Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
11.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

12 червня.

Сьогодні в огляді:

  • видатна оперна співачка, яка 40 років була солісткою Київської опери. Завдяки її зусиллям у столиці було створено Малу оперу;
  • видатний перекладач з багатьох мов, який відкрив українському читачеві безліч творів – від стародавнього шумерського епосу до французьких мпоетів-модерністів;
  • поет, пісні на вірші якого виконували провідні естрадні співаки;
  • кримськотатарський гітарист-віртуоз і композитор.

І, як завжди, вшануємо пам’ять захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією.


Починаємо:

 

ЄВГЕНІЯ МІРОШНИЧЕНКО (1931-2009) — видатна оперна співачка.

Народилася 1931 року в селі Радянське (зараз село Графське Харківської області). роках навчалася в Київській консерваторії у класі професора Марії Донець-Тессейр, у 1961 році стажувалася у міланському театрі «Ла Скалі».

Сорок років – з 1957 по 1997-йбула солісткою (лірико-колоратурне сопрано) Київського театру опери та балету. Викладала в Київській консерваторії.

Записувалася на радіо та грамплатівки. Знімалася в музичних фільмах; зокрема, співала в фільмі Сергія  Параджанова «Українська рапсодія» (1961). Гастролювала в США, Канаді, країнах Західної Європи.

Останні роки свого життя співачка докладала багато зусиль для створення Малої опери на базі Лук’янівського народного будинку (тоді ще Клубу трамвайників) — концертного майданчика, де б могли ставитися рідко виконувані класичні оперні шедеври, здійснюватися експериментальні постановки, розвивати свій талант молоді музиканти. За її ініціативи 2004 року було засновано Київську малу оперу. Однак оперна діва пішла з життя так і не побачивши кінцеву реалізацію свого задуму.

Спогади учениці знаменитої оперної діви: http://www.nrcu.gov.ua/news.html?newsID=87911

Арія Йолан з опери «Милана» Майбороди:  https://www.youtube.com/watch?v=mNMiB54eRHQ

Передача до 70-літнього ювілею співачки: https://www.youtube.com/watch?v=teerpAFSKWE

 

МИХАЙЛО МОСКАЛЕНКО (1948-2006) — видатний перекладач з багатьох мов, історик і теоретик перекладу.

Народився в Києві в інтелігентній родині, блискуче закінчив Біологічний факультет Київського університету. Вчився в одній групі з майбутнім академіком Юрієм Ґлєбою, йому так само пророкували велике майбутнє науковця. Але несподівано перемогла література.

Від 71-го року Михайло Москаленко працює реакційним працівником журналу “Всесвіт”, а заодно дебютує, як перекладач надзвичайно різних, надзвичайно різнопланових, надзвичайно цікавих текстів. Молодий перекладач метеором вривається в українську літературу. Однак, у 78-му році під час розгрому редакції “Всесвіту”, він втрачає роботу і знаходить її лишень через 5 років у видавництві “Дніпро”, з яким пов’язані мабуть його найцікавіші творчі здобутки.

Останні роки життя Михайло Москаленко працює в часописі “Сучасність” і в тому ж таки в часописі “Всесвіт”, де починалася його кар’єра. Перед Михайлом Москаленком відкривалися великі творчі можливості, він вибудовував творчі плани на роки наперед. Але 13-го лютого 2006-го року його серце несподівано зупинилося.

Усе своє свідоме життя від студентських років до останні хвилин перекладав. Перекладав українською мовою цілий спектр авторів світової літератури – починаючи від епосу про Гільгамеша і закінчуючи над витонченими французькими поетами ХХ-го століття. Крім того, що він сам перекладав, він ще й майстерно редагував чужі переклади.

Він розумів необхідність збереження українського слова у просторі художнього образу. Там, де цей самий образ має зустрітися з найбільш витонченою, найбільш глибокою образністю всіє світової літератури.

Завдяки Москаленку у “Всесвіті” з’явилися поезії Блеза Сандрара – французького модерніста, про якого і думки раніше не можна було, щоб він з’явився в українському перекладі. А далі – цілий водоспад імен: Аполлінер, Арагон, Верхарн, Лопе де Вега, Еліот, Юліан Тувім, Леопольд Стафф… Переклади  з французької, іспанської, польської та інших мов.

Останньою його масштабною працею стала історія українського перекладу. Він готував цю працю для Інституту літератури, але там не зуміли оцінувати цю річ, і він запропонував “Всесвіту”, де вона і була надрукована.

Але головню любов’ю перекладача була французька поезія:

 

Марниця, піна, кілька рим

Цей келих виявлять, невинні.

Отак сирени бистроплинні

Майнуть на овиді морськім.

Товариші мої, пливім:

Я – на кормі, а ви віднині

На носі, вільні в устремлінні

Супроти блискавок і зим.

Повстану, п’янкістю пойнятий,

Без остраху цей тост підняти

Над шумовину хвиль густу

За все, чого достойна біла

Тривога нашого вітрила –

За риф, і зірку, й самоту.

 

Цим сонетом Маларме відкривається книга його перекладів, видана бездоганно, це білінгва, де на одній сторінці французький оригінал, на іншій український переклад. І вибагливий читач може завжди оцінити наскільки високим був український інтерпретатор великого французького поета.

Український переклад завжди був більший, ніж переклад. Він мусив доводити право української мови на самостійне існування в супереч усім цензурним заборонам. Бо режими, які запроваджували ці заборони, добре розуміли, що Шекспіра і Біблію на наріччя не перекладають. Їх перекладають лишень на самостійну мову.

Михайло Москаленко визначив свій життєвий обов’язок дуже рано – він полягав у служінні саме державотворчому, онтологічному, аж ніяк не технологічному українському перекладові, який не так запроваджував у літературу цікаві чужинецькі літературні явища, як творив саму цю літературу, цю мову у її найвищих вимірах.

Щоб у цьому переконатися, варто навести початковий уривок з «Божественої комедії» Данте у перекладі Москаленка:

 

На півшляху свого земного віку

Зайшов я в непролазну дику пущу,

У непроглядну темряву велику.

Як мовлю про гущавину всеймущу,

Про лиховісний ліс, який донині

Карає жахом думку невсипущу!

Гіркіший він од смертяної тіні,

Але про благо, що знайшов у ньому,

Звістую, вірний істині єдиній.

Не пам’ятаю, як у місці тому

Я опинився, снивом оповитий,

Коли згубив правдиву путь свідому.

Та щойно мав до пагорба ступити,

Яким завершувалася долина,

В людині вдатна острах оселити,

Я вгору глянув. Виблисла вершина

Вогнем планиди – денного світила,

Що кожна ним осяяна стежина…

 

АНДРІЙ ДИМИДЕНКО (1951)— поет-пісняр.

Народився у селі Мартиновичі на Київщині. Писати вірші почав у сьомому класі. У восьмому класі почав друкуватися у «Київській правді». Андрій Демиденко є автором текстів близько 750 пісень, серед яких «Вічний Київ», «Батьківський поріг», і «Гуцулка-гуцулянка», і «Україночка», «Хрустальные цепи», «Не мовчи», і «Васильки»…

Пісні на вірші Андрія Демиденка виконували українські і російські естрадні співаки. Зокрема, Алла Пугачова, Софія Ротару, Раїса Кириченко, Назарій Яремчук.

 

ЕНВЕР ІЗМАЙЛОВ (1955) — віртуоз-гітарист, композитор.

Народився у Фергані (Узбекистан) – у родині депортованих кримських татар. Закінчив музичне училище мистецтв по класу фагота, сам навчився грати рок-музику на електрогітарі.

Незалежно від західних гітаристів, Енвер Ізмайлов самостійно винайшов техніку теппінгу — прийому гри на гітарі, коли обидві руки лежать на грифі інструменту.

У 1980-ті роки був учасником джаз-групи «Сато».

На початку 1990-х під час масового повернення кримських татар на батьківські землі переїхав на постійне місце проживання у село Фонтани під Сімферополем. В Криму Ізмайлов збирає кримськотатарський фольклор, готує низку сольних програм, в яких втілює своє бачення етноджазового напрямку. Паралельно Енвер Ізмайлов керує тріо, організованим в 1995 році з флейтистом Наркетом Рамазановим і барабанщиком Рустемом Барі (альбом «Мінарет», 1999). На міжнародних фестивалях Енвер Ізмайлов виступав з турецьким барабанщиком Бурханом Очалом, французьким піаністом Ксавьє Гарсіа та іншими.

Лауреат першої премії Європейського міжнародного конкурсу гітаристів в Лозанні (Швейцарія), багатьох інших дипломів та нагород.

Послухати віртуоза можна тут: https://www.youtube.com/watch?v=FI_1rDJB-DA

 

Пом’янемо захисників Україні від російської агресії. І почнемо уродженця Донбасу – щоб любителі ділити українців на правильних і неправильних, не забували, що патріотизм не залежить від місця народження.

 

РОМАН ВЕРБЕЦЬКИЙ (1977-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у селі Курячівка на Луганщині. Ппройшов строкову військову службу в лавах Збройних Сил України.

2014 року добровольцем пішов боронити Україну і свій рідний край.Сстарший солдат 30-ї ОМБр, командир бронетранспортера.

Загинув 6 лютого 2015-го під час артилерійського обстрілу терористами поміж населеними пунктами Чорнухине та Рідкодуб у боях за Дебальцеве. Був у списку загиблих, вивезених волонтерами із зони боїв. ЗА іншими даними, загинув 31 січня. Похований у рідному селі Курячівка 13 лютого 2015-го.

Без Романа лишились мама і два брати.

 

В’ЯЧЕСЛАВ ЖИЛА (1975-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Харкові.

Брав активну участь у подіях Революції Гідності. Повернувшись до Харкова, долучився до Самооборони, брав участь у захисті від нападів проросійських сил мирних акцій, звільненні будівлі Харківської ОДА. Один із перших волонтерів, допомагав українським захисникам.

У липні 2014 року добровольцем пішов на фронт, розвідник-підривник штурмового загону «Купол» батальйону спецпризначення «Донбас».

Брав участь у боях за Іловайськ. Подав документи у 131-й розвідувальний батальйон, але не встиг оформитися.

Загинув 23 грудня 2014-го під час виконання бойового завдання в тилу терористів. Група розвідки числом три бійці потрапила у засідку в місцевості між Маріуполем та окупованим росіянами Новоазовськом — поблизу села Павлопіль. Тоді загинули В’ячеслав Жила, Юрій Гринько та Ігор Глєбов. У Книзі пам’яті зазначається місцем смерті Донецьк.

Російська пропаганда використала документи загиблих вояків, видавши їх за ДРГ, що їздила по Донецьку з мінометом та обстрілювала позиції українських військовиків задля провокації. Тіла загиблих використали як реквізит для пропагандистської постановки: на російському телебаченні демонстрували тіла загиблих біля підбитої та згорілої легківки.

Два роки вважався зниклим безвісти. Наприкінці 2016 року тіло В’ячеслава передали з окупованого Донецька в місто Дніпро. Ідентифікований за експертизою ДНК, 23 грудня 2016 року похований у Харкові на Алеї Славі Безлюдівського кладовища № 18.

Лишилися дружина й син. Дружина В’ячеслава долучилася до медиків-волонтерів, а згодом стала фронтовим медиком, 92-га ОМБр.

 

ВОЛОДИМИР ПОЛІЩУК (1985-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у селі Мочалки на Волині. Призваний до ЗСУ по мобілізації з початком російської збройній агресії, служив радіотелефоністом у 51-ї механізованій бригаді. Разом із іншими бійцями бригади брав участь у боях на Донбасі.

5 серпня (за іншими даними від 7 до 10 серпня) 2014 року Володимир Поліщук загинув в бою за стратегічну висоту Савур-Могила. Рідним не повідомили про загибель воїна, 17 серпня 2014 року родичі самостійно розшукали тіло полеглого бійця у морзі міста Харків.

Залишились батьки та сестра.

 

РОМАН КРУТЬКО (1976-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Кременчук.  Закінчив Кременчуцьке ПТУ № 6, відслужив в армії. Демобілізувавшись, переїхав з Кременчука в село Вовчик до своєї матері, де й одружився. Здобув вищу освіту, відкрив власну справу — кузню, фермерував.

На початку вересня 2014-го пішов добровольцем, старший стрілець, 17-та окрема танкова бригада, псевдо «Тракторист».

22 жовтня 2014-го опівдні розвідувальна група 17-ї окремої танкової бригади на автомобілі УАЗ, за кермом якого перебував Роман Крутько, проводила розвідку від Маріуполя в напрямку села Пищевик. Терористи вчинили напад із засідки на машину військовиків.

Крутько встиг зорієнтуватися й вивести автівку в кювет так, щоби бійці змогли безпечно вийти. Коли Роман уже вистрибнув з автівки, біля його ніг вибухнула граната. Крутько упав, тоді ж у нього влучив снайпер.

За даними РНБО, завдяки діям розвідників удалося виявити велике скупчення російсько-терористичних сил поблизу села Пищевик і запобігти форсуванню ними річки Кальміус.

Без Романа лишились дружина, дві доньки.

 

МИХАЙЛО КАЛИХАЛІН(1993-2017) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Веселе, Дніпропетровська область. Після строкової служби через півроку підписав контракт.

 

Сержант, командир бойової машини 25-ї бригади; в зоні проведення боїв з 2014 року.

19 листопада 2017 року загинув поблизу села Кам’янка (Ясинуватський район) під час пожежі у бліндажі, Михайло витягнув з вогню одного побратима і повернувся рятувати інших, але з іще двома бійцями задихнувся від чадного газу й згорів заживо. Тоді ж загинули ще двоє бійців. Без Михайла лишились мама та двоє старших братів.

 

ОЛЕКСАНДР ТИЩЕНКО (1977-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Мигалки, проживав в смт Бородянка на Київщині.

Добровольцем пішов до війська з перших днів російської агресії. Солдат 1-го відділення зенітного артилерійського взводу 1-ї роти охорони зведеного загону «Дика качка» Повітряних сил ЗСУ. Відряджений в зону бойових дій з 40-ї бригади тактичної авіації, номер обслуги.

13 квітня 2015-го під час одного з обстрілів терористами українських позицій (опорний пункт «Зеніт») поблизу Авдіївки уламок снаряду 120-мм міни влучив у ящики з набоями в бліндажі. Від вибуху загинули п’ятеро захисників України, зокрема Олександр Тищенко. Упізнаний за експертизою ДНК. 23 вересня 2015 року похований у Мигалках.

Без Олександра лишилися батьки, дружина, донька.

 

СЕРГІЙ МЕСЕЧА (1983-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Жуки, Полтавська область. Здобув освіту в Кобеляцькому аграрному ліцеї, водій. Службу в армії не проходив. Працював на цукровому заводі у Біликах, згодом — у Полтаві на СТО, Києві. У січні 2009 року став батьком — народився син.

У часі війни мобілізований 16 червня 2015 року як доброволець, проходив навчання у центрі «Десна», отримав військову спеціальність «механік-водій бойової машини піхоти»; солдат, механік-водій БМП, 53-тя ОМБр. Воював біля Авдіївки та Зайцевого.

12 липня 2016 року загинув поблизу Зайцевого внаслідок подвійного влучення міни у бліндаж.

Без батька лишився син.

 

БОГДАН БІГУС (1991-2019) — старший солдат ЗСУ.

Народився у місті Хмельницький.

Брав активну участь у Революції Гідності — в складі 27-ї Вінницької Сотні. Відбув всі події на Майдані від початку до кінця. Коли почалася війна, довго не роздумував і вирушив добровольцем на захист Батьківщини — записався до Національної Гвардії України.

14 березня 2014 року вирушив на полігон у Петрівцях, навчався військовій справі під керівництвом генерала Кульчицького. 6 квітня склав присягу та у складі 2-го взводу 1-го окремого резервного батальйону був відправлений спочатку у район Краматорська, а з 2 травня — до Слов’янська, утримував позицію «Рибхоз» (1-й блокпост). Ротація під Слов’янськом тривала з 10 червня 2014-го і до самого переходу міста під контроль України;. Богдан з побратимами перебував між Красним Лиманом та Ямполем. Згодом підписав контракт в ЗСУ; старший солдат, снайпер 8-го полку.

18 липня 2019 року загинув під час вогневого зіткнення з ДРГ, від чисельних осколкових поранень внаслідок підриву на вибуховому пристрої з «розтяжкою» — зі своїм товаришем повертався з завдання. Богдан зазнав множинних осколкових поранень та загинув; побратим перебував у важкому стані.

Без Богдана лишилися мама, бабуся, дружина та двоє маленьких дітей (молодший син народився у листопаді 2017 року).

 

ВОЛОДИМИР САВУЛЯК (1985-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Пустоварівка на Київщині. Працював в будівельному підприємстві «Київпідземшляхбуд».

Мобілізований 3 травня 2014-го, боєць 11-го батальйону територіальної оборони ЗС України «Київська Русь». Служив на посаді механіка-водія.  Загинув 23 вересня 2014 року під містом Дебальцеве у часі виконання бойового завдання по доставці набоїв.

Без Володимира лишились батьки, дружина та син.

 

ОЛЕКСІЙ МАРЧЕНКО (1981-2015)— солдат ЗСУ.

Народився у с. Кириківка на Сумщині. В часі війни мобілізований на початку весни 2014-го, стрілець, 30-та ОМБр.

31 січня 2015-го під Дебальцевим бійці на БМП потрапили під мінометний обстріл, Олексій Марченко помер від численних важких поранень.

Без Олексія лишились дружина та донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада