Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
11.10.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

11 жовтня. Сьогодні згадуємо таких непересічних особистостей:

  • гетьман Війська Запорізького у вигнанні, який вважається автором одного з перших у Європі конституційних документів;
  • письменник і політик, у доробку якого поряд з відверто сервільними опусами є і варті уваги твори;
  • громадський діяч, спортсмені блогер, асновник організації «Доступно.UA», яка поширює ідею доступності міського простору та повноцінне включення людей з інвалідністю у життя суспільства.
  • співачка, фронтвумен українського гурту «The Hardkiss».

 

Також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з зі збройною експансією «русского міра».


А почнемо з діяча, який боровся з тою експансією ще століття тому:

 

ПИЛИП ОРЛИК (1672-1742) — Генеральний писар (1702-1709), гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710-1742), поет, публіцист. Один із упорядників «Договорів і постанов» — конституційного акту, який іноді називають «першою Конституцією України»

Представник білоруського шляхетського роду Орликів (чеського походження), що писалися литвинами (білорусами). Народився у Косуті (нині – Білорусь). Навчався у Вільнюсі в Єзуїтському колегіумі, згодом – у Могилянській академії в Києві, де вивчав проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, італійською та іншими мовами.

Одруження в Полтаві з донькою козацького полковника Анною Герцик відкрило Орлику путь до правлячої еліти. З 1707 року був генеральним писарем війська Запорозького, довіреною особою гетьмана Івана Мазепи. У 1708 році взяв участь у виступі Мазепи проти Петра I.

27 червня 1709 року (після Полтавської битви) емігрував до Османської імперії. За Іваном Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тисячі запорожців. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Вони і обрали 5 квітня 1710 року Пилипа Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також османського султана і шведського короля.

Крім Орлика кандидатами на гетьманську булаву були Андрій Войнаровський (близький родич Мазепи) та Дмитро Горленко (прилуцький полковник). Але цих кандидатів на козацькій раді майже ніхто не підтримав. Сам Карл ХІІ спочатку прихильніше ставився до родича Мазепи Андрія Войнаровського, але потім підтримав Пилипа Орлика.

Основними пріоритетами зовнішньої політики Пилип Орлик уважав: необхідність шведської протекції з гарантією незалежності й територіальної цілісності України, встановлення міцного миру та військового союзу з Кримським ханством.

Законодавчу владу мав представляти парламент — Генеральна Рада, що складалася б з генеральної старшини, полковників, генеральних радників (делегатів від козацьких полків), полкової старшини, сотників та представників від Запорозької Січі. Передбачалося, що Генеральна Рада збиратиметься тричі на рік — у січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) та жовтні (на Покрову). Між сесіями парламенту його повноваження виконував гетьман разом з Радою генеральної старшини. Вони уособлювали найвищу виконавчу владу. Щодо місцевої адміністрації, то вона була представлена виборними цивільними полковниками та полковою старшиною, сотниками, сотенною старшиною.

Орлик оперував двома категоріями держави: «панство» і «народ». «Панство» — це суверенна держава на чолі з монархом. «Народ» — населення певного політично окресленого територіального суб’єкта під владою монарха. Відповідно прогнозувалися правові стосунки двох типів: перший — «підданство», що виникає при завоюванні. Другий — «протекція», що виникає при добровільному входженні народу під владу монарха. Стосовно цього, Орлик уводить поняття «вільний народ» — населення певної території, що має права на самоврядування, договірні відносини з монархом та самовизначення у сенсі зміни монарха при невиконанні ним зобов’язань. При цьому суттєво обмежується політична роль монарха — його фактично виведено з політичної системи, він є лише гарантом її незмінності, а не чинником її регулювання.

Перша українська Конституція

Намагаючись завоювати собі підтримку, в 1710 році Пилип Орлик склав (згідно інших джерел схвалив) «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорозького» («лат. Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis»), уклав зі старшиною та запорожцями угоду — документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика — так звана «Бендерська конституція», яку інколи вважають першою українською Конституцією, а також однією із перших конституцій у Європі. Нею він зобов’язався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Московії у випадку, якщо він здобуде владу в Україні.

Створення цих документів вважається значною заслугою Пилипа Орлика в історії України.

На еміграції Орлик залишався активним політичним і військовим діячем.

Французький посол у Константинополі Дезайєр, котрий мав зустріч з Орликом невдовзі після обрання, доповідав міністрові закордонних справ Торсі: «Новий запорозький гетьман – людина з розумом і освітою. Він гарно тримається, зовсім молодий (38 років). Гетьман казав мені, що впевнений у визволенні України з-під москалів. Він прохав протекції для своєї нації й його християнської величності, кажучи, що в інтересах Франції, аби Порта розпочала війну з москалями».

У боротьбі проти Росії Орлик уклав союз з Османською імперією і Кримським ханством.

1711 року Орлик розпочав спільний похід запорожців, буджацьких татар, шведів і поляків (під командуванням Юзефа Потоцького) проти московитів в Україні. Шведський король брав на себе зобов’язання вести війну доти, поки Україна не буде визволена від московського панування, а османи і татари обіцяли свою допомогу у цій боротьбі.

Вирушивши у військовий похід з Бендер, Орлик розсилав листи-універсали, в яких закликав до повстання народу проти влади московського царя. Населення підтримало Орлика і один за одним міста Правобережжя переходили під владу гетьмана. На початку лютого 1711 р. козацькі війська вже розташовувалися біля Немирова. Пилип Орлик також надіслав листа із закликом до боротьби гетьману Лівобережжя Івану Скоропадському, що дуже налякало московський уряд і Петра І.

Проти полків Пилипа Орлика виступило військо під командуванням генерального осавула Григорія Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою. Гетьмана підтримав повсталий український народ.

У березні 1711 року об’єднані війська під командуванням Пилипа Орлика підійшли до добре укріпленої Білої Церкви, де перебував московський гарнізон. Розпочалася облога міста, але жоден із штурмів не був успішним, бо гарнізон мав достатню кількість боєприпасів і сильну артилерію.

Через брак провіанту та підхід нових московських загонів, татарські війська зрадили гетьмана, та почали тікати на південь, беручи дорогою великий ясир. Правобережні козаки, що раніше приєдналися до Орлика, довідавшись про звірства татар, кинулись рятувати свої родини. Таким чином з 16-ти тисяч українського війська в Пилипа Орлика залишилося лише 3 тисячі, з якими гетьман вимушений був відступити до Бендер.

Через військову невдачу та зраду татарських союзників Орлик втратив підтримку українського населення.

Помер гетьман в Парижі, в маєтку старшого сина – генерала Григорюса Орлі (Григорія Орлика) у віці 70 років.

Як зазначив відомий історик Дмитро Дорошенко, «Орлик старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, Російською імперією, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі».

 

Від давніх часів переходимо до сучасності. Наступний фігурант огляду – фігура, насправді, вкрай суперечлива. Зараз цей письменник має усталений імідж патріота. Втім, іще у 80-х роках він завзято обслуговував совєтску ідеологію і таврував «бандерівських бандитів». Згодом, вже в незалежній Україні він витрачав свій талант для глорифікації лідерки політсили, до якої належав. Чому все ж варто згадати цього  іменинника? Тому що в його доробку і варта уваги складова – що поробиш, письменницьке обдарування і громадянські чесноти не завжди йдуть «одним пакетом».

 

ВОЛОДИМИР ЯВОРІВСЬКИЙ (1942) — письменник, громадсько-політичний діяч.

Народився 1942 року в с. Теклівка, яке на той час входило до складу Трансністрії — провінції Королівства Румунія, створеної на окупованих українських землях.

1964 року закінчив Одеський державний університет імені Іллі Мечникова за спеціальністю «Українська мова та література».

Працював: редактором одеського радіо, кореспондентом редакції газети «Запорізька правда», «Прапор юності», «Літературна Україна», редактором запорізького радіо, кіносценаристом львівського телебачення, літконсультантом, референтом Спілки письменників УРСР, завідувачем відділу прози, заступником головного редактора журналу «Вітчизна».

Голова Національної спілки письменників України з жовтня 2001 по листопад 2011 року.

Політики Яворівський не лише не цурався, а й охоче брав у ній участь. Член КПРС із 1981 по 1990 роки. У 1989–1991 роках — народний депутат СРСР[3], член Міжрегіональної депутатської групи, що була опозиційною до тодішньої влади, у яку входили такі відомі постаті, як Борис Єльцин, Андрій Сахаров, Василь Биков, Віталій Коротич, Анатолій Собчак.

Яворівський був народним депутатом України багатьох скликань (з 1990 по 1998 роки та з 2002 по 2019 рік).

Один із засновників Народного Руху України, очолював Оргкомітет Руху, з 1989 року — голова Київської координаційної ради Руху.

Член Демократичної партії України у 1990–1999 роках, її голова — з грудня 1992 року по березень 1999 рік. Був головою політради та членом правління партії «Реформи і порядок» з травня 1999 до 2005 року.

У ВРУ 4-го скликання своє депутатство почав у фракції «Наша Україна», а закінчив у фракції «Блок Юлії Тимошенко». Відтоді знаходиться в орбіті Тимошенко. Саме їй він присвятив апологетичний роман «Лягти! Суд іде…».

І це не перший в біографії  Яворівського сервільний твір. 1981 року він написав повість «Вічні Кортеліси», присвячену трагічній історії українського села Кортеліси, де нацисти спалили близько тисячі людей.

Авторка газети «Україна молода» Ярослава Музиченко стверджує, що писалася ця повість на замовлення ЦК компартії УРСР.

В ній цілий розділ присвячено «антисовєтчикам»: «Вся тутешня сволота, гидь людська — поліцайня, повіялася в банди бандерівські» – пише Яворівський. У 1983–му повість видано російською в Москві, а в 1984 році Яворівський отримав за неї Державну премію УРСР ім. Шевченка….

Чому саме на початку 1980–х проявилася така увага «партії» до Кортелісів? Чи не тому, що ідеолог ЦК компартії УРСР Леонід Кравчук ламав голову, як зарадити з «ворожими голосами», що вперто нагадують про 50–ліття Голодомору. Може, тому в повісті Яворівського — особливий наголос на «анонімках» з–за кордону. І на те, що за кордон повтікали самі лише колишні поліцаї.

Оживилася тема Кортелісів у 2005 та в 2007 (коли відзначали 100–літній ювілей Романа Шухевича) у виданнях компартії й Партії регіонів, де підмінювали поняття «колаборант» і «націоналіст». А в рішенні Харківської обласної ради від 5 липня 2007 року, присвяченому ставленню до УПА, сказано: «Бандерівці знищили українське село Кортеліси».

Володимир Яворівський у своїх інтерв’ю називає «Вічні Кортеліси» своїм найкращим творінням і пишавєть Шевченківською премію. Він не тривожився, що своїми «творчими фантазіями» дав привід не лише звинувачувати борців із нацизмом і комунізмом у колаборації з окупантами, а й затемнювати пам’ять про понад тисячу загиблих у Кортелісах.

Втім, є у Яворівського і достойні твори. Зокрема, це роман “Марія з полином наприкінці століття”, в якому трагедія чорнобильської катастрофи розкривається через долю родини Мировичів, батьківська оселя якої знаходилась у селі Городища, розташованого всього за двадцять кілометрів від атомної станції. Це було вже друге повернення до атомної теми, тільки з протилежним знаком. 1977 року Яворівський написав трилогію «Ланцюгова реакція», де оспівував творців «мирного атому».

В доробку письменника також є історичні романи “У мене вечеряв Ісус” (про київську княгиню Ольгу) та “Іван окаянний” (про Івана Мазепу).

 

РУСЛАН ПОНОМАРЬОВ (1983) — чемпіон світу з шахів 2002 року за версією ФІДЕ.

Народився у Горлівці на Донеччині. Шаховій майстерності навчався в Краматорській шаховій школі, яка виховала чимало відомих гросмейстерів. Руслан дуже рано проявив свій талант – вже у 13 років мав рейтинг 2550!

У складі збірної України дворазовий переможець шахових олімпіад 2004 та 2010 рр., переможець командного чемпіонату світу 2001 року.

Чемпіонат світу з шахів 2002 року був особливим в історії українських шахів – за корону змагалися два українця: Василь Іванчук і Руслан Пономарьов. І перемогу виборов Руслан.

Найвищий рейтинг він мав у 2011 році— 2768.

Зараз Пономарьов проживає у Більбао, одружений з іспанкою, має сина. Виступає у складі української шахової збірної. Його рейтинг станом на квітень 2020 року — 2631 (140-ве місце у світі, 10-те в Україні).

 

ДМИТРО ЩЕБЕТЮК (1989) — громадський діяч, засновник організації «Доступно.UA», автор проєкту Рейтингу доступності міст України «Тостер», спортсмен, блогер.

Народився в Кам’янці-Подільському на Хмельниччині. Закінчив магістратуру Національного авіаційного університету за спеціальністю «автоматика та автоматизація на транспорті». Під час навчання займався науковою діяльністю. Ще в школі почав захоплюватися музикою. В університетські роки грав у гурті Chaos Limit.

У 2011 році внаслідок падіння отримав травму спинного мозку та хребта. Відтоді пересувається на візку. У грудні 2015 року заснував ініціативу Доступно.UA, що згодом перетворилася на громадську організацію, яка поширює ідею доступності міського простору та повноцінне включення людей з інвалідністю у життя суспільства.

На початку свого існування Доступно.UA займалася перевірками локацій на доступність для маломобільних груп населення. Згодом перевірки окремих локацій увінчалися створенням мапи доступності, куди на цей момент входять 19 українських міст. Організація почала розвивати власний сайт і відеоблог, де Дмитро виступав у якості ведучого, автора ідей та режисера.

Одним з прикладів діяльності Дмитра є відстоювання потреби поліпшити ситуацію з доступністю та право відвідувати спортзали мережі Sport Life. При першому відвідуванні Дмитром спортзали Sport Life працівники відмовились пустити його всередину, незважаючи на наявність мережевого абонементу. Пізніше адміністраторка заявила, що вони «не працюють з такими людьми». Унаслідок подальшого спілкування мережа пішла на поступки, облаштувала вхід і роздягальню, відтоді Дмитро продовжує безперешкодно відвідувати спортзали мережі.

У 2016 Дмитро був ведучим спецпроєкту «Паралімпіада-2016. Студія[4]» на телеканалі UA: Перший. У 2017 році долучився до другого сезону[5] сатиричної програми #@)₴?$0 з Майклом Щуром ведучим рубрики «Інклюзія». У наступних сезонах з’являвся в якості гостьового ведучого програми.

У 2017 році Дмитро вирушив автостопом на візку Україною. Він відвідав 17 міст і вже під час подорожі розширив географію на сусідню Білорусь. За два роки Дмитро знов поїхав автостопом у ДоступноЄвротур. Формат поїздки зазнав певних змін: Дмитро подорожував не сам, а з товаришем, строком на один місяць, без визначеного маршруту — наступне місто їхньої подорожі Європою обирали підписники сторінки Доступно.UA, бюджет поїздки на двох складав 100 євро. Впродовж подорожі хлопці відвідали більше 30 міст у 10 країнах. Мета обох автостопів — показати, що кожна людина може подорожувати, незважаючи на рівень її мобільності чи бюджет.

Дмитро Щебетюк Займався лижним спортом і веслуванням на байдарках. Наприкінці 2012 року почав займатися плаванням. Наступного року вперше взяв у змаганнях з плавання. У 2015 році підтвердив звання майстра спорту з плавання. Того ж року піднявся на сьомий рядок світового рейтингу з плавання в своїй групі, а в 2018 році — на шостий. На початку 2019 року заявив про відмову від участі в підготовці до Паралімпійських ігор у Токіо, щоб повністю зосередитися на громадській діяльності та Доступно.UA.

Варто почитати інтерв’ю з Дмитром:

https://bituk.media/syuzhet/u-vislovi-ljudina-z-invalidnistju-golovne-ljudina-dmitro-shhebetjuk-pro-motivaciju-ta-dostupnist-ukrainskih-mist/

https://vezha.ua/dumayu-vinnytsya-posyade-pershe-mistse-dmytro-shhebetyuk-z-komandoyu-dostupno-ua-prybuly-do-vinnytsi-aby-pereviryty-yiyi-na-dostupnist/

Сторінка у ФБ: Дмитро Щебетюк

 

ЮЛІЯ САНІНА (1990) –  співачка, фронтвумен українського гурту «The Hardkiss».

Справжнє ім’я Юлія Головань. Народилась у Києві у сім’ї музикантів. У трирічному віці вперше заспівала на сцені в супроводі ансамблю, яким керував її батько. Згодом співала різну музику в дитячих шоу-групах, сольних виступах та у складі джазового біг-бенду.

2005 року Юлія закінчила дитячу музичну школу джазового та естрадного мистецтва. Згодом вступила до інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, за фахом фольклорист.

У 2006—2008 роках Юлія була солісткою гурту «Sister Siren». Також Юлія працювала як студійна бек-вокалістка.

Працюючи журналісткою, на одному з інтерв’ю, вона познайомилася з музичним продюсером Валерієм Бебко. 2011 року Юлія Саніна та Валерій Бебко створили російськомовний поп-дует Val & Sanina. Було записано пробне відео та пару пісень.

Незабаром вони змінили імідж та назву гурту, додали «важкості» у звучання, почали співати англійською — так народився гурт «The Hardkiss». Валерій та Юлія самостійно писали музику та тексти. Тієї ж осені гурт випустив декілька пісень і записав дебютний відеокліп на пісню «Babylon». Також у кінці жовтня 2011 року The Hardkiss виступили на розігріві британського гурту Hurts.

Вже в лютому 2012 року «The Hardkiss» підписав контракт з лейблом Sony BMG. Колектив швидко здобув популярність та низку нагород в Україні та за кордоном.

Згодом в англомовний репертуар гурту поповнився україномовними піснями.

Послухати можна тут:

https://www.youtube.com/watch?v=eIx_W9BDKpA

https://www.youtube.com/watch?v=bBgdXGQAHQM

https://www.youtube.com/watch?v=xgr9AEyySbo

https://www.youtube.com/watch?v=ivroIGMAVig

https://www.youtube.com/watch?v=2fLtqC2BqFo

 

Пом’янемо  захисників України, які загинули у боротьбі з російською збройною агресією.

 

МИКОЛА КОЛОСОВСЬКИЙ (1977-2016) — старший сержант ЗСУ.

Народився 1977 року в підмосковному місті Лобня. В ранньому віці втратив матір, виховувався батьком та дідусем з бабусею, що жили у Слов’янскую на Донеччині.  Навчався у Слов’янській школі № 15; захоплювався історією Другої світової війни, займався розкопками на лінії Слов’янськ — Старобільськ.

Згодом працював у будівельно-ремонтних бригадах, клав плитку, штукатурив. Одружився, але з подружнє життя не склалося, розлучився.

Захищати Україну і рідній край пішов добровольцем у вересні 2015 року. Старший сержант, механік-водій БМП-1, 54-та ОМБр, командир відділення.

Після одного бою поклав тіла двох загиблих побратимів біля ящика з-під набоїв, та повторював, що ніколи не пробачить й буде бити ворога, поки живий буде.

Загинув у ніч з 18 на 19 серпня 2016 року під час артилерійського обстрілу, вчиненого російсько-терористичними угрупуваннями поблизу села Троїцьке (Ясинуватський район — за іншими даними — Попаснянського району).

Снаряд розірвався коло Миколи, який прийняв усе на себе — прикрив вояка, який був попереду. Другий снаряд накрив їх обох; Микола прийняв осколки від двох снарядів. Він помер не одразу, його та другого вояка витягнули і на БМП повезли до реанімобіля. Другий солдат вижив.

Без Миколи лишилися батько та неповнолітній син.

 

МИХАЙЛО ШАБЛЯ (1986-2015) – розвідник, капітан (посмертно) Збройних сил України.

Народився в узбецькому місті Ґулістан. З раннього дитинства проживав у селі Ковалівка НА Полтавщині. Навчався в Полтавському обласному ліцеї-інтернаті для обдарованих дітей із сільської місцевості імені А. С. Макаренка. Ще тоді вирішив стати військовослужбовцем за прикладом старшого брата.

На військовій службі з 2003 року, — вступив на навчання до Полтавського військового інституту зв’язку, з 2007 — факультет засобів військового зв’язку Військового інституту телекомунікацій та інформатизації НТУУ «КПІ імені Ігоря Сікорського», який закінчив 2008 року.

З 2008 служив на посаді командира взводу технічного забезпечення роти забезпечення батальйону управління 30-ї ОМБр, м. Новоград-Волинський, Житомирська область. Мешкав із сім’єю в Новограді-Волинському.

В лютому 2013 призначений на посаду заступника командира розвідувальної роти з озброєння.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України з квітня 2014 виконував завдання в АТО. З липня водив колони зі Степанівки на Міусинськ у якості командира розвідувальних дозорів. Був поранений в руку під час артилерійського обстрілу, але відмовився від госпіталізації.

Добре орієнтувався на місцевості, читав карти, завдяки чому успішно виводив колони без втрат. 13 серпня вивів два пости з оточення в Степанівці. З 16 серпня брав участь у боях за Савур-Могилу.

Після відновлення боєздатності підрозділу в Запорізькій області, в осені виконував завдання на адміністративному кордоні з окупованим Кримом, а у січні 2015 повернувся на Донеччину, де брав участь у боях за Дебальцеве, виконуючи обов’язки командира роти — 9 лютого підрозділ старшого лейтенанта Шаблі в кількості 35 чоловік першим зайшов до села Логвинове, між Дебальцевим і Бахмутом. Після того як сили АТО залишили Дебальцеве, офіцер виконував наведення артилерії, розвідувальні завдання, виявляв вогневі позиції противника тощо. У березні 2015 в останнє побував удома під час відпустки, 14 березня повернувся на фронт.

16 березня 2015 розвідники на автомобілі УАЗ, повертаючись після виконання бойового завдання, підірвались на протитанковій міні у Бахмутському районі. Тоді загинули старший лейтенант Михайло Шабля та старший сержант Сергій Колесніченко, ще двоє бійців зазнали контузії.

Залишилися батьки, брат, дружина та 3-річна донька. Старший брат — капітан ЗСУ, учасник АТО, воював у складі 25-ї десантної бригади. Дружина — теж військовослужбовець.

 

ВАСИЛЬ ФІЦКАЛИНЕЦЬ (1974-2016) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Старе Давидково на Закарпатті.

Проживав на Київщині у містах Ірпінь та Буча із другою дружиною.

Мобілізований 16 липня 2015 року до лав ЗСУ. Працював інструктором на Яворівському військовому полігоні. Здобув високий рівень підготовки, переведений на передову з квітня 2016 року; старший сержант, снайпер-розвідник 53-ї окремої механізованої бригади, командир відділення взводу снайперів.

31 травня 2016 загинув від кулі ворожого снайпера близько полуночі поблизу смт Зайцеве, в тому ж часі від мінометного обстрілу постраждало ще троє військовослужбовців.

Бкез Василя лишились батьки, донька від попереднього шлюбу та вагітна дружина і двоє синів.

 

ОЛЕГ ШАБЕЛЬНИЙ (1966-2015) — старшина МВС України.

Народився у с. Піщана  на Київщині.

29 травня 2014 року пішов добровольцем в ряди НГУ. Старшина 4-ї роти, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас». Брав активну участь у боях за Попасну та Іловайськ. На початку лютого 2015-го роту було переведено під Маріуполь.

Загинув 15 лютого 2015-го під час бою поблизу села Широкине Новоазовського району — військовики натрапили на блокпост терористів. Тоді ж загинули солдат Євген Тельнов та сержант Олег Бурлака. Помер від смертельних поранень та пострілу снайпера, перед тим у бою ліквідувавши 5 терористів.

Без Олега лишилася дружина.

 

ВАСИЛЬ ЗАДОРОЖНИЙ (1965-2015) — солдат резерву МВС України.

Народився і проживав з родиною у Львові. Активно брав участь у подіях Революції Гідності, постійно допомагав військовим. З літа 2014-го їздив у зону бойових дій як волонтер.

Коли в Артемівську утворили медичну роту Нацгвардії, Василь став водієм «швидкої». Водій-санітар 1-ї окремої медичної роти ім. Пирогова НГУ, військовий шпиталь у центральній лікарні Артемівська.

9 лютого 2015-го машина «швидкої» їхала назустріч медичному екіпажу, з яким зник зв’язок. Задорожний і Лагунов рухалися в медичному автомобілі, Кончевич — у медичному БТРі. Під час евакуації поранених з позиції «Хрест» (Дебальцеве) до Бахмута (на той час Артемівськ), потрапила у засідку та підірвалася на фугасі поблизу села Логвинове, після чого була розстріляна прямим наведенням. Сергій Кацабін загинув разом з екіпажем санітарної машини Анатолієм Сулімою та Михайлом Балюком й пораненим молодшим сержантом Олександром Кравченком. Василь зазнав поранень обидвох ніг, травми грудної клітки. Тоді ж загинули Тарас Кончевич, Дмитро Лагунов, Максим Овчарук.

Тіла загиблих кілька разів намагались вивезти з-під обстрілу. Лише 21 лютого вдалось домовитися з терористами про обмін.

Без Василя лишились дружина, донька, двоє внуків.

 

ВАСИЛЬ КОБЕРНЮК (1983-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у м. Ізяслав на Хмельниччині. 2002 року призваний на строкову службу, в жовтні 2003 року перейшов служити за контрактом. 2010 року перейшов служити до Замкової виправної колонії № 58 в Ізяславі — молодший інспектор відділу охорони, був гравцем ізяславського ФК «Горинь».

Навесні 2014 року добровольцем пішов до війська. 1 липня підписав контракт, зарахований до 140 центру спеціального призначення в Хмельницькому, розвідник-снайпер. З початку липня на фронті.

Загинув разом з трьома побратимами 24 липня в Первомайську — Андрієм Чабаном, Володимиром Черкасовим та Тарасом Якимчуком. Під час патрулювання українські вояки потрапили в засідку диверсійного загону ворога. Підрозділ Кобернюка забезпечував прикриття іншій розвідувальній групі.

Залишилася мати.

 

ПАВЛО ЯЩУК (1966-2014) — старший лейтенант батальйону «Айдар».

Народився в сім’ї кадрового військового в м. Соротовала в Карелії (РФ). Дитинство і юність пройшла в Бердичеві та у с. Андріяшівка на Житомирщині, звідки родом його батьки.

Закінчив Красноярське вище училище МВС СРСР. Служив в елітному спецпідрозділі МВС СРСР та Росії «Витязь», з 1988-го року — краповий берет. Брав участь у багатьох секретних операціях в гарячих точках. Нагороджений численними радянськими орденами й медалями, у «Витязі» відслужив 20 років. Повернувся до України.

Довгі роки перебування в Росії не позначилися на свідомості українця – Павло брав активну участь у подіях Революції Гідності. У квітні документально зафіксував своє українське громадянство, змінивши з російського.

У часі війни — доброволець, командир взводу, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

Загинув 21 липня 2014-го — від влучення танкового снаряду при виконанні бойового завдання під Георгіївкою.

Без Павла лишились дружина і син.

 

ІГОР ФІЛІПЧУК (1982-2014) — солдат батальйону «Айдар».

Народився у с. Пожарки на Волині. Проживав з батьками в Луцьку. В складі групи швидкого реагування Самооборони Майдану Волині Ігор охороняв громадський порядок в області, їздив на українсько-білоруський кордон.

З часу бойових дій записався до батальйону «Айдар».

14 серпня 2014 року на український підрозділ під Хрящуватим в атаку пішов загін у складі 2 танків і піхоти, за словами побратима Ігоря – Ореста Каракевича, то був російський спецназ. Орест з Ігорем зупинив піхоту вогнем підствольних гранатометів, боєць Микола Борода кулеметним вогнем відсік решту піхоти, через що ворожi танкісти розгубились.

Ігор Філіпчук підбив один з танків — для цього він тричі виходив із укриття, та здійснював постріл із РПГ, за третім разом вже пошкоджений танк здійснив постріл у відповідь, через який Ігор загинув.

При виконанні бойового завдання загинули Олександр Колотвин, Дмитро Дібрівний, Іван Качур, Пилип Слободенюк, Руслан Кушов, Ігор Філіпчук, Володимир Юричко, працівник «Айдару» Володимир Зюзь.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада