Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
11.03.2021

12 березня. Сьогодні в огляді:

  • науковець-природничник і філософ, перший голова Української академії наук, відомий широкому загалу як автор вчення про ноосферу;
  • засновник популярного у міжвоєнному Львові музичного колективу «Ябцьо-джаз»;
  • архітекторка, що спроектувала Національний палац «Україна» і добилася того, щоб він був побудований там, де він є зараз, а не на місці Київського Золотоверхого собору;
  • керівник камерного ансамблю «Київська камерата»;
  • співачка, акторка і волонетрка;
  • герої, полеглі у російсько-українській війні.

Також пом’янемо народжених цього дня захисників України від російської збройної агресії.


Починаємо.

 

ВОЛОДИМИР ВЕРНАДСЬКИЙ (1863-1945) – науковець і філософ. Природознавець, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, вчення про біосферу, ноосферу, космізм.

Один із засновників Української академії наук, її дійсний член (від 1918) та перший голова-президент (1919-1921). Засновник Національної бібліотеки Української держави в Києві (нині — Національна бібліотека України ім. Вернадського).

Дійсний член НТШ. Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямів сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Для його діяльності характерні широта інтересів, постановка кардинальних наукових проблем, наукове передбачення.

Народився в Санкт-Петербурзі в сім’ї економіста Івана Васильовича Вернадського.

Дитячі роки провів в Україні у родичів. Попри те, що в родині розмовляли російською, про українське походження не забували і переймалися долею української культури.

Учений згадував, що коли вони з батьком були за кордоном і в Мілані, в газеті Петра Лаврова «Вперед» прочитали про циркуляр, що забороняв у Росії друкувати українською мовою. У спогадах він писав: «Це справило величезне враження на батька і розмови, з цим пов’язані, сильно на мене тоді подіяли. Батько розказував історію України зовсім не так, як її викладали в гімназії. Він часто згадував, що Петербург побудували на кістках українців (будували Петербург козаки з полків Івана Мазепи). Повернувшись до Петербурга, я постарався ознайомитись із українською літературою. У бібліотеці батька знайшов розрізнені номери «Основи» та інші українські видання. Добував українські книги у букіністів, дещо отримував із-за кордону. Детально розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, Квітку-Основ’яненка, котрих він особисто знав, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова тощо».

З наукових джерел відомо, що молодий Вернадський був небайдужий до історії України. Але під впливом батька віддав перевагу і вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету.

Його наукові праці присвячено дослідженням хімічного складу земної кори, атмосфери, гідросфери, міграції хімічних елементів у земній корі, ролі і значенню радіоактивних елементів в її еволюції. Творець науки біогеохімії, засновник вітчизняної школи геохіміків.

На час першої російської революції Вернадський — вже відомий професор, а також борець за свободу висловлювання думок, демократію. Після жовтневого перевороту Вернадський підписав звернення, в якому були і такі слова: «…зусиллями народу буде покладено кінець пануванню насильників». За наказом влади почалося переслідування тих, хто підписав звернення. Вернадський переїхав до Полтави.

У 1917—1921 роках Вернадський працював в Україні, організатор і перший голова-президент Української Академії наук, почесний академік ряду зарубіжних академій.

У квітні 1918 року прийшов до влади гетьман Скоропадський, проголосили Українську державу. Вернадського запросили до Києва. Тут він очолив Комісію з організації Академії наук і Української національної бібліотеки, а також комісію з питань вищої школи.

Комісія подбала про Ботанічний сад Києва, про створення Геодезичного інституту, розробила Статут академії. У жовтні Вернадського обрали першим президентом Української Академії наук (УАН). Фізико-математичне відділення академії прийняло тематику Вернадського — почалося створення біогеохімічної лабораторії.

З приходом більшовиків становище УАН погіршилося. Вернадський захворів на висипний тиф і всю зиму 1919—1920 років лікувався. Подальший життєвий шлях Вернадського склався так: 1920 рік — його обирали ректором Таврійського університету, 1921 рік — повернувся до Петрограду, його призначили директором Радієвого інституту, 1922—1926 роки — відрядження до Франції на запрошення Сорбонни для читання лекцій з геохімії.

З поверненням до Ленінграду видав монографії «Біо-сфера», «Нариси з геохімії», організував відділ живої речовини в АН СРСР, Комісію з вивчення важкої води і головував у ній. У 1935 р. переїхав до Москви, взяв участь в організації ряду наукових комісій, працював над проблемою «життя в космосі». У роки війни його евакуювали у Борове Кокчетавської області. У 1944 році видав останню свою працю «Декілька слів про ноосферу». Як автор цього вчення він здебільшого і відомий загалу, хоча воно досить умоглядне і скоріше є вільним розмірковуванням, ніж науковою працею.

Ставлення Вернадського до «українського питання» було суперечливим. З одного боку, він визнавав необхідність розвитку української мови, культури, освіти, вимагав визнання наявності окремого українського народу, що йшло врозріз із позицією владної верхівки Російської імперії. З іншого боку, Вернадський не сприймав ідей відокремлення України від Росії, заперечував проти швидкої українізації, запровадженої Центральною Радою, спочатку розглядав Українську академію наук як регіональне відділення Петербурзької АН (хоча потім перейшов на позицію незалежності УАН). Докладніше про це: https://was.media/microformats/mogila-bez-tila-v-rimi/

 

ЛЕОНІД БЛОНСЬКИЙ (1908-1966) — композитор і виконавець, засновник Джаз-капели «Ябцьо-джаз» – одного із найпопулярніших музичних колективів Галичини 1930-х років.

Народився в Києві у сім’ї військового. У 1919 році переїхав разом із батьком — полковником Дієвої Армії УНР, матір’ю та братами до Польщі. Навчався у Львові,  спочатку в учительській семінарії, а згодом — у Вищому музичному інституті імені М. Лисенка.

Заробляв на проживання і навчання грою на скрипці. Згодом заснував гурт, до якого увійшли Богдан Весоловський, Анатоль Кос та Степан Гумінілович. Це був один із перших українських гуртів, які виконували розважальну музику. Досить скоро вони стали одним із найпопулярніших музичних колективів, який львів’яни лагідно називали Капелою Яблонського, а самого Леоніда — Ябцьом, або Ябцьо-джазом.

У 1942 році із дружиною та донькою переїжджає до Чехії, 1948 року  вони емігрують до Аргентини. У Буенос-Айресі Яблонський організовує оркестр легкої музики, який мав постійні виступи в одному із найпрестижніших ресторанів столиці Арґентини. Згодом переїхав до Торонто в Канаді. Там проживала його мати Євпраксія й брат. Спочатку працював у готелі, а згодом організував музичний колектив. В Канаді налагодив контакти з колишніми учасниками Ябцьо-джазу Богданом Весоловським, котрий проживав у Монреалі та Степан Гумінілович, який оселився в Ошаві. Завдяки спонсорству власників книгарні «Арка-Квін» вони розпочали випуск серії платівок, яких було випущено понад сто.

Його колектив став дуже популярним серед українців Канади та США.

 

А зараз, найцікавіша, як на мою думку, фігурантка цього огляду:

 

ЄВГЕНІЯ МАРИНЧЕНКО (1916-1999)  — архітекторка. Лауреат Шевченківської премії 1971 року за створення проекту Палацу культури «Україна» в Києві

Народилася в сім’ї архітекторів. Дід з боку матері — Євгеній Толстой – інженер-архітектор, обіймав посаду завідувача Київським імператорським палацом (Маріїнський палац). Мав трьох доньок. Одна з них побралася з архітектором-художником Олександром Маринченком. Свою першу доньку творче сімейство назвало на честь діда — Євгенією.

Молоде подружжя закінчило Київське художнє училище (архітектурне відділення). Батько, Олександр Іванович, продовжив навчання в Київському художньому інституті, став знаним у Києві архітектором, викладачем, автором книг з архітектури, захистив вчену ступінь кандидата наук архітектури.

У школі Євгенія захопилася малюванням – і все життя любила малювати, особливо аквареллю.

Після закінчення архітектурного факультету будівельного технікуму працює на будівництві, зарекомендовує себе як здібний керівник. Протягом 1935–1941 років навчається в Київському інженерно-будівельному інституті у відомих архітекторів Олександра Вербицького та Петра Юрченка.

З 1943 року працює в Києві на відновленні та реконструкції зруйнованих війною будівель: Київського університету, Маріїнського палацу, будівлі колишнього банку на Хрещатику, актової зали КПІ.

З 1945 року — у проектному інституті «Діпроцивільпромбуд».

Перше помітне і значуще втілення творчості Євгенії Олександрівни — проект комплексу водолікувального санаторію в Пущі-Водиці.

Одночасно з роботою над комплексом санаторію, створила Маринченко створила понад 70 проектів: житлові будинки, квартали і массиви, клуби, ідальні, кінотеатри. Понад 30 проектів було реалізовано.

Головною справою творчого життя Маринченко став проект Кіноконцертного залу (Національний палац «Україна»), за який вона отимала Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971).

До слова, у тогочасних публікаціях майбутній палац «Україна» згадували як про «кіноконцертний зал», а то й просто про «широкоекранний кінотеатр». Подейкують, що це було пов’язано з негативною реакцією Москви на будівництво нової київської споруди, яка могла б затьмарити нещодавно зведений Палац з’їздів у Кремлі.

Проект передбачав використання найновішого для тих часів обладнання – електроосвітлювального, світлотехнічного, акустичного, радіотехнічного тощо, керування яким зосереджено у спеціальному апаратному комплексі. Сцена, на котрій одночасно можуть розміститися 1500 осіб, одержала здатність трансформуватися відповідно до заходу, що проводиться. Між різними поверхами фойє влаштовано ескалатори. Інтер’єрам Палацу «Україна» надали розмаїтості та справжньої святковості. Для їхнього оздоблення було використано кольоровий газганський та білий уральський мармур, омелянівський і токівський червоні граніти, закарпатські блакитні та сіро-зелені туфи, казахстанський камінь-черепашник, натуральну деревину – горіх, клен, ясен. Оригінальні світильники з литого скла мали відтінок льоду, що тане.

Надзвичайно своєрідним став зовнішній вигляд палацу, у якому поєднано конструктивні та декоративні особливості. Головним мотивом оформлення динамічного угнутого фасаду є ребра-струни, обличковані анодованим алюмінієм, що ніби перетворюють будівлю на величезний музичний інструмент. Виразної пластичності й асиметрії додають касова зала, прибудована праворуч, і сходи на навіс-терасу, розташовані ліворуч. В оздобленні екстер’єру використано білий мармур, світло-сірий та брунатно-червоний граніт, білий вапняк. Особливої людяності будівлі надавали величезні прозорі вікна, котрі відкривали назовні те, що відбувалось у фойє.

Головним внутрішнім об’ємом палацу є зал для глядачів (найбільший концертний зал України), створений у вигляді амфітеатру з одним ярусом балкону. Зал водночас і урочистий, і затишний. Незважаючи на розміри – довжина 54 м, ширина 48 м, висота 18 м – він не здається дуже великим, бо у форми плафона, стін, порталу, балкону, лоджій і інших деталей введено елементи меншого масштабу, які співвідносяться з ростом людини.

Упродовж 1996-1998 років було здійснено капітальну, вельми витратну реконструкцію палацу. Загальна об’ємно-просторова композиція будівлі залишилася такою, як і раніше, а зовнішній та внутрішній вигляд споруди зазнали певних змін. Усередині, зокрема, оновлено технічне устаткування, приміщення зроблено більш пишними й ефектними (насамперед, залу для урочистих банкетів). Додано нові гобелени та велике керамічне рельєфне панно «Золотоверхий Київ» (скульптори В.Прядка, О.Олійник). Для вікон чільного фасаду було використано темне тоноване скло, через що, на жаль, палац набув не властивого йому раніше холодного, відчуженого вигляду.

У фондах Національного заповідника “Софія Київська” зберігається архів Маринченко, зокрема і цікавий документ-спогад, який свідчить про її активну громадянську позицію.

Але, щоб краще зрозуміти його, спочатку треба повернутися в 1930-і роки, коли Євгенія навчалася в будівельному інституті. Одним з педагогів архітектурного факультету був Іполіит Моргилевський. Він також здійснював музейну і наукову роботу. Своїми енциклопедичними знаннями, любов’ю до мистецтва він викликав велику повагу у майбутніх зодчих.

В 1934 році, коли совєти замірилися спорудити на місці Михайлівського Золотоверхого собору урядову площу, Моргилевський спішно приступив до точної фіксації споруди, тяжко переживаючи намір знищити видатну пам’ятку.

За допомогою своїх учнів він детально дослідив та обміряв собор, завдяки чому в 1998-1999 рр. можна було точно його відтворити. В подальшому Моргилевський з учнями зробили численні обміри пам’яток архітектури у Києві, Чернігові та Каневі, що також мають важливе значення для дослідження української архітектури. Звичайно, всі учні Моргилевськго мріяли, що рано чи пізно Михайлівський Золотоверхий собор буде відбудовано.

Зважаючи на ці обставини, можна глибше зрозуміти спогади Євгеній Маринченко:

“Це було в кінці 1964 р. Ми тільки закінчили початкову стадію проекту Кіно-Концертної Зали (так тоді називався палац „Україна”) по вулиці Червоноармійській на місці Володимирського базару. Але торговці не здавалися, базар просто неможливо було виселити, хоча і була прийнята постанова Міськради. І тоді секретарю Обкому КП України Дрозденку прийшла „ідея” побудувати ККЗ на території колишнього Михайлівського Золотоверхого монастиря, що пустувала після варварського знесення в 30-х роках. Так як Кіно-Концертна Зала (як і будівля Обкому), що знаходилася поряд) мала по головному фасаду ввігнуту форму, будівництво її півколом завершило б урядову площу

Директор проектного інституту, виконуючи волю партійного начальства, наказав мені, як автору проекту ККЗ, терміново розробити варіант згідно бажання секретаря Обкому.

Звичайно, що я, як корінна киянка, яка любить Київ і пам’ятає красу і гармонію Михайлівського Золотоверхого та мріючи всі роки про його відбудову, не могла допустити забудову цього святого місця. Адже це назавжди перекреслило б можливість відбудови храму. Такого варварства я не повинна була допустити. Переконувати начальство було даремно. Тому я розробила такий варіант проекту, який ясно показував неможливість розмістити ККЗ і весь комплекс споруд на території Михайлівського монастиря.

Напередодні нового 1965 року було скликано нараду у першого секретаря КП України Петра Шелеста, на якій розглядалося питання про будівництво ККЗ.

Доповідаючи про варіант проекту, який від мене вимагали, я категорично заявила протест і показала на ескізних кресленнях, що на території Михайлівського монастиря неможливо розмістити увесь комплекс споруд ККЗ. Праве крило будівлі перекриє вулицю Героїв революції (Трьохсвятительську), її прийдеться закрити. І взагалі архітектурна композиція споруди ККЗ неприйнятна для цього місця, бо на пагорбах не будують невисокі і подовжені споруди – це наче придавлює пагорб. Споруди на підвищеній місцевості, навпаки, потрібно підняти, щоб підкреслити високу точку рельєфу. Перед усіма категорично заявляю: „На цьому святому місці повинно стояти те, що стояло віками – Михайлівський Золотоверхий !!! Це святе місце забудовувати зараз не можна, інакше ми втратимо назавжди можливість в майбутньому відновити цей найцінніший пам’ятник історії, культури і архітектури міста Києва. Це буде другим злочином щодо Михайлівського Золотоверхого (після варварського зруйнування в 30-х роках) і я не хочу бути учасником цього злочину. Поставити ККЗ на місці Михайлівського монастиря я не можу допустити, це здійсниться тільки „через мій труп” !!!

Тут Шелест замахав на мене руками і сказав: „Ну, що Ви, нам не потрібен ваш труп, нам потрібно, щоб Ви побудували задуманий Вами Кіно-Концертний Зал.” Повернувшись до головного архітектора міста Бориса Івановича Приймака, запитав: „А що скаже головний міський архітектор?” І слід віддати належне справедливості Бориса Івановича, що він (хоча і якось зіщулившись) все ж підтримав мене»

 

ВАЛЕРІЙ МАТЮХІН (1949) — диригент, піаніст. Директор і художній керівник Національного ансамблю солістів “Київська камерата”.

Родом з Харкова. У 1973 р. закінчив Київську консерваторію, згодом працював у Київському камерному оркестрі на посаді піаніста-клавесиніста. 1980—1991 — соліст Київської філармонії.

1977 року при Спілці композиторів України на умоах антрепризи створив Ансамбль камерної музики, що з 1989 р. став іменуватися Ансамблем солістів «Київська камерата». У 2000 р. колективу було присвоєно статус «Національного».

Спочатку ансамбль спеціалізувався на виконанні сучасної української музики, пізніше його творчість охопила твори різних епох і різних жанрів. У різні роки колектив очолювали Євген Станкович, Мирослав Скорик та Іван Карабиць.

За роки свого існування ансамбль здійснив велику кількість прем’єрних виконань творів українських композиторів-сучасників: Валентина Сильвестрова, Володимира Зубицького, Івана Карабиця, Євгена Станковича, Мирослава Скорика,  Юрія Іщенка, Ігоря Щербакова, Ганни Гаврилець.

 

АЛЛА МАРТИНЮК (1984) — співачка, акторка та волонтер.

Народилася у Києві, навчалась у школі з поглибленим вивченням іспанської мови, закінчила її із золотою медаллю. Вищу освіту здобувала в театральному університеті ім. Карпенко-Карого на курсі Євгенії Гулякіної, куди вступила таємно від батьків.

Ще будучи студенткою відвідувала різні кастинги. В 2002 році стала солісткою російського дівочого гурту «Сливки» та переїхала до Москви, у 2003 році була вимушена покинути гурт.

Знімалась у понад 70 серіалах, серед них — «Мажор», «Брат за брата» та інші.

Брала активну участь у Революції Гідності, в часи війни – волонтер.

Докладніше про те, як формувалася громадянська свідомість співачки, чим їй доводилося займатися на Євромайдані, чому стала волонтеркою, що їй пишуть колишні приятелі з РФ і що вона відчувала, коли потрапила під обстріл:

Алла Мартинюк: «Я не люблю війну, але її важко позбавитись. Вона входить в кров і діє як наркотик»

https://www.radiosvoboda.org/a/29785750.html

 

Пом’янемо наших захисників, які загинули на російсько-українській війні.

 

ДМИТРО ДЕДЕ (1984-2017) — старший прапорщик Державної прикордонної служби України.

Народився в селі Єлизаветівка (Одеська область). Мешкав з родиною у селі Підгірне Тарутинського району.

Старший прапорщик, дільничний інспектор ДПСУ 1-ї категорії відділу прикордонної служби «Станично-Луганське» Луганського прикордонного загону. В зоні бойових дій з осені 2016 року.

28 вересня 2017 року загинув під час несення служби у наряді на ділянці відділу — неподалік залізничної станції «Іллєнко» (Станично-Луганський район), за 800 метрів від кордону з РФ, внаслідок підриву на фугасі з «розтяжкою».

Без Дмитра лишились дружина та двоє дітей.

 

ВІТАЛІЙ КАРАКУЛА (1986-2015) — солдат ЗСУ, 44-та окрема артилерійська бригада. Учасник боїв за Дебальцеве.

Народився в Держані (Хмельницька область).

2004 року призваний на військову службу. Після закінчення «учебки» у Кривому Розі направлений для проходження служби в Кременчуг. Служив Віталій в патрульно постовій службі.

У 2008 році Віталій закінчив Хмельницький інститут соціальних технологій вищого навчального закладу Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», здобув кваліфікацію юриста. Жив і працював у Деражні.

6 Вересня 2014 року призваний по мобілізації. Брав участь у бойових діях в АТО.

16 січня 2015 року загинув під час обстрілу окупаційними силами поблизу села Одрадівки Артемівського району — снаряд потрапив в бліндаж. Тоді ж загинуло ще троє військовиків.

Лишилися батьки і син Владислав.

 

ЄВГЕН ТРОФІМОВ (1993-2014) – молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Первомаївка, Херсонська область.  Професійно займався тайським боксом, багаторазовий чемпіон України, має звання майстра спорту. В 17 років завоював титул чемпіона Європи з тайського боксу серед юнаків.

В 2013 році пішов служити за контрактом. В АТО служив в розвідроді, 79-а окрема аеромобільна бригада.

Загинув 28 липня 2014 року, коли виводив з оточення чергову групу військових, знаходився на першому БТРі. Бойовики з лісосмуги обстріляли колону, в бою Євген загинув від осколкового поранення в шию.

Більш за все Євген хотів побачити сина, бо в цей час його дружина була при надії. Вона народила через день після загибелі чоловіка, 30 липня.

 

ДМИТРО КУРИЛЕНКО (1992 – 2014) — десантник, солдат ЗСУ.

Народився у райцентрі Ріпки на Чернігівщині. Був єдиною дитиною у матері. Вона працювала листоношею, виростила сина сама.

Ще в школі Дмитро хотів стати військовим. 2011 року закінчив Замглайське аграрне ПТУ за спеціальністю «тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва», а 2013 — Ніжинський агротехнічний інститут за спеціальністю «технік-електрик».

Строкову службу проходив в десантних військах у 2012—2013 роках, 95-а окрема аеромобільна бригада. 13 лютого 2014 року вступив на військову службу за контрактом у цій же бригаді, водій-електрик відділення інженерної техніки інженерно-позиційного взводу інженерно-саперної роти.

Із появою на Донбасі російських озброєних груп підрозділи 95-ї бригади були перекинуті на Донеччину, й розташувались у базовому таборі в селі Кутузовка Добропільського району.

28 квітня 2014 року під час щоденного огляду інженерних загороджень по периметру території, солдат Дмитро Куриленко і молодший сержант Максим Римбалюк підірвались на міні. Максим дістав поранення ніг, а Дмитра осколками поранило в шию та голову. Після надання першої допомоги на місці їх відправили гелікоптером до військово-медичного клінічного центру у Харків. Дорогою від отриманих осколкових поранень Дмитро помер.

Лишилися мама та наречена.

 

ДЕНИС ГОЛУБЄВ (1983 – 2015) — прапорщик ЗСУ.

Народився у місті Вільногірськ на Дніпропетровщині. Закінчив Севастопольський військово-морський коледж, мічман. Від 2004 року працював на підприємстві «Кримський Титан», Вільногірська філія, слюсар з контрольно-вимірювальних приладів та автоматики.

З серпня 2014-го — в лавах ЗСУ, командир відділення зв’язку, 17-та окрема танкова бригада.

7 лютого 2015-го загинув під час мінометного обстрілу взводного опорного пункту поблизу Станиці Луганської.

Без чоловіка залишилась вагітна на той час дружина.

 

МИКОЛА ПРОХОРОВ (1990-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Любимівка, Запорізька область.

Служив на посаді стрільця у 93-й ОМБр.

Загинув 29 серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла так званим “зеленим коридором” на дорозі поміж с. Многопілля – с. Червоносільське – с. Осикове, який російські окупанти перетворили на коридор смерті для захисників України.

3 вересня 2014 р. тіло М.О. Прохорова разом з тілами 96 інших загиблих у т.зв. Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014 р. тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпропетровська, як невпізнаний герой. Пізніше був упізнаний за тестами ДНК.

Залишилися мама, дружина та донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада