сім’ї службовця російської імператорської залізниці. Батько мав польське коріння; мати походила з литовського роду. Сім’я належала до польської культури і католицької віри. Ольгерд володів французькою, німецькою, чеською, польською мовами. Два роки він навчався на економічному відділенні Петербурзької Політехніки та в Петербурзькому Лісовому інституті.

В 1905 році зв’язку з революційними подіями Бочковський емігрував до Королівства Богемія (Австро-Угорська імперія) у Прагу. Там він відвідає студії тогочасних визначних професорів філософського факультету Карлового університету.

В часи УНР був секретарем української дипломатичної місії у Празі (1918–1923). Після поразки УНР працював професором Української господарської академії (УГА) в Подєбрадах; викладав соціологію та націологію в Українському вільному університеті в Празі.

Очолював Комітет порятунку України — організацію, яка працювала задля порятунку українців під час Голодомору.

Ольґерд Бочковський як ніхто інший висловив українське та європейське “J`accuse!” (“Я звинувачую!”) тоді, коли воно було найбільше потрібне, і так, як жоден із провідних інтелектуалів не спромігся висловити – під час Голодомору. Про смерть мільйонів українців знали і політики, і журналісти, і публічні інтелектуали, але одні брехали (Едвард Ерріо), інші виправдовували злочин Сталіна (Бернард Шоу, Ромен Роллан), а ще інші мовчали (Альберт Айнштайн). Бочковський усе життя був соціал-демократом, втім, він ніколи не визнав верховенства “історичної необхідності” над правами людини, як вчинило більшість представників лівої інтелігенції в середині ХХ століття.

Що стосується його наукових поглядів, то Бочковський вважав, що етнологія і етнографія вивчають початкові фази формування народів (етногенез), а націологія досліджує націогенез, тобто — становлення і розвиток модерних націй. Доба західно-європейського етногенезу завершилася, за О.Бочковським, після Великої французької революції. З того часу й бере початок пробудження так званих «неісторичних» народів…

Віддаючи належне об’єктивним ознакам нації (спільна територія, спільне походження, спільні мова, релігія, звичаї), вирішальним Бочковський вважав суб’єктивний чинник. Формування модерної нації неможливе без «національної свідомості» і «національної волі», які виявляються у прагненні нації до політичної та державної самостійності. «Нація — це воля бути нацією». Що ж до ролі мови, то нація нетотожна з мовою, проте й без національної мови вона утворитися не може.

Щодо політичних аспектів буття нації, вчений вважав, що «примусова асиміляція — політичний анахронізм», оскільки «вона руйнує підвалини держави, бо гартує сили переслідуваного народу, спрямовані на рішуче протистояння в національному визволенні».

До основних праць Бочковського належать:

«Поневолені народи царської імперії: їх національне відродження та автономічні прямування», 1916

«Націологія і націографія як спеціяльна соціологічна дисципліна для наукового досліду нації», 1923

«Національне пробудження, відродження, самоозначення», 1931

«Національна проблема та українське питання (спроба характеристика та інтерпретації)» (у співавторстві з Масариком), 1930

«Боротьба народів за національне визволення (нацологічні нариси)», 1930

«Поневолені народи та українська справа»  (у співавторстві з Б. Бєрнсоном), 1939

«Наука про націю та її життя», 1958

 

Наступний герой потрапив до огляду не лише через свій особистий доробок, а й через те, що в його житті відбилася маловідома загалу сторінка історії Східної Слобожанщини – етнічних українських територій, які згодом опинилися у складі Росії.

 

АРКАДІЙ ЖИВОТКО (1890-1948) —журналіст, редактор, видавець, дослідник історії української преси.

Народився в слободі Пуховій Острогозького повіту Воронізької губернії, що тепер відноситься до Лискинського району Воронізької області. У дитячі роки, разом з батьком, об’їздив майже увесь рідний край. Добре освічений в українській справі батько розповідав хлопцю про видатних земляків, Костомарова, Крамського, та інших.

1917-го Аркадій закінчив Петербурзький університет. Пожвавлення українського руху привело Животка до лав Української Партії Соціалістів-Революціонерів. Він повернувся на Східну Слобожанщину.

Як відомо, Тимчасовий уряд не хотів входження до складу України слобідських земель, обмежуючи її територію історичними землями Наддніпрянщини, Поділля, Полісся і Волині. В свою чергу Центральна Рада виголосила 7 листопада 1917-го року свій ІІІ Універсал, у якому оповіщала, що «остаточне визначення границь Української Народної Республіки, як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів». Таким чином Східна Слобожанщина, на якій тоді проживало більше мільйона українців, мала право скликати Установчий з’їзд українського народу, який би і висловив свою волю щодо входження до складу УНР. Саме за цю справу і узявся Аркадій Животко.

27 листопада 1917-го року в Острогозьку відбувається велелюдне земське зібрання з порядком денним «Питання про приєднання Острогозького повіту до Української Народної Республіки, згідно з III Універсалом Центральної Ради». Основним доповідачем було призначено голову місцевої управи Аркадія Животка.

Потім він згадував: «Безмежну кількість лекцій і різних рефератів читав я після того вечора аж до сьогодні, але ні разу вже так сильно не відчував тої міцної єдності між мною і аудиторією, не відчував того, що зветься — злиття в одно. Пам’ятаю, як перериваючи реферат, я оглядав велику залу і було тихо, мов серед степу в липневу ніч. Все це надавало з кожною хвилиною, з кожним словом все більше сили й певності. Коли скінчив виклад, його покрито гучними оплесками. Яскраво відчувалася перевага дорогої мрії». Аркадія Животка було обрано делегатом до Центральної Ради від Воронізької губернії.

Але більшовики, які тим часом захопили владу у Петрограді, так само як і Тимчасовий уряд, який вони повалили, не бажали бачити ніякої самостійної України. Незабаром розпочалася більшовицько-українська війна, і Східна Слобожанщина була окупована більшовицькою Росією. Животко переїжджає до Києва, а потім, разом із урядом УНР відступає до Кам’янця-Подільського, у так званий «трикутник смерті», у якому опинилася влада незалежної України під час спільних бойових дій проти більшовиків, білогвардійців та польських військ.

Але і тут не полишає Аркадій Животко української справи, бере участь у створенні Кам’янець-Подільського університету. Близькими знайомими Животка на цей час стають Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Іван Огієнко (міністр освіти УНР і перший ректор Подільського університету).

Крах УНР призводить Аркадія Животка на еміграцію. Спочатку живе на Волині, під польською владою, а після посилення поляками репресій щодо українства, перебирається до Ужгорода, на Закарпаття. В Празі на цей час створюється значний гурток з українських емігрантів, і Аркадія Животка запрошують викладати в Українському педагогічному інституті імені Драгоманова. В червні 1930-го року рішенням чеського уряду при Міністерстві закордонних справ Чехословаччини створюється Український Історичний кабінет, де Животко стає спочатку референтом, а потім і керівником цього Кабінету. Саме завдяки Животку були зібрані і систематизовані численні матеріали з історії українського національно-визвольного руху, які зберігалися до того в різних емігрантських організаціях.

В цей же час Аркадій Животко створює свою найбільшу працю — «Історію української преси». В ній він детально систематизує всі наявні свідоцтва про українську періодику, газети і журнали від козацьких часів до Другої Світової війни. І на початок 21-го століття це видання є найповнішою літературною пам’яткою України у своїй галузі.  Животко також автор таких праць, як «50 років. До історії Української Партії Соціалістів Революціонерів», «Сучасне українське письменство поза межами СССР», «Хроніка», «С. Петлюра — журналіст» тощо.

Згодом Животко розпочинає дві праці, присвячені його батьківщині, Східній Слобожанщині. В першій з них — «Острогожщина: осередок Подоння», він розповідає про те, як боролися його земляки в 1917–1918 рр. за те, аби східнослобідські землі стали частиною незалежної України. Цінна ця праця саме тим, що писав її безпосередній учасник цих подій.

Інша праця, «Подонь (Українська Вороніжчина) в культурному житті України», розповідає більш виразно про культурну історію краю впродовж 19-початку 20 ст.ст., про  письменників, істориків, художників і видавців, які народилися на Східній Слобожанщині.

У 1945-му році совєтські війська наблизяться до Праги, і Животку знову доведеться перебиратися далі на захід. Помре він 1948-го року, в західнонімецькому місті Ашаффенбурзі, в американському таборі для переміщених осіб.

 

ТАРАС ГУНЧАК (1932) – історик, політолог і громадський діяч на еміграції.

Народився у с. Старе Місто на Тернопільщині, що на той час входила до складу Польщі. Дитинство його пройшло за часів польської окупації та пацифікації, пізніше — совєтської та нацистської окупації. Під час Другої світової війни був кур’єром ОУН.

Коли йому було 12 років, батьки виїхали у еміграцію. З 1949 року — у США. Освіту здобув у Фордгемівському університеті (Нью-Йорк), служив у збройних силах США. Тарас Гунчак – дядько героя нинішньої російсько-української війни Марка Паславського (про нього в огляді за 16 січня)

Від 1960 Гунчак викладав в університеті штату Нью-Джерсі в Ратгерсі, одному з найстаріших університетів США та найбільшому вищому навчальному закладі штату Нью-Джерсі. Редактор дослідження «Російський імперіалізм в історичній перспективі» (1973), співпрацює з «Єврейським журналом соціальних досліджень», «Східно-Європейським журналом», «Українським істориком».

Гунчак – активіст наукового та громадського життя української діаспори у США. Головний редактор (1984–1991), співредактор (1992–1995) часопису «Сучасність».

Автор праць з історії української революції 1917–1921, українсько-польських взаємин 1918-21, української суспільно-політичної думки XX ст., Української повстанської армії та ін. Ініціатор та реалізатор багатьох видавничих та наукових проєктів в Україні (зокрема, 9-томного видання «Тисяча років української суспільно-політичної думки» (2001).

Сфера наукових інтересів Тараса Гунчака — політична історія України, Росії, Польщі ХІХ-ХХ століть. Автор численних праць, присвячених історії українських державницьких і визвольних змагань, розвиткові української політичної думки, репресіям і голодоморові в Україні. Ці праці мали значний розголос в академічному середовищі на Заході, руйнуючи усталену росієцентричну схему історії Східної Європи.

Вчений заснував у США (1989) фонди сприяння демократизації в Україні та допомоги дітям Чорнобиля.

В українському перекладі вийшли, зокрема, такі праці Гунчака: «Українська політична думка 1920-х років: Монархізм, націоналізм, націонал-комунізм», «Втрати українців під час другої світової війни», «Перша половина XX століття: Нариси політичної історії», «Симон Петлюра та євреї».

 

Ми не часто зважаємо на те, що живемо в один час з не просто відомими, а й справді видатними поетами і письменниками. Звісно, як живі люди вони іноді мелють дурніці, припускаються помилок, епатують і взагалі можуть бути комусь особисто дуже несимпатичними. Але важко заперечити, що це визначні митці. І один з них:

 

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ (1960) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст.  Живе і працює в Івано-Франківську.

Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М.Горького в Москві Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії часопису «Перевал» (Івано-Франківськ).

Був лідером відомої поетичної групи «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск-Балаган-Буфонада»), яка об’єднала авторів з Рівного (Олександр Ірванець), Львова (Віктор Неборак), Івано-Франківська (Юрій Андрухович). Один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають «Станіславським феноменом». Представники цього напрямку активно розробляють поетику «карнавального» письма.

З 1991 року публікується у великих літературних журналах України. Автор збірок поезій: «Небо і площі», «Середмістя», «Екзотичні птахи і рослини», «Пісні для Мертвого півня», романів: «Рекреації», «Московіада», «Перверзія», «Дванадцять обручів», «Таємниця. Замість роману», книг есеїв: «Дезорієнтація на місцевості», «Диявол ховається в сирі», «Тут похований Фантомас» (2015).

У 1996 році захистив кандидатську дисертацію, присвячену творчості замовчуваного в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича.

Домінантою поетичної картини Юрія Андруховича в усі періоди його творчості видається напружене шукання «духовної вертикалі буття», суттєво занижене тенденцією до примирення «вертикального з горизонтальним». Звідси — стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою».

В прозі він виявляє схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність, еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи «Рекреації», «Московіада» та «Перверзія» можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень «фізики в метафізику» і навпаки. Усі романи — доволі відчутна жанрово-стилістична суміш (сповідь, «чорний реалізм», трилер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у «Рекреаціях», один день у «Московіаді», п’ять днів і ночей у «Перверзії».

На окрему увагу заслуговують переклади Андруховича, що вийшли у видавництві А-ба-ба-га-ла-ма-га:  «Гамлет» та «Трагедія Ромео і Джульєтти» Вільяма Шекспіра, «Цинамонові крамниці» Бруно Шульц, переклади з російської: Б. Пастернак, О. Мандельштама. Готується до друку переклад Шекспірівського Короля Ліра.

Вірші Юрія Андруховича були покладені на музику такими гуртами, як «Мертвий Півень», «Плач Єремії», «Sіґал Sпожив Sпілка», «Знову за старе», «Karbido» (Польща) тощо.

 

Зрозуміло, що таланти бувають різних масштабів. Творчість одних породжує стилі та напрямки у мистецтві, спричиняє вплив на суспільне життя і стає ознакою епох. Творчість інших – просто знаходить відгук в окремих серцях. Але й це – зовсім немало. На мою думку, до таких належить сьогоднішня іменинниця

 

ГАЛИНА ЛИТОВЧЕНКО (1953) – поетка.

Народилася у Рудому Селі на Київщині, закінчила Київський технікум радіоелектроніки, з 1976 по 1992 рік мешкала з родиною у військових гарнізонах на території Росії, Азербайджану та Литви. Після краху СРСР повернулася в Україну. З 1998 року мешкала в Криму, друкувалася в україномовній газеті «Кримська світлиця». Після анексії Криму росією переїхала в Україну.

Автор тринадцяти книг поезій та прози.

Ось для прикладу її вірш:

СОН

Мені приснився наш старенький сад:

Антонівок покручені суглоби,

Дуплистих груш ранковий променад,

Старечі слив зітхання і жалоби.

В саду в міжряддях косить бур`яни

Опісля зливи моложавий тато.

Правицею, безпалою з війни,

Із лободою бореться завзято.

Так захопила праця косаря,

Що у покоси вже кладе малину.

І мама, дивно, тим не докоря,

Складає мовчки стебла у ряднину.

У їх стосунках десь подівся клин –

Насперечались за життя і квити.

За ненароком скошений жасмин

Колись матуся ладна була “вбити”.

А тут сумирно порають удвох,

Простили скоєні колись огріхи.

Темніє входом прохолодний льох,

Лапасті тіні кидають горіхи.

…Ой, що ж це я так осторонь стою?

Не підсобила батькові ні грама.

Та спробу доброзичливу мою

Спинила жестом заперечним мама.

Прокинулась і розумію – сон.

Стече у ранок ночі темна річка, –

Піду у церкву до святих ікон,

За упокій поставлю рідним свічку.

Почитати більше:

http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9238

https://ukrainka.org.ua/node/5734

 

ВАСИЛЬ ІГНАТЕНКО (1961-1986) — ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС.

Командир відд. 6-ї самостійної воєнізованої пожежної частини з охорони міста Прип’ять. Один з перших ліквідаторів, що померли від променевої хвороби.

Після закінчення середньої школи Василь навчався в Гомельському училищі електротехніки. Військова служба пройшла в одній з пожежних частин Москви. Після демобілізації Василь твердо виришив працювати пожежником. Хотів влаштуватися в Чернігові, але там не було вільних місць. Він подався в Прип’ять.

Старший сержант внутрішньої служби, майстер спорту СРСР, працював пожежником на Чорнобильській АЕС. Брав безпосередню участь у гасінні пожежі на АЕС в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року.

Помер 13 травня 1986 року. Похований на Митинському кладовищі в Москві.

Попри всі заборони, його вагітна дружина Людмила прорвалася до нього у московську лікарню, була поруч з ним в останні його дні, бачила усі страждання, через які довелося пройти її чоловіку перед смертю від променевої хвороби 4-го невиліковного ступеню. Через те, що вона знаходилася поруч з опроміненим, і сама дістала «дозу», яка виявилася фатальною для майбутньої дитини: донька Наталія народилась вже після смерті батька, з пороком серця і  померла за кілька годин…

Василь Ігнатенко став прообразом для одного з героїв серіалу «Чорнобіль».

 

Пом’янемо наших захисників від збройної агресії Росії.

 

ВАДИМ ПУГАЧОВ (1975-2015) — молодший сержант ЗСУ, старший водій 92-ї ОМБр.

Народився в Томську (РФ), звідки згодом сім’я перебралася до Кременчука. Вивчився на кухаря. Після військової служби більше 18 років пропрацював диспетчером газової служби, а згодом — підрядником у будівельній компанії, заочно навчався на психолога.

У серпні 2014 року призваний до ЗСУ та направлений у 92-у ОМБр.

Загинув 16 травня 2015 року поблизу міста Щастя від шістьох кульових поранень, отриманих під час бойового зіткнення з російською ДРГ на опорному пункті «Фасад» біля мосту.

В тому бою були затримані російські військовослужбовці Євген Єрофєєв та Олександр Александров, які належали до 3-ї бригади спеціального призначення збройних сил Російської Федерації.

По смерті Вадима залишилися дружина та син.

 

ВАСИЛЬ КЛИМЕНКО (1975- 2014) — молодший сержант ЗСУ, снайпер 72-ї ОМБр. Вбитий у полоні.

Народився на Донеччині. Останні 15 років мешкав у с. Вороньків Бориспільського району Київської області, куди переїхав із сім’єю.

Учасник миротворчої операції у Косові. У зв’язку з російською збройною агресією проти України призваний за частковою мобілізацією 20 березня 2014 року.

З травня виконував завдання в районі Волновахи, Маріуполя, Амвросіївки.

23 червня 2014 група з шести неозброєних військовослужбовців механізованого батальйону на машині виїхала у відпустку після виконання завдань на кордоні з РФ, однак у ніч на 24-те заблукала в дорозі і натрапила на блокпост бойовиків терористичного угруповання «Російська православна армія» поблизу міста Макіївка. Згодом на російських телеканалах з’явилось відео допитів поранених і побитих українських військовослужбовців у Макіївці.

Російські журналісти брали участь у допитах, вимагали сказати на камеру, що керівництво ЗСУ дало наказ стріляти по мирних мешканцях. Коли Засуха сказав, що такого наказу не було, йому прострелили ногу. В подальшому заручників передали угрупованню «Оплот», а по тому — банді Безлера («Бєс») в Горлівку, наприкінці липня звільнили за обміном на російську терористку Ольгу Кулигіну. Як розповів звільнений з полону капітан Засуха, бойовики сказали, що розстріляли Василя Клименка, бо в його військовому квитку вказано, що він снайпер, але сам Засуха тіла не бачив і пострілу не чув.

Залишилися дружина і двоє дітей.

 

СЕРГІЙ ВОЙТЕР (1979-2017) — молодший сержант ЗСУ. Попри те, що довгий час не просто жив у Росії, а й служив у їхньому війську, з початком російської агресії Сергій добровольцем пішов захищати Україну.

Народився він у місті Лохвиця на Полтавщині, у родині військовослужбовця. Шкільні роки пройшли на Уралі. Після строкової військової служби вступив до Владикавказького училища МВС. По закінченні був направлений для подальшої служби в Москву, де дослужився до звання капітана внутрішніх військ (за іншими даними, служив у Головному розвідуправлінні ГШ РФ).

У 2001 році родина повернулася у Лохвицю. Того ж року одружився. Мешкав то у Лохвиці, то в Лубнах. Працював на різних роботах.

Під час російської збройної агресії проти України воював у складі батальйону спецпризначення Нацгвардії «Донбас», пройшов бої за Іловайськ,  Дебальцеве,  Широкине. У квітні 2016 року демобілізувався, а у жовтні того ж року підписав контракт на військову службу в ЗСУ. Спочатку служив у 13-му окремому мотопіхотному батальйоні, незабаром перевівся до підрозділу, в який перейшли його побратими з БСП «Донбас», щоб лишатись на передовій, — у 16-й батальйон.

Воював в районі міста Авдіївка, 2017 року разом зі своїм батальйоном вирушив на Луганщину, в район Бахмутської траси, села Кримське. Позиції роти були за кількасот метрів від окупованого Жолобка.

19 серпня 2017 року під час бою з ДРГ противника, в районі Кримське — Жолобок, дістав тяжке вогнепальне наскрізне поранення грудної клітки з пошкодженням нирок і хребта. Тиждень боровся за життя, перебуваючи на штучній вентиляції легенів, помер 26 серпня у Харківському військовому шпиталі.

Залишились батьки, дружина дві доньки. На поховання приїздила сестра з Москви.

 

ЮРІЙ БУТУСОВ (1989-2015) — капітан, командир групи спеціального призначення 3-го полку спеціального призначення (Кропивницький).

Навчався у Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Випускник Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у місті Львові.

Група Юрія Бутусова була однією з перших перекинута до Сектору Д. Юрій брав участь у всіх боях за взяття Савур-Могили.

Його група брала участь у блискавичному захопленню Благодатного.

17 серпня 2014 року привів підкріплення десантників полковника Потєхіна і підполковника Олександра Мельниченка на Савур-Могилу.

24 серпня 2014 року одним з останніх українських воїнів вийшов з Кутейникового.

14 лютого 2015 року його група, одна з чотирьох груп 3-го полку спецпризначення, була перекинута до Сектору С для забезпечення проходження колон з Луганського до Дебальцева. Провів декілька рейсів.

16 лютого 2015 року забезпечував вихід української колони з пораненими та загиблими з-під Дебальцевого. У колоні з підсилення був лише один БТР і БМП. В районі Новогригорівки бронетранспортер було підбито. Юрій Бутусов зумів вибратися Із підбитого бронетранспортеру разом з Вадимом Довгоруком. Сам мав важкі рани тіла, і йому практично відірвало руку. Загинув від ран під бронетранспортером, тримаючи гранату в руці. Разом з ним загинув старший сержант 3-го полку Віталій Федитник і військовий кореспондент ТРК «Бриз» Дмитро Лабуткін.

 

ВОЛОДИМИР ЖАРКОВ (1983-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився на Дніпропетровщині, в місті Кам’янське (на той час — Дніпродзержинськ). Працював на Баглійському коксохімічному заводі. Грав за заводську футбольну команду.

Призваний за частковою мобілізацією. Старший сержант, заступник командира взводу 93-ї ОМБр.

У квітні 2015 під час бойових дій поблизу селища Піски Ясинуватського району дістав важкі поранення внаслідок підриву на міні, втратив обидві ноги, помер у військовому госпіталі м. Дніпро.

Без батька лишилася дочка.

 

ВІКТОР ЗАДОРОЖНІЙ (1978-2015) — молодший сержант 53-ї ОМБр, ЗСУ.

Родом з Чернігівщини, вивчився на механізатора. Після строкової служби працював трактористом у рідній Ковтунівці, згодом — на птахофабриці та на СТО, на будівництві в Російській Федерації.

У лютому 2015 року мобілізований до лав ЗСУ, Учасник бойових дій у війні з Росією.

Загинув 25 жовтня 2015 року від кульового поранення біля селища Кам’янка на Донеччині.

 

ОЛЕКСІЙ ПАКАЛО (1984 – 2014) — сержант ЗСУ.

Родом з Харківщини. У 2002—2003 роках пройшов строкову службу у Донецьку. По демобілізації працював експедитором, потім — в Харківському слідчому ізоляторі № 27. Проживав у місті Київ. 2009 року заочно закінчив Українську інженерно-педагогічну академію. Сержант, головний сержант взводу 30-ї ОМБр..

З літа 2014 року брав участь в АТО. Загинув 31 серпня 2014 року під час виконання бойового завдання під Лутугиним.

 

ВІТАЛІЙ КРАВЧЕНКО (1990-2015) — старший солдат, гранатометник механізованого взводу 128-ї гірсько-піхотної бригади ЗСУ.

Народився в місті Жашків Черкаської області. Після закінчення школи проходив військову службу в роті почесної варти Президентського полку.

1 серпня 2014 року був призваний до ЗСУ та направлений в 128-му гірсько-піхотну бригаду. За час проходження служби виконував завдання у складі своєї військової частини в Донецькій та Луганській областях.

Загинув 7 лютого на взводному опорному пункті під час мінометного обстрілу ворогом.

 

ЛЕОНІД КРЕПЕЦЬ (1984-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Білокриниччя Хмельницької області. Закінчив Полонське ПТУ. Після строкової служби проживав у місті Володимирі-Волинському.

У квітні 2014 року був мобілізований. Служив старшим водієм у 51-ї механізованій бригаді. Разом із іншими бійцями бригади брав участь у відсічі збройній агресії Росії.

25 серпня 2014 року 3-й батальйон бригади потрапив у оточення біля села Дзеркальне, Донецька обл. Тоді під ракетним та танковим вогнем проросійських бойовиків та російських військових загинули та потрапили в полон десятки воїнів 51-ї бригади. Зі слів побратимів Леоніда, що вижили після бою, він отримав смертельне поранення після розриву міни у цьому бою. Тіло бійця не було опізнано, і Леонід Крепець спочатку був похований як неопізнаний солдат у Дніпропетровську. Після експертизи ДНК був ідентифікований.

Залишились дружина, двоє синів дошкільного віку та батьки.

 

ЙОСИП КРУТЯК (1987 – 2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Глушин Львівської області. Був мобілізований, солдат, стрілець 54-ї ОМБр.

10 вересня 2015 вранці на блокпосту за селом Троїцьке Попаснянського району у напрямку до смт Калинове, підконтрольного «лнр», на «розтяжці» з міною «ОЗМ-72», встановленій терористами, підірвалися військовики 54-ї бригади. Йосип Крутяк загинув на місці, п’ятеро вояків зазнали поранень, одни з них помер в лікарні .

Без Йосипа лишились батьки та сестра.

 

СТЕПАН ЛИТКОВЕЦЬ (1997 – 2018) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Гарбузівка, Сумська область. Закінчив Сумський центр професійно-технічної освіти харчових технологій, торгівлі та ресторанних сервісів. До кінця 2017 року працював шеф-кухарем, мріяв відкрити власне кафе.

Взимку 2018-го вступив на військову службу за контрактом; солдат, стрілець зенітного артилерійського взводу 37-го батальйону «Запоріжжя» 56-ї бригади.

6 червня 2018 року під вечір противник намагався оточити ВОП поблизу селища Піски (Ясинуватський район) але вчасно був помічений військовиками передового спостережного посту, які вступили у бій. Резервна група з 4-х бійців почала переслідування; двоє вояків загинули внаслідок підриву на міні з «розтяжкою» — Ігор Французан та Степан Литковець, ще один виніс пораненого. Загиблих не вдалось знайти — зокрема, через щільну замінованість ділянки «сірої зони». Їх тіла виявили й забрали з поля бою 10 червня — під гарантії української сторони терористи, передали 11 червня за обміном.

Без Степана лишились батьки і дружина.

 

ВАЛЕРІЙ РОТАР (1963 – 2016) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Долиняни Чернівецька область. Створив сім’ю, проживав в своєму селі.

У часі війни під час однієї з хвиль мобілізації просився на фронт — замість сина, котрий отримав повістку, тоді Валерія не призвали. На фронт пішов добровольцем — підписав контракт у квітні 2016 року; хотів піти ще раніше, але чекав на повернення з фронту старшого сина. Пройшов перепідготовку, солдат 8-го окремого мотопіхотного батальйону «Поділля» 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади; лінійний наглядач.

5 липня 2016 року пополуночі підрозділ прибув в район Мар‘їнки, щойно особовий склад пройшов інструктаж та отримав бойові завдання, як почався обстріл терористів із крупнокаліберної артилерії, котрий тривав 2 години. Валерій загинув близько 3-ї ранку.

Без Валерія лишились мама, сестра та брат, два сини.

 

МИХАЙЛО МАРФІЧ (1972-2014) — старший сержант ЗСУ.

Родом з Закарпаття. Мобілізований в червні 2014-го. Старший сержаyn 51-ша ОМБр.

25 серпня 2014-го загинув в бою біля села Стила. 3-й батальйон бригади опинився в оточенні біля Березне — Оленівка, під постійним артобстрілом. Під час танкової та артилерійської атаки російських бойовиків під Іловайськом та Старобешевим та обстрілу з РСЗВ «Град» 25-26 серпня загинули та потрапили у полон десятки військовослужбовців 51-ї бригади.

Похований в Рахові. Вдома лишилася вдова та двоє дітей.

 

ІВАН ЯКОВЕНКО (1989 — 2015) — солдат ЗСУ.

Родом з Кіровоградщини.

Служив: номер обслуги гаубичної самохідної артилерійської батареї 3-го механізованого батальйону, 17-та окрема танкова бригада.

29 січня 2015-го загинув поблизу Ольховатки, зазнавши смертельного осколкового поранення під час артилерійського обстрілу терористами.

Без Івана лишилися батьки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада