Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
11.08.2020

12 серпня.

Почнемо з вшанування пам’яті учасника Революції Гідності, Героя Небесної Сотні, вбитого снайпером у найстрашніший період – 20 лютого 2014-року, коли режим Януковича намагався утриматися при владі будь-якою ціною – ціною життів громадян, які прагнули для України свободи, а не диктатури і «русского міра», куди нас усіх тягнула влада. Але тоді ці смерті не були марними – в тій битві українці перемогли. Втім, цього виявилося замало – війна, що точилася понад 300 років, триває…

Далі в огляді народжених цього дня непересічних особистостей:

  • історик, брат Михайла Грушевського. Репресований совєтами;
  • скульптор, «батько» кам’яних левів, які нині охороняють львівську ратушу на площі Ринок;
  • художник, творив стриману філігранну графіку і яскравий експресивний живопис;
  • художник, що осмислює у своїй творчості тему історичної тяглості – від археологічної давнини і Козаччини до сьогодення;
  • письменниця, авторка бестселера про повоєнне колгоспне село на західноукраїнських землях.

А також пом’янемо воїнів, що віддали життя за цілісність і незалежність України – у боротьбі з російською збройною агресією.


Отже, перша постать в нашому огляді:

 

УСТИМ ГОЛОДНЮК (1994-2014) — громадський активіст Євромайдану, боєць 38 сотні самооборони.

Народився у м. Збараж на Тернопільщині. У школі однокласники жартома називали його Устимом Кармелюком. Навчався у Львівському державному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут (3 рота, 2 взвод). Потім навчався у Бережанському агротехнічному інституті. Займався спортом. Захоплювався читанням історичних та філософських книг.

У протестах на Майдані брав участь з листопада 2013 року. 30 листопада був сильно побитий силовиками, на потилиці був шрам, наклали 12 швів. Щойно рани зажили, знову поїхав на Майдан. Належав до 1-ї, 19-ї, пізніше 38-ї сотень.

20 лютого 2014 року внаслідок вогнепального поранення в голову загинув. Отримав його, допомагаючи забирати загиблих біля горішнього виходу станції метро Хрещатик. Куля ввійшла йому до потилиці, пробивши блакитну миротворчу каску, і вийшла над правим оком. Коли його доправили до готелю «Україна», лікарі вже не могли допомогти хлопцю.

«Устим закінчив Львівський військовий ліцей ім. Героїв Крут. Був зразковим ліцеїстом, хорошим товаришем. 20 лютого я з іншими активістами забирав тіла з Інститутської. Я навіть і не знав, що Устим є на Майдані. Коли ми його підібрали, він вже був мертвим. Спочатку я його і не пізнав, але коли в готелі «Україна» витягнув з його кишені паспорт, то зрозумів, що наша держава втратила свого великого героя» – розповідав товариш загиблого Юрій Телещук.

 

Повернемося до більш ранніх часів.

ОЛЕКСАНДР ГРУШЕВСЬКИЙ (1877-1942) — історії, літературознавець, етнограф. Молодший брат Михайла Грушевського.

Народився у Ставрополі. Закінчив російську гімназію у Владикавказі та історико-філологічний факультет Київського університету у 1899 році. Учень Володимира Антоновича. Після закінчення перебував у тривалому науковому відрядженні до Австрії та Німеччини. Від 1900  року — викладач історії в Імператорському Новоросійськму університеті, приват-доцент. У 1906 році почав викладати українською мовою, за що звільнений.

 

Потім працював у Московському університеті, приват-доцентом Петербурзького університету.

У 1918—19  роках — професор Київського університету, після встановлення совєтського устрою в Україні у 1920-х  роках –  Київського інституту народної освіти.

Олександр Грушевський входив до складу Української Центральної Ради. Голова архівно-бібліотечного відділу Міністерства освіти УНР.

За совєтів — виконувач обов’язків заступника голови історичної секції ВУАН, директор постійної Комісії зі складання історико-географічного словника українських земель, керівник секції соціально-економічної історії Науково-дослідної кафедри історії України при ВУАН, дійсний член Археографічної комісії, редактор «Історико-географічного збірника ВУАН» (вийшло 3 томи).

В  його науковому доробку – понад 100 наукових праць з історії, історіографії, етнографії, історії літератури. Серед них монографії: «Пинское полесье» (1901), «Очерки истории Туровского княжества» (1902), «Города Великого княжества Литовского в 14—16 вв.» (1918)

Від 1930 року не було видано жодної прижиттєвої роботи. У розпал Голодомору, 31 липня 1933 Олександр Грушевський був звільнений з роботи, а згодом заарештований як: «один з керівних учасників антирадянської української націоналістичної терористичної організації…проводив підривну роботу на ідеологічному фронті»

Винним він себе не визнав і нікого не обмовив. На основі вигаданих свідчень 5 жовтня 1939 Особлива нарада при НКВД СССР засудила його до п’яти років заслання до таборів Казахстану, де він працював рахівником, перебуваючи під наглядом міліції.

В умовах сталінського тоталітаризму трагічний фінал життя Грушевського, як і всієї родини Грушевських був закономірним, а, враховуючи його наукові й політичні погляди, – неминучим. На довгі роки ім’я вченого було вирване з контексту української науки і викреслене з пам’яті поколінь.

Офіційних даних про смерть науковця та місце поховання не знайдено, можливо ці дані приховані НКВС. За твердженнями місцевих мешканців, він помер в одній з казахстанських сільських лікарень 1942 року, за іншими даними — 1943 у селі Верхньо-Іртишськ (Казахстан).

Не зважаючи на постійну загрозу арешту, дружина вченого — Ольга Грушевська зберегла його архів. Під час правління Микити Хрущова у добу «відлиги», документи Олександра Грушевського передано до Центрального державного архіву України. Реабілітований лише 1989 року.

 

ЄВГЕН ДЗИНЗДРА (1913-1983) – скульптор.

Народився у с. Демня на Львівщині. Євген походив з роду, що здавна славилися майстрами, що працювали з каменем. Наприклад, Федь Дзиндра увічнив своє ім’я на кам’яному хресті XVIII ст. в с. Зашковичі на Львівщині.

Тож не дивно, що хлопець подався в науку до львівського скульптора Андрія Коверка. Євген такий талант мав, що вчитель навіть плати не брав, а згодом навіть платив йому як помічнику.

Смертельно хворий митець згадував період навчання: «Помешканням моїм була майстерня. Ліжко – столярський верстат, рубанок, як подушка під голову, а гиблівки стелив замість матраца. Я постановив видержати за всяку ціну… А робив я це з любові до своєї мами, хотів оправдати її мрії, що буду людиною». Коли Дзиндра отримав у Коверка свій перший гонорар у 15 золотих і відсвяткував: пішов до їдальні та вперше за рік «з’їв нормальний обід, аж за 70 грошів та ще й з пивом».

У 20 років Євген Дзиндра продовжив освіту у Львівській художньо-промисловій школі, у останній рік навчання (1938 р.) одружився з юною сиротою. Його перше замовлення – дерев’яний іконостас для церкви в Радиличах. З цього часу Євген Дзиндра – викладач. Він отримав почесний диплом Міжнародної виставки в Парижі.

Його молодші брати Михайло та Степан теж стали скульпторами.

За часів війни подружжя Дзиндри виживало завдяки дрібним замовленням для церкви. Після війни  скульптор виконав немало портретних бюстів, створив скульптурну галерею галицької інтелігенції.

Затишний садок біля оселі, де Дзиндра розставляв симпатичні йому камені та скульптуру, у 1960-ті став постійним місцем зібрання не тільки секції скульптури львівського відділу Спілки художників, але й львівської богеми загалом. Цей будинок по смерті Євгена Дзиндри комунальники оголосили відомчим і мали намір виселити родину скульптора з будинку. Дочки скульптора Уляна і Тамара звернулися до знаного оперного співака Івана Козловського і він врятував родину від відселення. Та в постсовєтські часи ніхто не зміг допомогти сплачувати комунальні витрати, тому родина скульптора продала меморіальну майстерню.

Здавна вхід до Львівської ратуші стережуть два кам’яні леви. Хижаки тримають щити з гербами Львова. В основу герба покладена печатка галицьких князів. На гербі – міські ворота з вежами, які свідчать про оборонну могутність Львова, ґрати воріт підняті – це говорить про гостинність городян, а від непроханих гостей вхід у місто стереже лев.

Від левів після війни лишилася лапа та фотографії, за якими у 1948 році Євген Дзиндра відтворив доблесних охоронців – за браком коштів із бетону. У 1981 році царствених охоронців було відновлено з каменю.

Прожив Євген Дзиндра 70 років, 12 днів не дожив до своєї третьої виставки. На Личаківському цвинтарі в Львові, де знаходиться два десятки робіт його, він і спочив.

 

ВІКТОР ІГУМЕНЦЕВ (1939) — художник і графік.

Народився в селищі Червоний Яр на теперішній Луганщині. 1964 року закінчив Луганське художнє училище ім. К. А. Савицького (скульптурне відділення), 1970 — Харківський художньо-промисловий інститут Фрадкіна. У 1970—1988 — викладач того ж інституту. Безперервно працював в галузі графіки, але звертався і до живопису в якому наче надолужував стриманість і філігранність графіки буянням барв і експресивністю мазка.

Створив графічні серії «З українських народних пісень», проілюстрував поему Шевченка «Гайдамаки»

З 1972 року бере участь у всесоюзних, міжнародних та зарубіжних виставках. З 1978 — в Спілці художників України. 1990 року відбулася особиста виставка у Харкові, 1991 — дві у Києві, також у Львові і Івано-Франківську.

З 2002 — професор кафедри образотворчого та декоративного мистецтва архітектурного факультету Харківського державного технічного університету будівництва і архітектури.

 

БОГДАН ТКАЧИК (1951) – художник, громадський діяч.

Народився у м. Самбір на Львівщині. Навчався в Київській республіканській середній художній школі ім. Т. Шевченка і на відділенні монументального розпису Львівського училища прикладного мистецтва (нині коледж декоративного та ужитковго мистецтва).

Від 1973 р. — у м. Тернопіль: працював у художньо-виробничих майстернях Художнього фонду УРСР, від 1978 р. — в обласному художньо-оформлювальному комбінаті.

В його роботах осмислюються теми минулого – від найдавніших часів до козаччини і Визвольних змагань і зв’язків історії та сучасності.

Від 1989 р. — член Політичного проводу Крайової Ради Народного руху України, від 1990 — член Великої ради НРУ.

Подивитися твори художника:  https://sverediuk.com.ua/novelli-na-polotni-bogdana-tkachika/

 

МАРІЯ ДЗЮБА (1961) — письменниця.

Народилася в селі Гвізд Івано-Франківської областы. Закінчила філологічний факультет Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Працює літературним редактором видавництва «Тіповіт».

Роман «Укриті небом», в якому описується післявоєнне колгоспне село, отримав значну популярність серед читачів і був тричі перевиданий в Україні.

В романі «БісеріАда або п’ять грамів душі» Марія Дзюба остаточно відійшла від зображення сільського побуту. Герої «БісеріАди…» — це двоє вихованців інтернату, котрі шукають своє місце в сучасному українському житті.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією:

ДАНІЛ КІРІЛЛОВ (1990-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Узбекистані, згодом родина переїхала до України, проживали в селі Долинівка на Житомирщині. Закінчив Житомирський сільськогосподарський технікум, водій та механізатор. Служив у Президентському полку в Києві, після служби працював водієм у селі Водотиї.

Під час АТО – солдат, водій-гранатометник, 30-а ОМБр.

Загинув 11 серпня під час обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями з БМ-21 «Град» і танків КП бригади в районі села Степанівка (Шахтарський район). Тоді ж полягли Сергій Майборода, Іван Олійник, Вадим Пашковський, зник безвісти Роман Веремійчук.

Залишились дружина Юлія та батьки.

 

ОЛКСАНДР БІЛОУС (1966-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Києві

1988 року закінчив Ставропольське вище військово-авіаційне училище льотчиків та штурманів. Військову службу розпочав як льотчик. У подальшому проходив службу в СБУ, проживав у місті Ковель. Підполковник СБУ у відставці.

З початком російської збройної агресії проти України добровольцем пішов на фронт. Солдат 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар».

5 вересня 2014-го зник безвісти під час бою з російськими диверсантами, які напали на бійців 2-ї роти батальйону із засідки поблизу села Весела Гора. Бійці на двох машинах під’їхали до блокпоста — на ньому майорів український прапор. Командир групи вийшов з машини, терористи відкрили вогонь. Прострелено бензобак, одна з автівок вибухнула.

Був похований як невідомий в м. Старобільську Луганської області. Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих невідомих Героїв у травні 2015 року.

Залишилися дружина та двоє дітей.

 

 

ВІТАЛІЙ МАТУСЕВИЧ (1986-2014)— сержант ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг. Відслужив у лавах Збройних сил України, 2007 року пішов працювати на ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» — у цех блюмінгу № 2. Закінчив Криворізький політехнічний коледж, перейшов до залізничного цеху № 1, працював черговим по станції.

Призваний до лав ЗСУ під час першої хвилі мобілізації. Командир бойової машини десанту, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

Загинув 31 липня 2014-го при виконанні бойового завдання — під час потужних обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» позицій українських військ та одночасної атаки із засідки — на колону БТРів десантників поблизу Шахтарська.

Вдома залишилися батьки та сестра.

 

ВІТАЛІЙ ЗВЕЗДОГЛЯД (1992-2017)— старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Косенівка на Черкащині. Піся школи школи та продовжив навчання в Уманському професійному ліцеї, де здобув професію маляра-штукатура. По тому заочно навчався у Тальнівському будівельно-економічному коледжі.2011—2012 проходив строкову службу у Внутрішніх військ МВС України в місті Сімферополі, після чого завершив навчання в коледжі.

У лютому 2014 року вступив на військову службу за контрактом, 222-га Центральна артилерійська база боєприпасів Озброєння Збройних сил України, с. Розсішки, Черкаська область.

Під час російської збройної агресії проти України з 2015 року виконував завдання в АТО, зокрема на Маріупольському напрямку. Старший солдат, навідник 10-го окремого мотопіхотного батальйону «Полісся» 59-ї окремої мотопіхотної бригади, м. Новоград-Волинський, Житомирська область.

10 червня 2017 року, успішно відбивши атаку ворога, українські захисники зупинили наступ російсько-терористичних угруповань поблизу с. Павлопіль Волноваського району. Коли все стихло, о 20:00, до окопів опорного пункту несподівано прилетіла міна. Віталій перебував на передовій позиції та зазнав смертельного поранення. Тоді ж загинули розвідники 74 ОРБ старший сержант Анатолій Довгаль і молодший сержант Сергій Горо.

Залишились батьки та молодша сестра.

 

ОЛЕГ РОМАНОВИЧ (1982-2015) — сержант ЗСУ.

Народився 1982 року в місті Дубно на Рівненщині , навчався у Дубенському професійному ліцеї.

10 березня 2015 року призваний по частковій мобілізації; сержант, командир мінометного розрахунку мінометної батареї 3-го механізованого батальйону, 14-та окрема механізована бригада.

13 листопада 2015-го загинув під час бойових сутичок в районі Мар’їнка — Курахове: на взводному опорному пункті зазнав вогнепального поранення, не сумісного з життям. Тоді ж загинули солдат Руслан Скотенюк, сержант Станіслав Осадчук та старший сержант Юрій Ясан.

Без Олега лишилися батьки, дружина та донька.

 

МАКСИМ ЗАКОПАЙЛО  (1989-2014) — молодший сержант ДПС України.

Народився в смт Ківшарівка на Харківщині. 6 років прожив в Росії, куди переїхав із батьком. Закінчив Московську фінансово-юридичну академію. Повернувся до дому, де його чекала наречена.

Максим вирішив стати прикордонником. Випускник навчального центру Держприкорднслужби в Оршанці. Під час навчання три місці провів на Донеччині, коли там тільки-но починалися бойові дії. Після того, як отримав диплом і погони, його знову відрядили в зону АТО.

16 липня 2014 року загін прикордонників, у складі якого був і Максим, патрулював в  кордон в Станично-Луганському районі. Серед дня колону у складі БТР і кількох УАЗів що знаходилася на відстані 2 кілометрів від російсько-українського кордону почали обстрілювати з гранатометів зі сторони лісопосадки. Хлопці вискочили з машин, зайняли оборону. В ході бою загинуло два прикордонника – Максим Закопайло і Микола Постольний. Терористи, що обстрілювали українських прикордонників, сховалися.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада