Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
11.07.2020

12 липня.

Цього разу в огляді:

  • контр-адмірал УНР, один з українізаторів флоту Російської імперії, засновник морської піхоти в українському війську. Застрелився, щоб не потрапити у полон до червоноармійців;
  • художниця, в реалістичних пейзажах і натюрмортах якої основним виразним засобом був колір;
  • найрезультативніша снайперка в історії, вона застрелила 309 німецьких загарбників під час німецько-совєтської війни;
  • письменник, автор романів, в яких пригоди героїв відбуваються в антуражі різних історичних епох;
  • скульптор, в творчості якого сповна відобразилося його польсько-українське походження;
  • співачка і композиторка, в чиїй творчості поєднується народна і електронна музика;
  • письменник, поет і музикант, автор романів, в яких досліджує природу ілюзій, а також державотворчі процесі та їхній вияв у людських долях;
  • захисник України, викладач, блогер і громадський активіст.

 

А також роджені цього дня захисники України, що загинули у боротьбі з російською агресією. Серед них успішний лікар, який міг би подібно іншим залишитися в окупованому Донецьку під приводом того, що людей треба лікувати за будь якої влади, але замість того, він пішов боронити від окупантів рідний край.


Почнемо з діяча доби перших визвольних змагань:

 

МИХАЙЛО БІЛИНСЬКИЙ (1883-1921) — контр-адмірал УНР, один з організаторів українського морського міністерства, засновник морської піхоти.

Народився в м. Драбів на Черкащині. Його дід був спадковим дворянином.

Після закінчення 2-ї Київської гімназії, Михайло продовжив навчання в Московському Лазаревському інституті східних мов; опанував арабську, вірменську, перську, турецьку, татарську, грузинську мови.

Військову службу розпочав 1906 року юнкером Балтійського флоту. Відомо, що на початку 1918 року мічман Білинський служив помічником командира 2-го Балтійського флотського екіпажу.

З початком революційних подій в Петрограді Білинський включається в громадське і політичне життя. Разом з лейтенантом Святославом Шрамченком організовує Український військово-морський революційний штаб Балтійського флоту. Цей штаб об’єднав моряків-українців, активно пропагував ідеї української автономії. Тоді на Балтійському флоті кількість моряків, які вважали себе українцями, становила понад 12 000 осіб.

З ініціативи Білинського, Шрамченка та інших активістів вдалося «українізувати», тобто шляхом обміну особовим складом з іншими кораблями створити українські залоги на крейсері «Світлана» та ескадрених міноносцях «Україна» і «Гайдамак».

12 жовтня 1917 року на цих кораблях був піднятий український синьо-жовтий прапор. В подальшому ці кораблі планувалося перевести до складу Українських ВМС. Цьому зашкодило захоплення влади більшовиками та повна дезорганізація установ флоту, що змусило українців залишити кораблі та виїхати в Україну. Самі ж кораблі лишилися в Петрограді.

Того ж 12 жовтня були піднятті українські національні прапори на лінкорах «Воля», «Георгій Побідоносець», панцернику «Потьомкін» (який перейменовують на «Борець за свободу») та інших кораблях.

До Києва Білинський прибув в час, коли там лише розпочалася робота зі створення Генерального Секретаріату Морських справ УНР. Член центрального комітету Української партії соціалістів-самостійників, він стає активним організатором Українського генерального секретарства морських справ.

За часів Гетьмана Скоропадського Білинський обіймав посаду помічника начальника Головної господарчої управи Морського міністра.

Після падіння гетьманату 26 грудня 1918 року, Білинського призначають Міністром морських справ УНР. Наказом Головного отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри Михайлу Білинському було присвоєне військове звання контр-адмірал. Приступивши до виконання обов’язків Морського міністра, Білинський спершу наказав командувачу українським флотом В’ячеславу Клочковському підняти на всіх кораблях Військово-Морські прапори України, для чого їх було підтверджено законом УНР.

Сподіваючись лише на власні сили, Морський міністр Білинський розпочав активну законотворчу роботу щодо створення твердої правової і організаційної бази національного флоту, намагаючись таким чином за допомогою міжнародного права повернути Україні і флот і його бази. Білинський наказом по морському відомству вводить в дію «Закон про гардемаринську школу» і організовує її роботу в Миколаєві, а згодом в Кам’янець-Подільському.

20 січня 1919 спеціальним законом затверджується структура Морського міністерства і Генерального штабу, створюється технічне, будівельне, гідрографічне, судове і санітарне управління.

У Миколаїв було направлено кошти на завершення будівництва нових кораблів та погашено борги перед суднобудівниками. На підставі «Закону про флот» Директорія УНР наказом № 57/28 від 25 січня присвоїла українські назви кораблям, що будувалися в Миколаєві.

Але 1 лютого 1919 року флот Антанти зайняв Херсон, 2 лютого — Миколаїв, остаточно відрізавши УНР від Чорного моря. А вже 3 лютого під натиском Червоної армії уряду Петлюри довелося залишити Київ.

В лютому 1919 року Білинський запропонував Петлюрі створити перший полк морської піхоти. Спецпідрозділ планувалося сформувати з добровольців-подолян, проте війська УНР під натиском Червоної армії змушені були відступити на західноукраїнські землі. Отже, полк почали комплектувати на Галичині з колишніх моряків цісарського Адріатичного флоту та молодих сплавників лісу з карпатських річок, котрі склали основу 1-го Гуцульського полку морської піхоти.

24 квітня 1919 року Білинський, не згодний з політикою Директорії, подав у відставку з міністерскої посади і, на його прохання, був призначений командиром створюваної дивізії Морської піхоти. Обов’язки морського міністра він передав капітану 1 рангу Миколі Злобіну.

24 липня 1919 року в Кам’янці-Подільському Білинський розпочинає формувати 2-й полк морської піхоти. Згодом в Бродах сформований 3-й полк морської піхоти; сформована дивізія морської піхоти відправлена під Волочиськ проти Червоної армії. Білинський з морською піхотою до кінця року перебував на передовій, з ними ж рушив в Перший Зимовий похід Армії УНР. Був інтернований з Армією УНР у Польщі.

По поверненню працює в різних органах УНР, зокрема був міністром внутрішніх справ.

Брав участь у Другому Зимовому поході Армії УНР 1921 на територію підсовєцької України. 17 листопада 1921 року під час бою з червоноармійцями частина українських військ потрапила в оточення поблизу с. Малі Міньки (нині – Житомирщина). Не бажаючи здаватись у полон, Михайло Білинський застрелився. Пізніше був похований селянами.

Докладніше про Білинського та його діяльність можна дізнатися тут: https://shron1.chtyvo.org.ua/Kaliberda_Yurii/Viiskovo-morskyi_ministr_Ukrainskoi_Narodnoi_Respubliky_Mykhailo_Bilynskyi.pdf

 

НІНА КОТЕК (1903-1984) – художниця.

Народилася у місті Вільно (тепер Вільнюс, Литва) у шляхетній родині. Батько — син емігранта (з чеських дворян). Тому сім’я опинилась у більшовицьких списках на розстріл. Завчасно попереджені, вони встигли виїхати з трьома дітьми до родичів у Житомир. Тут колишня гімназистка Ніна починає серйозно займатися малюванням, вступає на факультет живопису Київського художнього інституту і 1930 року його закінчує.

Картини Ніни Котек високо оцінювали знані майстри пензля Федір і Василь Кричевські (вони були її викладачами в КХІ), Анатоль Петрицький, Василь Седляр, Микола Глущенко.

Перший творчий етап Котек характеризувався схильністю до імпресіонізму та неоромантизму. Деякі роботи написано експресіоністичним мазком. У доробку — пейзажі, натюрморти й портрети. Із довоєнних років залишилося мало полотен: «Автопортрет» (1929), «Портрет сестри» (1938).

Ніна Котек була одружена з художником Сергієм Єржиковським. Подружжю довелося чимало пережити. У передвоєнні роки, коли Єржиковського звільнили з роботи в Київському художньому інституті, нависла загроза арешту… Друга світова війна розлучила родину — чоловік із перших днів пішов на фронт, а дружина з хворим сином залишилася на окупованій території. Щоб вижити їй, доводилося вимінювати живописні роботи на хліб, крупу й молоко. Ще — плести з вовни хустки, шити з мішків спідниці… Поневіряння, загроза життю (Ніну тричі ледь не розстріляли)! Тільки після війни, коли з фронту повернувся чоловік, життя поступово налагоджувалось і з’явилася можливість займатися творчістю. Ніна Котек зізнавалася, що живопис для неї — така ж необхідність, як хліб і повітря.

Основними жанрами мисткині в повоєнні роки стали портрет, натюрморт і пейзаж. Власну стилістику як засіб вираження світовідчуття означувала через колір, вважаючи його домінантним у живописних роботах. Колористичне втілення гармонізує задум, сюжет, малюнок і композицію.

Картини, написані на пленері, передають авторську чутливість до природи. Із спогадів Котек дізнаємося, що на Азовському морі «промені сонця, яке ховалося за обрій, були розлиті не червоним, а зеленим золотом на воді».

Останні роки життя, через хворобу очей, художниця працювала аквареллю. Проте, нехтуючи забороною лікарів, намагалася писати й олійними фарбами. Так виник задум портрета Елли, доньки щирих приятелів Пімена та Клави Рудякових. Але завершувати її роботу довелося вже Сергію Єржиковському.

Мистецтвознавці писали про це подружжя, як про «…справжніх інтелігентів, високоморальних і високоосвічених людей з дуже розвинутим художнім смаком, які не вписувалися в минулу систему, хоч і змушені були в ній жити й творити».

Професійною мудрістю батьки ділилися з сином Олегом. «Мистецтво зробило наше життя цікавим і щасливим», — казала Ніна Котек, заповідаючи бути самим собою, мати свою художню мову й «ніколи не відходити від справжнього мистецтва, нехай воно буде в мозаїці, у фресці, станковому живописі або в графіці, нікого не слухати й у першу чергу бути художником!»

 

 

ЛЮДМИЛА ПАВЛИЧЕНКО (1916-1974) – найрезультативніша снайперка в історії, особисто застрелила 309 нацистських загарбників під час німецько-совєтської війни.

Людмила (дівоче прізвище – Бєлова) народилася в місті Біла Церква на Київщині. Згодом родина переїхала до Києва. Після дев’ятого класу Людмила працювала шліфувальницею на заводі «Арсенал» й одночасно вчилася в десятому класі, здобувши середню освіту. У 1937 році поступила на історичний факультет Київського університету. Студенткою займалася планерним і стрілецьким видами спорту.

У 1932 році вийшла заміж за Олексія Павличенка, народила сина Ростислава, проте шлюб невдовзі було розірвано.

Німецько-совєтська війна застала Людмилу в Одесі на дипломній практиці. З перших же днів війни Людмила Павличенко добровольцем йде на фронт.

Лейтенант Павличенко воювала в стрілецькій Чапаєвській дивізії. Брала участь у боях у Молдові, в обороні Одеси та Севастополя. До липня 1942 року на рахунку Павличенко було вже 309 німецьких солдатів та офіцерів (у тому числі 36 снайперів супротивника).

У червні 1942 року поранена. Незабаром її направили з делегацією до Канади та США. Під час поїздки вона була на прийомі в Президента США Франкліна Рузвельта.

З 1943 року Павличенко не брала участі в бойових діях, була інструктором школи «Постріл» під Москвою, дослужилась до майора, їй було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після війни в 1945 році закінчила Київський університет. Мешкала в Москві, працювала в штабі Військово-морського флоту СРСР та у комітеті ветеранів війни.

 

ПЕТРО ЛУЩИК (1963) – письменник, автор пригодницьких романів в історичному антуражі.

Народився у селі Лущики на Львівщині. Закінчив фізичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка і беззмінно працює вчителем фізики у Сопошинській школі Жовківського району.

Написав більше десятка пригодницьких романів, в яких сюжет з вигаданими героями розвивається на тлі історичних подій. Його твори неодноразово відзначалися на конкурсах «Коронація слова».

 

ГЕННАДІЙ ЄРШОВ (1967) — українсько-польський художник і скульптор.

Народився в польсько-українській родині у Чернігові. За порадою батьків, лікарів-біологів, здобув медичну освіту. Закінчив чернігівський медичний коледж та отримав диплом фельдшера. Ні у кого не було сумнівів, що далі буде інститут. Але 15-річному Геннадію подарували різці по дереву. І він почав вирізати: спочатку маски, потім фігурки… Познайомився з чернігівським скульптором Василем Дубовим. Він порадив показати роботи Геннадія в Київському художньому інституті. Там роботи сподобалися, але щоб вступити, потрібно було навчитися малюванню. Тому Геннадій повернувся в Чернігів: займався в художній школі, працював фельдшером в приймальному відділенні міськлікарні і готувався до вступу в художній інститут.

– Мені і лікувати подобалося. Я хотів стати або хірургом, або акушером-гінекологом. Люблю, коли результат роботи видно відразу. Це стосується і скульптури, – каже Геннадій.

До Києва Геннадій не добрався, але наступного року вступив до Львівського художнього інституту.

– У Львові у мене була відмінна практика, – згадує скульптор. – Я займався в приватній майстерні Анатолія Галя. Бачив, як він ліпив, як робив збільшення, як підписував контракти … Він навчив мене багато чому.

У Львові Єршов навчався три роки, а потім перевівся до Києва. Там викладав видатний Василь Бородай (автор пам’ятника засновникам Києва).

– Бородай привчив мене до порядку. Якщо він відкривав двері, і в майстерні підлога була не вимита, він йшов, і наступного візиту ми чекали тижнями. Василь Захарович бував за кордоном, привозив нам книги, інструменти … Це була талановита людина, і я вважаю, мені пощастило навчатися у нього, – каже Єршов.

Геннадій вступив до аспірантури і мав викладати, але повернувся в Чернігів. Йшов 1995 рік. Країна стрімко змінювалася. Якщо в кінці 80-х скульптори-третьокурсники могли купити собі автомобіль, то в середині 90-х пам’ятники мало кого цікавили. Але Геннадій не здавався. Він відкрив галерею і почав працювати.

У 1996 році до Єршову прийшов успіх: він зробив пам’ятний знак жертвам Чорнобильської катастрофи. На відкриття приїжджав Президент України – Леонід Кучма.

Далі був пам’ятник «Літописець» до 900-річчя першого з’їзду князів в Любечі. 1998  року – вихід на міжнародний рівень: пам’ятник Шевченку в Румунії.

Але по тому були роки без роботи, тільки виставки. А на той час у Геннадія вже була дружина і двоє маленьких дітей. Потрібно було годувати сім’ю. Ще будучи студентом, Єршов їздив до Польщі, де жила бабуся. Він бачив там інше ставлення до художників і людей взагалі. Тому у важкі часи, Геннадій наважився на радикальні зміни. Продали з дружиною все, що було (щоб не було куди повертатися), і поїхали шукати своє місце в Гданськ.

У Польщі зняли житло і гараж, в якому Геннадій почав працювати. Спочатку було дуже важко.

– Але я вдячний долі, що мені не довелося працювати десь на будівництві або таксистом. Я поїхав, щоб займатися скульптурою, і мені це вдалося, – каже Єршов. – Я готувався зробити виставку в ратуші. Це було не просто, але у мене вийшло.

Преса захоплювалася виставкою українського художника. Це була хвиля удачі, і скульптор її спіймав. За ці роки Геннадій зробив багато пам’ятників в Польщі і Україні. Йому дуже близька сакральна тематика: він автор зображень багатьох святих, а також рельєфів «Шлях Христа на Голгофу» у кількох храмах.

У той же час Єршов як і раніше створює пам’ятники українським видатним історичним особистостям. Зокрема, пам’ятник київському князю Володимиру Великому у Гданську. У мріях – створити пам’ятники Кирилу Розумовському, Павла Полуботка, Лазарю Барановичу, братам Лизогубам …

У Польщі, як і в Україні, його вже давно визнали, а пам’ятники, рельєфи і бюсти, виконані скульптором Єршовим, прикрашають парки, площі та храми.

 

Інтерв’ю  зі скульптором про його долю і різницю у мистецькому житті Польщі та України можна почитати тут: http://www.golos.com.ua/article/35936  та http://www.be-inart.com/post/view/3341

 

КАТЯ CHІLLY (1978) – співачка і композитор.

Справжнє ім’я співачки – Катерина Кондратенко. Народилася вона у Києві. На телебачення Катя вперше потрапила влітку 1986-го — концерт «Діти Чорнобилю» в одному з піонертаборів показало телебачення. Співачка згадує: «Все це випадково знімалося, і я відчула, як до моєї крові потрапив вірус сцени, який, в принципі, неможливо вивести».

З дитинства Катя захоплювалася фольклором – спочатку співала в дитячому фольклорному хорі «Ореля». Згодом перейшла до школи мистецтв на фолкльорне відділення. Потім вивчала фольклористику на філфаку Національного університету ім. Шевченка.

Творчий шлях почався ще в 1992 році, коли Катя отримала гран-прі на конкурсі «Фант-лото Надія» з піснями своєї вчительки Ірини Сивохіної «Білі крила» і «Бісенятко». На цьому конкурсі доля звела її з композитором Сергієм Сметаніним, котрий писав пісні для молодих співаків. Він почав писати і для Каті. З весни 1996 року Сергій зосередився на поп-авангардному проекті (поєднання прадавніх слов’янських ритуальних співів з надсучасно аранжованою музикою) із співачкою Катею Кондратенко, яка відтоді стала Катею Chilly.

Цього ж року вона стала найзначнішим відкриттям в українській поп-музиці, виборовши перше місце серед поп-виконавців на фестивалі «Червона рута» у Харкові.

За тринадцять років професійної кар’єри випустила чотири альбоми, що привернули значну увагу преси і глядачів.

Відбулося кілька гастрольних турів, перший з них – 1999 року пройшов містами Західної Європи. 2001 року Катя виступила в Лондоні, де дала більше 40 концертів. У 2009 році Катя Chilly — хедлайнер основних українських фестивалів: «Співочі тераси», «Золоті ворота», «Червона рута», «Антонич-фест», «Рожаниця».

У 2017 році Chilly брала участь у вокальному талант-шоу «Голос країни», але у пывфыналы посутпилася ыншому виконавцю.

Випустила два альбоми: у 1998 – «Русалки in da House». А 2006 рокуй вийшов альбом «Я — молодая», до якого увійшли 13 треків. Серед них – дует з Сашком Положинським «Понад хмарами», композиція «Півні» та пісня «Я — молодая». Альбом являє собою синтез фольклору та сучасної електронної музики. В основу більшості композицій покладено народні слова («Крашен вечір», «Зозуля», «Криниченька»). У концепцію роботи вдало вписалися вірші сучасних авторів — харківської поетеси Ніни Супруненко, Ольги Башкрірової та Федора Млинченка.

 

Послухати Катю Chilly: https://www.youtube.com/watch?v=TupahRPDEqM

https://www.youtube.com/watch?v=tgn2CenPH38

 

ПАВЛО КОРОБЧУК (1984) – письменник, поет і музикант.

Народився в Луцьку, де й виріс. Син поета, перекладача та літературного критика Петра Коробчука. Навчався на відділенні сходознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.  Працює в сфері журналістики, SMM, digital. Працював на Радіо Свобода, Gazeta.ua, vvnews.info, UAINFO.ORG, «Майдан закордонних справ».

Наразі працює контент-редактором у кампанії «Чесно. Фільтруй суд».

Грає на барабанах у гурті Райдо, StroOm, Drunk&Drowned. Займається електронною музикою. Автор альбомів «HOROBRO» (2016) та «ZOOVSIM» (2020)

Прозові і поетичні твори перекладалися на англійську, німецьку, італійську, польську, литовську, білоруську, словацьку, сербську та російську мови.

Дебютував збіркою віршів «Натщенебо» що вийшла у видавництві «Смолоскип»  2005 року.

Далі були роман «Море для шульги», поетичні збірки, «Цілодобово», «Динозавр», «Мерехтіло», «Кайфологія», книги оповідань «Священна книга гоповідань».

2017 року вийшла збірка поезій «Хвоя». Літературний критик Ростислав Семків так відгукується про неї: «…маємо збірку, в якій знайдемо багато відкриттів — і вдалих метафор вистачить на кілька прочитань. І добре, що рух у ній від війни та смерті до самоосмислення й кохання. Добре, що осмислення себе йде також коштом повернення до кращих своїх віршів з попереднього часу, що співіснують і, відтак, співставні з зовсім новими. Так є: «Хвоя» щось підсумовує, а щось обіцяє у перспективі. І в ній досить сказано, щоб ми поверталися до цієї книжки, й достатньо обіцяно, щоб чекати наступної».

Останній на теперішній час роман Коробчука «Ключові клапани» вийшов 2019 року. Він торкається державотворчих процесів в Україні та відбиває визначні періоди в її історії. Без прикрас та надмірного лоску. З кров’ю, стражданнями і тугою за втраченими ілюзіями. Все це подається через історії головних героїв трьох друзів та подружки, що потоваришували на заняттях у білоцерківській музичній школі. Кожен — окрема сюжетна лінія, яка може переплітатись з лінією іншого, а може завернути якнайдалі від спогадів минулого заради сподівань на краще майбутнє.

Інтерв’ю з Коробчуком: https://rozmova.wordpress.com/2018/03/09/pavlo-korobchuk-2/

 

ДМИТРО КОШКА (1985) – молодший лейтенант ЗСУ, викладач, громадський діяч.

Народився у м. Дніпро. Випускник Національного гірничого університету — еколог, закінчив аспірантуру.

Мобілізований у квітні 2014-го — 20-й батальйон територіальної оборони. Молодшого лейтенанта, випускника військової кафедри НГУ Кошку призначили командиром стрілецького взводу і вже на п’ятий день несення служби відправили у першу «гарячу» точку.

За чотири місяці склалася ціла географія «гарячих» точок, взвод постійно переслідувала небезпека. Але Дмитрові є чим пишатися: «Мій підрозділ воює в АТО без втрат! Я став, на жаль, першим пораненим у своєму ж підрозділі».

Підрозділ Дмитра Кошки почав свою ходу з Великоновосілківського району, який, на щастя, не був окупований. Хлопець розповів історію знайомства з тамтешнім літнім чоловіком, який постійно дзвонив Дмитрові і доповідав, що у них все нормально, всі за Майдан, за Україну. Коли терористи у районі все ж захопили будівлю, дідусь подзвонив відразу. Щоправда, взвод Кошки тоді був на завданні, і в район надіслали спецбатальйон «Донбас», який легко справився із бадитами, одночасно провівши «виховну» роботу з місцевою міліцією. Так завдяки лише одному дідусеві частина Донеччини уникла війни та російської окупації.

За чотири місяці, проведених в зоні АТО, стрілецький підрозділ Кошки успішно виконав низку спецзавдань. Особисто командир відзначився, провівши затримання важливої персони серед терористів.

Багато часу взвод провів на блок-постах, тому доводилося спілкуватися з місцевими жителями. Дмитро підкреслює, що місцеві ставилися до них переважно добре. Через два дні після їхнього приходу на місце приносили їжу, хоча спочатку «ізвергами» називали.

– Більшість людей там обдурена російською пропагандою, – каже Дмитро. Є такі, що рвуться до влади, інші проплачені, дехто ідейний, але більшість – обдурена. Важко було з ними спілкуватися, знаючи, що вони щодня дивляться телевізор, з якого тільки й чути розповіді про київську хунту. Стабільно нас там називають «карателями», хоча нікого з мирних людей ми не вбивали.

У зоні АТО молодий командир виявив неабиякі організаторські здібності. Його взвод постійно був забезпечений стрілецькою зброєю і патронами. З необхідної бойової техніки у підрозділу Кошки також все було. А під кінець за взводом закріпили ще й танки, й додаткове обладнання. До речі, забезпечення для взводу командир сам «вибивав». З батальйонного, тобто державного майна особисто у Дмитра був лише автомат. Форму, берці і каску він придбав за власний кошт, бронежилет отримав від спонсорів.

Поранення Дмитро отримав під час виконання особливої спецоперації. Треба було втримати важливу точку, за яку раніше полягло чимало побратимів. Її постійно обстрілювали терористи. «Давай, Кіт, бери її й закріплюйся!» – приблизно так звучав наказ. Дмитро згодився з умовою, що його хлопцям дадуть відпочинок, бо до цього вони по три доби рили окопи, а їх знову кудись пересували. Взвод завдання виконав, закріпився за допомогою інших підрозділів, які його прикривали. Якби підрозділ Дмитра Кошки відступив, то почався б наступ на всіх. Але цього не сталося, і тоді вороги почали шалений мінометний обстріл. Дмитро відчув, як його ноги ніби накрило гарячою мокрою ганчіркою. Це осколки потрапили в обидві ноги й пропекли м’які тканини… Джгутами йому перев’язали ноги і відправили до районної лікарні.

– Якби там мені не зробили операцію, я б втратив ноги. Причому оперували під місцевим наркозом. Єдине, що боліло, – знеболювальні ін’єкції, згадує Дмитро.

У лікарні ім. Мечникова у Дніпрі йому зробили повторну операцію по видаленню залишків осколків.

По демобілізації Дмитро Кошка недовго був членом Ради ветеранів при Дніпропетровській облдержадмінстрації. Зараз – член Громадської ради при ОДА. Викладає в альма матер – в Національному гірничому університеті і працює заступником директора з виховної роботи у НТУ «Дніпровська політехніка». Дмитро бере активну участь у громадському житті не лише рідного міста, а й країни. Зокрема приїздив до Києва на акції протестів проти судилищ над ветеранами, волонтерами і політичними опонентами, що їх інспірує зелена влада.

Сторінка в ФБ Дмитро Кошка Dmytro Koshka

 

Пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі з російської збройною агресією. Першим в цьому переліку буде уродженець Донбасу, для його не існувало питання – чи чогось вичікувати, чи йти боронити свій рідний край.

 

ВОЛОДИМИР ЛУК’ЯНЧЕНКО (1964-2014) – лейтенант медичної служби ЗСУ.

Народився у м. Красний Луч на Луганщині, закінчив місцеву школу. У 1982–1985 роках проходив строкову військову службу у лавах Військово-Морського Флоту СРСР. Служив у частині берегових ракетно-артилерійських військ Балтійського флоту, дислокованій у Калінінградській області РРФСР.

Повернувся на Донбас, і 1991 року закінчив 2-й лікувальний факультет Донецького державного медичного інституту імені М. Горького. Мешкав у Донецьку, працював у різних медичних закладах міста. Захоплювався риболовлею та футболом, відвідував всі домашні матчі улюбленого «Шахтаря». Коли у місті почалися інспіровані російськими зайдами заворушення, лікар не приховував своєї проукраїнської позиції.

З літа 2014 року, ставши до лав резервистів Національної гвардії України, брав участь в АТО, отримавши позивний «Терапевт». Брав участь у звільненні кількох населених пунктів Донбасу, рятуючи життя пораненим воякам та цивільним особам.

У серпні 2014 року в числі інших бійців батальйону НГУ «Донбас» зайшов у Іловайськ, 29 серпня 2014 року лейтенант медичної служби резерву Лук‘янченко виходив з «Іловайського котла» через так званий гуманітарний коридор. Дивом вижив, коли підрозділи російської регулярної армії розстріляли колону українських військ. Разом з іншими вцілілими військовослужбовцями дістався села Червоносільського.

Цитата з доповіді комісара ООН про події в Іловайську: «30 серпня декілька десятків поранених українських добровольців, переважно з добровольчого батальйону «Донбас», опинилися в селі Червоносільському після того, як бійці батальйону пішли, вирішивши або прорватися, або здатися. З пораненими були декілька фельдшерів з батальйону «Донбас» та неозброєний лікар. Ті, хто вижив, повідомили, що в цей день до Червоносільського прибула вантажівка. Командир загону, якого підлеглі називали полковником, наказав пораненим українським добровольцям та медикам сісти у вантажівку і додав: «Ми не воюємо з лікарями». У якийсь момент фельдшери помітили, що лікар зник. Як повідомляється, він залишився в Червоносільському. Кілька днів потому озброєні чоловіки увірвалися до будинку, де він переховувався, вивели на подвір’я, побили, а потім поїхали, забравши його з собою. Після цього його більше не бачили, незважаючи на значні зусилля його родичів встановити його місцезнаходження».

Згаданим у доповіді лікарем був лікарем Володимир Лук’янченко.

Як зауважують рідні, мобільний телефон Володимира був увімкнений до 6 вересня, проте спроби зв’язатися з були марні. Жодних, бодай найменших, повідомлень про місце його перебування більше не надходило. Найвірогідніше, що Лук’янченко був закатований у полоні.

 

 

ЮРІЙ СІЧКАР (1990-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Київ, тут вчився, і одружившись, проживав з родиною.

В часі війни — старший солдат, навідник, 30-та ОМБр.

Загинув 13 вересня 2015 року поблизу смт Луганського Донецької області під час бою з ДРГ терористів.

Без Юрія лишились батьки, сестра, дружина та донька.

 

РУСЛАН ГЕВКО (1980-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Медин, Тернопільська область. Закінчив Підволочиське ПТУ. Проходив службу в армії. Перебивався тимчасовими заробітками.

Мобілізований початком липня 2015 року; солдат 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Брав участь у боях за Піски, Мар’їнку, Авдіївку.

24 липня 2016 року загинув під час виконання бойового завдання, підірвавшись на міні поблизу села Невельське (Ясинуватський район).

Без Руслана лишилися батько та дві молодші сестри.

 

ІГОР КУЗІН (1970-2014) – матрос ЗСУ.

Народився у Пермському краї, РРФСР. Одружився, проживав у селі Великосербулівка на Миколаївщині.

З початком російської агресії на фронт пішов добровольцем. Служив в 42-й окремому мотопіхотному батальйоні «Рух Опору».

Загинув 28 серпня 2014 року в боях за Дебальцеве — поблизу смт Комісарівка колона військової техніки потрапила під обстріл російсько-терористичних угрупувань. У БТР Ігоря потрапив кумулятивний снаряд, бойова машина загорілась. Наступного дня обгоріле тіло бійця було доставлено у харківський морг. Впізнаний з експертизою ДНК.

По смерті залишились дружина та донька.

 

ПЕТРО ТАНАСІЙЧУК (1989-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Василів, Чернівецька область. Виростав без батька у бідній родині з двома братами; закінчив Кіцманський технікум. Працював в Чернівцях на МТК «Калинівський ринок», в армії не служив.

3 червня 2015 року пішов до війська добровольцем. Солдат інженерно-саперного взводу 23-го окремого мотопіхотного батальйону «Хортиця», сапер.

6 червня 2016-го загинув під час виконання бойового завдання поблизу сіл Павлопіль — Пищевик (Волноваський район) — підірвався на вибуховому пристрої з «розтяжкою».

Без Петра лишилися мама, два брата, син та донька.

 

ПЕТРО БАРБУХ (1983-2014) – солдат ЗСУ.

Народився в с. Жеребилівка на Житомирщині. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ.

У березні 2014-го мобілізований, 30-а ОМБр. Був навідником танка, членом екіпажу старшого лейтенанта Артема Абрамовича (командир танка) та сержанта Ярослава Антонюка (механік-водій).

27 липня підрозділ переведений у район Савур-Могили. Розбивши проросійські сили в цьому районі, українські військовики утворили коридор — для виведення оточених на кордоні з РФ підрозділів. 5 серпня 3 БМП та 1 танк зайняли висоту поблизу сел. Никифорове, керував блокпостом старший лейтенант Артем Абрамович, ще за кілька кілометрів розміщено іще два блокпости.

12 серпня на блокпост Артема Абрамовича, в танковому екіпажі якого був Петро, відійшли 1 танк і 2 БМП з сусіднього блокпоста. Із штабом зв’язатися не вдалося. Після «наради лейтенантів» вирішили прориватися до своїх на Міусинськ, куди й прибули. Старший лейтенант, що керував у Міусинську, наказав повернутися на висоту та захищати тил бригади.

Після зайняття попередньої позиції побачили, як з півдня почався обстріл «Градами», проте ракети пролетіли далі. Почала стріляти ворожа артилерія. Запросивши в штабу артилерійську допомогу, почули відповідь: «Снарядів немає». Незабаром на блокпост вийшли 4 танки, перший з яких був Т-64 з білими смугами, як в українських, з другого напрямку наступала російська піхота. Після перших пострілів у одного танка заклинило гармату, на той час уже були підбиті 2 БМП. Абрамович наказав підлеглим відходити, а екіпаж танку Т-64 лишився прикривати відступ.

Український танк був знищений у бою. Біля його згорілого остову залишився підбитим російський танк Т-72 з 18-ї мотострілецької бригади.

Український екіпаж відтоді вважався зниклим безвісти. У бою загалом було знищено 2 російські танки Т-72, українські сили втратили Т-64 — Абрамович, Антонюк, Барбух, та БМП-2 — загинули прапорщик Дмитро Руденко та сержант Борис Луцько.

Група, яку прикривав екіпаж Абрамовича, дісталася до Міусинська. Більшість учасників бою залишилися живими та повернулися додому.

Без Петра лишились батьки, дружина та донька.

Більше про бій, в якому загинув Петро Барбух: https://tyzhden.ua/Society/138318

 

СЕРГІЙ КОВТУН (1971-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у селі Бистрик на Житомирщині. Проживав з родиною у місті Бердичів.

Мобілізований 2 вересня 2014-го, військовослужбовець 10-го окремого мотопіхотного батальйону 30-ї ОМБр.

 

9 лютого 2015-го загинув під час мінометного обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями села Гранітне Волноваського району. Тоді ж полягли Юрій Панасюк та Сергій Фролов, ще 2 вояків зазнали поранень.

Лишились дружина та двоє синів.

 

ОЛЕКСАНДР ЗАЛІЗКО (1982-2016) — солдат ЗСУ.

Народився у місті Житомир. Вихованням дітей — Сашка та старшої сестри Тетяни — займався батько, бо мама померла. Олександр Закінчив 9-й клас житомирського екологічного ліцею № 24, здобув освіту за спеціальністю «електрик», служив у ЗСУ. Після демобілізації вивчився ще на зварювальника. Любив працювати з металом, виготовляв з нього різні вироби. У липні 2007 року одружився, мали з дружиною сина та доньку. Олександр був католиком, прислуговував біля священика під час звершення меси.

Ще весною 2014 року він хотів піти до війська добровольцем, але дружина його вмовила залишитися — саме у 2014 році народилася донька. Але за рік, у березня 2015 року він був мобілізований. Солдат, кулеметник 54-ї ОМБР, навідник-оператор.

24 квітня 2016-го загинув під час бою з ворожою ДРГ на спостережному пункті поблизу смт Луганське (Бахмутський район).

Без Олександра лишилися батько, сестра, дружина, син і донька.

 

ОЛЕГ СЕМЕНОВСЬКИЙ (1978-2014)— старший прапорщик, інспектор-дозиметрист ДПС.

Народився у м. Приморськ Запорізької області. Батько — прикордонник. Син пійшов його шляхом. Закінчив курси підготовки інспекторів прикордонної служби при Національній академії державної прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького, згодом тут пройшов перепідготовку спеціалістів. Службу розпочав командиром стрілецького відділення на заставі.

У ніч на 2 липня терористи обстрілювали пункт пропуску Новоазовськ на кордоні з Росією. Після початку обстрілу прикордонники допомогли укритися цивільним, по цьому зайняли укріплені позиції для ведення кругової оборони.

Семеновський очолює прикордонний наряд, здійснюють кидок на автомобілі до місця, звідки вели мінометний обстріл терористи, по них відкрили мінометний вогонь із засідки. Прикордонники змусили бойовиків припинити стрільбу на всіх напрямках та в темряві відступити.

Але Олег тоді зазнав важких поранень і помер у лікарні.

Вдома лишилася дружина та двоє синів.

 

АНДРІЙ МИРОНЮК (1975-2015) — солдат ЗСУ, боєць УНСО, письменник.

Народився в Умані на Черкащині. Останні 12 років мешкав у Маріуполі Донецької області, працював інженером на металургійному заводі.

Був членом УНСО і як доброволець воював за територіальну цілісність Грузії, пройшов Абхазію, Осетію, Молдову і першу Чеченську війну. Воєнні враження лягли в основу кількох прозових творів. Написав і видав книгу «Kavkaz.ua». Романи «Скіф» та «Локальний конфлікт» були надруковані в українському часописі «Роман Газета» у 2003 та 2005 роках.  Ще три роботи – «Тропами», «Фантазія», «Сталь та кружева» не видавалися.

Андрій знову пішов воювати, коли ворог, з яким Андрій вже не раз зустрічався, вторгся на Донбас. Солдат, розвідник, окрема розвідрота, 81-а окрема аеромобільна бригада,

Миронюк був одним із «кіборгів» – загинув на Водохрещу 2015 року.

В умовах щільного туману та за відсутності зв’язку — його «глушили» терористи — десантники на БТР-ах помилково заїхали в ангар, у якому перебували вороги. Під час бою БТР, в якому Миронюк здійснював штурм з іншими військовиками, врізався в будівельні конструкції аеропорту та вибухнув. Тоді ж загинуло ще п’ятеро вояків.

 

РУСЛАН ДЕЙНЕКО (1994-2014) – старший солдат ЗСУ.

Дейнеко Руслан Юрійович (нар. 12 липня 1994, Чугуїв Харківська область — пом. 28 серпня 2014, с. Войкове, Старобешівський район Донецька область) — українській військовослужбовець, навідник САУ 92-ї окремої механізованої бригади. Загинув під час спроб деблокування українських підрозділів в Іловайську за 5 км на схід від м. Комсомольське Донеччині.

Народився в м. Чугуїв на Харківщині. Закінчив технікум та вступив на заочне відділення до інституту, підписав контракт на військову службу. Займався спортом і туризмом, входив до складу збірної Харківської області, учасник Всеукраїнських змагань з ТПТ (техніка пішохідного туризму).

З початком російської агресії служив старшим солдатом, був навідником САУ 92-ї ОМБр.

Вранці 28 серпня 2014 року, в ході боїв за Іловайськ, ротно-тактична група бригади рухалась в район Старобешеве щоб деблокувати українські підрозділи в Іловайську. За 5 км на схід від м. Комсомольське (Донецька область), в районі Агрофірми «Авангард», колона потрапила під масований обстріл російських військ з РСЗВ «Град», мінометів і танків. Руслан Дейнеко загинув на дорозі поміж селами Новозар’ївка та Войкове Старобешівського району. Під час обстрілу та в бою з противником бригада понесла людські втрати, також було втрачено багато техніки. За даними комбрига Ніколюка станом на 2 вересня не вийшли на зв’язок 9 військових.

У січні 2019 році Руслан Дейнеко був ідентифікований за експертизою ДНК серед похованих на Кушугумському кладовищі поблизу Запоріжжя невідомих героїв АТО.

Залишилися батьки та сестра.

 

ПАВЛО СТЕЦЬ (1990-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився у м. Мукачеве. Закінчив Академію Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного. Служив у мукачівській військовій частині, мав бажання стати офіцером.

 

Старший сержант, військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади, головний сержант взводу.

25 листопада 2014-го загинув біля села Нікішине під час мінометного обстрілу терористами взводного опорного пункту.

Без сина лишилася мати.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада