Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
11.05.2020

12 травня.

Почну огляд з видатного художника, чий стиль неможливо сплутати ні з чиїм більше. У Великобританії українського митця було визнано одним зі 100 геніїв сучасності. Навіть на репродукціях його картини справляють велике враження, а на виставках вони просто приголомшують – іще довго до них повертаєшся і думками, і почуттями. Мені пощастило кілька разів відвідувати ці виставки – і це не скажу найпотужніше, але одне з найпотужніших візуальних переживань.

Далі в огляді:

  • перша жінка-лікар в Австро-Угорській імперії;
  • педагог, який розробив засади національної школи і був знищений НКВД;
  • головний редактор одного з найцікавіших інтернет-видань.

А також пом’янемо загиблих героїв російсько-української війни. Серед них – уродженець Донбасу, який служив в СБУ і зірвав поставку зброї з окупованого Криму, яка призначалась для захоплення Бердянська.


Починаємо…

 

ІВАН МАРЧУК (1936) — видатний художник, твори якого вирізняються унікальним безпомильно впізнаваним стилем. 2007 року потрапив до рейтингу 100 геніїв сучасності, що його уклала британська газета The Daily Telegraph.

Народився в Москалівці (Волинське воєводство, Польська республіка; нині село в Тернопільськоій області) в родині відомого на всю округу ткача.

Після семирічної школи вступив до Львівського училища прикладного мистецтва імені Івана Труша на відділ декоративного розпису, де навчався протягом 1951—1956 років. Після служби в армії продовжував навчання на відділі кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва, який закінчив 1965 року.

У 1968—1984 роках на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва. З 1984 року — на творчій роботі.

У 1965 році віднайшов свій авторський стиль у мистецтві, що не вписувався в шаблони соцреалізму. За це зазнавав утисків і переслідувань з боку органів КДБ. До 1988 року Спілка художників офіційно не визнавала творчість Івана Марчука, хоча він мав понад 15 експозицій у різних містах колишнього СРСР (перші виставки 1979 і 1980 років у Москві).

У 1979 році його роботи були представлені на першій виставці українських художників-нонконформістів, організованій молодими представниками української діаспори, у Парижі, Мюнхені, Нью-Йорку, Лондоні, де на своєрідний стиль Марчука звернув увагу Роланд Пенроуз, авторитетний мистецтвознавець й особистий біограф Пабло Пикасо.

У 1989—2001 роках мешкав у Австралії, Канаді й США. У 1990 році Марчук відвідав Україну й відбулася його перша офіційна виставка у Києві — у Державному художньому музеї українського образотворчого мистецтва (нині Національний художній музей України).

Зараз живе та працює в Києві.

Доробок митця налічує близько 5000 творів. Провів понад 150 персональних виставок.

За стилістикою, технікою виконання, колористичним вирішенням, тематикою, картини систематизуються в цикли: «Голос моєї Душі», «Пейзаж», «Цвітіння», «Кольорові прелюдії», «Портрет», «Нові експресії», «Натюрморт», «Біла планета І», «Біла планета II», «Виходять мрії з берегів», «Погляд у Безмежність». Завершеною серією в циклі «Голос моєї Душі» є «Шевченкіана» із 42 картин, за яку Марчук 1997 року був відзначений Національною премією України ім. Шевченка .

Іван Марчук є засновником нових стилів у мистецтві, зокрема «пльонтанізму» (таку назву митець жартома дав своєму стилю — від слів «плести», «пльонтати»: картини ніби створені з клубочків чудернацьких ниток). Авторська техніка передачі зображення — пльонтанізм (від діалектизму «пльонтати» — плести, заплітати, переплітати): нанесення фарби тонкими кольоровими цівками, їх переплетення під різними кутами, чим досягається ефект об’ємності й світіння. Таке зображення, балансуючи на межі рукотворного і технологічного, через складність філігранного виконання і трудомісткість практично не підлягає повторенню.

Згодом термін пльонтанізм набув значення авторського творчого методу — оригінальної системи світосприймання і його передачі на полотні, для якого характерна метафоричність і символізм, деформація зображень, чим досягається ефект кульмінаційної напруги статичних образів, зосередження довкола тем екзистенції, буття людини, її місця у світі та проблем самопізнання.

Сьогодні його картини вражають мистецтвознавців Європи, Америки, Австралії, йому пропонують виставлятися в найкращих залах світу, і це все на противагу минулому гонінню та переслідуванню в Україні. Картини Івана Марчука зберігаються в багатьох колекціях у різних країнах світу.

Художник говорить: «Для мене мистецтво — це життя й одкровення. Іншої альтернативи нема. Й водночас мистецтво — це каторга. Я працюю 365 днів на рік і без цього не можу. Це присуд долі, карма, вирок, приреченість. І нікуди не дінешся. Я мрію погрітися на пляжі, полежати у траві, слухаючи як вона росте, я хочу дивитися, як пливуть у небі хмари, хочу тішитися, веселитися, спілкуватися в компанії, не відмовився б піти до школи, щоб когось там чогось навчити. А потім думаю: а мені ж теж хочеться самому щось зробити. Непереможна думка!»

У 2013 році вийшла книга Олександра Климчука “Я єсмь… (Іван Марчук)”, у якій найбільш повно на той час викладено життєвий та творчий шлях художника, систематизовано бібліографію про митця

Інтерв’ю Марчука не надто відрізняються одне від одного, от доволі типове: https://bastion.tv/znayu-kudi-jde-ukrayina-zaraz-zhiti-tut-sumno-soromno-i-strashno-znamenitij-hudozhnik-ivan-marchuk_n32030

 

СОФІЯ ОКУНЕВСЬКА-МОРАЧЕВСЬКА (1865-1926) — українка, перша жінка-лікарка в Австро-Угорщині.

Народилася в с. Довжанка, Тернопільська область (в ті часи –  Королівство Галичини і Володимирії, Австрійська імперія) в сім’ї священика Атанаса Даниловича Окуневського (походив з давнього українського роду «Окунів»), який 1881 року успішно закінчив Віденський медичний університет і став доктором медицини. Працював на Буковині, куди дуже часто приїжджала Софія.

1870-го року померла мати Софії, відтоді дівчинка виховувалась у тітки — Теофілії Окуневської-Озаркевич, у родині Івана Озаркевича.

1884 року їй вдалося отримати дозвіл на складання іспитів за гімназійний курс, і 1885 року вона їх блискуче склала при Львівській академічній гімназії, чим викликала сенсацію в усій Галичині (1886 року гімназію закінчило лише 13 дівчат). Одним з її вчителів був філолог Юліан Кобилянський (брат Ольги Кобилянської), який був у захваті від здібностей талановитої дівчини.

Оскільки в Австро-Угорщині жінок не приймали до університетів, у 1887 році Софія та її своячка Наталія Кобринська вступили до вишу у Швейцарії. Наталія на економіку, а Софія на медичний факультет Цюрихського університету, який закінчила в січні 1896-го, ставши першою жінкою-лікаркою в Австро-Угорщині та першою українкою Галичини, що здобула університетську медичну освіту. Тоді ж дебютувала в літературі — у жіночому альманаху «Перший вінок» вона під псевдо Єрина опублікувала оповідання з міського життя «Пісок. Пісок!», а також розвідку «Родинна неволя в піснях і обрядах весільних».

У Цюриху Софія Окуневська познайомилася з студентом Вацлавом Морачевським, уродженцем Варшави, який мав репутацію українофіла, і у 1890 році вони одружилися. Подружжя мало двох дітей – синя Юрія та доньку Єву.

1896 року Окуневська публікує свою докторську дисертацію про зміни в крові під впливом анемії і отримує вчений ступінь доктора медицини у Цюрихському університеті. Як писала львівська газета «Діло»: «Це перший доктор споміж українського жіноцтва, а навіть це перший доктор-жінка в колишній Австрії. Під цим оглядом випередила вона жінки-польки й жінки инших народів Австрії».

Окуневська стала першим лікарем у Західній Україні, яка використовувала променеву терапію у боротьбі з онкологією, започаткувавши лікування раку шийки матки радієм за методою Марії Склодовської-Кюрі.

Софія була талановитою й ерудованою людиною, якою захоплювалися Іван Франко та Василь Стефаник. Вона дружила з Ольгою Кобилянською, яка так висловилася про Окуневську: «Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невиразно мріла».

Останні роки провела у Львові, де вела невелику лікарську практику. Померла в лікарні від гнійного апендициту. Похована на Личаківському цвинтарі у Львові.

Більше про долю і особистість Софії Окуневської: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2645556-sofia-okunevskamoracevska-rusalka-z-volossam-starogo-zolota.html

 

ЯКІВ ЧЕПІГА-ЗЕЛЕНКЕВИЧ (1875-1938) — педагог, психолог, автор проекту української школи, українських шкільних підручників. Написав понад 150 наукових праць з теорії та методики початоквого навчання. Репресований, помер на засланні.

Народився в с. Мар’янка на Херсонщині (нині Миколаївська область). Походив з давнього козацького роду (прізвище Зеленкевич по батьку, а Чепіга — по матері).  Навчався в Новобузькій учительській семінарії (Миколаївська область). У дореволюційні роки працював учителем у школах Донбасу, зокрема завідував вечірніми курсами для дорослих у Луганську, Народним університетом Вознесенського рудника на Донбасі.

В імперський період, провідною ідеєю Чепіги було створення української національної школи, національної системи освіти й виховання. У «Проекті української школи» 1913 р. сформував вимоги до нової української національної школи:

– у створенні школи має брати участь усе українське вчительство;

– школа має бути народною і відповідати інтересам народних мас;

– важливо, щоб освіта була глибоко національною, рідномовною, відповідала душі і розуму народу, його культурному, соціальному та економічному розвиткові;

– школу слід будувати на підвалинах, які не порушують прав дитини, вільного й нормального розвитку її фізичних і духовних сил, індивідуальних рис.

Під час Української революції активно займався організаційно-педагогічною роботою. В ці роки Чепіга стає прихильником ідей соціалізму та продовжує виступати за створення національної освіти в Україні.

У 1920-і роки доклався до становлення педагогічних вишів: брав участь у роботі оргкомітету зі створення Київського інституту народної освіти (КІНО), де невдовзі отримав посаду декана дошкільного факультету і помічника ректора. Пізніше працював деканом факультету соціального виховання, проректором.

1925 року очолив секцію методики й дидактики Харківської науково-дослідної кафедри педагогіки, на базі якої оформився Український науково-дослідний інститут педагогіки (УНДІП).

У 20-ті роки ХХ ст. виникають та набувають поширення ідеї комплексного навчання. Чепіга вказує на недоліки комплексної системи як основи навчально-виховного процесу та розкриває важливість класно-урочної системи. У першій половині 30-х років Чепіга написав низку методичних посібників для вчителів початкових класів.  Вони відіграли велику роль у розвитку української освіти в першій чверті ХХ ст. й стали фундаментом для подальшого створення підручників.

У жовтні 1937 року Чепігу арештовано за звинувачення в причетності до антирадянської української націоналістично-терористичної організації. 20 листопада Особливою трійкою УНКВС Харківської області засуджено до 10 років заслання. Помер 22 серпня 1938 р. в засланні на території Севвостлагу (бухта Нагаєво) – за офіційною версією – від різкого зниження серцевої діяльності.

Реабілітований 1958-го.

 

ОРЕСТ ДРУЛЬ (1960) — публіцист, політолог, шеф-редактор Інтернет-проекту «Західна аналітична група», головний редактор Інтернет-газети «Збруч».

Відіграв значну роль у становленні незалежної української преси у Львові: наприкінці доби совєтів був членом редакції та автором самвидавного альманаху «Євшан-зілля», співпрацював із редакцією самвидавної газети «Поступ».

На початку 1990-х – один із авторів тижневика «Post-Поступ», автор публікацій з економічної тематики, у 1998—2002 роках — шеф-редактор газети «Поступ».

2000 — після того, як у центрі Львова двоє етнічних росіян після «дискусії» на тему музичних смаків до смерті побили відомого композитора Ігорю Білозору, Друль ініціював у Львівській міськраді ухвалення рішення про обмеження використання російської низькопробної попси у закладах торгівлі та громадського харчування Львова.

Працював головним редактором журналу «Місто. Поліс» та польськомовного журналу «Ukraїna», шеф-редактором експериментальних проектів телекомпанії.

З 2013 року і дотепер – головний редактор видання «Збруч» – одного з найцікавіших, найзмістовніших і найактуальніших інтернет-ресурсів культурно-історичного і суспільно-політичного характеру : https://zbruc.eu/

 

Вшануємо пам’ять захисників України від «русского міра». Почнемо з уродженця Донеччини, який, перебуваючи у лавах СБУ, весною 2014-го фактично врятував місто Бердянськ від захоплення проросійськими терористами.

 

ЮРІЙ ЖУРАВЛЬОВ (1973-2018) — прапорщик СБУ, співробітник Центру спеціальних операцій «А», позивний «Шахта».

Народився у м.  Димитрів (зараз – Мирноград)  на Донеччині. Закінчив ПТУ в Краматорську, вивчився на токаря. У 1991—1993 роках проходив строкову військову службу в повітряно-десантних військах, брав участь у бойових діях у Нагорному Карабаху. З 1993 року працював водієм на різних підприємствах Донецької області. З 2001 мешкав у Бердянську, займався вантажоперевезеннями, логістикою.

З початком російської збройної агресії проти України добровольцем став на захист Батьківщини та свого міста. Юрій Журавльов проявив себе ще до того, як його спрямували на Донбас. На самому початку російсько-української війни він взяв активну участь в операції з перехоплення партії зброї з Криму.

Юрій нібито пішов на угоду з есбеушниками, які зрадили Україну. Він чудово зіграв роль завербованого людини. І в травні 2014 року в рамках спецоперації допоміг затримати велику партію зброї, яку терористам передавав з анексованого півострова екс-глава СБУ Якименко. Автомати і кулемети, гранати і гранатомети потрібні були для захоплення Бердянська і дестабілізації ситуації в місті. Саме Юрій Журвльов не допустив, щоб це сталося там, де живе його сім’я. На таке здатні далеко не всі навіть підготовлені люди, а він провів операцію бездоганно.

-Mасштаб особистості Юри був таким, його типаж і харизма, вчинки і подвиги заслуговують, щоб про нього зняли фільм, – казав один із близьких друзів бійця. – І це буде реально крутий сюжет, наповнений одночасно патріотичним поривом і військовим трагізмом, гумором , безмежною любов’ю до всіх і всього, що оточувало цю людину…

Після зарахування до складу спецпідрозділу «Альфа» відразу виявив бажання поїхати в АТО. Із жовтня 2014 неодноразово брав участь у боях та спецопераціях СБУ на Сході України. В одному з бойових виходів група з трьох спецпризначенців потрапила у засідку, Юрій прикрив відхід двох товаришів, залишившись один з кулеметом проти 16 ворогів. За 4 роки пройшов 19 ротацій у зоні АТО та операції об’єднаних сил. Під час виконання бойових завдань відзначався високим рівнем професіоналізму та мужністю, за що отримав численні державні нагороди.

– Він же родом з міста Димитров Донецької області. Місцевий. Тому  мав позивний «Шахта». – розповідає його товариш. – Срочку Юра служив в ВДВ, потрапив в Нагорний Карабах. Так що російсько-українська війна для нього не перша… Юра не згадував про ті часи. Але ми знаємо, що тоді він отримав орден “Червона зірка”. А його просто так не дають … Другий конфлікт, в якому він брав участь, був на Балканах. Говорив Юра, що його вербували і на грузинську війну, але він відмовився. Перед війною він працював далекобійником і жив в Бердянську. Все це зіграло свою дуже важливу роль для нашої служби. Юра як уродженець Донецької області добре розумів особливості менталітету місцевих, їх настрою і шкалу цінностей, говорив з ними на одній мові. Навесні 2014 року у нього був шанс стати як по одну сторону барикад, так і по іншу. Але його вірність Україні і розуміння ситуації зробило свою справу. Для нас він був справжньою знахідкою. Він був органічним в середовищі місцевих людей, крім того, знав усі місцеві дороги досконально, а це було дуже важливо для відходу після проведеної операції або при об’їзді блокпостів.

Ночами Юрій не раз ходив у села, які незрозуміло було, ким контролюються. Хлопці переодягалися в шорти, футболки і прогулювалися там, не раз натикаючись і навіть спілкуючись з сепаратистами, заодно отримуючи інформацію, розвідуючи обстановку.

Загинув Юрій 26 травня 2018 року під час виконання бойового завдання в районі села Кримське і Бахмутської траси, — поблизу окупованого села Жолобок, — внаслідок обстрілу групи співробітників СБУ з ворожої БМП-1. Разом із ним загинув командир групи ЦСО «А» підполковник Руслан Муляр, ще один спецпризначенець дістав важке поранення.

– На те завдання ми виїхали разом, – каже товариш Юрія. – Але знаходилися на різних позиціях. Він з Русланом був в одних окопах, а наші дві інші групи – в сусідніх. Ми готувалися до роботи вночі. За нашою інформацією, противник планував зайти на позиції української армії. Місце, де знаходився Юра, було найбільш безпечним, якщо порівнювати з іншими. Годині о четвертій дня по радіостанції пішов якийсь шум, почали викликати медиків: “У нас три” трьохсотих “. Вже пізніше ми зрозуміли, що той окоп досить прицільно обстріляли. Перші снаряди пролетіли метрах в 150 від окопу, де були Юра, Руслан і ще один наш боєць. Наступні розірвалися практично біля них, поранивши всіх трьох. Лікарі швидко забрали постраждалих. У Руслана були пошкоджені сонна артерія і скроню. А у Юри в серці виявили понад двадцять осколків. І незважаючи на це, він до госпіталю доїхав живим… Але на довше його вже не вистачило…

Похований Юрій Журавльов у Бердянську.

Залишились мати, брат, дружина та двоє синів.

 

ОЛЕКСІЙ ВЕРБИЦЬКИЙ (1989-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Чупахівка на Сумщині. Вивчився на водія та електрогазозварювальника, захоплювався грою на гітарі. Працював в Охтирській молочній компанії «Славія». 2010-го пройшов строкову службу, водій транспортної заряджаючої машини.

Мобілізований в травні 2014-го, механік-водій, 27-й реактивний артилерійський полк. В середині липня у складі підрозділу направлений до Донецької області.

21 серпня 2014-го загинув під час обстрілу вогневих позицій підрозділу поблизу села Старогнатівка, весь обгорів від стрільнів з «Ураганів» — був за кермом, черговий водій. Стверджують, що перед смертельним пораненням устиг витягти з кабіни пораненого побратима.

Без Олексія лишились батьки та сестра.

 

МИКОЛА ДОВГИЙ (1977-2015) — солдат ЗСУ, водій 11-го ОМПБ «Київська Русь».

Народився в селі Мартинівка на Кіровоградщині, був старшим сином в родині. Вивчився на токаря, закінчив курси водіїв. Після проходження строкової військової служби поїхав до столиці, влаштувався водієм на одному з київських заводів, — доставляв будівельні матеріали замовникам. Мешкав поблизу Києва — у Києво-Святошинському районі, згодом перевіз туди і свою сім’ю.

Під час Революції Гідності приєднався до протестів на київському Майдані.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України у вересні 2014-го призваний за частковою мобілізацією. Солдат, водії 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» 72-ї ОМБр. Виконував завдання в АТО, служив водієм автобуса, перевозив особовий склад і боєприпаси.

29 квітня 2015-го загинув від вибухової травми, якої зазнав під час виконання військового завдання в районі Донецька, поблизу окупованого села Спартак.

Залишилися батьки, брати, дружина, дві доньки та син

 

ВОЛОДИМИР ТУРЧИН (1990-2017) — сержант ЗСУ.

Народився у місті Жовква на Львівщині. Після строкової служби вивчився на будівельника, працював за фахом.

Від початку російської збройної агресії проти України з 18 березня 2014 року проходив службу за мобілізацією у Жовківському районному військовому комісаріаті, 31 травня 2015-го підписав контракт, начальник служби захисту інформації.

У 2017 році пройшов підготовку на полігоні та вирушив у Донецьку область, де останні півроку виконував завдання на Горлівському напрямку. Сержант, номер обслуги 2-го гранатометного відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 2-го гірсько-піхотного батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

Вранці 12 липня 2017 року російсько-терористичні збройні формування обстріляли позицію бригади в районі смт Зайцеве, з озброєння БМП-1 та стрілецької зброї. Близько 5:10, під час зміни вогневої позиції та переміщення в укриття, сержант Турчин дістав численні осколкові поранення, був доставлений до 65-го мобільного шпиталю у Центральну районну лікарню м. Бахмут. Лікарі тричі запускали серце, але поранення виявились несумісними з життям.

Залишилась мати та наречена, — на початок серпня було заплановане весілля.

 

МИКОЛА ДАВИДОВ (1975-2015) — старшина ЗСУ.

Народився в селі Печини на Сумщині. Закінчив тростянецьке ПТУ за спеціальністю тракторист, Сумський агарний університет за спеціальністю «механізація». Пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ. Від 2007 року працював вальником лісу в Нескучанському лісництві Тростянецького лісгоспу.

Мобілізований 15 серпня 2014 року; старшина, оператор-навідник танку 93-ї ОМБр. Майже рік захищав Батьківщину в зоні бойових дій.

30 червня 2015 року Микола вийшов з танка та прямував до укриття, коли розпочався мінометний обстріл з боку терористів. 30 червня у Пісках під час мінометного обстрілу були поранені ще 4 бійців, коли вони прямували з танкової позиції в укриття. Микола зазнав важких поранень, евакуйований до лікарні Селидового. Лікарі боролися за життя старшини, проте зусилля виявилися марними. 1 липня він помер.

Без Миколи лишились мама, дружина, дві доньки.

 

МАКСИМ ГРИНЧИШИН (1979-2017) — лейтенант (посмертно) ЗСУ, командир зенітно-ракетного взводу (1-й батальйон, 72 ОМБр).

Народився в Луцьку, вивчився на муляра–штукатура. Захоплювався гірським туризмом, був серед засновників туристичного клубу «Ми». На початку 2000-х кілька років прожив за кордоном, працював у Мілані в сфері ІТ. Вільно володів італійською мовою, завдяки чому у 2004 році допоміг чоловіку своєї зведеної сестри футболісту ФК «Шахтар» Анатолію Тимощуку у комунікації з керівництвом ФК «Мілан».

2009 року закінчив Луцький національний технічний університет, факультет будівництва та дизайну, за спеціальністю «Промислове та цивільне будівництво». Працював бригадиром на Луцькому спецкомбінаті.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України 14 серпня 2014 року призваний за частковою мобілізацією. Пройшов навчання і був направлений до 72-ї ОМБр, м. Біла Церква, Київська область. З 30 серпня виконував завдання в АТО. В подальшому підписав контракт. Маючи звання молодшого лейтенанта, проходив службу на посаді командира зенітно-ракетного взводу 1-го механізованого батальйону. Воював в районі Волновахи, Старогнатівки, обороняв Авдіївку.

Загинув 19 лютого 2017 року від кулі снайпера під час виконання бойового завдання в районі міста Авдіївка.

«Він був скурпульозною людиною. В нього не було такого, „совдепного“, байдужого відношення до будь-якої справи. Він хотів, щоб все було чітко і зроблено так, як має бути», — згадує про максима боєць 72-ї бригади Сергій Ліщук.

Залишились мати, брат і зведена сестра.

 

МИКОЛА МИКИТЮК (1992-2015) — лейтенант ЗСУ.

21 червня 2014 року закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, спеціальність «управління діями підрозділів механізованих військ». 23 червня прийняв командування 3-м механізованим взводом 8-ї роти 30-ї ОБМр. 23 липня повів свій підрозділ у бій.

Пізньої осені його підрозділ відправляють під Піски, звідки ударна група повинна була рушати в ДАП; однак через загрозу прориву російських військ на біля Артемівська командування 30-ї бригади ОМБр отримує наказ здійснити марш в заданому напрямку. Після кількагодинного відпочинку біля Бахмута, зведений підрозділ 1-ї роти й танкового взводу вирушили в напрямку Дебальцевого, там під шквальним вогнем російської артилерії посилили позиції 128-ї бригади — на перехресті доріг Рідкодуб-Дебальцеве-Чорнухине.

На блокпосту «Балу» лейтенант Микитюк організував оборону, неодноразово планував та здійснював доставки боєприпасів на позицію і вивезення поранених. Особисто з механіком-водієм солдатом Черевком вночі проти 5 лютого тричі проривався в селище й вивозив поранених, ще двічі — зранку. Неодноразово йому доводилося самому ремонтувати гармати бойових машин свого та підрозділу 128-ї бригади.

6 лютого лейтенант Микитюк зі зведеним підрозділом відбили чергову атаку терористів, після чого починався масований мінометний обстріл, дещо згодом — знову ворожий наступ за підтримки танків Т-72, блокпост вистояв. Після невдалої спроби вороги знову залучили артилерію.

Командир взводу завжди турбувався та переживав за підлеглих, тому спостерігачем вкотре був сам. Снаряд впав прямо біля укриття хлопців, по радіостанції наш командир запитав ситуацію. «Всі живі!» – відповіли там. Наступний снаряд розірвався поряд з командиром…

Без сина лишились батьки.

 

ВІТАЛІЙ КРИЖАК (1988-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Требухівці на Хмельниччині. Закінчив аграрний ліцей, здобув фах водія і тракториста. Служив строкову службу у Хмельницькому, демобілізувався. Проживав у рудному селі.

Боронити Україну пішов добровольцем. Оператор протитанкового взводу, 12-й батальйон територіальної оборони «Київ».

26 листопада 2014-го загинув під час перетину блокпосту ЗСУ біля села Райгородка — терористи обстріляли автомобіль зі стрілецької зброї.

Вдома лишилися батьки.

 

АРТЕМ КОРНЄВ (1991-2014) — старший матрос ЗСУ.

Народився в селі Розівка, Запорізька область, у сім’ї залізничника. Закінчив Мелітопольський професійний ліцей залізничного транспорту. З 2009 року служив за контрактом, 1-й окремий батальйон морської піхоти, який після окупації Криму російськими військами був передислокований до міста Миколаїв. У зоні бойових дій перебував у складі зведеного загону ВМС України.

29 жовтня 2014-го близько 13-ї години російські збройні формування обстріляли Талаківку зі 152-мм артилерії та РСЗВ «Град». Удари прийшлися по позиціях військовиків та житловому сектору. Снарядами з «Градів» накрило бронемашину морських піхотинців, яка внаслідок цього вибухнула. Артем втратив обидві ноги, у вкрай важкому стані доставлений до маріупольської лікарні, де помер.

Залишились батьки та брат.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада