Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
11.04.2020

12 квітня.

Сьогодні в огляді не тільки митці, а й чимало вчених. Почнемо титанічної постаті філософа, якого часто називали совістю нації, проти чого він заперечував, зазначаючи, що совість у кожного своя.

Далі будуть:

  • два художника, одного з яких розстріляно фактично за ілюстрації до «Кобзаря»;
  • археолог, фахівець з теорії археологічної науки, який відкидав ідею виокремлення археології як джерелознавчої дисципліни;
  • історик, архівіст, один з дослідників визвольного руху в Україні;
  • математик, один з основоположників програмування в Україні;
  • астроном, який створив першу в нашій країні приватну обсерваторію;
  • співачка, яка успадкувала дивовижний тембр голосу своєї матері (і на щастя, не успадкувала її поглядів);
  • перша скрипалька з України, якій в Італії довірили грати на скрипці, що належала Паганіні.

І, як завжди, полеглі у боротьбі з «русскім міром» захисники України.


МИРОСЛАВ ПОПОВИЧ (1930-2018) — філософ, фахівець у галузі культурології, логіки та методології науки, історії української культури. Директор Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (2001—2018).

Мирослава Поповича вважають одним з найвагоміших моральних авторитетів, його часто називали совістю нації, а він наполегливо заперечував, цитуючи Івана Дзюбу: «Ніколи нікого не називайте чиєюсь совістю – совість у кожного своя!».

Серед усіх якостей Поповича як людини найвиразнішими були дві – відкритість, привітність і щирість у спілкуванні, що не надто характерно для керівників академічних установ. З ким би він не говорив, він наче спілкувався з кращою версією свого співрозмовника і тому доводилося підтягуватися до того рівня, на якому бачив його Попович. Цій його відкритості і щирості ми завдячуємо величезною кількістю надзвичайно змістовних інтерв’ю з ним. І навіть якщо ці розмови були записані 10-15 років тому, вони лишаються і, певно, лишатимуться актуальними.

А друга якість – це вірність принципам і переконанням. Проявилося це ще у підлітковому віці, коли у 16 років він на даху поїзда вирушив шукати правди до Москви. Повіз лист від імені свого села до найвищих партійних органів — аби врятувати невинного «ворога народу». Звичайно, до кабінету Голови Президії хлопчака з центральної України просто не впустили, він лише передав того листа, і усе життя гадав –  потрапив чи не потрапив той доленосний лист до рук московського чиновника.

Принциповим був і вибір наукового напрямку – логіка. За совєтських часів цей предмет досліджень ніби відбирав найбільш пристойних людей серед тих, хто замірявся пов’язати своє життя з філософією. Адже кар’єру тоді робили на ідеології, а не на логіці.

Ще один приклад принциповості – позиція Поповича за часів правління Януковича. В умовах реакційної політики режиму, чимало прихильників Помаранчевої революції у кращому випадку замовчали, а у гіршому – почали шукати можливостей співпраці.

А Попович скрізь – в усіх інтерв’ю, на ефірах, у спілкуванні на будь-якому рівні підкреслював: «я – помаранчевий». Звісно, йшлося не про належність до кола політиків, яких підняла хвиля Помаранчевої революції, а про вірність її ідеалам. Це були не просто слова: Попович і ще десять українських інтелектуалів об’єдналися у групу «Першого грудня» – писали листи, хартії та звернення до найвищих органів влади — аби захистити становлення вільного українського народу, свободу, людську гідність, верховенство права.

Учасники групи «Першого грудня» Мирослав Попович, Богдан Гаврилишин, кардинал Любомир Гузар,  Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський взяли участь у мітингу на Майдані Незалежності 8 грудня 2013 року. Звернення «В Україні настав новий час» від імені групи зачитав академік Мирослав Попович.

Основні події офіційної біографії Поповича викладені у Вікі, тому краще згадаємо деякі його твори, варті загальної, а не тільки фахової уваги.

«Україна і Європа: праві і ліві» (1996)

«Раціональність і виміри людського буття» (1997)

«Нарис історії культури України» (1998)

«Червоне століття» (2005)

«Бути людиною» (2011)

«Філософія свободи» (2018)

Книга «Червоне століття» написана в жанрі філософії історії. Матеріалом для неї є історія європейської цивілізації ХХ століття, насамперед того регіону цивілізації, який був охоплений комуністичним тоталітаризмом. Філософія історії має справу не з подіями самими по собі у їх часовій послідовності, а з історичним смислом подій. Проблеми історичного смислу безпосередньо пов’язані з оцінкою добра і зла в людському чині.

Саме навколо оцінок розгортаються гострі суперечки, зокрема в української історії – навколо оцінки Центральної Ради, гетьманату, Директорії, націонал-демократії та соціал-демократії, «розстріляного Відродження», голодомору і Великого терору, Вітчизняної війни та боротьби УПА, долі української культури в УРСР та в діаспорі, «перебудови» та наслідків її провалу (чи перемоги, важко сказати). Всі ці проблеми смислу національної історії розглядаються у книзі на широкому тлі.

«Нарис історії культури України». Книга являє собою нарис історії культури України як комплексу характерних матеріальних і духовних здобутків суспільства; до духовної культури включаються при цьому не тільки література, філософія та різні мистецтва, а й спосіб життя, система цінностей, традицій та вірувань. Книга буде корисною всім, хто цікавиться минулим України, внеском її народу в скарбницю світової культури.

Книга «Філософія свободи» містить твори, маловідомі широкому читачеві, написані Мирославом Поповичем  й видруковані у різні роки, у різних виданнях та країнах. Вона є вочевидь унікальною за розмаїттям тематики, часовим виміром і тим, що статті власноруч підбирав Мирослав Володимирович – в останні місяці свого життя. Твори, які включено до цього видання, дозволяють побачити об’єкти досліджень автора під різними кутами зору, дають нам можливість побувати у майстерні філософа. І це стосується не лише історичних подій і портретів важливих для України персоналій, а й інтерпретації подій історії науки в їх раціонально-філософському відтворенні.

 

Непогана стаття про Поповича як особистість: https://hromadske.ua/posts/kim-buv-miroslav-popovich

Дуже пізнавальна стаття про Поповича як філософа: https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo-osobystist/myroslav-popovych-efekt-struktury.

Якщо у когось є питання, чим зайнятися на карантині, або просто є хоч трошки часу – дуже раджу перечитати інтерв’ю з Поповичем, от тут їх зібрано чимало:

https://rozmova.wordpress.com/category/%D0%BF%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87-%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2/

 

А тепер повернемося до більш ранніх часів і згадаємо двох народжених 12 квітня митців, кожен з яких є обличчям епохи і унікальним явищем у мистецтві.

 

ВАСИЛЬ СЕДЛЯР (1899-1937) — художник -монументаліст, графік. Належав до творчої групи «бойчукістів». Жертва сталінського терору.

Народився на хуторі Христівка Полтавської губернії в родині селянина. Отримав чотирикласну освіту.

Навчався у Києві в Художній школі (1915–1919), в майстерні монументального мистецтва професора Михайла Бойчука в Українській державній академії мистецтв (1919—1923).

Один із засновників та ідеолог-теоретик Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ); член художнього об’єднання «Жовтень» (з 1930 р.), викладач і директор Межигірського художньо-керамічного технікуму та заснованого на його базі Технологічного інституту кераміки і скла в Межигір’ї, згодом – викладач Київського художнього інституту.

Седляр працював у галузях  монументального і станкового малярства, станкової ти книжкової графіки, декоративно-ужиткового мистецтва. Брав участь у стінописах Межигірського Художнього Керамічного Технікуму, Червонозаводського театру в місті Харків та ін. Всі ці розписи знищені. Збереглися лише картини Седляра та його книжкова графіка.

Вершиною його творчості є ілюстрації до «Кобазря», який було видано у 31, та доповнений варіант – у ц33 році.

-Ці ілюстрації все-таки найкращі з тих, що існують, – вважає  мистецтвознавець Дмитро Горбачов. – Тому що тут збіглися два моменти: біблійність Шевченка та іконність Седляра й інших бойчукістів. Вони багато чого взяли від ікони, тому дуже оригінальні форми їхні. Це першим зауважив Аполінер у Парижі. І тому що ця іконність, а Шевченко сам біблійний… – між ними суголосся таке».

Власне, ілюстрації, до «Кобзаря» і стали приводом до звинувачень у Седляра у всіх гріхах.

От, наприклад, що писав такий собі комсомолець Піскун: майбутній тетарзнавець: «Художник зробив все, щоб, боронь боже, хто не подумав, що робітники робили революцію… тут уже навряд чи можна сказати, що художник помилився, це вже відвертий натяк, та навіть не натяк, а ствердження, що революцію на Україні робили не робітники, що не пролетаріат керував революцією на Україні. Чи треба пояснювати, що таке “ілюстрування” не тільки не відбиває творчості Шевченкової, а що воно викривляє її, знищує її революційність»[

Ще жорсткішою була критика «Кобзаря» 1933 року у статтях майбутнього члена-кореспондента АН УРСР і лауреата державних премій Євгена Кирилюка. Це були справжні доноси. Ось що він пише про ілюстрації Седляра: «…вони справляють огидливе враження. Про них висловлювалися на зборах київських письменників цілий ряд товаришів (Іван Ле, Мельник та ін). Дивишся на виставки РСФРР і бачиш справжне реалітичне мистецтво, а тут спотворні карикатури. Тим часом Шевченкові реалістичні поезії повинні оформлюватись у відповідному реалістичному стилі”.

Поява подібної критики в ті часи означала, що реакція державних органів вже готується.

13 лип­ня 1937 року на закритому засіданні Війсь­кової колеґiї Верхов­ного Суду СРСР у Києві Седляра було засуджено до розстрiлу за «належність до нацiонал-фашистської органiзацiї, яка планувала терористичнi акти проти керiвникiв ВКП(б) i радянського уряду».

Того ж дня вирок було виконано: художника розстріляли у підвалі київського Жовтневого палацу разом із його вчителем Михайлом Бойчуком, художником Іваном Падалкою та іншими обвинуваченими.

Незабаром, 1938 року, в рік створення Спілки радянсь­ких художників Ук­раїни, в Київсь­кому музеї російського мистецтва картини Седляра пошматували, а всі твори монументального настінного живопису його та інших «фор­малістів-бойчукістів» безжально знищили.

Шевченків «Кобзар», ілюстрований Седляром, було вилучено з усіх бібліотек і спалено, а його збе­рігання в приватній книгозбірні прирівнювалося до «антирадянщини».

У 2009 році київські видавництва «Дух і Літера» та «Оранта» за ініціативи історика літератури і мистецтва Артура Рудзицького випустили нове видання «Кобзаря» Т. Шевченка зі всіма (в тому числі, з 18 кольоровими) ілюстраціями Василя Седляра.

Перша персональна виставка творів Василя Седляра була проведена 11-20 вересня 2009 року у Національному музеї образотворчого мистецтва України.

 

2019 – вийшла монографія Рудзицького “Ілюстратор “Кобзаря” Василь Седляр та його доба” (Київ, Мистецтво). Книга отримала спеціальну нагороду на Львівському книжковому Форумі.

Дивитися ілюстрації Седляра до «Кобзаря» 1931 року: http://uartlib.org/exclusive/ilyustratsiyi-vasylya-sedlyara-kobzarya-shevchenka/

Почитати про історію підготовки цього видання, атмосферу в мистецтві у 20-30-ї роки, : http://aej.org.ua/History/1196.html

Придбати «Кобзар» з ілюстраціями Седляра можна тут (ціна кусається, але може хтось і наважиться): https://novakniga.com.ua/p671141721-kobzar-taras-shevchenko.html

 

ЮРІЙ ХИМИЧ (1928-2003) — художник, майстер архітектурного пейзажу. Наприкінці 50-х років ХХ століття здобув серед мистецтвознавців славу одного з кращих акварелістів СРСР того часу. Згодом виробив власний унікальний, впізнаваний стиль.

Юрій Химич народився у Кам’янці-Подільському. З дитинства писав вірші, грав на музичних інструментах, малював.

Коли Юрію виповнилося 17 років, він показав свої акварелі відомому художнику — академіку Олексію Шовкуненку і за його порадою вступив на архітектурний факультет Київського будівельного інституту.

У 1950–1954 рр. служив у Радянській армії, у Севастополі, де у вільний час малював морські пейзажі та портрети.1952 року ці роботи були виставлені на першій персональній виставці Химича й отримали позитивні відгуки відомих художників того часу — Тетяни Яблонської  та Михайла Дерегуса . Роботи також справили враження на президента Академії архітектури УРСР Володимира Заболотного, який запропонував молодому художнику роботу в Академії.

Отримавши роботу в Академії, Химич займається зображенням інтер’єрів історичних будівель, знімає копії з монументальних розписів. Серед спадщини цих років — сотні листів із зображеннями Києва, Чернігова, Львова й інших міст України.

У ці роки відбулося кілька персональних виставок Химича, серед яких слід відзначити виставку акварелей у Москві (1957). Досягнувши вершин майстерності в техніці акварелі в 1957–1958 рр. Химич несподівано для багатьох різко змінює творчу манеру і звертається до гуаші. Створює серії робіт у Росії, Україні, багато з яких репродукується в періодичних виданнях, книгах з історії архітектури, листівках.

У 1964–1985 рр. Химич викладає в Київському інженерно-будівельному інституті, 1984 р. — викладач (а з 1991-го — професор) Київського державного художнього інституту (нині — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), де художник розробив власну програму і науково-методичний посібник зі специфіки викладання малюнка та живопису на архітектурному факультеті.

Дослідники розрізняють три періоди в творчості Химича. У ранній період художник працює переважно аквареллю, де досягає вершин майстерності в 1957–1958 рр. (коли була написана, зокрема, серія «ленінградських» акварелей Химича).

Період формального пошуку припав на першу половину 1960-х і характеризує Химича як художника, який працював у світовому мистецькому контексті.

Зрілий період творчості Химича настає з середини 1960-х, коли художник знову повертається до реалізму, вже більш споглядального та символічного.

На його художню манеру вплинула перша спеціальність — архітектура. Тут доречна аналогія з академічним малюнком. Знаючи майже все про те, як «влаштовано» ту чи іншу будівлю, Химич був схожий на першокласного малювальника, якому знання анатомії допомагають у зображенні людських тіл.

Химич з увагою і шаною ставився до натури і був вкрай винахідливим  у техніці. Він не намагається підпорядкувати натуру своєму стилю. Навпаки: прагнучи передати той чи інший стан природи або специфіку тієї чи іншої національної архітектури, Химич спеціально, під конкретне художнє завдання, виробляє нові стилі та техніки.

Наприклад, зіткнувшись з неможливістю зобразити феномен білих ночей, малюючи Псковщину, Химич переходить з акварелі на гуаш. А пізніше, коли перед ним стоятиме завдання зобразити бентежне, вітряне небо російської Півночі, він відмовиться від кольору і створить геніальну «чорну» серію, де йому вдасться відобразити простір неба, використовуючи білі листи паперу і відтінки чорного (до яких іноді — як особливу живописну розкіш — буде додано синій).

Переносячи на папір сотні іконописних зображень, переважно храмових розписів, художник перейнявся художньою мовою ікони, засвоїв її специфічні засоби виразності. Відкриті кольори, зведення форм до обрису, площинне трактування форм. Сам художник говорив про те, що малює «портрети будівель». Але набагато точнішим, ніж слово «портрет», тут було б слово «ікона». Зображуючи «лики», «образи» або «ікони» будівель і міст, Химич користувався символічними узагальненнями, яким його навчили не європейські художники, а фрески і мозаїки Софії Київської та храмові розписи дерев’яної церкви Святого Духа у Потеличі. Звідси ж — з народної ікони, яка обводила чорною лінією контури облич і фігур — виник і дивовижний світ Химича, де будівлі, предмети і люди окреслені за допомогою символічних чорних контурів.

У багатьох поціновувачів творчості Химича, які не бачили його робіт наживо, виникає питання: «Невже Химич не працював маслом?» Але парадокс гуаші Химича (в якій виконано переважну більшість його робіт) у тому, що він користувався нею настільки віртуозно, що вона виглядає  « більш живописно за масло і темперу.

Довгі роки творчість Химича не була зрозуміла загалом. Його роботи приймали до художніх салонів, але їх не купували. Слава і визнання фактично прийшло до нього в останнє десятиріччя життя – коли його роботи стали цінувати, складати з них колекції, пишатися ними.

В день його 75-річчя відбулася грандіозна – на сотні картин – виставка в Художньому інституті. В день відкриття вся вулиця була заставлена дорогими автівками, а весь інститут завалений трояндами…

У ФБ є сторінка, присвячена Химичу: https://www.facebook.com/JuriKhymych/?tn-str=k*F

Багато творів є тут, дивитися – не відірватися: https://sverediuk.com.ua/yuriy-himich-hudozhnik-i-arhitektor/

 

ЮРІЙ ЗАХАРУК (1914-1997) — археолог, фахівець у галузі історії первісного суспільства, теорії й методології археології.

Народився в Канаді в м. Вінніпег, куди його батьки емігрували 1910 р. з Західної України в пошуках кращої долі. У 1923 р. сім’я повернулася до України й оселилася на Одещині. По закінченню Одеського університету (1938) був учителем історії в школі с.Ірбей Красноярського краю (РФ). Наприкінці 1939 р. повернувся в Україну і почав працювати в Житомирському краєзнавчому музеї, де й зацікавився археологією.

1940 р. вступив до аспірантури Інституту археології, але плани порушила війна. 1941–1945 — на фронтах Другої світової війни: у званні старшого лейтенанта брав участь у боях на Кавказі, у звільненні від Польщі, Чехословаччини, Австрії. Нагороджений орденами та медалями. Після демобілізації 1946 р. продовжив навчання в аспірантурі.

Найбільшим здобутком аспірантських років було дослідження пізньотрипільських пам’яток Східної Волині та Середньої Наддніпрянщини, особливо Софіївського могильника, матеріали якого стали основою кандидатської дисертації (1952), головним її результатом було виділення в Середній Наддніпрянщині пізньотрипільських пам’яток софіївського типу.

У 1950–1960 рр. Захарук працював у Львівській групі Інституту археології, був заступником директора Інституту з наукової роботи (1955–1960). Вчений організував розвідки на Західній Волині та Поділлі з метою визначення стану відомих і виявлення нових перспективних для досліджень пам’яток.

Захарук досліджував пам’ятки різного часу — неоліту (культура лінійно–стрічкової кераміки), енеоліту (трипільська культура, культура лійчастих кубків), доби бронзи (стжижовська культура, кам’яні гробниці) та пізнішого часу.

Найістотнішим результатом його робіт цього періоду було дослідження в 1956–1960 рр. багатошарової пам’ятки в ур. Городище біля с. Зимне поблизу м. Володимир–Волинський. Цими працями Захарук започаткував вивчення культури лійчастих кубків у межиріччі Західного Бугу й Дністра.

1960 р. Юрій Миколайович повернувся до Києва на посаду заступника директора Інституту археології з наукових питань і нетривалий час був директором. Тоді й стався поворот у творчій біографії вченого. Захарук один з перших у радянській археології (після соціологічних експериментів 30–х рр.) усвідомив необхідність теоретико–методологічних розробок як засобів вдосконалення археологічного пізнання.

1964 р. вийшла перша велика стаття на цю тему, присвячена провідному поняттю археології — археологічній культурі. Дослідники Трипілля сприйняли запропонований Захаруком принцип структурної організації матеріалу, заснований на понятті «тип пам’яток».

1968 р. Захарук переїхав до Москви і став співробітником Інституту археології АН СРСР. У 1971–1984 рр. був заступником директора з наукової роботи, у 1974–1978 рр. — заступником головного редактора журналу «Советская археология». Тут він повністю занурився в теоретичні проблеми археології, розробку яких підсумував у докторській дисертації «Методологические проблемы археологической науки» (1981). У 1985 р. він організував відділ теорії та методики археології.

У 70–80–і рр. в СРСР точилися запеклі дискусії з основ теоретичної археології. Вчений продовжує інтенсивні дослідження в області теорії археології. Найбільшу увагу приділяє з’ясуванню місця археології в системі наук, проблеми предмету і об’єкту археології та комплексу проблем, пов’язаних з поняттям «археологічна культура». Захарук відкидає саму ідею виокремлення археології як джерелознавчої дисципліни, яку просували провідні ленінградські археологи.

Працюючи у Москві, часто приїздив з курсами лекцій до українських вишів, зокрема читав курс на історичному факультеті Донецького університету.

 

АНАТОЛІЙ КЕНТІЙ (1937-2010) — історик, методист архівної справи. Один із провідних дослідників українського національно-визвольного руху XX ст. Член робочої групи при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН.

Заочно закінчив історичний факультет Київського університету, паралельно з навчанням починає працювати в архівній системі.

1992 — начальник відділу зберігання та обліку Архівного фонду України Головного архівного управління при Кабінеті Міністрі України.

1998 — головний хранитель фондів ЦДАГО України.

Загальний стаж в архівній справі — 44 роки.

З початку 1970-тих років — один із провідних методистів архівної справи України. Технічну архівну поєднував із ґрунтовними науковими дослідженнями.

Кентій – один із перших упорядників збірки документів про геноцид українського народу 1932—1933 років, яка вийшла ще в часи СРСР (1990). Широкий доступ до внутрішніх документів ЦК КПУ дав змогу історику підготувати таку базу документів, яка через 20 років посприяла судовому процесу проти організаторів геноциду — Сталіна, Постишева, Косіора тощо.

Коло наукових інтересів: проблеми національно-визвольного руху 1920-1950-их років; партизанські об’єднання в період Другої Світової війни; історія УВО, ОУН, УПА; геноцид українського народу 1932—1933. У цих темах вчений заслужив славу поміркованого дослідника, який підготував найповніші та найдоступніші збірки документів.

Кентій нажив немало неприятелів, спростовуючи пропагандистські міфи про масштаби дій радянських партизанів у Другій світовій війні. Також документально довів факти численних злочинів проти цивільного населення, здійснюваного радянськими партизанами (зокрема, загонами офіцера НКВС Ковпака) на території України.

Загалом є автором понад 80-ти наукових статей.

Серед його праць:

  • Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні. 1946—1956.
  • Війна без пощади і милосердя: Партизанський рух в тилу вермахту в Україні. 1941—1944 (у співавторстві).
  • Збройний чин українських націоналістів. 1920—1956. Історико-архівні нариси у 2-х томах.
  • Радянські партизани 1941—1944: світло й тіні (у співавторстві).

 

 

ВОЛОДИМИР РЕДЬКО (1937)  — доктор фізико-математичних наук, засновник кафедри теорії програмування у Київському державному університеті.

Народився у Києві. Закінчив механіко-математичний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.

У 1963–1970 рр. працював науковим співробітником у Інституті кібернетики Академії наук СРСР. Під керівництвом академіка Глушкова у 1963 р. закінчив аспірантуру та захистив кандидатську дисертацію (тема «Некоторые вопросы теории коммутативных автоматов», спеціальність «Математична кібернетика»), у 1970 р. — докторську (тема «Параметрические системы программирования», спеціальність «Математична логіка і програмування»).

1971 року Редько заснував кафедру теорії програмування в Київському державному університеті та завідував нею до квітня 2002 р.

За час роботи в університеті з 1971 р. Редько розробив 5 нормативних та 16 спеціальних курсів. В останні роки Редько читав нормативні курси «Теорія програмування», «Теоретичні основи програмування», спеціальні курси «Основи процесології», «Програмні логіки», «Проблеми програмології», «Основи програмології», вів наукові семінари «Програмологія та її застосування», «Логіки програмування». На запрошення прочитав курс лекцій «Дескриптивні структури інформатики» у Лейпцігському університеті (1994 р.).

Головним науковим досягненням Володимира Редька є відкриття універсальних дескриптивних логік. Цим був закладений логіко-математичний фундамент принципово нового напрямку інформатики — програмології, що інтенсивно розвивається як у нашій країні, так і за кордоном. Наукові результати Редька, що склали фундамент програмології, увійшли до багатьох монографій та підручників вітчизняних та іноземних авторів. На ниві програмології та її застосувань сформувалася міцна фундаментально-наукова школа світового рівня «Програмологія та її застосування», заснована у 1971 р.

Редько є автором понад 160 наукових, навчальних та методичних праць. З  2000 року  — академік НАН України за спеціальністю «Інформаційні системи» відділення інформатики.

 

ЮРІЙ ІВАЩЕНКО (1961) —астроном, засновник першої приватної обсерваторії в Україні.

Народився в смт Андрушівка Житомирської області. Отримав ім’я на честь Юрія Гагаріна, оскільки день його народження припав на день першого польоту людини у космос. Батько — журналіст обласної газети, мати — вчителька фізики та астрономії.

Захоплювався астрономією з дитинства. У 1978–1983 роках навчався на фізичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Шевченка, кафедра астрономії. В 1983–1992 роках працював у Головній астрономічній обсерваторії Академії наук України, захистив дисертацію кандидата фізико-математичних наук.

В часи розвалу науки – 1992 року пішов працювати у київське СТО № 2 (зараз «Автомобільний центр Голосіївський»).

У 1998 році в селі Гальчин на Житомирщині заклав фундамент першої приватної обсерваторії в Україні — майбутньої Андрушівської астрономічної обсерваторії (A50), яку було відкрито 12 квітня 2001 року. 2003 року, разом зі співробітниками, відкрив на ній перші астероїди.

У 2005–2012 роках Андрушівська обсерваторія входила до 20 найплідніших обсерваторій світу за спостереженнями малих планет. Загалом було відкрито понад 330 астероїдів.

Інтерв’ю з астрономом: https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/shchob-zrozumiti-zhittya-na-zemli-treba-chastishe-divitisya-na-nebo

 

ТОНЯ МАТВІЄНКО (1981) — співачка.

Захопилася співом під впливом матері – Ніни Матвієнко. Закінчила Київську спеціальну музичну школу-інтернат ім. Лисенка за спеціальністю «хоровий диригент». У Київському інституті культури і мистецтв отримала вищу освіту за спеціальністю «вокаліст народного співу».

Першою була посада співачки у Художній галереї. Згодом працювала піарником у рекламній агенції. 2006 року співачка стає солісткою камерного оркестру «Київські камерати», де співала її матір.

У 2007 році записала першу пісню «Не метелиця лугом стелиться».

У 2012 році відбувся спільний тур Україною зі співаком Арсеном Мірзояном, який згодом став її творчим партнером і чоловіком.

Традиційна естрадна пісня: https://www.youtube.com/watch?v=nB2pXgK6r2o

А оце вже цікавіше:

 

АНАСТАСІЯ ПЕТРИШАК (1994) —  скрипалька.

Народилася в Івано-Франківську. Займатися музикою почала у 5 років, спочатку вивчаючи фортепіано, потім скрипку. Вже в перші роки навчання виступала на публіці як солістка, беручи участь і перемагаючи в численних національних і міжнародних конкурсах.

Анастасія приїхала на Апенніни разом із мамою з Івано-Франківська у 2005 році для удосконалення техніки гри на скрипці. Навчання в Італії було мрією. Батьки важко працювали, щоб дати змогу дочці розвивати талант.

У 15 років Анастасія була зарахована до Міжнародної академії удосконалання скрипалів «Вальтера Штауфера» в Кремоні, а потім до Музичної академії Кіджі в Сієні. У віці 17 років на відмінно і з почесною грамотою закінчила Консерваторію імені Арріго Бойто в Пармі. На початку 2015 року закінчила на відмінно завершила максимально можливий в Італії рівень навчання для скрипаля. Після цього продовжує удосконалювати майстерність  індивідуальному порядку у знаменитих майстрів скрипкової гри.

Паралельно з навчанням успішно концертує: дебютує як солістка в Італії у віці 15 років, виконуючи Концерт для скрипки з оркестром № 1 Паганіні з філармонічним оркестром «Артуро Тосканіні» з Парми.

Грала і співпрацювала з такими музикантами зі світовим ім’ям як Софія Губайдуліна, Джанлуїджі Джельметті, Рокко Філіппіні, Сальваторе Аккардо, Федеріко Лонго і з багатьма іншими.

З 15 років співпрацює із знаменитим співаком, виконавцем класичної і популярної музики Андреа Бочеллі, який запрошує її як гостю-солістку на численні концерти в Італії і за кордоном. У 2017 році відбувся грандіозний концерт тенора у Києві – в НСК «Олімпійській» – Анастасія була щаслива акомпанувати йому Батьківщині.

Найвищою нагородою і визнанням Анастасія вважає те, що їй довірили грати на одній з найзнаменитіших скрипок світу, яка належала Ніколо Паганіні. Вона стала першою українською і наймолодшою за всю історію скрипалькою, яка отримала таку можливість.

Це відбулося у жовтні 2016 року, з дозволу Міністерства культурної спадщини і культурної діяльності Італії і, а також муніципалітету Генуї.  Анастасія Петришак виступила в театрі Карло Феліче в Генуї, виконавши Концерт №. 1 для скрипки та оркестру Ніколо Паганіні.

Послухати Анастасію: https://www.youtube.com/watch?v=CLk8OILr72U

Сторінка на ФБ Anastasiya Petryshak

 

Пом’янемо захисників України, завдяки яким ми шість років прожили без «русского міра»:

 

АНДРІЙ ШИРОКОВ (1970-2016) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Димитров (зараз Мирноград) Донецької області. Згодом родина переїхала до м. Дніпро (Дніпропетровськ), де Андрій закінчив залізничний технікум і працював за фахом.

З початком російської агресії на сході України, Андрій Широков звернувся до віськомату з намірами йти боронити нашу державу. Але, його не взяли, оскільки не знайшли в базі даних, де він проходив військову службу і яку спеціальність та звання має (за часів СРСР він служив у Німеччині, підрозділ – розвідка). Потім, Андрій звернувся до Дніпро-1. Але також отримав відмову. Тоді він вступив до лав Добровольчого Українського Корпусу Правий Сектор.

Під час підготовки на базі «Десна» зарекомендував себе як наполегливий, уважний, фізично сильний, спокійний, врівноважений та мотивований боєць. По закінченню військової підготовки, Андрій був направлений у с. Піски і в складі 1 окремої штурмової роти 5 батальйону ДУК ПС зайшов у Донецький аеропорт у жовтні 2014 р., під командуванням Подолянина.

Вдруге в Донецький аеропорт Андрій зайшов у листопаді 2014 р., був поранений, тому, на початку зими 2014 р. повернувся додому на лікування. Навесні 2015 р. він знову повернувся до побратимів.

Влітку 2015 р. Андрій Широков був поранений вдруге. Група вийшла на огляд позицій і натрапили на міну. Гелікоптером Широкова доставили до лікарні ім. Мечникова м. Дніпро. Але, не дочекавшись повного одужання, він повернувся до побратимів на позиції в шахту Бутівка.

Влітку 2016 р. частина 1 окремої штурмової роти ДУК ПС ввійшла до складу 54-ї ОМБр ЗСУ. Все літо та осінь вони облаштовували позиці, які вважаються «нульовкою» на Світлодарській дузі.

Загинув Андрій Широков 18 грудня 2016 року під час виконання поставленої бойової задачі, в бойовому зіткненні з представниками незаконних збройних формувань, в районі міста Світлодарськ Бахмутського району Донецької області (Світлодарська дуга)

Залишилася дружина и шестеро дітей: двоє доньок і четверо синів – двоє власних і двоє прийомних.

 

ВОЛОДИМИР КОЗАК (1968-2015) — старший солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у с. Мала Антонівка Київської області. У 1983—1986 роках навчався у Володарському ПТУ.

У 1986—1988 роках проходив службу в армії на Закарпатті у прикордонних військах. Із  1988 року  працював водієм-машиністом у Білоцерківському ШЕУ. Працював також верстатником на меблевому виробництві. У 2005 році знову повертається в Білоцерківський ШЕУ і працює там аж до 2014 року. Із дружиною прожили 26 років, виховали двох доньок.

Мобілізований 28 серпня 2014 року. Військову службу проходив у званні старшого солдата (водій) у складі 80 аеромобільної  бригади(3 батальйон, 9  рота). 9 листопада 2014 року разом з бригадою вирушив у зону АТО.

У ніч проти 14 січня 2015-го з боєм прорвалися в Донецький аеропорт на підмогу своїм товаришам. Пережив газову атаку, 16 січня під обстрілом терористів зміг один утримати позицію майже добу до прибуття підмоги. Був поранений у руку, однак лишився в аеропорту, коли вивозили поранених.

20 січня 2015-го загинув у новому терміналі під час оборони Донецького аеропорту — після другого вибуху.

Ідентифікований за експертизою ДНК. Тіло забирала 25-літня донька.

 

РОМАН КОРЗУН (1981-2015) — солдат ЗСУ.

В мирний час проживав у Святошинському районі Києва. У березні 2014-го мобілізований, стрілець-водій мінометної батареї, 1-а окрема танкова бригада.

13 січня 2015-го загинув під час обстрілу у селищі Піски.

Вдома залишились батьки.

 

ВІКТОР БОШНЯК (1992-2014)— солдат ЗСУ

Народився в селі Петрівка, Одеська область.

Механік-водій, 28-а ОМБр.

11 листопада 2014-го загинув у бою — за 150 метрів від опорного пункту бригади поблизу села Березове Мар’їнського району була виявлена російська розвідувально-диверсійна група — один з бойовиків підірвався на мінній «розтяжці». Мотострілецький підрозділ рушив на перехоплення, в цей час терористам надійшло підкріплення — не менше 50 осіб із мінометами та гранатометами. Терористи в ближньому бою були розбиті, втративши не менше 10 осіб. В цьому бою загинув Віктор Бошняк та ще двоє вояків, троє  зазнали поранень.

Вдома лишилася мама.

 

ДМИТРО ГРЕЧКО (1970-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Полтаві. В АТО  — кулеметник 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону.

14 січня 2015-го зазнав важких осколкових поранень під час мінометного та гранатометного обстрілу опорного пункту поблизу села Нікішине. Помер під час медичної евакуації.

Без Дмитра лишилися старенька хвора мама та брат, з дружиною у попередньому шлюбі дітей не було.

 

РОМАН БІРЮКОВ (1991-2014) — солдат ЗСУ.

Народився та проживав у Нововолинську. Після закінчення школи навчався у Нововолинському ПТУ № 11. Мобілізований, старший радіотелефоніст 51-ї ОМБр.

Загинув 29 серпня 2014-го поблизу села Андріївка в Донецькій області внаслідок підриву машини бригади на міні.

 

АНТОН КАМІНСЬКИЙ (1987-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в Дніпропетровську.

Стрілець-помічник гранатометника, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

31 липня 2014-го загинув під час обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» позицій українських вояків, що супроводжувалася одночасною атакою із засідки на колону БТР-ів десантників, котрі транспортували важкопоранених — поблизу Шахтарська. У тому бою загинуло 10 десантників.

 

ОЛЕКСАНДР КІРІЄНКО (1997-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Гатне на Київщині, у багатодітній родині. 2001 року сім’я до села Карпилівка  Чернігівської області.

Олександр захоплювався футболом, тенісом, риболовлею. Брав участь у спортивних змаганнях. В Чернігівському професійному ліцеї вивчився на електрозварника.

Під час російської збройної агресії проти України 16 травня 2016 року був призваний на військову службу за контрактом, яку проходив у 169-му Навчальному центрі «Десна». 23 лютого 2017 року був відряджений до 72-ї ОМБр, яка виконувала завдання в АТО в районі міста Авдіївка. Проходив службу на посаді санітарного інструктора.

Загинув 20 квітня 2017 року від уламкового поранення у голову під час обстрілу спостережного пункту в промисловій зоні Авдіївки, — противник застосував танки і міномети, один з танкових снарядів влучив у бліндаж.

Залишилися мати, п’ять сестер та двоє братів.

 

ОЛЕКСАНДР БАСАК (1989-2014) — старший солдат Державної прикордонної служби України.

Народився в селі Пантаївка, Кіровоградська область.

Призваний за мобілізацією. Служив у 2-му  відділенні інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби «Іловайськ».

Загинув під час обстрілу 31 липня 2014 року в складі диверсійно-розвідувальної групи біля Василівки (Амвросіївський район) при обстрілі терористами з мінометів та гранатометів. Тоді ж загинуло ще четверо його товаришів.

Не одружений, єдина дитина у батьків.

 

ПЕТРО ЛАВРІНЕНКО (1979-2014) — капітан (посмертно) Національної гвардії України, командир роти (1-ша бригада оперативного призначення НГУ).

Народився в Харкові. На військовій службі з 1997 року. Пройшов шлях від солдата до старшого лейтенанта. Учасник бойових дій у Косово, де був контужений.

Закінчив Харківський національний університет внутрішніх справ.

5 вересня 2014 року загинув поблизу Маріуполя Донецької області при виконанні службово-бойового завдання — терористи обстріляли колону українських силовиків. Тоді ж загинуло ще четверо захисників України.

 

ВІТАЛІЙ МАНДРИК (1987-2015) — старший лейтенант МВС України.

Народився в Красноармійську (зараз – Покровськ) Донецької області.

Майстер спорту з рукопашного бою, багато разів брав участь і займав призові місця на чемпіонатах України.

Службу в органах внутрішніх справ розпочав у Красноармійському міськвідділі, дільничний інспектора міліції. 2011 року перевівся до обласного УБОЗ, старший лейтенант міліції, оперуповноважений відділу швидкого реагування спецпідрозділу «Сокіл» Управління по боротьбі з організованою злочинністю ГУМВС України в Донецькій області.

23 лютого 2015-го троє співробітників спецпідрозділу «Сокіл» з працівником ДАІ в Маріуполі на вулиці Пашковського зупинили автомобіль «ДЕУ» для перевірки, де виявились терористи, які відкрили вогонь. Внаслідок боєзіткнення Віталій зазнав вогнепального поранення в голову, від якого помер, ще двоє співробітників були поранені. В автомобілі було знайдено сумку з вибухівкою.

Без Віталія лишилися дружина та донька.

 

МАКСИМ ФІЛОНЕНКО (1977-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Квітневе, Миколаївська область.

15 березня 2014 року добровольцем пішов захищати Батьківщину. Водій 79-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув під час виконання бойового завдання 5 вересня 2014-го поблизу смт Мирне (Волноваський район).

Похований у селі Засілля Жовтневого району.

Залишилися батьки Марія Олександрівна й Валерій Іванович, молодший брат.

 

ВІКТОР НАЛИВАЙКО (1981-2014) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Мирославль, Житомирська область

Батьки Віктора померли. Залишилися брат, сестра та рідна тітка Ганна Молодковець, яка доглядала за дітьми.

В АТО – старший стрілець, водій-електрик медичної роти 30-ї ОМБр.

Загинув у бою поблизу Міусинська (Луганська область). 12 серпня до тітки зателефонували з номера Віктора невідомі та сказали, що він не здався в полон і його вбили. Сказали: «випийте 100 грам за героя, загинув як справжній солдат. Шукайте його тіло прикопаним біля магазину в селі Міусинськ».

12 грудня 2014-го ексгумований пошуковцями місії «Евакуація-200». Ідентифікований за експертизою ДНК.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада