Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
12.10.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

12 жовтня. Згадуємо і вітаємо таких непересічних особистостей:

  • скульптор, видатний портретист. Навколо одного з його монументальних творів не вщухають дискусії – залишити його в центрі Києва як високохудожній мистецький об’єкт, чи прибрати в рамках декомунізації;
  • лікар, письменник і дипломат, автор фантастичних романів-антиутопій і серйозної політологічної літератури;
  • поет, один з фундаторів Київської школи;
  • тележурналіст, який спеціалізується на роботі в «гарячих точках», у фронтових зонах по всьому світу.

І як завжди вшанує пам’ять воїнів, які загинули, захищаючи Україну від збройної експансії «русского міра».

 


Починаємо

 

МИХАЙЛО ЛИСЕНКО (1906-1972) – скульптор, академік.

Народився селянській родині в селі Шпилівка (нині Сумська область). Інвалід з дитинства — внаслідок туберкульозу кісток мав горб на спині, після перелому ноги кістки зрослися неправильно, нога не згиналася у коліні та була коротша за іншу на 12 см.

Після смерті батьків Михайло виховувався в Сумському дитячому будинку, де познайомився з відомою в місті особистістю – професійним художником та засновником Сумського художньо-історичного музею Никанором Онацьким. Ця зустріч стала визначальною для Михайла Лисенка. Вчитель  знайомив  учня з основами малюнка,  живопису, а також скульптурою.  Саме з цим  видом мистецтва  буде  пов’язане його творче життя.

Лисенко спочатку вступив до Харківської художньої профшколи, а згодом до Харківського художнього інституту, де навчався у відомих скульпторів-педагогів Івана Севери та Леонори Блох (учениці  видатного  французького скульптора Огюста Родена).

З 1944 року починає викладацьку кар’єру. У КДХІ працював на кафедрі скульптури (1944—1971), завідувач кафедри (1946—1960), у 1960—1971 роках керував навчально-творчою майстернею скульптури. У 1947 році здобув вчене звання професор.

Митець працював у галузі станкової і монументальної пластики. Особливостями  його творів є емоційність, романтична піднесеність, поетичне сприйняття життя, повага до класичної спадщини.

Лисенко був художником–реалістом, відображав реальні образи в контексті історії і сучасності. Відомі його роботи створені у співавторстві – тематичні композиції «Вірність» (1947), «Партизанський рейд» (1947) – встановлений в місті Суми, в сквері на Покровській площі у 1960 році, пам’ятник С.Ковпаку в Путивлі (1971), пам’ятник загиблим у Бабиному Яру під час німецько-фашистської окупації у 1941–43 роках у Києві (1976).

Один з найвідоміших творів Лисенка – пам’ятник Миколі Щорсу у Києві, неподалік від центрального залізничного вокзалу. Останніми роками точаться дискусії про доцільність збереження цього монументу військовому діячу, що воював проти незалежної Української Народної Республіки. Попри очевидну відповідь багато митців захищають цей пам’ятник як видатний зразок мистецтва. То і ж досі він бовваніє фактично у центри столиці, замість того, щоб стати частиною експозиції поки що не створеного музею мистецтва комуністичної доби.

Важливе місце у творчому доробку Лисенка посідає постать Тараса Шевченка. Скульптор виконав кілька творів, присвячених видатному поету.

З роботи «Погруддя Т.Г. Шевченка» (гіпс,1945р.) починається шлях Лисенка-портретиста. Звернення до цього жанру почалося у скульптора з великої творчої вдачі. Образ Шевченка пройнятий героїчним, прометеївським духом.

Більшу частину скульптурних портретів присвячує Лисенко своїм сучасникам. Людина в них постає в усьому багатстві та багатогранності свого характеру. Скульптор створив цілу галерею портретів: зосереджений, заглиблений у свої думи видатний діяч української сцени Іван Мар’яненко; відомий вчений, людина з енциклопедичними знаннями Агатангел Кримський; партизан-письменник, з рисами могутнього народного характеру П. Вершигора; чудовий радянський живописець, натура глибоко епічна, Олексій Шовкуненко.

У таланті Михайла Лисенка вдало поєдналися обдаровання митця і педагога. За двадцять шість років роботи в Київському художньому інституті він виховав цілу плеяду українських скульпторів.

Помер митець у Києві 8 травня 1972 року після тяжкої поїздки до Туркменістану. Похований на Байковому кладовищі.

Більше про скульптора і його творчість: https://www.umoloda.kiev.ua/number/819/164/29838

 

ЮРІЙ ЩЕРБАК (1934) – письменник, публіцист, політик, дипломат, лікар-епідеміолог.

Народився в Києві, під час нацистсько-совєтської війни евакуйований до Росії, звідки на початку березня 1944-го повернувся в рідне місто, а в 1958 році закінчив Київський медичний інститут за фахом «санітарний лікар».

У 1958–1987 роках працював у Київському науково-дослідному інституті епідеміології та інфекційних хвороб імені Л. В. Громашевського. Займався профілактикою сказу, брав участь у боротьбі з епідеміями холери та іншими захворюваннями на території України та Узбекистану, за що нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Кандидатська і докторська дисертації Щербака присвячені епідеміології особливо небезпечних інфекційних хвороб.

Літературну діяльність почав у середині 1950-х років як активний член літературного об’єднання свого інституту. У студентській газеті «За медичні кадри» він пише перші оповідання, публікує сатиричні «мальовані рецензії» в дусі літературних прямувань народжуваного тоді руху «шестидесятників».

Перша повість «Як на війні» (1966) розповідає про будні совєтських медиків, а перші свої оповідання, опубліковані в журналі «Юність», навіть оформляє власними малюнками.

У 1975 році в Харківському академічному театрі ім. О. Пушкіна п’єсою «Відкриття» він дебютував як драматург.

Більшу частину творів Щербака можна віднести до умовного жанру «міської прози». Він автор роману про проблеми трансплантації серця «Бар’єр несумісності», документального роману «Причини і наслідки» про боротьбу зі сказом, повістей, збірок новел, віршів і п’єс, а також ряду кіносценаріїв художніх, науково-публіцистичних, і документальних фільмів.

Як публіцист Щербак здобув популярність своїми статтями про Чорнобильську трагедію, що публікувалися в українській і московській пресі.

Але Щербак не обмежується реалізмом. У повісті «Хроніка міста Ярополя», опублікованій в 1968 році й переробленій у 1983-му, описана гротескно-фантастична історія невеликого містечка Ярополя, в якій у літописній манері розповідається про реальні й неймовірні події, що відбуваються тут протягом кількох століть. У повісті поєднуються елементи наукової фантастики, легенди й казки.

1989–1991 — Щербак був народний депутатом СРСР, входив до складу опозиційної Міжрегіональної депутатської групи, очолюваної академіком Андрієм Сахаровим, член Верховної Ради СРСР, голова підкомітету з питань ядерної енергетики і екології.

Після відновлення незалежності України Щербак відійшов від літературної творчості й зайнявся політикою. У 1991 році оприлюднив заяву, в якій сказав, що відтепер не буде займатися так званим «красним письменством», тобто не буде писати романів чи оповідань «Про Васі і Асі, Вані та Ані».

У 1998 році Український науковий Інститут Гарвардського університету видав політико-публіцистичну книгу Щербака «Стратегічна роль України» (The Strategic Role of Ukraine) англійською мовою, а в 2003 році вийшла його публіцистична книга «Україна: виклик і вибір (Перспективи України в глобалізованому світі ХХ століття)».

Один з засновників і голова Української екологічної асоціації “Зелений світ”, перший лідер Партії зелених України.

У 1991-1992 роках — перший міністр охорони навколишнього середовища незалежної України, член Ради Національної Безпеки України.

З 1992 року – на дипломатичний роботі: посол України в Ізраїлі, а потім –  посол України в США. У 2000-2003 посол України в Канаді.

З грудня 2009 — один із засновників та член Ради із зовнішньої та безпекової політики.

Був головою Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з березня 2016 по грудень 2019).

На початку 10-х років Щербак знову стає до літературної роботи, обравши жанр антиутопії.

2011 року виходить друком перша частина трилогії «Час» – роман «Час смертохристів: Міражі 2077 року» . Це гостросюжетний політичний трилер, дія якого розгортається напередодні «Четвертої глобальної війни». Різкий сигнал тривоги, яскрава антиутопія, у якій за гротескною формою і фантастичністю ситуацій стоїть реальна масштабність можливих геополітичних подій майбутнього.

Вагомої переконливості твору надає також і та обставина, що Юрій Щербак як колишній Надзвичайний посол України у США, Канаді та Ізраїлі має широкий кут зору на проблематику міжнародних відносин. У своєму романі він щедро використовує цитування таємних документів, які розкривають цинізм і подвійні стандарти гравців світової політичної сцени, і подає своє парадоксальне бачення того, що може статися з Україною і світом у майбутньому.

Друга частина трилогії – «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року» знайомить з подіями після «Четвертої глобальної війни». У центрі роману — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука.

«Час Тирана» — заключна частина трилогії «Час смертохристів» (2011) та «Час Великої Гри» (2012). Герой роману і трилогії генерал Гайдук — військовий диктатор України — переживає найдраматичніший період свого життя.

Роман, як і трилогія загалом, дає епічну картину подій української історії, містить у собі прозріння і пророцтва про долю України і виклики, що стоять перед народом, попереджає про майбутні небезпеки.

Інтерв’ю з Юрієм Щербаком про сучасне мистецтво і про його діяльність на посаді голови комітету з присудження Шевченківської премії: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/1985829-urij-serbak-pismennik-politik-golova-komitetu-z-nacionalnoi-premii-ukraini-imeni-tarasa-sevcenka.html

 

МИКОЛА ВРОБЙОВ (1941) — поет, представник Київської і Лаврської шкіл.

Народився у селі Мельниківка Черкаської області. У 1968 році закінчив філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка.

Один із фундаторів літугрупування «Київська школа поезії». Один із лідерів андеграунду «витісненого покоління».

Друкувався в офіційних видавництвах став з початком горбачовської Перебудови. До того його твори поширювалися у самвидаві.

У незалежній Україні відзначений рядом премій: зокрема, Шевченківською.

Микола Воробйов тяжіє до медитативно-образних методів нарації у віршуванні, близьких до японської школи «хайку» та китайської поетики епохи Тан. Поетика Воробйова насичена кольоровими екстраполяціями, символічними парадоксами, характерними для ранніх (art nouveau) періодів модерністського дискурсу.

 

АНДРІЙ ЦАПЛІЄНКО (1968) — військовий кореспондент, ведучий, сценарист і письменник.

Народився в Харкові. Зараз проживає в Києві. Закінчив Харківський інститут мистецтв, акторський факультет, 1995 року в Університеті міста Кальмар (Швеція) пройшов курси підвищення кваліфікації журналістів, у 2006 році закінчив Київський міжнародний університет, факультет журналістики.

З 1992 року працював репортером регіональної харківської телекомпанії «Оріон», в 1993 виходить авторська програма Андрія Цаплієнка «Буря в стакане». У 1995 році переходить на харківський телеканал «Приват TV», де обіймає посаду режисера та ведучого.

У 1997 році переселяється до Києва та недовго працює автором і ведучим програми «Люди», виробництва ТІА «Вікна». У 1998-му приходить на роботу на телеканал «Інтер», спочатку ведучим програми «Утречко», а з 1999-го ведучим і керівником програм «N-ний кілометр», «На лінії вогню», «Спецкор» телеканалу «Інтер».

З 2001 року воєнний кореспондент телеканалу «Інтер», робив репортажі під час конфліктів у Афганістані, Македонії, Іраку, Кот-д’Івуарі, Непалі, Шрі Ланці, Південній Осетії, Кашмірі, Ліберії, Бурунді, Колумбії.

З 2007 автор та сценарист студії документальних фільмів телеканалу «Інтер».

2012 року фільм Андрія Цаплієнка «Місто, яке зрадили», присвячений річниці визволення Києва від нацистської окупації,  було висунуто Держкомітетом телебачення і радіомовлення України на здобуття Національної премії України ім. Шевченка.

7 березня 2014 року, разом із групою українських, російських та грецьких журналістів, був жорстоко побитий озброєними проросійськими бойовиками після зйомок штурму російськими військовиками української військової частини 2355 у Севастополі.

Під час інциденту за групою журналістів телеканалу «Інтер» було організовано збройне переслідування з метою знищити відеокамери та весь відзнятий матеріал.

У серпні 2014 року Андрій звільнився з телеканалу «Інтер», на якому пропрацював 17 років. Перехід на «1+1» журналіст аргументував, зокрема, тим, що цей канал дає можливість робити репортажі українською мовою.

Андрій Цаплієнко займається літературною творчістю. Видав чотири романи, насичені фактурою, з якою він має справу як військовий кореспондент.

2018 року у «Видавництві Старого Лева» вийшла п’ята книжка Цаплієнка, його дебют в жанрі антиутопії. У фантастичному романі «Стіна» перед читачем постають два постапокаліптичні суспільства, одне з яких йде прогресивним шляхом, інше — деградує. Герої роману — українці та росіяни, що є носіями яскравих національних рис, перебувають у постійному напруженому антагонізмі. Книги Андрія Цаплієнка перекладені на кілька європейських мов.

Надзвичайно цікаве інтерв’ю з Цаплієнком: https://novynarnia.com/2019/06/10/andriy-tsapliyenko/

Сторінка у ФБ: Andriy Tsaplienko

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.

 

АРТУР БЕЗСМЕРТНИЙ (1984-2018) — солдат ЗСУ.

Народився 1984 року в місті Лієпая (Латвія), його батько був Українцем. Артур три роки відслужив у Латвійській армії. Коли 2011 року батько помер, Артур щороку на роковини смерті приїжджав в Україну на його могилу.

У 2015 році він також приїхав та був вражений рівнем байдужості суспільства до війни. Пішов до військкомату як доброволець, але через те, що він був нерезидентом України, йому порадили звернутися до добровольчих сил.

З початку липня 2015-го року воював у складі ДУК ПС — 5-й окремий батальйон та окрема тактична група розвідки. Коли загинув близький друг Григорій Семанишин, Артур повернувся до Латвії. Але не зміг там лишатися і через півроку знову приїхав до України, підписав зі ЗСУ контракт на 6 місяців, який потім постійно продовжував.

Спочатку служив у 2-й роті 1-го механізованого батальйону 54-ї окремої бригади, потім перейшов до взводу снайперів, після чого опинився у 2-му механізованому батальйоні.

Наприкінці 2016-го року брав участь у грудневих боях біля Авдіївського лісу (штурм «Чарівного лісу»). Пройшов бої на Світлодарській дузі в 2016—2017 роках. В травні 2018-го перейшов до 72-ї бригади.

 

26 липня 2018 року зазнав смертельного поранення внаслідок спрацювання вибухового пристрою поблизу селища Новолуганське під час ворожого обстрілу — в ході переміщення підрозділу на іншу позицію.

30 липня 2018-го похований в селі Прядівка на Дніпропетровщині, біля могили батька.

Без Артура в Латвії залишились мама і син.

 

АНДРІЙ ПРИЩЕП’ЮК (1974-2014) — командир розвідгрупи ДУК.

Народився в Івано-Франківську. Офіцер, десантник. Активіст Самооборони Майдану. Вступив до лав «Правого сектора», псевдо «Батя», «Шершень». Командир розвідгрупи корпусного підпорядкування.

Загинув у бою в районі Міусинська (за іншими джерелами поблизу кургану Савур-Могила) в прикордонній зоні. Розвідгрупа потрапила у засідку.

Був тимчасово похований у смт шахти Новопавлівська (околиця м. Красний Луч) разом з десантником 95-ї окремої аеромобільної бригади Віталієм Галянтом. Тіло воїна було ідентифіковане серед похованих у Запоріжжі невідомих героїв АТО. 31 січня 2015 року після прощання в Українському домі героя перепоховали у Києві.

Залишилось двоє дітей.

 

ЄВГЕН ДОБРОВИК (1989-2014) – сержант ЗСУ.

Народився у Дунаївцях на Хмельниччині. Закінчив 9 класів міської школи № 2, продовжив навчання у місті Черкаси. Після школи повернувся на батьківщину та вступив до Подільського Державного аграрно-технічного університету, де здобув освіту за напрямком «Фінанси і кредит».

У 2011 році за контрактом вступив до восьмого полку спецпризначення головного управління розвідки Міністерства оборони України. Під час служби продовжував навчання на заочному факультеті для отримання повної вищої освіти.

4 вересня 2014-го важкопоранений при виконанні бойового завдання в Луганській області. Помер у Львівському військовому госпіталі.

 

ДМИТРО КОВАШР (1993-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в смт Шевченкове на Харківщині. Закінчив ліцей Шевченківської районної ради, з жовтня 2011 року розпочав службу в лавах ЗСУ, м. Кіровоград.

З квітня 2014 року ніс службу в зоні бойових дій, солдат 3-го окремого полку, водій.

У серпні 2014-го зазнав поранення в боях за Савур-Могилу. В жовтні 2014 року закінчився контракт, проте Дмитра не відпустили додому, а перевели в інженерні війська водієм екскаватора, розвідник-санінструктор 310-го окремого інженерно-технічного батальйону.

4 липня 2015-го загинув під час проведення планового нарощування мінно-вибухових загороджень (підрив на міні) біля 29-го блокпосту на трасі «Бахмутка» поблизу села Донецький. При спробі евакуації важкопораненого солдата Романа Цапа під час повторного вибуху загинули сержант Дмитро Демковський, молодший сержант Іван Смоляр, солдати Дмитро Ковшар, Артем Романов.

Без Дмитра лишилися батьки, бабуся й дідусь, наречена.

 

ВОЛОДИМИР САМИШКІН (1992-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Туркменістані. Закінчив Черкаський професійний ліцей. У часі війни — механік-водій 25-ї Дніпропетровської повітрянодесантної бригади. Служив за контрактом з 2013 року.

Загинув 31 липня 2014 року під час спроби батальйону 25-ї бригади штурмувати місто Шахтарськ Донецької області – внаслідок потужних обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» українських позицій, а також атаки бойовиків із засідки на колону БТР десантників поблизу Шахтарська. Снаряд влучив у БТР.

Російські бойовики знімали тіла загиблих десантників на відео і фото і потім хизувались у соцмережах. Терористи тимчасово поховали біля недобудованої церкви в парку Шахтарська — Артема Джубатканова, Євгена Сердюкова, Олексія Сєдова, Станіслава Трегубчака, Петра Федоряку, Халіна Володимира та, були сумніви — можливо, Володимира Самишкіна. Вважається зниклим старший лейтенант Шатайло Михайло Сергійович — тіло не ідентифіковане.

9 жовтня 2014 р. ексгумований пошуковцями Місії «Ексгумація-200» («Чорний тюльпан») і привезений до Дніпропетровська. Похований на Краснопільському цвинтарі міста Дніпропетровськ як невідомий № 786. Упізнаний за експертизою ДНК 29 липня 2015 року.

Залишилася сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада