Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
12.09.2020

12 вересня. Сьогодні в огляді іменинників:

  • диригент і композитор, співзасновник і керівник Української республіканської капели, з якою за наказом Петлюри гастролював по світу з місією культурної дипломатії і скрізь мав величезний успіх;
  • художник, майстер реалістичного жанрового і історичного живопису;
  • незаслужено малознаний поет, перша збірка якого вийшла вже після його передчасної смерті;
  • письменниця, яка пише в жанрі психологічного роману;
  • краща українська тенісистка в історії, третя ракетка світу за підсумками 2017 року.

Цього разу пом’янемо не лише тих, хто загинув у боях, захищаючи Україну від російської агресії, а й тих, хто допомагав їм протистояти ворогу – волонтерів. Згадаємо подружжя з Луганщини, яких розстріляли бандити «лнр» та волонтера з Буковини, машина якого підірвалася під час поїздки в зону АТО.


Починаємо:

 

ОЛЕКСАНДР КОШИЦЬ (1875-1944) – диригент, композитор. Співзасновник і керівник Української Республіканської капели.

Народився у с. Ромашки (нині Київська область). Належав до старої священичої родини. З 1861 по 1877 роки його батько був священником церкви Покрова Пресвятої Богородиці в с. Ромашки Канівського повіту Київської губернії.

У 1877 батько переїхав на нову парафію поруч із Шевченковою Кирилівкою — у село Тарасівку Звенигородського повіту. Свого часу Тарас Шевченко наймитував у його далекого родича священика Григорія Кошиця, а згодом, коли вже був вільним художником, — безуспішно сватався до його дочки Феодосії (Тодосі). Сам Олександр добре знав племінника Тараса — Петра Шевченка, і дружив з його сином Григорієм. У своїх «Спогадах» Олександр Кошиць писав, що «Шевченко в їх селі знався і мислився, як щось своє, недавнє, майже сучасне».

Кошиць закінчив Київську духовну академію, де одержав вчений ступінь кандидата богослів’я в 1901. Працював учителем у Духовній жіночій гімназії в Ставрополі, а потім — викладачем історії в Учительськім інституті. Збирав козацькі пісні на Кубані, які згодом опублікував у збірці «500 кубанських народних пісень».

Повернувшись до Києва у 1904, вчителював у різних гімназіях, керував хорами, вів клас хорового співу у Музично-драматичній школи Миколи Лисенка, та студіював композицію у професора Григорія Любомирського.

У 1912 Микола Садовський запросив Олександра Кошиця на посаду диригента свого театру, де він ставить опери Миколи Лисенка, Дениса Січинського, П’єтро Масканьї та ін., пише музику до п’єс «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького, «Казка старого млина» Спиридона Черкасенка та інше. У 1916—1917 роках — хормейстер та диригент Київської опери.

Але головна життєва місія Кошиця була ще попереду.

За часів Директорії УНР, спільно з Кирилом Стеценком, став співорганізатором Української Республіканської Капели, з якою, за дорученням Симона Петлюри, відбув концертову подорож Західною Європою й Америкою.

Петлюра вважав, що Капела допоможе сформувати гарний імідж новій незалежній Україні за кордоном, адже там, упродовж століть чули лише про «вєликую» Росію. Український уряд пообіцяв Капелі чималі кошти – 2,7 млн крб. Для порівняння: тодішні видатки на формування одного армійського корпусу становили 5 млн крб. Але так вийшло, що обіцяних грошей артисти не побачили: на Київ насувалася більшовицька навала, довелося терміново евакуюватися.

Зрештою, всі зібралися в Кам’янці-Подільському. Кошиць влаштував прослуховування, але був розчарований виконанням (записав, що такого хорового співу на своєму віку ще не чув: виють як вовки, із 80 душ «справжніх голосів» не більше 30). Але колектив взявся за репетиції та вивчення французької мови і «процес пішов».

Гастролі капели Кошиця розпочалися у квітні 1919 року. Першою у списку була Чехія. До Праги українці приїхали майже у дранті, «голі й босі». Сам Кошиць ходив у чужому (на три розміри більшому) пальті й зеленому капелюсі з чужої голови. Соромно було, навіть, зайвий раз із готелю вийти. Але тодішній посол Української Народної Республіки у Празі Микола Славінський позичив колективу 130 тис. крон, і артисти змогли пристойно вдягнутися. Гастролі проходили з величезним успіхом. «Українці прийшли й перемогли! Це – посольство з іншого світу!», – написали після першого ж концерту чеські газети.

Українська республіканська капела Олександра Кошиця успішно гастролювала європейськими столицями: їй з 1919 аплодували також Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Велика Британія, Німеччина, Польща, Іспанія.

До Парижа потрапили восени 1919 року. На першому ж концерті було багато поліції – боялися російських провокацій. Росіяни погрожували зірвати концерт капели, на афішах писали лайливі слова. Але тріумф на українців чекав і в Парижі. Місцеві газети писали: «Наша пані Географіє! Чого ти нас вчила! Ти казала, що Україна – це поля та отари, і не казала, що там є народ з такою душею! Ще ніякий хор, французький чи чужоземний, не дав нам нічого подібного!»

Директор Музичної академії Відня Фердинанд Льове так писав Кошицю: «Рідко доводилось мені чути хорове мистецтво таким досконалим щодо звуку, інтонації, ритміки й динаміки. А до того ж Ваші прекрасні народні пісні, їх дійсно майстерне оброблення, і нарешті, але не в останню чергу – Ваш абсолютно вийнятковий провід».

Втім, європейці українцям аплодували, а визнавати суверенітет України не поспішали. Королева Бельгії після концерту сказала: «Моє серце на боці вашого народу, але ми, монархи – раби політики». Тим часом більшовики захопили в Україні владу, колишніх українських очільників перестріляли, а кому вдалося вирватися – оселився на заході.

У 1922 Кошиць зі своїм хором виїхав у турне до Америки, де користувався ще більшим успіхом, ніж у Європі. Хор завоював і грандіозну славу в США, Аргентині, Уругваї, Бразилії.

Визначною подією був виступ хору Кошиця в Нью-Йорку в 1922 році, де вперше був виконаний «Щедрик» Леонтовича, який став популярним у всьому світі.

Американська преса писала:  «Цей спів дійшов до свого найвищого розвитку під проводом такого генія як Олександр Кошиць».

Капела проіснувала до 1924 року.

Існує припущення, що у 1929 році Джордж Гершвін почув у виконанні хору Кошиця колискову «Ой ходить сон коло вікон…» (Кошиць здійснив хорову обробку фортепіанної мініатюри Василя Барвінського), і мелодія цієї пісні лягла в основу арії Summertime з опери «Поргі та Бесс»; ця арія згодом стала одним з найпопулярніших джазових стандартів.

У 1926 році Кошиць оселився в Нью-Йорку, працював у США та Канаді над вихованням нових диригентів, писав церковні твори, переобробляв народні пісні. У Нью-Йорку продовжував популяризувати українську музику своїми композиціями, аранжуваннями та грамофонними записами — і музичне видавництво «Вітмарк і син» видало масовим тиражем переклади англійською мовою сорок двох українських народних пісень в обробці Олександра Кошиця.

Але Кошиця все частіше мучила нестерпна ностальгія, тривожили звістки з батьківщини. Своїм друзям Беневським писав:

«Єдина моя надія, що держить мене на землі і дає сили жити, — це бути перед смертю дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну».

На жаль чи на щастя, бюрократична система узгоджень розтягувала такі процедури на роки. Востаннє 1928 року надійшло повідомлення, що його кандидатуру на повернення в Україну не затверджено.

1941 року Кошиць переїхав до Канади, вів клас хорового диригування. Упорядкував щоденникові записи «З піснею через світ» (видруковані посмертно) та написав «Спогади», працював над репертуаром віршового звукозапису. Жив та помер у Вінніпезі.

 

ОЛЕКСАНДР ЛОПУХОВ (1925-2009) – художник, майстер жанрової та історичної картини.

Народився в місті Городня (тепер Чернігівської області). З 1944 по 1945 рік служив у Червоній армії, учасник німецько-совєтської війни. Закінчив Київський художній інститут у Сергія Григор’єва, Костянтина Єлеви, Олексія Шовкуненка, 1957 року закінчив аспірантуру. З 1953 року працював викладачем середньої художньої школи.

У 1973—1985 роках — ректор Київського державного художнього інституту, у 1983—1989 роках — голова правління Спілки художників Української РСР.

Художник писав багато ангажованих полотен, зображував революціонерів, трудовий ентузіазм совєтських людей тощо. Разом з тим, його потужний талант сповна виявлявся в картинах, де ідеологія відходила на задній план.

1961 року Лопухов створює велике історичне полотно «П’яте квітня 1847 року», на якому зображує трагічний момент з життя Т. Г. Шевченка — арешт під час переправи на другий берег Дніпра, після якого поета чекають довгі роки заслання. Цей твір вважають одним з найкращих в творчому доробку художника.

Лопухов пише низку цікавих портретів «Жіночий портрет», «Лариса», «Оксана», «Скульптор Супрун», що позначені ліричним трактуванням, глибоким проникненням у світ героїв, легкістю і розкутістю живописної мови.

Як колишнього фронтовика, Лопухова не полишають спогади про події ІІ Світової війни. До розкриття теми війни художник прийде тільки через двадцять років по її завершенню. Він задумав низку картин, де хотів із чіткою логічною послідовністю створити літопис тяжких фронтових буднів, показати подвиг людей, які захищали свою вітчизну. Усі почуття і творчі задуми були реалізовані в картинах художника «Реквієм» (1965), «Війна» (1969), «Сильні духом» (1967), «Місячна соната» (1970), «Рік 1945-й» (1973), «В Берліні» (1974), «Перемога» (1975).

У своїй творчості Лопухов звертається до української історії. Зокрема, він виконав серію творів, що показують визвольну боротьбу українського народу проти пригноблення і безправ’я, за незалежність. Цим подіям присвячені його полотна «Повстання сіроми на Січі 1786 року», «Вольниця», «Устим Кармалюк». Усі ці картини різні за сюжетом і кольоровою гамою, але їх об’єднує гострота композиції, яскравість образів, героїко-епічне звучання.

 

Наступний герой огляду – незаслужено малознаний поет. Якщо

ВАДИМ КОВАЛЬ (1966-1996) — український поет.

Народився в Магнітогорську. 1974 року разом з батьками повернувся в Україну. Закінчив біологічний факультет Чернівецького університету, де протягом 1989–1992 років працював асистентом кафедри біохімії.

Перші публікації віршів мав у часописі текстів і візії «Четвер» (№2 і №3).

Поетичний доробок Вадима Коваля належить до знаково-символічного простору неомодерністського дискурсу. Наріжним каменем художнього методу Коваля є перелік символів відчуженості між людиною та оточуючим світом. Побудова образів у його віршах базована на дисонансах побутового та просторово причетних до нього фраґментах ідеального.

Планував за своїми віршами зробити сценічну постановку, що мала називатися «Зошит шалу».

Перша збірка вийшла друком вже після смерті поета: 26 січня 1996 року на залізничному переїзді біля села Панка Сторожинецького району Чернівецької області вантажний поїзд зіткнувся з легковим автомобілем, із чотирьох пасажирів якого загинув тільки Вадим Коваль.

Посмертно було видано поетичні збірки «Закоханий падре» (1996; 2009) і «Кажан. Проекція ночі» (2003). До другої збірки увійшли тексти з книжки «Закоханий падре», а також сценічна постановка «Зошит шалу» з малюнками автора.

Деякі з віршів Вадима Коваля увійшли до «Антології альтернативної української поезії 80–90–х років» (2001) та антології «Протизначення» (2001). Окрема добірка віршів з передмовою Світлани Йовенко — у журналі «Вітчизна» (2009, № 3–4).

Почитати вірші Коваля можна тут: http://vitchyzna.ukrlife.org/3_4_09kovalv.html

Ось приклад:

 

Ти ловиш життя на картини, на книги, на кадри.

Слухняно і солодко світиться в темряві гріх.

Приходить зима – молодий і закоханий падре

Усіх сповідає і стомлено падає в сніг.

 

Тут можна зітхнуть, тут так легко повірити в те, що

П’яніють мільйони в сплетіннях авто і антен,

І дивно, що небо, і ясно, що гроші і теща.

І звабні рослини так злякано сьорбають з вен.

 

Уважно за вітром слідкують маленькі кіхоти,

Маленькі нерони віршують у фарбах пожеж.

Не бачиш, як світло загасло в квартирі навпроти,

Не пишеш записки,

не сядеш у крісло,

не вмреш.

 

СОЛОМІЯ ЗЕЛЕНСЬКА (1973) – письменниця.

Народилася в селі Морозівка Київської області, живе у Києві. Соломія Зеленська — це псевдонім, справжнє ім’я письменниця не розголошує.

Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого за спеціальністю актриса драм. тетру і кіно.

Роман Соломії Зеленської «Сповідь священика» став переможцем конкурсу Київської міської спілки письменників НСП в 2016 році та був надрукований у видавництві «Фенікс» за фінансування Київської міської державної адміністрації. Роман був первиданий 2020 року.

В доробку письменниці ще два романи: «Таємниця Мерилін» та «Куди подіти святого».

 

ЕЛІНА СВІТОЛІНА (1994) – тенісистка, третя ракетка світу у 2017 році.

Народилася в Одесі у родині спортсменів, батько займався боротьбою, а мати — майстер із веслування. Еліна почала займатися тенісом із чотирьох років. На одному з турнірів виступ 12-річної Еліни побачив бізнесмен Юрій Сапронов із Харкова, який став її спонсором і, зокрема, оплачував її тренування. 2007 року, щоб забезпечити найкращі можливості для підготовки Еліни до міжнародних змагань, родина переїхала з Одеси до Харкова, де Еліна стала вихованкою авторитетного спеціаліста в українському тенісі Андрія Луценка.

Пізніше вона навчалась в академії відомої бельгійської тенісистки, олімпійської чемпіонки Жустін Енен. У 16 років Світоліна перемогла на юніорському турнірі Ролан Гарросі. Свій перший дорослий турнір Еліна виграла у 2013 році, ставши володаркою Кубка Баку. Надалі її кар’єра йшла лише вгору.

За ці роки Світоліна стала чвертьфіналісткою Олімпійських ігор 2016 року, виграла 13 турнірів WTA в одиночному розряді та два в парному. Двічі діставалася півфіналів на турнірах Великого шолома (2019) і чотири рази до чвертьфіналів (2015, 2017, 2018, 2019).

11 вересня 2017 року Світоліна встановила абсолютний рекорд в історії українського тенісу – стала третьою ракеткою світу. Такої високої позиції українці не займали ані в жіночому, ані в чоловічому тенісі.

Зараз формально резиденцією Світоліної є Харків, хоча вона тренується й живе за кордоном.

Ще з підліткового віку, коли вона почала показувати високі результати, їй почали надходити фінансово вигідні пропозиції грати за інші країни. Такі пропозиції продовжували надходити й коли вона увійшла до першої десятки рейтингу WTA. Проте Еліна підкреслює, що завжди пишається тим, що грає за Україну.

 

Сьогодні пом’янемо не лише тих, хто загинув у боях, захищаючи Україну від російської агресії, а й тих, хто допомагав їм протистояти ворогу – волонтерів. Допомога українській армії коштувала їм життя.

 

ВОЛОДИМИР АЛЬОХІН (1973—2014) — волонтер.

Народився в Петропавлівці на Луганщині, працював програмістом. Його дружина — Олена Куліш — працювала ведучою розважальних програм на радіо. Родина жила у селищі Переможне неподалік Луганського аеропорту.

Володимир і Олена привозили їжу українським військовим у Луганський аеропорт. При обстрілах ховали в своєму будинку місцевих дітей. Приїздили до заблокованих мінними полями стареньких сусідів — аби допомогти із харчами та медикаментами.

Родину патріотів вистежили бойовики «лнр» і захопили 9 серпня 2014-го. Терористи повідомили, що везуть подружжя «на підвал» — у Луганськ. Олену і Володимира викрали на очах її батька, все майно подружжя бандити вкрали чи розтрощили, а в їхньому домі окупанти зробили свій штаб.

Володимира і Олену до Луганська не довезли – застрелили 10 серпня у Переможному.

Без батьків лишилася донька. Вона виїхала в Київ і вивезла з Луганська дідуся.

 

РОМАН ШЛЮСАР (1983-2014) – волонтер.

Народився у Чернівцях. Закінчив Львівську політехніку. Виховував з дружиною двох доньок. З перших днів АТО долучився до волонтерської організацієї «Буковина – українському війську» і допомагав армії, яка в той час потребувала буквально усього – і спорядження, і харчів.

18 грудня 2014 року роман віз військовим гуманітарний вантаж і подарунки до Миколая у сиротинці Слов’янська та Лисичанська. Це була його перша і остання поїздка в зону АТО . Машина підірвалася, разом з Романом загинув і солдат-десантник із Львівщини.

 

ОЛЕКСАНДР ЦИСАР (1979-2015) —капітан (посмертно) ЗСУ.

Народився в місті Городок, згодом родина переїхала до Сатанова на Хмельниччині. Закінчив Київський національний університет будівництва і архітектури (КНУБА) — здобув фах інженера-будівельника. Одружився, був приватним підприємцем, спочатку в Києві, займався виготовленням меблів — конструював, розробляв макет. Згодом подружжя переїхало до Хмельницького, відкрили приватну фірму з виробництва меблів на замовлення. Вів здоровий спосіб життя, займався боксом.

1 серпня 2014 року прийшла повістка з військомату, мобілізований. Через тиждень, коли чоловік вже був на військових зборах, дружина дізналася, що під її серцем зародилося нове життя.

Олександр служив у званні старшого лейтенанта на посаді командира взводу 2-го батальйону 93-ї ОМБр. Проходив підготовку в Академії Сухопутних військ. З грудня перебував у зоні бойових дій поблизу Донецького аеропорту. Легендарними стали його роботи при обороні ДАП, вважався одним з найкращих саперів сектору «Б», відбудовував укріпрайон «Мурашник».

В кінці 2-ї декади червня-2015 мав їхати додому. Останній дзвінок Олександра додому був 11 червня.

 

Загинув 12 червня 2015 року в районі Донецького аеропорту під час виконання бойового завдання. Військові їхали з села Водяне до селища Опитне (Ясинуватський район), близько 19:00 їх БТР підірвався на протитанковій міні, машина згоріла. Тоді ж загинули молодший лейтенант Олег Угринович та солдат Степан Загребельний, ще 5 бійців потрапили до шпиталю.

Без Олександра лишилися дружина, донька та 4-місячний син.

 

РОМАН КРУТЬКО (1976-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у м. Кременчук, Полтавська область.

В АТО –  служив на посаді старшого стрільця. 17-а окрема танкова бригада.

Загинув 22 жовтня 2014 р, коли російсько-терористичними військами було здійснено напад із засідки на машину військових на східній околиці Маріуполя. Роман був за кермом, він встиг зорієнтуватися і вивести автівку в кювет так, щоб бійці змогли безпечно вийти. Коли сам вже вистрибнув з автомобіля, біля його ніг вибухнула граната, він упав, і в нього влучив снайпер.

Залишились дружина та дві доньки.

 

АРТЕМ РУДНИК (1989-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Чернігові, закінчив Чернігівський професійний ліцей залізничного транспорту, здобув спеціальності штукатура, лицювальника-плиточника, маляра. Працював електрозварювальником.

В часі війни мобілізований у березні 2014-го. Вагітна дружина та мати пропонували зробити якусь довідку, щоб Артем лишився вдома. Але він навіть і чути про це не хотів: «Призвали, то я повинен йти. Я ж не трус якийсь».

Молодший сержант, 41-й батальйон територіальної оборони «Чернігів-2».

27 липня 2014-го загинув на блокпосту під Новоіванівкою Попаснянського району, за півгодини до загибелі встигнувши подзвонити дружині. Побратими удові повідомили, що Артем загинув від пострілу снайпера в голову. Каска його не врятувала, куля влучила в обличчя.

На час смерті Артема його дружина була на шостому місяці вагітності, виховуючи доньку, згодом народився син. Через забюрократизованість удова Артема була змушена понад рік судитися із Міноборони, клерки якого стверджували, що Артем — самогубця. Ця версія виникла лише тоді, коли удова звернулася по матеріальну допомогу.

 

ІВАН ГОЛОТА (1985-2014)— сержант ЗСУ.

Народився у с. Пушкове на Кіровоградщині. В часі війни — сержант, 79-а окрема бригада, командир відділення.

Загинув 11 липня 2014 року під час ракетного обстрілу українського блокпосту біля Зеленопілля.  Тоді російська реактивна артилерія зі своєї території завдала потужного удару по позиціях українських військ. Це було перше безпосереднє масоване застосування військ РФ проти Збройних сил України. Пізніше таких фактів було ще багато.

Без Івана лишилася дружина та 4-річна донька.

 

МАКСИМ САРАНЧА (1988-2015)— солдат ЗСУ.

Народився у смт. Вишневе на Дніпропетровщині.

В часі війни — стрілець, 93-тя ОМБр.

27 лютого 2015-го загинув під час мінометного обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями взводного опорного пункту під Пісками.

Без Максима лишились батьки, брат і сестра.

 

ЮЛІАН ЦИГАНКО (1975-2018) – сержант ЗСУ.

Народився у Львові.

В АТО служив головним сержантом взводу-командиром відділення у 24-ій ОМБрю

17 листопада 2015 року був важко поранений в руку та живіт, ворожа куля диверсанта вразила печінку та кишківник. Сталося це під час бойового чергування на посту біля с. Кряківка Новоайдарського району на Луганщині.

Юліян переніс понад сорок операцій у Харківському, Київському та Львівському госпіталях, пережив кілька клінічних смертей.  У травні 2018 року він приїхав до Австрії для ще одного, здавалось, вже останнього хірургічного втручання. Операція на кишківнику в клініці м. Korneuburg під Віднем пройшла успішно, але потім почалися ускладнення. В якийсь момент за кордоном просто розвели руками й сказали, що тримати його в лікарні більше немає сенсу.

12 вересня Циганка переправили спеціальним медичним чартерним рейсом до Київського центрального військового клінічного госпіталю. Стан його погіршувався, у хворого почали відмовляти внутрішні органи. 4 жовтня 2018 р. пораненого воїна перевели до реанімації, там він провів 12 днів, але лікарям не вдалося врятувати його життя.

 

ВАЛЕРІЙ ЛИТВИНЕНКО (1987) – старший матрос.

Народився у с. Пісочки на Полтавщині.

В АТО служив на посаді водія, 36-а окрема бригада морської піхоти.

Загинув 14 лютого 2018 р. під час несення служби в районі с. Широкине, Волноваський район, Донецька область. Разом з Валерієм загинули матрос А. Новицький, молодший лейтенант О. Бурданов та старший матрос А. Жовтобрюх.

Залишились сестра і донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада