Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
12.11.2020

12 листопада. Сьогодні народилися:

  • письменник і художник, який разом з родиною переїхав з підпольської до підсовєтської України, де незабаром уся сім’я була репресована: одних розстріляли, інші померли у таборах;
  • видатний вчений, один із засновників і перший директор Інституту проблем міцності АН УРСР. Автор 50 наукових монографій;
  • композиторка, авторка багатьох популярних пісень. Значна частина її доробку – твори для дітей, які визнані взірцями цього напрямку;
  • художник-графік, в’язень совєтських таборів. Тема ГУЛАГУ і репресій є однією з провідних в його творчості;
  • поет, учасник національного визвольного руху, член підпільної організації Український національний фронт (УНФ). Останній Крайовий провідник ОУН у підсовєтській Україні;
  • захисник України, спецпризначенець, який командував операцією із взяття під контроль стратегічної висоти Савур-Могила. Після важкого поранення, коми і тривалої нейрореабілітації очолив Київський військовий ліцей ім. І. Богуна.
  • захисник України, учасник запеклих боїв за Савур-Могилу.

Також пом’янемо захисників України, яким не поталанило вижити у боротьбі з російськими окупантами.


А почнемо з віддалених часів:

 

ІВАН КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ (1905-1934) – письменник, мистецтвознавець, художник-графік.

Народився у м. Рогатин ( нині – Івано-Франківська) в сім’ї з давніми культурними традиціями, що належала до українського шляхетського роду. Його батько був міністром освіти УНР.

Здобувши гарну європейську освіту (навчався у Віденському університеті, відвідував лекції у Віденській Академії мистецтв, закінчив Празький університет) Іван Крушельницький викладав у Стрийській гімназії, керував театральною школою при Музичному товаристві ім. М. Лисенка у Львові. Був членом літературних організацій «Горно», «Західна Україна».

Культурно-просвітницька діяльність Крушельницького перервалася 15 червня 1929 р., коли він потрапив до Львівської тюрми Баторія. Незабаром його випустили, але польська влада позбавила Крушельницького права вчителювати в українських школах. Відтоді він жив за рахунок літературної та мистецької праці.

Період з 1929 по 32 рік був найпліднішим у його творчому житті. Саме тоді створено основне з його поетичного та драматичного доробку, написана більшість літературно-критичних та мистецтвознавчих статей.

У 1932 році через переслідування українства польською владою з одного боку, і під впливом совєтської пропаганди – з другого, Крушельницький разом з родиною переїхав в підсовєтську Україну, де брав активну участь у літературному та громадському житті. Драматична поема «На скелях (Каверна №16)» на конкурсі Наркомосу у 1931 році була удостоєна першої премії. Івану Крушельницькому належить також ряд графічних робіт, ілюстрації до творів М. Коцюбинського, В. Стефаника.

Проте творча праця тривала недовго. Якщо польська влада українську інтелігенцію здебільшого ув’язнювала та піддавала утискам, то совєти – розстрілювали. Івана Крушельницького у грудні 1934 разом з рідним братом Тарасом (і ще 26-ма  репресованими) розстріляли у Києві. Їхній батько – Антін Владиславович Крушельницький загинув у Соловецькому концтаборі через три роки після загибелі синів. Мати – Марія Степанівна, пережила їх на рік.

 

ГЕОРГІЙ ПИСАРЕНКО (1910-2001) – вчений в галузі механіки та міцності матеріалів. Aундатор наукової школи з механічних коливань, міцності матеріалів та елементів конструкцій в екстремальних умовах експлуатації.

Народився на хуторі Скрильники (тепер у межах села Дрижина Гребля)на Полтавщині. Обидва його діда належали до козацького стану та займались землеробством.

Працювати почав у 17 років робітником-ремонтником в Полтаві, а потім слюсарем Нижньогородського автомобільного заводу. В 1936 році з відзнакою закінчив суднобудівний факультет Горьковського індустріального інституту і працював конструктором на заводі «Красное Сормово».

Через рік був прийнятий до аспірантури Київського політехнічного інституту і працював в Інституті будівельної механіки (нині — Інститут механіки імені С. П. Тимошенка НАН України). У лютому 1941 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Визначення прогинів і напружень у рознімних діафрагмах парових турбін».

Під час війни працював над розв’язанням проблеми підвищення міцності авіаційних двигунів.

З 1944 року він, як учений секретар Інституту будівельної механіки, займався відновленням роботи лабораторій установи. Водночас викладав у КПІ та продовжував фундаментальні дослідження, результати яких стали основою успішно захищеної ним докторської дисертації.

З 1950 року працював в Інституті металокераміки та спеціальних сплавів (нині Інститут проблем матеріалознавства імені І. М. Францевича НАН України). Відтоді вся наукова діяльність вченого була присвячена формуванню нового напряму в механіці — дослідженню міцності матеріалів та елементів конструкцій в екстремальних умовах. У 1964 році Писаренко обрали дійсним членом АН УРСР.

У 1966 році за його ініціативи створено Інститут проблем міцності АН УРСР. Незмінним директором цієї установи він був понад 20 років, а в 1988 році став його почесним директором. Під керівництвом вченого тут знайшли розв’язання актуальні проблеми, які відбивали запити атомної енергетики, газотурбобудування, авіаційної, ракетно-космічної техніки та інших найважливіших галузей машинобудування.

Результати наукової діяльності творчого колективу під керівництвом Писаренка викладені у двотомній монографії «Міцність матеріалів і елементів конструкцій в екстремальних умовах», яка у 1982 р. була визнана гідною Державної премії СРСР у галузі науки і техніки.

Виняткову увагу Писаренко приділяв вихованню молодих учених і висококваліфікованих інженерів. Він підготував 45 докторів і 180 кандидатів наук.

В доробку Писаренка – 800 наукових публікацій, серед яких 50 монографій, підручники та довідники.

 

 

ЮДІФ РОЖАВСЬКА (1923-1982) — композиторка.

Родом з Києва. В дитинстві була музичним вундеркіндом, з п’яти років чудово грала на фортепіано. У часі війни була учасником фронтових концертних бригад Сталінградського фронту.

По війні закінчила Київську консерваторію по класу фортепіано та по класу композиції.

Композиторка мала винятковий слух і феноменальну музичну пам’ять — могла, слухаючи пісню по радіо, відразу записувати її ноти.

Юдіф Григорівну рідні та колеги називали „Діді“. Вона мала багато дитячого в характері, недарма написала багато музичних творів для дітей, які чудово сприймалися цільовою аудиторією і були оцінені фахівцями як взірцеві для цього напрямку.

Проте як особистість композиторка не була легковажною, серйозно сприймала нові віяння в музиці й житті. Створила низку творів в новітнй музичній техніці (серіальній, деодекафонія).

Композиторка не була гідно оцінена епохою, навіть не була удостоєна почесних звань, хоча її твори, особливо пісенні, постійно виконувалися і мали популярність, оскільки авторка була надзвичайно обдарованою мелодисткою.

Рожавська створила понад 100 пісень  на вірші різних сучасних їй українських авторів — «Летять ніби чайки», «Сповідь пам’яті», «Коло вікон твоїх», «Чуєш, кохана?» та ін. Пісня «Летять ніби чайки» стала однією з найкращих українських пісень XX ст.

Також в її доробку численні романси на слова Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Дж. Байрона, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Віталія Коротича, Анни Ахматової.

Працювала Рожвська і з масштабними формами, створивши оперу «Казка про загублений час» (за Є. Шварцем); балет «Королівство кривих дзеркал»; оркестрову поема «Дніпро», концерт «Фантазія» для оркестру народних інструментів, фортепіанний концерт з оркестром, концерт для фортепіано «Сонатіна» та інші.

Послухати популярну свого часу пісну «Летять ніби чайки»: https://www.youtube.com/watch?v=hu5cQu95Gko

 

 

ВОЛОДИМИР КУТКІН (1926-2003) – графік, живописець.

Народився у Житомирі. Малювати почав ще з дитинства, вступив спочатку до Київської художньої школи імені Тараса Шевченка, а після війни, у 1948 році, до Київського художнього інституту.

Але вже на другому курсі за сфабрикованим звинуваченням Володимира засудили на вісім років позбавлення волі. Куткіна відправили до В’ятських таборів, на лісоповал, де він жив у страшних умовах разом з іншими політв’язнями.

– У 1950 році я навчався на другому курсі художнього інституту, – розповідає Володимир Куткін, – у мене було багато друзів, з якими часто вибиралися на “маївки”. Одного разу зібралися компанією на Жуков-острові, взяли з собою етюдники, щоб помалювати, поговорили, посперечалися. А через деякий час одного хлопця з нашої компанії посадили, і ніхто з нас не знав, за що.

Незабаром художник відправився з однокурсниками на практику до Канева, звідки через кілька днів його викликали до Київського КДБ.

– Знайомі стали обходити мене стороною, щоб не накликати на себе біду, – згадує Володимир. – Не відвернувся лише один художник, Якутович. У перший раз слідчий з КДБ питав, чи був я на Жуков-острові і про що там йшла розмова. Зізнався, що говорили про все – про художників, літературі, історії. На питання “Чому не розповідаєте головного?” відповів, що говорити більше нема про що, підписав протокол і мене відпустили, наказавши прийти через два дні.

Наступна зустріч була вже інакша Від Куткіна зажадали, щоб він “настукав” на своїх товаришів – дав свідчення про зміст розмов художників, і, не більш ні менш – про створення антисовєтської організації і збройну боротьбу проти совєтів. Володимир не підписав, і його знову відпустили, взявши підписку про “нерозголошення побаченого і почутого”.

– Через день мене зустрів біля бюро перепусток офіцер КДБ і наказав слідувати за ним, – розповідає художник. Він повів мене вже не через центральні двері, а з чорного ходу. І я зрозумів, що звідси вже не вийду.

У справі проходило сімнадцять осіб. Посадили всіх. Одна дівчина так і не повернулася додому. Як потім з’ясувалося, це був останній “сталінський набір”, студентів забирали прямо з лекцій.

Потім була крихітна камера з малесенькою нахиленою лавкою, на якій можна було сидіти тільки упираючись ногами в підлогу. Допити. Причому вони проходили виключно вночі, а спати не дозволялося взагалі.

– Подрімати вдавалося тільки одним способом, – каже Володимир. – З цигаркового паперу вирізали кружки, малювали на них чорні точки і приклеювали собі на повіки – з боку здавалося, що очі розплющені.

На допитах також вимагали підписати вигадані свідчення, хоча від цього нічого не залежало: одного з “співучасників”, який погодився на умови чекістів, все одно посадили.

Ніякого суду не було. Куткіну лише показали папірець, де було написано, що він звинувачений у змові з метою створення антисовєтської організації. Його засудили до восьми років каторжних робіт. Не давши попрощатися з близькими, Володимира відвезли в Москву, а звідти – до Вятлагу, де він відсидів п’ять років з восьми.

Перебування в таборі було, по суті, повільної стратою. В’язнів використовували замість техніки для безглуздої роботи, яка не вбивала тільки найвитриваліших: тягати колоди в сорокаградусний мороз – заняття не для викладачів вузів і науковців.

– Щоб вижити в таборі зі слабким здоров’ям, доводилося вдаватися до різних хитрощів, – згадує Володимир Куткін. – Незадовго до звільнення лікар “по блату” прописав мені ходити з паличкою. Був у мене близький друг, глухонімий – колов дрова, носив воду. У нього до ноги була прив’язана мотузка, за допомогою якої його будили. У 1955 році нас випустили по амністії і, як тільки ми виїхали за пост, я відкинув подалі свою палицю, а “глухонімий” … заговорив.

Після смерті кривавого ката Сталіна з таборів повернулися десятки тисяч безвинно засуджених людей…

Володимиру насилу вдалося відновитися в інституті. По тому, так і не пропрацювавши обов’язкових трьох років за розподіленням, пішов “на вільні хліби”. З тих пір живе, продаючи свої картини та ілюструючи книжки.

Майже відразу Куткіна запрошують до колективу вже маститих художників, які працюють над оформленням Шевченкового «Кобзаря». Портрет великого поета його роботи визнають найкращим, і саме він прикрашає обкладинку безсмертної книги.

За совєтських часів улюбленою темою художника була козаччина. Тому славні українські гетьмани у виконанні Куткіна – Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа і козацькі полководці – Максим Кривоніс з булавою та грамотою, Іван Богун – такі живі й виразні.

З відновленням Незалежності Куткін звертається до теми, яку давно чаїв у душі і створює серію графічну «Гулаг» і чимало картин на теми репресій українства.

Дивитися графічні роботи Володимира Куткіна: http://uartlib.org/exclusive/sotsrealizm-volodymyra-kutkina/

 

ЗЕНОВІЙ КРАСІВСЬКИЙ (1929-1991) —поет, член Українського національного фронту (УНФ) та Української Гельсінської групи (УГГ), останній Крайовий провідник ОУНР у підсовєтській Україні. 23 роки повів під арештом.

Народився в селі Витвиця Івано-Франківської області. Його націоналістичний світогляд формувався в атмосфері визвольної боротьби ОУН і УПА в Галичині. У 1948 році всю його родину було вивезено в Казахстан, однак Зеновію вдалося втекти.

До першого арешту 1949 року перебував на нелегальному становищі в Карпатах (був важко поранений) та у Львові. Під час слідства витримав 21 день безперервних допитів. Засуджений до 5 років ув’язнення та довічного заслання. Покарання відбував у Архангельській області на лісоповалі. 1953 року був звільнений та відправлений до Караганди (там перебувала його родина). Працював шахтарем. У 1957 був тяжко травмований і визнаний інвалідом ІІ-ї групи.

1959 — вдруге заарештований за «розпалювання націоналістичних настроїв серед українців», але й тут Красівському вдалося втекти. Він з великими труднощами повертається в Україну та вступає на філологічний факультет Львівського університету, водночас працюючи у бібліографічному відділі наукової бібліотеки.

У кінці серпня 1963 учитель історії Дмитро Квецко (про нього – в огляді за 8 листопада) та історик Богдан Равнюк запропонували Красівському взяти участь у створенні нелегальної організації Український національний фронт.

Програма УНФ передбачала мирні методи боротьби за незалежність України, застосування сили не виключалося тільки за особливих обставин. Вирішено було також видавати теоретичний журнал «Воля і Батьківщина». Перший номер журналу з’явився в жовтні 1964 і саме цю дату можна вважати початком діяльності УНФ.

УНФ складався з чотирьох низових організацій (дві — у Львові, дві — в Івано-Франківську) і окремих членів у різних регіонах УРСР (Рівне, Донецьк, Кіровоград та ін.). Красівський здійснював координацію роботи Львівських груп. Усього в УНФ налічувалось понад 150 осіб, які, завдяки конспірації, часто не знали один одного. В цей час Красівський написав роман «Байда», збірки віршів «Месник», «На сполох», «Литаври».

Гучний резонанс викликав розісланий у березні 1966 партійним і урядовим чиновникам СРСР і УРСР, а також у центральні газети «Меморандум Українського національного фронту XXIII з’їзду КПРС».

У ньому відзначалося, що компартія засудила тільки методи сталінської національної політики, а не її сутність. Тому автори Меморандуму пропонували з’їзду радикально переосмислити національні проблеми в СРСР, задовольнити вимоги українського народу і повернути йому узурповані права, зокрема, дати можливість насильно переселеним повернутися на батьківщину, припинити гоніння української інтелігенції, арешти й переслідування, ввести українську мову в усіх культурних і громадських, адміністративних і господарських організаціях й ін.

Після цього КДБ розпочав пошуки УНФ. У квітні 1966 з’явилася «Заява УНФ» із протестом проти арештів, наліплювання ярликів буржуазного націоналізму та звинувачень у тому, що національний рух — це справа рук іноземної розвідки. Як сказано в “Заяві: “рух розпочав сам народ і мінімальні його вимоги викладені в «Меморандумі».

Наступний лист, підготовлений Квецьком і Красівським, під назвою «Вищим урядовим чинам в Україні» був надісланий Першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту, Голові Ради Міністрів УРСР Володимиру Щербицькому і Голові Президії Верховної Ради УРСР Дем’яну Коротченку.

У ньому висловлювався протест проти насильницької русифікації і пропонувалося керівництву України не лише проголошувати суверенітет, але й відстоювати його, вимагати від Москви припинити русифікацію, припинити переслідування українців за їхній патріотизм. Закінчувався лист словами: «Ваша бездіяльність буде розцінюватися як зрада інтересів українського народу».

У березні 1967 були заарештовані керівні члени УНФ, серед них і Красівський. Розслідування вели Івано-Франківське та Львівське управління КДБ. Завдяки конспіративній організованості УНФ, усіх львів’ян, які твердо дотримувалися того, що ніякої організації не було, судили поодинці, а самого Красівського, як засновника УНФ, приєднали до групової справи.

За звинуваченням у зраді батьківщини Зеновія Красівського засудили до 12-ти років ув’язнення (5 років тюрми, 7 років таборів суворого режиму) і 5-ти років заслання.

Відбуваючи покарання у Владимирському централі Красівський написав збірку віршів «Невольницькі плачі», вперше опубліковану в Лондоні 1984, і поему «Тріумф сатани».

У 1972 року, коли совєти почали масштабну розправу над українською інтелігенціє, на Красівського фабрикується нова справа. За вироком суду його спрямовують до психіатричної лікарні у Смоленську, а потім — до Львова і в Бережани Тернопільської обл., де він перебував до липня 1978, випробувавши на собі методи злочинні методи совєтської каральної психіатрії.

26 травня 1979 зареєстрували шлюб з Оленою Антонів (першою жінкою В’ячеслава Чорновола), яка також оформила над Красівським опікунство, бо офіційна медицина визнала його недієздатним «параноїдальним шизофреніком».  Подружнє життя з Оленою стало чи не єдиним світлим періодом у житті борця за українську ідею.

У жовтні 1979 Зеновій Красівський став членом Української Гельсінкської групи (УГГ), за що невдовзі і поплатився. Вже у березні 1980 його знову заарештували і відправили «досиджувати» термін покарання за вироком 1968 року — 8 місяців і 7 днів таборів та 5 років заслання. Покарання відбував у колонії суворого режиму в Пермській області. У листопаді 1980 етапований на заслання до Тюменської області.

Лише у 1985 році Красівський повертається в Україну, а 1987 стає секретарем Української Гельсінської Спілки.

У квітні 1990 Зеновій Красівський виступає ініціатором створення політичного об’єднання «Державна Самостійність України» (ДСУ), яке спирається на ідеологію націоналізму «з-під стягу Степана Бандери». Також засновує політичний журнал «Українські проблеми», який видавався в Стрию Львівської області.

Після того, як здійснилася мрія усього його життя і Україна відновила Незалежність, Красввський прожив менше місяця – помер 20 вересня 1991 року від інсульту.

Уже після його смерті стало відомо, що в останні роки Зеновій Михайлович очолював Крайовий Провід ОУН(б).

1995 року вийшла книга листування Красівського з американкою Айріс Акагоші, членом «Міжнародної Амністії», яка багато років писала листи письменнику.

 

ІГОР ГОРДІЙЧУК (1972) — герой боїв за Савур-Могилу, генерал-майор ЗСУ, начальник Київського військового ліцею імені Івана Богуна, Герой України.

Народився у селі Залізниця Рівненської області. 1989 року, вступив до Омського вищого танкового інженерного училища (варіантів вчитися в Україні тодішня система не передбачала). З початком процесу відновлення Незалежності, українці з поміж студентам Омського училища стали вимагати переводу в Україну, і їм це вдалося лише після того, як вони пригрозили голодуванням.

Гордійчук перевівся до Київського інституту Сухопутних військ Національної академії оборони України, закінчив з відзнакою факультет підготовки офіцерів оперативно-тактичного рівня. Навчався у Коледжі сухопутних військ Збройних сил США. Володіє англійською, німецькою, польською мовами.

Пройшов шлях від командира механізованого взводу до заступника командира танкового полку. Подальшу військову кар’єру зробив у військах спецпризначення, домігся переведення на посаду заступника командира бригади спеціального призначення міста Ізяслав Хмельницької області.

Згодом став командиром сформованого на базі бригади 8-го окремого полку спецпризначення. З травня до грудня 2010 року проходив службу в складі міжнародного контингенту в Республіці Афганістан. Після повернення став першим заступником начальника Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

В квітні 2014 року Гордійчук отримав призначення у Головний командний центр Міністерства оборони України. Служив на посаді начальника центру оперативного керівництва — заступника начальника Головного командного центру ЗСУ.

Позивний «Сумрак» отримав, коли був призначений на посаду помічника начальника розвідки зі спеціальних операцій.

12 серпня 2014 року розвідники Гордійчука із групи спецпризначення «Крим» прорвалися на Савур-могилу, перебрали контроль над спостережним пунктом на її вершині та розпочали коригування артилерійського вогню. Для знищення українського загону було використано російську артилерію та загони найманців з бронетехнікою; штурми Савур-могили відбувалися майже щодня, а то й по кілька разів на день.

Постійними артнальотами було виведено з ладу систему зв’язку, але Гордійчук продовжував коригувати вогонь телефоном. Гордійчук був неодноразово контужений, але позицій не залишив, тільки в бліндажі «відключався», потім знову приступав до виконання обов’язків. Було відбито 6 нічних штурмів.

На 18 серпня було заплановано ротацію захисників Савур-могили, операцією керував полковник Петро Потєхін (про нього – далі у цьому огляду).

На той час український загін від найближчих підрозділів відділяло понад 30 кілометрів. Потєхін повів на Савур-могилу 8 вояків 25-ї повітряно-десантної бригади та 17 добровольців-розвідників 4-ї роти 42-го батальйону тероборони підполковника Олександра Мельниченка, до них приєдналася група артилерійських коригувальників, з ними рухався БМП 28-ї механізованої бригади та БТР 3-го полку спецпризначення.

Після ротації групи «Крим» Гордійчук залишився на Савур-могилі та продовжував коригування вогню. 19 серпня під час масованого нальоту полковника Потєхіна було важко поранено, загинув десантник, поранених евакуювали.

20 серпня під час артнальоту й атаки знекровлений підрозділ 51-ї бригади вийшов з Петровського, коригування велося мобільними телефонами, з цього дня прикордонний район практично був зайнятий російськими військами. Захисники Савур-могили перебували у повній ізоляції — до найближчого українського підрозділу було 40 кілометрів.

Удень 23 серпня російські війська розпочали наступ на південному відтинку фронту сектора «Д». 24-го вранці «Сумрак» продовжував передавати дані про просування ворожих сил, однак українська артилерія вже не могла ними скористатися — їй довелося відійти від Савур-могили під російськими ударами.

24 серпня відбувся черговий штурм висоти, танки стріляли прямим наведенням, кавказькі найманці атакували оборонців Савур-могили; атаку було відбито із численними втратами противника.

Бійці казали Гордійчуку про недоцільність утримання висоти аж у такому глибокому тилу противника, однак він не збирався відходити без наказу. Наказ про відхід надійшов пізно ввечері 24 серпня, на той час Савур-могила була в щільному кільці — машина 3-го полку спецпризначення, що прорвалася для порятунку поранених, була розстріляна російськими найманцями в Петрівському. Пораненого Івана Журавльова полонили, решту поранених найманці добили; загинув Темур Юлдашев.

Гордійчук віддав наказ про відступ вночі 25 серпня після 12 діб оборони Савур-могили; група з оточення виходила ночами, рухалися до найближчих українських підрозділів. На той час це було вже оточене російськими військами угрупування сектора «Б» генерала Хомчака під Іловайськом. Група пройшла по ворожих тилах близько 60 кілометрів та приєдналася до українських військ під Многопіллям.

29 серпня група полковника Гордійчука разом з рештою оточених українських сил пішла на прорив. Під час руху по вантажівці, де перебували Гордійчук і сержант Сергій Стегар, було відкрито артилерійський та мінометний вогонь, у кузові стався вибух, автомобіль загорівся.

Через надто щільний вогонь противника супроводжуючі підійти не могли; Гордійчук вибрався сам, йому зробили перев’язку — великий осколок влучив у потилицю, не захищену каскою. Полковник намагався керувати боєм, зривав пов’язку, однак від втрати крові знепритомнів. Гордійчука (у непритомному стані), Стегара та ще кілька бійців захопили в полон російські десантники. Полонених забрали, Гордійчука ж покинули, заборонивши надавати йому допомогу, мовляв, він і так швидко «дійде». Однак він вижив.

Через два дні після поранення при виході з Іловайська Ігоря Гордійчука доправили в Дніпропетровську лікарню ім. Мечникова, потім у Київський військовий шпиталь., потім Львівський Госпіталь. З 1 вересня полковник перебував у реанімації нейрохірургічного відділення, переніс кілька операцій. Він не міг рухатись, був частково паралізований; додалося зараження крові. За рішенням лікарів був уведений в медикаментозну кому, щоб збити високу температуру, яка трималася кілька тижнів. Двомісячна боротьба за життя завершилася перемогою.

21 жовтня 2014 року, коли Гордійчук ще перебував у комі,  Указом Президента України йому було присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка». Тільки 8 листопада полковник Гордійчук отримав високі державні нагороди — орден «Золота Зірка», звання Герой України та ордени Богдана Хмельницького II та III ступенів — у військовому шпиталі з рук Президента України особисто.

На початку лютого 2015 року його прийняли на реабілітацію американські лікарі Військово-медичного центру Збройних сил США імені В. Ріда. У Вашингтоні Ігорю допомагала й українська діаспора.

На початку лютого 2016 року з діагнозом геміпарез (параліч м’язів однієї половини тіла) полковник Ігор Гордійчук потрапив до рук фахівців Центру зміцнення хребта та суглобів при Інституті вертебрології і реабілітації, які запропонували безкоштовно пройти повний курс реабілітації, та повернути його до повноцінного життя.

Якби не почали реабілітацію, протягом декількох тижнів могли статися важкі незворотні зміни в м’язах верхніх і нижніх кінцівок — м’язова контрактура (стан, при якому кінцівка фіксується в певному положенні в одному або декількох суглобах і не може бути повністю зігнутою або розігнутою). Інститут розробив індивідуальну програму фізичної та нейрореабілітації, основою стала фінсько-німецька система тренажерів для реабілітації «David».

У Гордійчука поступово відновилася дрібна моторика і глибока чутливість, відновився м’язовий тонус. Головний лікар Інституту вертебрології Ігор Сергійович Каришев повідомив, що повне відновлення дрібної моторики і координації та нервова система будуть відновлюватися ще 1-2 роки.

Ігор Гордійчук згодом казав, що на ноги його поставили лікарі і дружина, яка самовіддано догладала за ним увесь час. Тетяна Гордійчук – також військова, старший солдат військ спецпризначенння.

Ще коли Гордійчук проходив лікування та реабілітацію у США, міністр оборони України Степан Полторак призначив його начальником Київського військового ліцею імені Івана Богуна. 26 квітня 2016 року полковник приступив до виконання посадових обов’язків.

23 серпня 2016 року присвоєно військове звання генерал-майора. Погони генерал-майора були вручені Президентом України Петром Порошенком під час параду на Хрещатику з нагоди 25-ї річниці Незалежності України 24 серпня 2016 року.

Почитати докладний і надзвичайно цікавий матеріал про те, чому Гордійчук вирішив стати військовим, як на початку 90-х він відмовлявся присягати Росії, коли  він збагнув, що Путін нападе на Україну, як вчився в США ті служив Афганістані, чому став «Сумраком», що відбувалося на Савур-Могилі,  як проходив реабілітацію  і що він змінив у військовому ліцеї ім. Богуна:

https://korets.rayon.in.ua/topics/3242-igor-gordiichuk-vid-mriilivogo-hlopchika-z-korechchini-do-geroia-ukrayini

 

ПЕТРО ПОТЄХІН (1974) — полковник ЗСУ, герой боїв за Савур-Могилу.

Народився в Липецьку, росіянин за національністю. Так склалося, що другою Батьківщиною для нього стала Україна. І він її самовіддано захищав – від першої.

18 серпня 2014 року була запланована ротація захисників Савур-могили. Цією операцією керував полковник Петро Потєхін, на той час український загін від ближніх підрозділів відділяло понад 30 кілометрів.

Колона на Савур-могилу вирушила 3-ма вантажівками, 2 БТР-ми і 1 БМП. На Савур-могилі знайшли 10 вояків під керунком полковника Гордійчука — були добровольці із підрозділу «Крим». Групі випало прикривати підніжжя гори, укривалися в розгаченому пам’ятнику радянським військовим, воювати довелося з казаками та осетинами. 19 серпня почався артобстріл, важкопоранений сержант Кандела, поранений полковник Потєхін, якого придавило бетоном, важкопоранений сержант Славін.

Однак Славін, стікаючи кров’ю, зміг проповзти під обстрілом за підмогою, з бійцями прийшов «Сокіл» — підполковник Олександр Мельниченко. Дрібка вояків встала на повний зріст під обстрілом, аби забезпечити евакуацію поранених, одначе побратим Кандела помер при цьому. Воякам вдалося зв’язатися із основними силами, українські «Гради» накрили терористів, атаку було відбито.

Лікувався Потєхін в дніпровській лікарні ім. Мечнікова, доглядали за ним дружина та дві дочки. Осколки лишилися в плечі — хірурги побоялися видаляти, аби не пошкодити нервові закінчення.

Після виписки він подавав кілька рапортів про направлення в зону АТО, але йому було відмовлено через стан здоров’я.

Останнім часом працює заступником начальника Київського військового ліцею імені І. Богуна – Ігоря Гордійчука.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.

 

ГРИГОРІЙ САВЧУК (1978-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Залужне на Волині. Батьки рано померли. Закінчив школу у сусідньому селі Замличі. Побрався, жили у старенькій дерев’яній хаті, самостійно хазяйнували, спочатку п’ять корів тримали.

Мобілізований у квітні 2014-. Далекомірник-номер обслуги 51-ї окремої механізованої бригади (Володимир-Волинський).

25 липня 2014 року помер від важких поранень у Харківському військовому шпиталі, яких зазнав у бою під Луганськом.

Залишились старенька бабуся, дружина, троє дітей, наймолодший син народився через 5 діб після смерті батька.

 

ОЛЕКСІЙ КАЛАБІШКА (1975-2017) — старший прапорщик ЗСУ.

Народився в селі Плоске Закарпатської області. У 1993—1995 роках проходив строкову службу в лавах ЗСУ. З 1999 року служив у 128-ій окремій гірсько-піхотній бригаді, військова частина А1556. Мешкав за місцем служби — в Мукачеві.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України з серпня 2014 року брав участь в АТО. Виконував завдання в районі Луганська, Станиці Луганської, Щастя, у 2015 році пройшов бої за Дебальцеве, у 2016—2017 воював в районі Донецька та Горлівки.

Старший прапорщик, головний сержант взводу снайперів 128 ОГПБр.

21 липня 2017 року загинув від осколкових поранень внаслідок підриву на вибуховому пристрої, під час пересування з метою вибору позиції для снайпера ротного опорного пункту, в районі смт Зайцеве на Горлівському напрямку, неподалік від залізничної станції Майорська.

Залишилась дружина та двоє синів.

 

ВІКТОР САВАНЧУК (1993-2014)— солдат ЗСУ.

Народився в с. Яланець на Вінниччині.

Розвідник-кулеметник, 8-й окремий полк спеціального призначення, військову службу ніс з 2013 року.

Загинув 9 липня приблизно у часі бою, який виник після обстрілу терористами з кулемета машини «Урал» із 10-ма спецпризначенцями. Автомобіль потрапив у засідку в районі села Муратове. Саванчук загинув від кулі — потрапила в неприкриту бронежилетом частину тулуба; в ході бою іще троє бійців отримали поранення різних ступенів тяжкості.

 

ЮРІЙ ГЛУХОВ (1993-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Новоград-Волинський на Житомирщині. Закінчив промислово-економічний технікум.

Служив за контрактом, навідник-оператор механізованого батальйону, 30-та ОМБр.

31 серпня під час бойових дій при виході з оточення Юрій зазнав поранення. Військовослужбовця доставили в Харківський військовий госпіталь, де він перебував у важкому стані. 5 вересня серце Юрія зупинилося.

Без Юрія лишились мама та молодший брат.

 

ОЛЕГ МИХАЙЛОВ (1968-2014) – вояк батальйону «Айдар».

Народився у селі Дерно на Волині. Працював кінологом та старшим групи затримання у міліції[1], пізніше працював приватним таксистом. Захоплювався мисливством, був членом УТМР і займався розведенням мисливських собак.

З початком Євромайдану брав активну участь у подіях у країні, був активістом Самооборони Майдану. З початком російської збройної агресії пішов добровольцем в батальйон «Айдар».

У батальйоні служив розвідником-навідником, завдяки його діям вдалося знешкодити більше 70 сепаратистів та врятувати десятки життів наших воїнів. Боєць входив до групи швидкого реагування, часто за першої потреби ішов на передову, завжди знаходив у собі сили підбадьорити товаришів.

За свідченням побратимів, 20 липня 2014 року Олег Михайлов в районі Луганська потрапив у полон до сепаратистів, які спочатку катували безстрашного бійця, а потім розстріляли його (за іншими свідченнями, боєць, щоб не потрапити у полон, сам підірвав себе гранатою.

Удома у загиблого героя залишились дружина та дорослий син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада