Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
11.02.2021

12 лютого. В огляді народжених цього дня непересічних особистостей:

  • письменник, представник «Покутської трійці», автор новел, героями яких є жителі західноукраїнських сіл;
  • видатна історикиня, одна з провідних представниць державницької школи в українській історіографії;
  • діяч ОУН, брат Степана Бандери, який помер в нацистському таборі Освенцим;
  • один з провідних представників українського авангарду, живописець, театральний художник;
  • художниця, представниця школи «бойчукістів» – одна з небагатьох, кому вдалося пережити репресії;
  • художник,
  • видатний художник-графік, автор ілюстрацій до української класики, художник-постановник у фільмі Параджанова «Тіні забутих предків»;
  • режисер, серед найвідоміших фільмів якого – комедія «За двома зайцями»;
  • героїчний комбріг ЗСУ.

Також вшануємо пам’ять захисників України, які могли б 12 лютого відзначати свій день народження, якби їм не довелося ціною власного життя зупиняти російсько-терористичну навалу на Донбасі.


Починаємо.

 

ЛЕСЬ МАРТОВИЧ – Олекса Семенович Мартович  (1871-1916) – письменник.

Народився у селі Торговиця (нині – Івано-Франківщина)  у родині сільського писаря. Після ґімназії записується на юридичний факультет Чернівецького університету. Але закінчив навчання лише через 17 років (1909), оскільки батько не мав змоги утримувати сина в університеті, Мартовичу доводилося розраховувати тільки на себе. Був членом Української Радикальної Партії.

Починаючи з 1905 року, важко хворів. 1909 року отримав диплом адвоката і відкрив адвокатську контору. У 1910 році після погіршення стану здоров’я, припинив адвокатську практику, яка й до цього не приносила значних прибутків.

З 1911 жив у селі Зарубани у свого товариша. Співпрацював з кількома львівськими періодичними виданнями.

Загалом Мартович – автор 27 оповідань. Свої новели з селянського життя Лесь Мартович писав покутською говіркою української мови.

Писати Лесь Мартович почав ще в гімназії. Перше оповідання «Нечитальник» було написане в 1888 р. й опубліковане наступного року. Мартович — письменник сучасного йому села, тематично дуже близький до Василя Стефаника та Марка Черемшини. Входив до так званої «Покутської трійці». Його герої — селяни з найвіддаленіших західноукраїнських сіл. Письменник відходить від народницьких канонів; він нерідко розкриває глибокі соціально-економічні корені класової нерівності на селі («Мужицька смерть»). Виразна риса його художнього стилю — поєднання трагічного з комічним, гумор, який часом переходить у гостру сатиру. Особливо вдалися Мартовичу образи селян у жартівливій повісті «Забобон».

Леся Мартовича відносять до умовного об’єднання трьох українських письменників під назвою «Покутська трійця», представниками якого називають також Василя Стефаника та Марка Черемшину. Усі вони походили з Покуття.

Назву «Покутська трійця», очевидно, отримали з легкої руки Івана Франка, оскільки саме він брав активну участь у становленні та формуванні таланту Мартовича, Стефаника та Черемшини. Завдяки постійній та тісній співпраці молоді письменники пройшли так звану Франкову школу та сформувалися під його безпосереднім впливом.

За життя автора, світ побачило лише 5 книжок-збірок Леся Мартовича.

За совєтів публікація творчості Мартовича отримала новий поштовх (через ідейно-соціальну призму). Втім, редактори видозмінювали тексти, йдучи на догоду новітнім цензорам (вилучаючи чималі шматки текстів, змінюючи слова та зміст в ідейну площину). Незважаючи на численні корекції, маштабність передруків Мартовича, знову спонукала говорити про нього, як одного з помітних представників літератури України.

Почитати оповідання і повісті Мартовича:

http://ukrbooks.com/ua/Les_Martovych/

 

НАТАЛЯ ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО (1884-1973) — історик, археолог, архівіст, одна з провідних представниць державницької школи в українській історіографії, авторка майже 200 наукових праць з історії Запоріжжя та Південної України, доктор історичних наук від 1940 р.

Народилася в Харкові, в родині генерала артилерії, відомого військового історика Києва Дмитра Меньшова.

Навчалася на історично-філологічному факультеті Київських Вищих жіночих курсів. До слова, щоб вступити на них, їй, як заміжній жінці, треба було принести дозвіл чоловіка… Вже в 1912—1915 роках вона стала асистентом при кафедрі історії Росії і методики історії цих курсів. Викладала історію у кількох київських гімназіях у 1910—1924 роках.

1913 року склала іспит у Державній комісії Київського Імператорського університету Св. Володимира і отримала диплом I-го ступеня. 1915 року там само склала магістерський іспит з російської історії та 1916 року стала першою жінкою, обраною приват-доцентом університету Св. Володимира. У 1918—1920 роках завідувала музеєм старожитностей Київського університету.

Брала участь у діяльності багатьох наукових товариств того часу.

За совєтів роботу доводилося шукати і часто міняти, була и викладачем трудової школи, і вченим секретарем та викладачем Київського археологічного інституту. У 1924—1943 роках — співробітник Всеукраїнської академії наук (ВУАН).

Разом з архівістом Тищенком розробила план видання «Архіву Запорізької Січі» у 8-ми томах. З жовтня 1934 року — співробітник Рукописного відділу Всенародної бібліотеки України.

У 1938—1941 роках — старший науковий співробітник сектору історії феодалізму Інституту історії України АН УРСР.

У жовтні 1940 року в Москві захистила докторську дисертацію на тему: «Нариси з історії заселення південної України в середині XVIII століття (1734—1775 рр.)».

У листопаді 1940  року — професор у Київському державному університеті. Під час радянсько-німецької війни Наталія відмовилася від евакуації з Києва разом з АН УРСР. Можливо, саме тому й залишилась жива, оскільки Агатангел Кримський, Людмила Старицька-Черняхівська, Оксана Стешенко були «евакуйовані» так, що жоден з них не повернувся, а місцем їхнього поховання вказаний Казахстан.

20 жовтня 1941 року очолила Археологічний інститут, а з грудня того ж року і Київський центральний архів давніх актів. На початку 1941 року очолила колектив авторів 4-томного видання «Історія м. Києва».

У вересні 1943 року виїхала до Львова, потім до Праги. З наближенням совєтських військ емігрувала до Німеччини. На еміграції  брала участь у діяльності багатьох наукових товариств, зокрема, НТШ (від 1947 року), Української вільної академії наук (від 1948 року).

У 1944—1945 роках — професор Українського вільного університету в Празі та Мюнхені. У 1945—1972 роках — декан філософічного факультету Українського вільного університету. Дійсний член Українського історичного товариства (США), а з 1953  року — Міжнародної академії наук в Парижі.

Полонська-Василенко – один з авторів фундаментального видання «Енциклопедія українознавства», який був підготовлений українськими вченими на еміграції. Історичний том енциклопедії побачив світ 1949 року і був репринтом перевиданий у Києві вже 1995-го…

Померла 8 червня 1973 року в Дорнштадті (ФРН).

Почитати більше про обставини життя Полонської-Василенко, про те, чому розпалися її шлюби та  як їй велося за більшовиків, чому подалася на еміграцію: http://meest-online.com/history/figure/do-135-richchya-vid-dnya-narodzhennya-nataliji-polonskoji-vasylenko/

А її історичні праці у вільному доступі находяться тут: http://chtyvo.org.ua/authors/Polonska-Vasylenko_Nataliia/

Книгу її спогадів можна придбати тут: http://publish-ukma.kiev.ua/ua/katalog/istoriya/201-spogadi.html

 

ВАСИЛЬ  БАНДЕРА (1915-1942) — діяч ОУН, брат Степана Бандери. Помер в Освенцимі.

Народився у родині українського греко-католицького священика Андрія Бандери і його дружини Мирослави. Був п’ятою дитиною в сім’ї: до нього народилися сестри Марта-Марія та Володимира і брати Степан та Олександр.

Закінчив агрономічний факультет Львівської політехніки у Дублянах і філософський факультет у Львівському університеті. Ще під час навчання долучився до політичної діяльності.

1938—1939 був ув’язнений у польському концтаборі у Березі Картузькій за промову на одному із студентських зібрань Львова, у якій критикував шовіністичну політику польської влади. Після розпаду Польщі (1939) Василь повернувся до Львова, згодом переїхав до Кракова із братом Степаном. Тут Василь виконував доручення ОУН, був учасником другого Великого Збору ОУНР

Після Акту віновленння Української Держави 30 червня 1941-го працював у відділі пропаганди ОУН у Станіславі.

У вересні 1941 разом з дружиною був заарештований, його тримали у Львові в тюрмі на Лонцького,  згодомвідравили до нацистського табору Аушвіц (польське Освенцім), де разом з братом вони стали об’єктом знущань з боку польських колаборантів, які входили до адміністрації табору, а також в’язнів – так званих «капо», як співпрацювали з адміністрацією.

«Знущання над  Бандерою не припинялись. Особливо над ним знущався унтеркапо Подкульський, що родом з Перемишля. Одного разу Василя змусили возити бетон слизькими дошками на поверхи. Він і так ледве тримався на ногах, а тут ще й така каторга. Бандера кілька разів падав і облив себе бетоном.

Побачив це оберкапо Краль і закричав: “Co to za swinia? Skopac go!” (“Що то за свиня? Скупати його!”). Подкульський зі своїми посіпаками одразу ж занурили Василя з головою в бочку з водою. Ми здійняли галас і “бунтівників” швидко втихомирили. Так напівживого ми занесли його в блок, а звідти табірна адміністрація мала забрати його у шпиталь. Тоді ми його бачили востаннє.

Ходили чутки, що Василь не дочекався табірної адміністрації – його закатувала польська обслуга блоку» – розповідав дин з діячів ОУН Омелян Коваль, який разом з братами Бандерами перебував в Освенцимі.

 

А тепер у нас буде аж 4 художника!

 

АНАТОЛІЙ ПЕТРИЦЬКИЙ (1895-1964) — живописець, художник театру і книги.

Народився у Києві в сім’ї залізничника. Навчався в Київському художньому училищі. Був учнем Василя Кричевського. Паралельно навчався у студії Олександра Мурашка. Експонувати свої роботи почав з 1914 року. У 1916 році відбувся його дебют як театрального художника. Головний художник Молодого театру Леся Курбаса (1917–1919). Оформив більшість вистав театру.

У 1927 році був одним із засновників (разом із письменниками Гео Шкурупієм, Дмитром Бузьком, Леонідом Скрипником, Олексієм Полторацьким, Олексою Влизьком та художником Вадимом Меллером) футуристичної організації «Нова генерація».

Був головним художником Першого державного драматичного театру УРСР й Української музичної драми у Києві. Займався художнім оформленням книжок і журналів.

Картина «Інваліди» Петрицького була представлена на Венеційській бієнале 1930 року, отримала там надзвичайно високу оцінку і потім кілька років подорожувала Америкою у складі виставки картин, про які багато писала європейська преса.

1929 року у Харкові вийшов альбом „Театральні строї Петрицького“. Нині на аукціонах світу його продають за тисячі доларів. Цей альбом мав у своїй бібліотеці Пікассо. Екстер послуговувалася ним, викладаючи основи композиції в Сучасній академії мистецтв Леже в Парижі.

Понад 500 театральних робіт Петрицького належать до зібрання Музею театрального, музичного та кіномистецтва України. Окремі твори зберігаються в Національному художньому музеї.

Петрицький був оригінальним художником театру, виконав вражаючі за образністю і абсолютно точним відчуттям епохи театральні строї і декорації. В часи засилля соціалістичного реалізму, робота в галузі театрального живопису, де все-таки не обійтися без образної умовності, здатна була вберегти художника від нівелювання його як творчої особистості. Зосереджуючись на театральному живописі, Петрицький мав можливість синтезувати пошуки попередніх років, поєднуючи талант станковиста і театрального художника.

Тут можна почитати чимало різнопланових текстів про Петрицького – і про його дотепи, і про його творчість, побачити більше його робот:

https://gloria-ma.livejournal.com/238304.html

Спогади про Петрицького

Спогади про Анатоля Петрицького

http://artukraine.com.ua/ukr/a/mrachnyy-ukrainskiy-yumor-anatolya-petrickogo/#.XkQnlHv7TIU

Портрет: Анатоль Петрицький. Про ритми майбутнього та привиди минулого

 

ОКСАНА ПАВЛЕНКО (1895-1991) — художниця, майстер монументального та станкового живопису, художньої кераміки, рисунку. Представниця школи Михайла Бойчука.

Народилась на Черкащині у родині селянина Трохима Павленка, який працював «счетчиком» при панській економії у селі Свинарка. Закінчила гімназію для дівчат у Черкасах. У 1914—1917 роках навчалася в Київському художньому училищі у Фотія Красицького. У 1922 році закінчила Академію мистецтв. Учениця професора Михайла Бойчука.

У 1919 році студентку першокурсницю Оксану Павленко, разом з І. Падалкою та В. Седлярем, професор Бойчук запросив до участі в розписах Луцьких казарм у Києві. Також вона брала участь в експериментальних розписах на стінах аудиторій Інституту пластичних мистецтв (які знищено 1934 року після реорганізації інституту).

У 1919 році брала участь в художньо-монументальному оформленні Київського оперного театру до Першого всеукраїнського з’їзду волвиконкомів, а у 1921 році театру у Харкові до 5-го Всеукраїнського з’їзду Рад.

З 1925 була членом «Асоціації революційного мистецтва України»

Павленко – єдина з плеяди «бойчукістів» (школи українського монументалізму), кому вдалося пережити «сталіномор». Практично усі вони були репресовані, а їх роботи знищені, навіть попри те що бойчукісти ідеологічно підтримували совєцьку владу. Коли почалося переслідування бойчукістів, у 1929 році Оксана Павленко отримала запит на викладацьку роботу в Москві. Це її й врятувало, вона залишилася єдиною не репресованою з усіх учнів і учениць Бойчука. Павленко зберегла і згодом передала до музеїв заборонені совєтами роботи своїх друзів-бойчукістів, які їй вдалося врятувати.

У 1933—1935 роках художниця в Україні перебувала наїздами, брала участь у розписах Червонозаводського театру в Харкові, де створила тричастинну композицію «Фізкультура і спорт».

«Я заготовила ескізи… — і поступово, їздячи з Москви, восени 1934 року закінчила свою фреску, — згадувала Павленко, — А будинок був ще не готовий, вікна не вставлені.., було дуже холодно і вогко, протяги дикі.., а ще й темно. Лампочка на тисячу ват, — от я очі свої там і лишила….»

В 1936—1938 роках Павленко разом з угорським художником Белою Уітцем виїхали у Фрунзе (Киргизія), де займалися розписами урядових будівель. Павленко також розробила ескізи та стала автором проєкту герба Киргизької РСР. Разом з Уітцем керувала експериментальною майстернею фрески на будівництві Палацу Рад у Москві (1940—1949).

Залишила спогади «Промовте — життя моє — і стримайте сльози».

Почитати-подивитись:

Портрет: Оксана Павленко. Про бойчукізм, фемінізм і конструювання нового майбутнього

 

ЗЕНОВІЙ КЕЦАЛО  (1919-2010)  – художник.

Народився селі Добрівляни на Львівщині у сім’ї залізничника. Навчався у львівській Художньо-промисловій школі, потім – у Краківській академії мистецтв (1938–1939).

На початку Другої світової війни викладав креслення і малювання у Ходорівській середній школі, а потім переїжджає до Львова. 1941 року призваний до армії. За «антирадянську пропаганду» переведений до штрафбату, а згодом засуджений до 8 років таборів і 3 років позбавлення громадянських прав. Термін ув’язнення відбув на Уралі.

Повернувшись, знову звертається до мистецтва.

У 50-х роках його полотна часто експонувалися на львівських виставках. Його авторитет зростає, а роботи з’являються на закордонних вернісажах. Він представляє свої роботи у Нью-Йорку, Торонто, Чикаго.

1962 року вступив у Спілку художників УРСР. Через рік обраний головою секції графіки і членом правління Львівської обласної організації Спілки художників УРСР. Від 1990 — заслужений художник України; 1995 — народний художник України.

Як живописець працює в жанрах портрету та натюрморту, як графік — у техніках літографії та офорту. Володіє усіма класичними техніками станкової графіки.

Подивитись-почитати:

Художник Зеновій Кецало

https://zaxid.net/zenoviy_ketsalo_opoetizuvati_budenniy_motiv_n1267602

 

ГЕОРГІЙ ЯКУТОВИЧ (1930-2000) — графік, ілюстратор, художник кіно. Був художником-постановником у фільмі Параджанова «Тіні забутих предків».

Народився в 1930 році в родині військового в Києві. Родина часто переїжджала з місця на місце, тому назад до України сім’я повернулася вже після Другої світової війни. У Києві Георгій вступає до художньої школи, з 1948-го року вчиться на графічному факультеті Київського державного художнього інституту в майстерні Іларіона Плещинського. Вчителем художника-графіка був і Василь Касіян.

Під час навчання знайомиться зі своєю майбутнєю дружиною — художницею Олександрою Павловською. У 1952 році в подружжя народжується син Сергій Якутович, а у 1958 — Дмитро Якутович. Обидва згодом стали художниками.

З 1961 року викладав у Київському художньому університеті, куди його запросили після смерті Плещинського. Викладання не тривало довго: через півтора року Якутович залишає університет у знак протесту проти звільнення Григорія Гавриленка, одного з найближчих друзів Якутовича. Георгій продовжив викладацьку діяльність вже з 1993 року.

Георгій Якутович працював переважно над книжковою графікою, та був художником-постановником фільмів.

У якості своєї аспірантської роботи (1957) художник обрав ілюстрування книги Михайла Коцюбинського «Fata Morgana». Твори були тепло прийняті тогочасною критикою. Саме у шістдесяті роки Якутович розпочинає створення робіт, які високо оцінюються в мистецьких колах: ліногравюри «Аркан» (1959) та «Є у мене топір, топір…» (1963), ілюстрації для ряду книг:

  • М. Білий та В. Грабовецький «Як Довбуш карав панів» (1960);
  • дитячі казки «Про бідного парубка та Марка багатого», «Про липку і зажерливу бабу» (1961);
  • Іван Кочерга «Ярослав Мудрий» та «Свіччине весілля» (1963);
  • Марія Пригара «Козак Голота» (1966);
  • Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків» (1967).

Оформлення книги «Тіні забутих предків» планувалося Якутовичем понад десять років. Художник захоплювався Карпатами і гуцульською культурою. Перед тим, як проілюструвати повість, Якутович став художником-постановником у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Саме після роботою над кінострічкою Якутович остаточно надихнувся на створення дереворитів до твору Коцюбинського. Книга була високо оцінена мистецьким колом, як приклад гармонійного та ансамблевого вирішення оформлення видання.

Після цього художник і далі продовжує розробку книжкових ілюстрацій.

Крім книжкової графіки, створив окремі гравюри на історичні теми: «Іван Вишенський», «Олег Гориславич», цикли на теми українських народних казок, старовинної української музики, листівки на мотиви українських народних пісень.

У 1970—1971 році був художником-постановником фільму Леоніда Осики «Захар Беркут».

Якутович ішов до опанування фольклорними джерелами мистецтва стрімкіше за всіх інших своїх колег. Він неодноразово говорив про те, як складно перейти від академічного мислення до народного. Митець стверджував, що наблизився до фольклору за допомогою мистецтва Мексики. Через усвідомлення близькості живописної самобутності монументаліста Дієго Рівери з творчими принципами Бойчука. Якутович відкрив для себе не лише зміст концепції бойчукістів, а сутність того, що було першоджерелом самого Бойчука — наївну і водночас мудру фольклорну образотворчість.

Починаючи з кінця 1960-х років розпочав серію «Люди села Дземброня», яку продовжував розвивати до кінця своєї творчості. Персонажами циклу стали його знайомі та друзі з села Дземброня на Гуцульщині, куди Якутович приїжджав майже кожного року.

З 1990-х років художник звернувся до більш абстрактних форм мистецтва.

Єдина прижиттєва виставка робіт Якутовича відбулася в останній рік життя художника.

Почитати-подивитись можна (і варто!) тут:

Художник-графік Георгій Якутович

Якутович Георгій

 

Про художників закінчили, але про митців – ще ні:

 

ВІКТОР ІВАНОВ (1909-1981) – кінорежисер, сценарист, письменник.

Найбільш відомий невмирущим фільмом «За двома зайцями», де виступив і як режисер і як автор сценарію.

Саме він придумав для героїв фрази, які стали крилатими:  «лягли і просють», «я вам не якнебудь що, а щонебудь як», «фигура тіла», «дасть Бог, помремо – тільки вона раніше, а я пізніше», «а то шкварчала ваша папіроска»…

Народився Віктор Іванов у Козятині Вінницької області. У 1936 р. закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії (майстерня Сергія Ейзенштейна).

Під час Другої світової війни воював у лавах Червоної армії, був поранений.

Працював на Свердловській, Вільнюській, Каунаській кіностудіях. З 1950 року — режисер-постановник Київської кіностудії імені Довженка.

Був режисером багатьох фільмів, зокрема «Шельменко-денщик» (1957), «Олекса Довбуш» (1960, співавт. сцен.), «За двома зайцями» (1961), «Ключі від неба» (1965), «Непосиди» (1968, у співавт. з А. Народицьким), «Вулиця тринадцяти тополь» (1969, у співавт. з А. Народицьким), «Веселі Жабокричі» (1973), «Ні пуха, ні пера» (1975), «Оглядини» (1980), «Снігове весілля» (1981).

Написав сценарії до фільмів «За двома зайцями» (1961), «Бджоли і люди» (1963), «Непосиди» (1967) та інших.

Цікава розповідь про режисера: https://ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=1158

А якщо хтось іще не знає, як і навіщо задуманий україномовним фільм «За двома зайцями» було перероблено на російськомовний, то цю історію можна почитати тут: https://zik.ua/news/2016/03/21/za_dvoma_zaytsyamy_ukrainskyy_variant_filmu_diametralno_protylezhnyy_do_682926

 

 

Привітаємо з днем народження захисника України:

 

ВАЛЕРІЙ ГУДЗЬ (1971) — полковник ЗСУ, командир 24-ї окремої механізованої бригади (з 2017).

1991 року, після розпаду СРСР, Валерій Гудзь, курсант випускного курсу Рязанського вищого повітрянодесантного командного училища, подав рапорт про переведення до Збройних сил України. 10 років служив в українській армії, зокрема, у 79-му парашутно-десантному полку у Миколаєві. Звільнився в запас у званні майора.

В мирний час жив у рідному місті Бориспіль, працював викладачем Бориспільського професійно-технічного ліцею. Майстер спорту з боксу, тренер з боксу районної спортивної школи. Ініціатор та засновник військово-патріотичного клубу «Боривітер», депутат Бориспільської райради VII скликання.

З початком російської збройної агресії проти України гвардії майор запасу, десантник Валерій Гудзь в березні 2014-го прийшов до військкомату, щоб поновитися на службі. Йому запропонували посаду командира взводу механізованої бригади, і він одразу ж погодився. Зарахований до лав 72-ї ОМБр. Влітку 2014-го став командиром роти, командиром батальйону. Пройшов бої в секторі «Д» на кордоні з РФ, під вогнем російських «Градів» (2014), в Луганській області (Червонопартизанськ), в районі Волновахи (2014—2016), в районі Авдіївки (2017).

Був поранений 28 серпня 2014 року під час бою у місті Старобешеве Донецької області. Брав участь у боях під Петрівським, Білою Кам’янкою і Новоласпою. Під його керівництвом розроблялися і проводились також операції по взяттю під контроль ЗСУ териконів довкола Докучаєвська, захопленню панівних висот в степах Приазов’я, протидії танковим атакам під Авдіївкою та багато інших. Маючи командирський талант та значний бойовий досвід, своїми рішеннями неодноразово рятував життя солдат.

Уже у вересні 2014 року Гудзь був призначений командиром 3-го батальйону 72 ОМБр, на початку 2015-го отримав чергове військове звання «підполковник», в липні 2015 року призначений на посаду заступника командира бригади.

З грудня 2017 року — командир 24-ї окремої механізованої бригади. У листопаді 2019 року наказом Мністра оборони України Валерію Гудзю достроково присвоєно військове звання полковника.

Почитати про Гудзя можна тут. Особливо промовисті коменти на сторінці у фейсбук:

https://glavcom.ua/publications/shkiylniy-vchitel-iz-sutnistyu-kombriga-424264.html

https://www.facebook.com/24th.brigade/posts/1269312269904232/

 

Пом’янемо народжених цього дня захисників України:

 

ОЛЕКСАНДР АБРАМЧУК (1988-2014) — солдат ЗСУ.

Навчався в Ковельському НВК № 11. У Луківському профтехучилищі № 22 2007 року здобув спеціальність слюсаря з ремонту автомобілів. Служив у лавах ЗСУ.

У квітні 2014 року мобілізований. Старший механік-водій-гранатометник, 51-а окрема механізована бригада.

Загинув 14 липня 2014-го під час переміщення в колоні поблизу села Черемшине. Бій відбувся вночі, військовики бригади дали гідну відсіч терористам. Після завершення бою почала відхід із Черемшиного, але терористи пострілом ПТРК уразили САУ 2С1. Тоді загинуло ще двоє солдатів — Ігор Кантор та молодший сержант Юрій Трохимук, 2 зазнали поранень.

 

РУСЛАН КУЛІБАБА  (1982-2014) — десантник, сержант ЗСУ.

Руслан Кулібаба народився в місті Нікополь Дніпропетровської області. Був єдиною дитиною у батьків. Проходив строкову військову службу у прикордонних військах.

2008 року закінчив Нікопольський економічний університет МАУП за спеціальністю «Правознавство». Певний час працював помічником оперуповноваженого у кримінальному відділі Нікопольського міського відділу управління МВС України.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України навесні 2014 року мобілізований як доброволець на захист Батьківщини.

Сержант, водій-заправник 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

Перший літак благополучно приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, під час заходу на посадку на аеродром, на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з ПЗРК «Ігла». Літак вибухнув у повітрі і врізався у землю. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, зокрема і Руслан Кулібаба, загинули.

Минуло більше 40 діб, перш ніж десантників поховали: українські військові збирали рештки тіл загиблих, влада домовлялася з терористами про коридор для евакуації, в Дніпрі проводились експертизи ДНК для ідентифікації.

 

МИКОЛА ПРОХОРОВ (1990 – 2014) — солдат ЗСУ

Народивя в Запорізькій області. Вивчився на тракториста-машиніста та слюсаря-ремонтника. Хотів стати військовим. Проживав у селі Осипенко (Бердянський район). Після строкової служби водієм пішов до лав ЗСУ у першу хвилю мобілізації – 2 квітня 2014 року. Солдат, стрілець, 93-тя ОМБр.

Загинув під Іловайськом під час прориву з оточення «зеленим коридором» на дорозі поблизу села Червоносільське.

Залишилися дружина та донька.

 

КОСТЯНТИН ЛЕВІН (1970-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у Харківі, де й створив сім’ю, працював на будівництві житла.

На початку 2014 року мобілізований, служив в прикордонних військах. По закінченні терміну служби вирішив залишитися у військах, служив в Харківському військкоматі, пізніше знову вирушив на передову.

Молодший сержант, вояк 54-го окремого розвідувального батальйону.

13 квітня 2016 року загинув від кулі снайпера поблизу села Травневе (Бахмутський район).

Лишилася дружина та донька.

 

ОЛЕГ МАКЕЄВ (1967-2015) — старший солдат ЗСУ. Позивний «Борода».

Народився у  Запоріжжі. Займався підприємництвом.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України 6 вересня 2014 призваний за частковою мобілізацією як доброволець. Пройшов підготовку на коригувальника артилерійського вогню.

Старший солдат, навідник-радіотелефоніст 1-ї мінометної роти 37-го окремого мотопіхотного батальйону «Запоріжжя»  93-ї ОМБр.

Виконував завдання з оборони міста Маріуполь та населених пунктів Приазов’я. Коригував мінометний вогонь підрозділів Нацгвардії «Азов», «Донбас» та інших.

Загинув 5 квітня 2015-го поблизу села Широкине, — під час зміни позицій для покращення коригування вогню позашляховик з військовими підірвався на протитанковій міні.

 

ПАВЛО МАЗУР (1984-2014) – рядовий міліції.

Народився у Херсоні. Рядовий міліції, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон».

У серпні 2014 року брав участь у боях за визволення Іловайська.

29 серпня 2014 виходив з оточення з-під Іловайська у складі північної колони українських військ. Разом з побратимами був на пікапі Nissan. Шалений обстріл української колони почався після проходу першого кільця оточення росіян. Навколо пікапу вибухали бронемашини та мікроавтобуси, проте той зміг доїхати до пагорба неподалік Новокатеринівки, в якій були деякі українські сили. В заднє праве крило автомобіля влучила граната з підствольного гранатомету і відірвала Павлу ногу по коліно. Товариш наклав джгут на ногу Павла. Пікап тим часом в’їхав на околицю села, і став паркуватися у двір. Побратими Павла деякий час вели бій, намагаючись придушити російську вогневу точку на пагорбі, врешті їм це вдалося — та замовкла. Мазуру зробили укол знеболювального, за хвилину Павло заснув і більше не прокинувся, втративши багато крові та зазнавши больового шоку.

Вдома залишились дружина та трирічний син.

 

ЮРІЙ МАРЦЕНЮК (1960 – 2014) — солдат ЗСУ.

З дитинства проживав у місті Тетіїв — після смерті батька родина переїхала з Донеччини. Мама сама виховувала трьох дітей. Закінчив 8 класів, пішов працювати до відгодівельного радгоспу «Тетіївський». Пройшов строкову службу в танкових військах, по демобілізації працював на Київському залізобетонному заводі, цегельному заводі «Керамік», сторожем Дзвеняцької сільської школи. Від 1999 року працював у приватному сільгосппідприємстві «Слобода».

10 серпня добровольцем пішов на фронт, навідник-оператор, боєць 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь».

Загинув 6 грудня 2014-го під Дебальцевим від поранення в голову під час артобстрілу опорного пункту. Ракета влучила у вагончик, в якому перебували військові.

 

ОЛЕКСІЙ ШЕВЧЕНКО (1988-2014) — міліціонер-спецпризначинець, десантник-розвідник, старший солдат ЗСУ. Звільнився з міліції після наказу розігнати Євромайдан.

Народився на Житомирщині. Вивчився на юриста. З дитинства прагнув бути військовим, але на контрактну службу його не взяли за станом здоров’я. 2007 року був призваний на строкову військову службу.

Після армії служив в спецпідрозділі судової міліції «Грифон» при Головному управлінні МВС України. Закінчив школу міліції. Заочно навчався в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого (Харків), яку закінчив 2011 року. Займався спортом, неодноразово ставав призером обласних змагань з армреслінгу серед представників силових структур. Разом із братом організував тренажерний зал і безкоштовно тренував молодь.

В листопаді 2013, під час Революції Гідності, підрозділ Олексія отримав наказ про направлення для участі в силовому розгоні мирної демонстрації в Києві. Олексій відмовився брати участь в даній операції, і в грудні подав рапорт про звільнення.

В лютому 2014 вступив на військову службу за контрактом, — розвідник-кулеметник розвідувального взводу розвідувальної роти 95-ї окремої аеромобільної бригади.

З березня 2014 року ніс службу у Херсонській області на адміністративному кордоні з окупованим росіянами Кримом, з квітня брав участь в АТО.

19 червня  почалась військова операція, метою якої було висування в глибину території, знищення укріплень бойовиків в районі смт Ямпіль та звільнення населених пунктів. З Лиману вирушили десантники 25-ї аеромобільної бригади і розвідники 95-ї аеромобільної бригади, яким було поставлене завдання взяти штурмом укріплений блокпост «Марс» російсько-терористичних угруповань, провести «зачистку» в передмісті Ямполя, захопити та утримувати ключові точки, зокрема міст через Сіверський Донець. На світанку сили зведеного штурмового загону десантників вийшли виконувати завдання за підтримки артилерії. Перший штурм був невдалим, — десантники потрапили у засідку. Загинув начштабу дивізіону 25-ї бригади Андрій Клочко і ще п’ятеро десантників з 25-ї. У підбитому з гранатомету БТРі загинув командир розвідгрупи 95-ї бригади капітан Олексій Крементар. Загинув у бою старший солдат Олексій Шевченко, його тіло знайшли наступного дня.

На допомогу вилетіла пара Су-25. Спільними зусиллями, блокпост був взятий.

Звільнення населених пунктів Лиманського району і взяття під контроль мосту дозволило перекрити останній шлях постачання зброї та боєприпасів до угруповання російського терориста Гіркіна («Стрєлка») у Слов’янськ.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада