Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
10.09.2020

11 вересня. Огляд народжених цього дня непересічних особистостей починаємо з ушанування пам’яті молодого патріота, учасника Революції Гідності, який став однією з перших жертв проросійських терористів.

Далі в огляді:

  • поет, перекладач, засуджений царатом за революційну діяльність. В сибірчькому засланні писав вірші, які переправляв до Галичини, де вони виходили друком за підтримки Івана Франка;
  • художник, який працює в унікальному стилі нефігуративного пейзажу. Згідно з результатами світових аукціонів – один з найдорожчих сучасних українських митців;
  • кіно- і телережисер, що зняв перший в незалежній Україні фільм, який був помічений світовою кінематографічною спільнотою. Автор і режисер багатьох популярних телепроєктів, зокрема шоу «Без табу»;
  • сучасна класична композиторка, найбільш відома хоровими і вокальними творами на богослужебні тексти;
  • сучасний бандурист і композитор, який
  • захисник України, що три роки провів у полоні «днр»: наводимо його розповідь про те, як він опинився у полоні, і що там відбувалося.

Також пом’янемо наших захисників від «русского міра», які полягли у протистоянні окупантами на Донбасі.


Починаємо зі справжнього героя нашого часу. Непродуманість дій керівництва «Правого сектору», яке відправило молодих недосвідчених юнаків у пастку ворога, жодним чином не зменшує героїзму цих хлопців, які прагнули захистити Батьківщину від агресора.

 

ЮРІЙ ПОПРАВКА (1995-2014) – учасник Революції Гідності, одна з перших жертв проросійських бойовиків. Був закатований разом з донбаським патріотом Володимиром Рибаком

Народився у с. Морозівка на Київщині. Вчився в КПІ на факультеті соціології та права. Брав активну участь у Революції Гідності, потоваришував там з членами «Правого сектору». Після перемоги Євромайдану хлопці стежили за політичними подіями і були дуже обурені, що Крим здали росіянам фактично без спротиву. Були побоювання, що те саме станеться і на Донбасі, де з кінця зими вже орудували проросійські терористи.

Хлопці з «Правого сектору» вирішили діяти самостійно, близько місяця тренувалися, а потім, 15 квітня, вирушили на Донбас – збиралися провести розвідку у захопленому Слов’янську.

Один з членів цієї групи згодом розповідав:

«16 квітня 2014 року в Харкові нас зустріла дівчина Юрія Поправки, в якої ми залишили певні свої речі. Зв’язались з «Автомайданом» м. Харків, хлопці доставили нас до с. Довгеньке на межі Харківської та Донецької областей, успішно проїхавши блокпост, який знаходився в Ізюмі. Ввечері від цього села ми далі пішли пішки до Слов’янська – через поля, болота та ліс  – це приблизно 35 км.

В с. Адамівка нас помітив охоронець місцевої ферми і викликав місцеву «самооборону». Вони їхали по виклику за нами на автомобілі. Ми їх успішно зупинили і поклали всіх на землю. Це було вночі, близько 23:00. Проте, не знайшовши в них жодного підтвердження їхньої причетності до сеператизму, відпустили. Водія ж використали для того, щоб він нас трішки підвіз в потрібному для нас напрямку.

Пройшовши ще 5-7 км, перейшли на іншу сторону річки, яку люди перетворили на «рибне господарство», берег якої був порослий лісом і чагарником. Перед в’їздом у Слов’янськ ми перейшли назад на бік міста.

17 квітня близько 03:00 ранку, за 500 метрів до блокпосту, вся наша увага була прикута вперед. Вже метрів через 100 вздовж дороги в темряві виблискувало вогнище, у вогняних відблисках можна було розгледіти силует барикади. Ми навіть чули голоси людей, силкуючись розібрати, про що вони перемовляються. Не бачачи подробиць, ніхто з нас не сумнівався, що це – укріпленний пост на в’їзді до Слов’янська.

Ми стояли ланцюжком на лівому узбіччі дороги. Відбулась невелика нарада щодо подальших наший дій з метою оминання непоміченими з боку блокпоста і заходу в місто. Передбачаючи, що на блокпосту нас вже чекають, вирішуємо, що краще за все спробувати зайти в місто десь за 300 метрів лівіше від лівого краю поста, де густі чагарники приховають наше пересування.

Але нас бентежила група будівель у полі, по ліву руку від нас, на відстані 70-120 метрів: якщо ми йтимемо запланованим маршрутом, то цей, можна так сказати, «форт» опиниться у нас в тилу. Спостерігаючи за цими будівлями і не помічаючи там жодних ознак наявності людей (на відміну від блокпосту), ми приходимо до рішення розділитися на дві групи: одна у складі двох людей вирушає до цих будівель і досліджує їх, шукаючи також можливість заночувати, а інша група з трьох людей йде діагонально до точки проходу і якщо впевнюється в можливості там пройти, то повертається до першої групи. Якщо ж починається стрільба, то друга группа відходить до тих будівель, а перша там її приймає; а якщо стрільба виникне у першої группи, то друга і перша группи відходять на вихідну точку до річки, допомагаючи одна одній вогнем з різних боків («клешні»).

Отож, ми розділились на дві групи. Другу групу, де був Юра, помітили в прилад нічного бачення і почали обходити її з флангу. Ті, що обходили, були ліквідовані гранатою, після чого з блокпосту почали стріляти в наш бік сигнальними ракетами, щоб підсвітити місцевість. Отак почалась перестрілка. Під час тієї перестрілки 2-га група рухалась за планом до будівлі, але Юрій десь збився з руху і зник. Ми покинули місце перестрілки, відійшовши в бік будівлі, де нас чекала 1-ша група. Бойовики, які були на блокпосту, нас не переслідували, думаючи, очевидно, що ми влаштували їм засідку.

Відступаючи в напрямку села Глибока Макатиха, ми вибрали на світанку місце, де перепочити та виробити новий план дій. Намагались дозвонитись до «Патріота», але в нього ще на момент бою був розряджений телефон. Мали надію, що він десь його зарядить та зв’яжеться з нами, адже точно знали, що він живий.

Наші думки кардинально розділились: хтось хотів йти на пошуки, хтось – продовжувати виконувати поставлене завдання, а ще хтось – якнайшвидше покинути цю територію. Таким чином я зв’язався задля виходу з оточення з керівництвом «Правого сектору» і ми попросили прислати по нас машину, давши наші координати. Не дочекавшись автомобіля, двоє вирішили вибиратись власними силами. Лишилися я і ще один товариш. Після розділення ми змінили місце дислокації для перепочинку, зрозумівши, що вдвох ми нічого не вдіємо, дочекались автомобіля й успішно виїхали з-під Слов’янська.

Пізніше, вже в Харькові, ми дізнались, що решта троє, хто був з нами, потрапили в полон: Юрій Поправка під ранок потрапив в полон на іншому блокпосту, Юрій Дяковський був помічений при переході греблею річки і коли в нього закінчилися патрони, його взяли живим. Віталій Ковальчук піймав попутню машину і поїхав у нампрямку Ізюму; цю машину зупинили сеператисти і його також взяли в полон.

Далі з новин ми дізнались, що 19 квітня 2014 року в річці Казенний Торець тіло Юрія Поправки знайшли разом із тілом горлівського депутата Володимира Рибака. Перед смертю обох дуже жорстоко катували. 28 квітня у тій же річці знайшли також тіло закатованого Юрія Дяковського».

За повідомленням прес-служби МВС, причиною смерті Рибака і Поправки стала «комбінована травма тіла внаслідок тортур, з подальшим утопленням ще живих непритомних потерпілих».

За даними свідків, зокрема того, який був у полоні разом з Юрієм та вижив після катування, Юрія вбили за відмову говорити російською мовою і відмову збрехати, що ходить до храму Московського патріархату.

Кілька днів мати Юрія Поправки вимолювала у терористів, аби ті віддали їй тіло для поховання.

Без Юрія залишилась батьки та брат…

 

Повернемося до минулих часів.

 

ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ (1864-1902) – поет, перекладач, борець за національне і соціальне визволення українців.

Народився селі Пушкарному (тепер с. Грабовське на Сумщині) в бідній сім’ї пономаря. Вчився в Охтирській бурсі та Харківській духовній семінарії, де самотужки ґрунтовно знайомився з художньою класикою, таємно читав політичну літературу. За зв’язки з харківським гуртком народницької організації «Чорний переділ», поширення забороненої літератури Грабовського 1882-го року було заарештовано і виключено з семінарії.

Перебуваючи під гласним наглядом поліції, він до квітня 1885 мешкав у Пушкарному, де безрезультатно намагався знайти роботу, а після зняття нагляду переїхав до Харкова, працював коректором газети. Тут поновлює революційну діяльність. Одного разу він зізнався: «Я закликаю і буду закликати земляків у тому напрямку до праці на ґрунті українському, коло народу українського, в мові українській».

У листопаді 1885 Грабовського беруть на військову службу. Піхотний полк був дислокований поблизу Харкова і це давало йому змогу не втрачати зв’язків із підпільною народницькою організацією. Проте невдовзі як покарання за виступ проти армійського начальства його чекало переведення до Туркестанського військового округу. Саме тоді жандармерії вдалося розкрити його участь у розповсюдженні відозв народників. В Оренбургу Грабовського заарештовують, повертають до Харкова й ув’язнюють. На початку 1888 він був засуджений на п’ятирічне заслання до Сибіру.

У в’язниці Грабовський написав ряд поезій, окремі з яких у зміненому й переробленому вигляді увійшли пізніше до першої збірки. Тут була також створена поема «Текінка». У цей час молодий поет пише вірші російською мовою «Друзьям» (поширювався у списках серед політичних засланців), «Из путевых заметок», поему «По Сибири. Из живых впечатлений» (1888, не закінчена).

У дорозі до місця заслання Грабовський знайомиться і здружується з членом народовольської організації Надією Сигидою. Бути разом їм довелось недовго: Сигиду відправили до жіночої в’язниці на Кару (де вона за місяць до звільнення разом з двома товаришками вкоротила собі віку – на знак протесту проти знущань над ув’язненими), Грабовського — на поселення в до Іркутської губернії. Поет назавжди зберіг у пам’яті образ цієї жінки і присвятивши їй ряд віршів.

На місці відбування покарання Грабовський та його товариші пишуть відомий протест «Русскому правительству» у зв’язку з репресіями самодержавства проти політичних засланців. Ця акція стала причиною ще одного — третього — арешту. Час перебування в іркутській в’язниці був переломним для літературної творчості Грабовського. Діставши від знайомих деякі відомості про літературне життя в Галичині, він зав’язує листування з Іваном Франком, надсилає вірші у галицькі часописи (перші його твори з’явились друком у «Зорі» за 1890).

З 1893 по 1896 рік поетові довелося жити у Вілюйську та населених пунктах Вілюйського округу. На засланні Грабовський, використовуючи спогади тутешніх очевидців, написав нарис-життєпис про Миколу Чернишевського («Житє і слово», 1895). Із Вілюйська Грабовський надсилав у Галичину оригінальні й перекладні віршові твори, статті й нариси. Це дало можливість підготувати і видати у Львові збірки Грабовського «Пролісок» (1894), «Твори Івана Сурика» (1894, переклади), «З чужого поля» (1895, переклади світової поезії), «З півночі» (1896, оригінальні поезії та переклади).

Оригінальні поетичні твори Грабовського є його найвагомішим внеском в українську літературу. Проте ними не обмежувалась діяльна участь поета в літературному процесі 1890-х. У галицьких виданнях друковано його нариси, статті, замітки, поетичні переклади. Статті Грабовського торкаються різноманітних проблем тогочасного громадського і культурного життя в Україні, Сибіру та Галичині («Лист до молоді української», «Коротенькі вістки з Сибірі», «Дещо в справі жіночих типів», «Дещо до свідомості громадської», «Дещо про освіту на Україні», «Економічна безвикрутність благословенної Полтавщини» тощо).

Наприкінці 1896 Грабовський дістав змогу виїхати в Якутськ — губернське місто, де значно активнішим було життя політичних засланців. Тут остаточно сформовано збірку перекладів «Доля» (вийшла у Львові в 1897), а також збірку оригінальних і перекладних поезій «Кобза», яку надіслано Борису Грінченку в Україну і видано в Чернігові у 1898.

Значну роль в українському літературному процесі відіграла написана на засланні стаття Грабовського «Дещо про творчість поетичну» («Зоря», 1897). У ній Грабовський аргументовано спростовує теорію «мистецтва для мистецтва», обстоює тенденційність мистецтва, його реалізм, ратує за прогресивний світогляд як одну із запорук створення справжньої літератури. Розробку проблематики цієї статті Грабовський своєрідно продовжив у листах до Бориса Грінченка 1897-1902-их.

1899-го Грабовський переїздить із Якутська в Тобольськ. Цьому місту судилося бути останнім у його житті. Грабовський мешкав ще в кількох сусідніх населених пунктах, проте йому так і не пощастило повернутися в Україну, як він про це мріяв. Майже весь вільний час поета поглинала малооплачувана і виснажлива робота (коректором у редакції, у ветеринарному управлінні, приватні уроки тощо).

Роки заслання вкрай підірвали його здоров’я, в Тобольську він дуже хворів. Проте й у таких умовах не залишає літературної роботи, готується видавати збірку творів, пише нові вірші. На цей період припадає інтенсивне, цінне з історико-літературного погляду листування Грабовського з Борисом Грінченком.

Помер Павло Грабовський 12 грудня 1902 в Тобольську. Похований, згідно із заповітом, на кладовищі поруч із декабристами.

Більше про життя поета: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2526662-grabovskij-iz-benketu-ludozernosti.html

Твори Грабовського:

http://ukrcenter.com/%D0%9B%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0/19181/%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE-%D0%93%D1%80%D0%B0%D0%B1%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9

 

АНАТОЛІЙ КРИВОЛАП (1946) — художник, майстер нефігуративного малярства та пейзажу. Один з найдорожчих українських художників сучасності.

Народився в м. Яготин на Київщині. У 1976 року закінчив Київський державний художній інститут, факультет живопису. Пізніше обрав для себе відлюдницький стиль життя. Сам Анатолій вважає, що самобутнім художником він став лише на початку 90-х.

З 1992-го по 1995 роки Криволап був активним учасником «Живописного заповідника» — впливової групи художників в новітній історії українського мистецтва. У 2000-х переїхав з Києва в село Засупоївка під Яготином, де живе і працює.

Незважаючи на багаторічне вдосконалення і пошуки на полі абстрактного мистецтва, Криволап не відмовився від свого улюбленого у фігуративному мистецтві жанру – пейзажу. Пейзаж цікавить автора як можливість поєднання особистого переживання з виконанням усіх основних художніх зав­ань. Для своїх робіт художник вибирає традиційні українські мотиви, які відображають ліричний образ Батьківщини.

Криволап – чудовий колорист, майстер найтонших колірних нюансів. Полотно «Хата», де зобрражено класичний мотив з сільським будиночком, що ніби втілює затишок і спокій, – характерний приклад творчості художника з його експресією, насиченістю кольору, багатством фактури. У цьому пейзажі реалістичність зображення поступається місцем загальному настрою, стану переданому на подив точно. Тут, як і в усіх творах автора присутні яскраво виражені національна складова, емоційна глибина і, разом з тим, безпосередність, візуальна простота

Поєднуючи традиційні мотиви і сучасні живописні прийоми, Криволап створює власний візуальний пласт на межі фігуративу і абстракції, визначений мистецтвознавцями як «новий український пейзаж», і займає визнану особисту нішу в сучасному світовому мистецтві.

2011 року роботи Анатолія Криволапа двічі встановлювали світові рекорди продажів сучасного українського мистецтва на міжнародному арт-ринку. Перший рекорд відбувся в травні 2011, коли його картина «Степ» була продана на аукціоні Phillips de Pury & Co в Нью-Йорку за 98 500 доларів. А вже в жовтні на торгах сучасного мистецтва дому Phillips de Pury & Co в Лондоні, роботу «Кінь. Ніч.» було продано за 124 400 доларів.

Криволап – лауреат Шевченківської премії 2012 за цикл з 50 робіт «Український мотив».

Ближче познайомитися з художником можна тут: https://artukraine.com.ua/ukr/a/anatoliy-krivolap-hudozhnika-dolzhny-znat-po-rabotam-a-ne-v-lico/#.X1nxZHn7SUk

 

АНДРІЙ ДОНЧИК (1961) —кіно- і телережисер. Його фільм «Кисневий голод» став першою знятою в незалежній Україні стрічкою, поміченою світовою кінематографічною спільнотою.

Дончик 1983 року закінчив кінофакультет КДІТМ ім. Карпенка-Карого.

Поставив фільми: «Володимир Сосюра» (1983), «Загибель богів» (1988, що отримав приз за найкращий дебют I Всеукраїнського кінофестивалю ім. І. Миколайчука), «Кисневий голод» (1992, приз кінокритики — Венеція, 1992; приз за найкращу чоловічу роль — Салоніки, 1992) і «Украдене щастя» (2004).

Режисер програми «Телеманія» (1996), автор і режисер ток-шоу «Без табу» (Приз «Золота Ера» Національної телекомпанії України в номінації «найкраще ток-шоу 1997 року»).

З 2014 року Дончик є головою Експертної ради з відбору кінопроектів для надання державної фінансової підтримки на виробництво та розповсюдження національних фільмів при Держкіно.

Останнім часом виступає як креативний продюсер у фільмах «Чужа молитва», «Кіборги. Герої не вмирають», «Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке».

 

ВІКТОРІЯ ПОЛЬОВА (1962) — композиторка. Найбільше відома хоровими творами.

Народилася у Києві у родині композитора Валерія Польового. Закінчила Київське державне вище музичне училище імені Рейнгольда Глієра (історія та теорія музики), Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського (клас композиції проф. Івана Карабиця). У 1995 — асистентуру-стажування на кафедрі композиції Національної музичної академії України ім. Петра Чайковського (клас проф. Левка Колодуба).

1990—1998 — викладач кафедри композиції, 2000—2005 — кафедри музично-інформаційних технологій НМАУ ім. Петра Чайковського. З 2005 — на творчій роботі.

У 2009, 2010 — куратор програм академічної музики фестивалю сучасного мистецтва Гогольfest. 2014 — член журі міжнародного конкурсу композиторів «Sacrarium» (Італія)

Працює у симфонічному, хоровому, камерно-інструментальному жанрах.

Ранній період творчості Вікторії Польової пов’язаний із естетикою авангарду та полістилістикою (балет «Гагаку», «Трансформа» для симфонічного оркестру, «Anthem» для камерного оркестру, «Епіфанія» для камерного ансамблю, кантати «Ода Горація» і «Світе тихий»).

З кінця 1990-х її музика стилістично тяжіє до так званого «сакральному мінімалізму» (Арво Пярт, Генрик Гурецький, Петеріс Васкс, Джон Тавенер). Значний період творчості Вікторії Польової пов’язаний із вивченням та втіленням у музиці богослужебних текстів.

Провідне місце у доробку композиторки займають хорові твори на сакральну тематику. Разом з тим є у неї крупні симфонічні форми, і твори для голосу та фортепіано на вірші Шекспіра, Джона Донна, Фета, Бродскього, Мандельштама, Рільке.

Розмова з композиторкою: https://rozmova.wordpress.com/2019/08/09/viktoriya-polova/

Послухати твори Вікторії Польової: https://www.youtube.com/watch?v=ngIroeOdx5w

 

ГЕОРГІЙ МАТВІЇВ (1986) — бандурист-новатор, композитор, джазовий музикант.

Георгій Матвіїв народився 11 вересня 1986 року в місті Миколаєві в родині службовців.

Це те, що Георгій розповідає про початок своєї музичної кар’єри: «все це почалося в той час, коли мені було 5 років, у мене були проблеми із запам’ятовуванням віршів, і мої батьки вирішили віддати мене в хор. Я проходив туди десь місяць або близько того. Потім керівник хору сказав, що хлопчик не має ні слуху, ні голосу. Після цього батьки забрали мене звідти, будучи абсолютно впевнені в тому, що музикантом мені бути не доведеться. На додаток до цього, я хотів бути банкіром в дитинстві і вже грав з батьками в гру „банк“. Оскільки мені було п’ять, я думаю, саме тому мене відправили в школу з поглибленим вивченням математики. І якби не школа „Кобзарська наука“ при Миколаївському муніципальному колегіумі, до якої приймали в основному за високі оцінки з математики — я б не став бандуристом… так що, це не я обрав бандуру, а бандура вибрала мене».

Після двох курсів навчання у Миколаївському музичному училищі, 2003 році Георгій переїхав до Одеси і рік відвідував підготовчі курси при Одеській національній музичній академії. У 2004 році він вступив до академії в клас заслуженої артистки України, професора Ніни Морозевич. Протягом навчання в консерваторії Георгій відвідував уроки з композиції в класі Сергія Львовича Шустова.

У 2003—2012 роках за час навчання навчання музичній академії (школа педпрактики, бакалаврат, магістратура, аспірантура) Матвіїв отримав дипломи викладача, кандидата мистецтвознавства.

Матвіїв винайшов багато нових прийомів гри на бандурі (які він із задоволенням демонструє на своїх майстер-класах по всій Україні), випустив 3 авторських альбоми, написав і видав безліч наукових статей,  і 2 нотних збірки з авторськими творами для бандури соло.

У 2009—2010 роках Георгій був учасником гурту «Flëur». У 2011 році був створений перший його відео-кліп на композицію для бандури соло «Дикий західний джаз» (Wild West Jazz).

Матвіїв працював викладачем Одеської Національної музичної академії імені О. В. Нежданової, солістом Одеської філармонії.

Хоча Георгій походить з російськомовної родини, він цілеспрямовано перейшов на українську мову, бо вважає себе належним до української культури.

Послухати незвичайні композиції Матвіїва на бандурі:

https://www.youtube.com/watch?v=2-m8Tlyku0E

https://www.youtube.com/watch?v=JDUOOMbpQiY

https://www.youtube.com/watch?v=BMxeUR5jhNI

https://www.youtube.com/watch?v=dskY-b4O1kU&list=RDBMxeUR5jhNI&index=3

 

ОЛЕКСАНДР МОРОЗОВ (1989) – захисник України. Провів 1021 день у полоні «днр».

Народився у м. Ромни на Сумщині у простій сім’ї: мама за професією продавець, батько столяр. Після 9 класів Сашко вступив у Роменське вище професійне училище № 14, де здобув професію зварювальника й отримав червоний диплом. Під час навчання він проявив лідерські якості, але відмовився стати старостою, щоб більше уваги приділяти опануванню професійних навичок, відвідував гурток зварювальників.

Справою цією захоплювався і вирішив вчитися далі, здобував освіту в Конотопському індустріальному технікумі Сумського держуніверситету і отримав спеціальність «Майстер зварювального виробництва».

Продовжив навчання на заочному відділенні Глухівського педагогічного університету, але закладу не закінчив, бо був призваний на строкову службу до Полтави. Служив зв’язківцем, півроку провів на військовому навчанні, отримав звання молодшого сержанта, став командиром відділення.

Після демобілізації пішов працювати на приватне підприємство «ТРИ СТАР» у Кіровограді. Згодом почав працювати в м. Ромни на підприємстві «Техно-Маш Сервіс» зварювальником, оскільки вмів працювати на трьох видах зварювання і мав найвищий четвертий розряд. Працюючи, пройшов військову перепідготовку.

Далі – розповідь Олександра:

«27 серпня 2014 року надійшла повістка. У двері засунули, нікого вдома не було. Тато мені зателефонував: “Що робити будеш?”. Я сказав: “Зараз приїду і заберу”. Ані страху, ані сумнівів не було: треба – значить треба. Батько нормально відреагував, навіть зрадів, що син вирішив іти в АТО, а не переховуватися від мобілізації. Мама? Не плакала. Наречена теж.

30 серпня мене вже зарахували до лав ЗСУ, до 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Два місяці проходив підготовку та бойове злагодження у Кіровограді. 6 листопада 2014 року ми в’їхали в зону АТО, потрапили в Костянтинівку Донецької області. Це за 20–30 км від лінії розмежування.

Коли зрозумів, що це реальна війна? Коли в донецький аеропорт заїхали. Усе, що було до цього, – це взагалі ні про що порівняно з аеропортом. До того на блокпости заїжджали і на передок – дещо зробити і повернутися. Про конкретні завдання, які нам ставили, розповідати не можу, не маю права.

20 січня 2015 року ми виїхали в одне із сіл, де базувалися наші хлопці і звідки йшла підтримка на ДАП. Це вже останні дні оборони аеропорту були. Сепари самі прозвали наших пацанів кіборгами, бо 242 дні не могли їх звідти вибити. Не могли нічого зробити, доки повністю аеропорт не підірвали.

Навіщо стільки днів ДАП утримували? Тактичний тиск, стратегічна точка й особистий подвиг хлопців. Ми захищали, бо так було заведено. Я військова людина, звик виконувати накази. Є команда – я виконую. Це армія. А ще ДАП утримували, щоб сепари відчули: ми поруч, просто під Донецьком, а ви нічого зробити не можете. Спочатку весь аеропорт – і старий, і новий – нашим був. Потім хлопців витісняли і витісняли. Коли ми заїжджали, пацани сиділи в кімнаті 5 на 12 плюс прилегла територія.

Уночі 21 січня виїхали на завдання в ДАП – поранених і загиблих забрати. У сепарів усе пристріляно, особливо під’їзд до аеропорту. Через це кілька наших відмовилося туди їхати. Дорога довга: спочатку вздовж паркану, потім у дірку вскочити, швиденько проїхати через злітну смугу і до “рукава” (телескопічний трап) Шансів проскочити – 90 на 10. Коли командир запитав: “Поїдеш чи ні?”, я відповів: “Наказів не обговорюють”.

Заїжджали на тягачі легкої броні – це така бляшанка, алюмінієва, товщиною 10 мм, із кулеметом. Не доїхали до будівлі 200–250 метрів. Нашу колону розбили: одна машина залишилася на злітній смузі, її підбили. Ще одна впала на автостоянку аеропорту, сепари по ній із РПГ додали. Загалом, попереду машина впала, ззаду – горить, боєкомплекти вибухають, пацанів відкинуло, обпекло, двоє врятувалися, потім у полон потрапили. Наша машина посередині, стали виходити з-під обстрілу. З’їхали, вивантажилися, просто в лісосмугу.

Ніч. Старший мені наказав піднятися на височину. Я прикривав, поки група ухвалювала рішення щодо подальших дій. Тільки виліз і зайняв позицію – накрило мінометним вогнем. Скільки тривало – не знаю, мені здавалося, що довго. Дістав легку контузію від розриву міни, відключився. Потім затихло, тільки машина продовжувала горіти і боєкомплект вибухати. Під ранок спустився вниз, але нікого вже не було.

Добу провів у лісосмузі. Щойно зателефонував із мобільного – сепари почали прицільно бити. Вижив. Пощастило. Почав виходити, але куди – незрозуміло. Ні курити, ні спати не хотілося, думав, що далі робити. Добре, що на мені куртка цивільна була і штани, схожі на російський піксель. У 2014-му однакової форми не було, ми самі собі шили.

Два тижні переховувався в розбитих будинках у приватному секторі біля аеропорту. Що їв? У покинутих будинках якісь запаси знаходив. Потім місцевий допоміг: переодягнув у цивільне, підгодовував. Обстріли постійно йшли, місцеві ховалися по підвалах. Майже всі будинки побиті осколками, частина зруйнована, частина – згоріла. Із паралельної вулиці сепари “фігачили”, у підсумку туди ж прилітало від наших. І так із дня у день.

Більше залишатися в околицях аеропорту не можна було, хтось із місцевих дізнався про мене, хотів здати. Я реально боявся повертатися через передок, не був упевнений, що свої ж випадково не підстрелять. Дізнався, що є можливість виїхати на підконтрольну Україні територію. Як? Вийти в місто, сісти в маршрутку, а на блокпості сепарів сказати: так і так, мовляв, живу там-то, але документи згоріли.

Дістався Донецька, збирався сісти в маршрутку, але… Мене зупинили біля залізничного вокзалу з перевіркою документів. Двоє сепарів зі зброєю і в повному екіпіруванні. Обшукали, а в мені воєнник був. Глупство, звісно. Вони тут же мене на коліна поставили, викликали машину. Коли під’їхала, вони відволіклися, а я дав драла. Вони стріляти щосили. Не поцілили. Бог відвів. Навіть не уявляв, що можу так швидко бігати на адреналіні.

Узяли мене 4 лютого 2015 року просто в Донецьку. Як? Опинився у спорткомплексі “Олімпійський”, навпроти “Донбас Арени”. Скло розбив, хотів залізти переночувати, тому що вже вирубувало від втоми. Виявляється, поруч сепарський наряд був: почули звук розбитого скла, прийшли. У них же комендантська година діє. Думали, мародер.

Витягли мене, почали бити. Осіб вісім було. Нормально так били. На якомусь етапі я вже сказав, що із ЗСУ. Почали бити ще сильніше. Тупо ногами, прикладами – усім підряд. Били так, що я просив себе пристрелити, непритомнів. Дві тріщини в ребрах, одна – у кисті. Обличчя опухло і запливло, нічого не бачив.

Машина під’їхала, вони туди мене завантажили. Куди відвезли – не знаю. Допитали і залишили в цій камері. На ранок знову витягли, допитали, вибили щелепу. Потім передали, як вони сказали, “серйознішим людям”. Мені здається, це МДБшники були. Вони вже не били, просто погрожували, пістолет Макарова приставляли до голови. Запитували, як я опинився посеред Донецька. Думали, що я ДРГшник, якого закинули в місто, або коригувальник. За вимовою – місцеві, до того ж працювали в “безпеці” ще за колишньої української влади.

На два тижні кинули в гараж. Звичайний гараж для авто. Холод собачий. Мінус 15 тільки вдень, уночі ще холодніше. Спав на шматку дошки, спочатку вкривався руберойдом, потім вони мені трохи ганчірок накидали. Приносили раз на день тарілку супу.

Протягом цього часу жодного разу не возили на допит. Думаю, спеціально там залишили, щоб відчув, до кого потрапив і що чекає. А за два тижні приїхали і знову забрали на допит. Але мої свідчення не відрізнялися від початкових, тож перевели з гаража в підвал. Там приблизно місяць тримали, а потім до наших полонених перевели в “хатинку” (колишня будівля СБУ в Донецьку).

Там рік і три місяці провів. Ми там тупо як раби були, на роботи постійно вивозили, але хоч годували двічі на день більш-менш. А влітку 2016-го нас уже в макіївську колонію перевели. Там робіт не було, тримали як військовополонених. Тричі на день приносили їжу, але таку… Звичайна тюремна баланда. У полоні на 25 кілограмів схуд.

Один раз наші пацани голодування оголосили, вимагали дзвінка рідним. Їх витягли в коридор і побили. Усіх. Ще наприкінці літа 2017-го до мене їхній “прокурор” приїхав, висунув обвинувачення в “пособництві тероризму”, строк – від 15-ти до 20 років.

Російські телеканали постійно приїжджали. Різні: ТВЦ, НТВ, “Россия 1”. Безпосередньо перед зйомкою сепари нас попереджали: “Відповідайте так, щоб не перезнімати. Якщо доведеться відмотувати, можемо заодно відмотати у вас і здоров’я”.

Начальник колонії приходив: “Зараз зайдуть журналісти, будуть спілкуватися”. Наші хлопці запитали: “А якщо ми не хочемо?”. Він із посмішкою відповів: “Тоді будете спілкуватися зі мною”. Як – уже самі здогадайтеся.

Чого хотіли російські ЗМІ? Щоб ми на відеокамеру паплюжили Україну. Усе до цього зводилося. А нам важливо було на будь-яку камеру засвітитися, щоб рідні знали, що ми живі. Російські телевізійники приїжджали, відпрацьовували, їхали. Ми для них робочим матеріалом були.

Ще до полону, коли в Костянтинівку приїхали, почалася невелика депресія. Там багато жителів до нас ставилося не дуже нормально. Узагалі не дуже. Місцеві могли й у спину плюнути або зловити військового й побити. А ті, хто підтримував Україну, боялися відкрито заявити про свою позицію.

Дуже дратує, коли на українському телебаченні хтось каже: “Російських військ там немає”. Як немає?! Росіяни там усім рулять, командири РФ на чолі всіх підрозділів “ДНР”. Не вірите? Ну то поїдьте в Донецьк!

Знаю, що був окремий підрозділ кадировців, але особисто не стикався. Зате приблизно 20 чеченців сиділо з нами в сусідній камері на “хатинці”. Коли росіяни типу почали наводити лад у “ДНР”, роззброїли козачків і кадировців. Одних вислали, інших ізолювали.

У полоні найважче навіть не тортури чи побиття. Найважче – чекати і не розуміти, чому обмін затягнувся на три роки. Знаю, що волонтери, які допомагали батькам, готові були зібрати $50 тис. і викупити мене з полону. У “ДНР” і за менші гроші людей продавали, думаю, і $10 тис. було досить. Були ті, хто домовлявся і викуповував. Їм узагалі байдуже: ЗСУ чи ні, за гроші зроблять усе. Немає там ідей. Усе гроші вирішують.

Я в колонії з Іваном Лясою й Олександром Коріньковим сидів. Нас з Іваном обміняли, а Сашу ні. Ще там залишилися Серьога Глондар, Богдан Пантюшенко, Рома Савков. Наостанок обнялися, звичайно, як брати, які провели три роки в одній, блін, дупі.

Важко було: я їхав, а частина мене з пацанами, яких не обміняли, залишилася. Вони дуже засмутилися. Ви не уявляєте, що таке навіть добу там провести. Ми і так були накрученими через те, що обміни постійно зривали, а тут… Думаю, сепари спеціально залишили у себе найкращих із нас, щоб обміняти їх уже на росіян, а не просто ватників.

Не хочу більше згадувати. Я ж не на екскурсію туди їздив. Мені 28 років, три роки мого життя там залишилися. Навіщо вивалювати спогади на когось, якщо сам забути хочу? Я задавив у собі цей гнів і лють. Хочу про все забути».

Звільнили Олександра напередодні Нового 2018 року. 27 грудня 2017 року відбувся масштабний обмін військовополоненими між українською стороною і бойовиками «днр» і «лнр». 73 українських бійці обміняли на 348 ворогів.

 

Пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі з російськими агресорами та місцевими колаборантами на Донбасі.

 

 

СЕРГІЙ ДЕЙНЕГА (1972-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у м. Бобровиця, Чернігівська область. Закінчив Київське ПТУ № 16 за спеціальністю столяр. До служби в ЗС СРСР працював у місцевому колгоспі. Служив в береговій охороні, в Приморському краю Росії. Останнє місце роботи — акціонерне товариство «Броварський завод пластмас».

Мобілізований у часі другої хвилі мобілізації у червні 2014-го. Заступник командира взводу 1-ї окремої гвардійської танкової бригади.На початку серпня був поранений в руку і тимчасово втратив слух. Польові медики надали йому допомогу і він повернувся на передову. Але ненадовго…

9 серпня Сергій загинув поблизу села Маринівка Шахтарського району під час артилерійського обстрілу позицій ЗСУ з РСЗВ «Град».

Вдома лишилися дружина та двоє синів, старенька мати та сестра.

 

ОЛЕГ ЛОТОЦЬКИЙ (1975-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Дніпропетровськ. Гранатометник, 93-тя ОМБр.

Загинув під Іловайськом під час прориву з оточення «зеленим коридором» на дорозі поблизу села Новокатеринівка. 2 вересня 2014-го тіло Олега Лотоцького разом з тілами 87 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до запорізького моргу. Упізнаний бойовими товаришами та родичами.

Без Олега залишилися сестра, цивільна дружина і син.

 

ОЛЕКСАНДР АРТЕМЧУК (1977-2014) – сержант ЗСУ.

Народився в Ковелі на Волині. Закінчив Ковельське ПТУ № 5. Строкову військову службу проходив у Севастополі, закінчив її у званні сержанта. Деякий час працював водієм, пізніше став приватним підприємцем.

Під час Революції Гідності неодноразово відвозив матеріальну та грошову допомогу майданівцям, а після оголошення в Україні часткової мобілізації сам прийшов до військкомату, щоб дізнатися умови мобілізації, і незабаром отримав повістку. Рідні та друзі Олександра відмовляли його від призову до війська, тим більше, що в сім’ї у нього було троє неповнолітніх дітей, але він відповів: «Якщо я не піду, ви ж самі мене поважати не будете».

Старший сержант, командир відділення 3-го механізованого батальйону 51-ї ОМБр, м. Володимир-Волинський.

Разом із підрозділом у травні 2014 року ніс службу на блокпосту № 10 поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Уранці між 4 та 6 годинами 22 травня 2014 року блокпост був атакований проросійськими сепаратистами ДНР, які під’їхали до позицій української армії на інкасаторських машинах, та почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, у тому числі з кулеметів, РПГ, мінометів, ПЗРК. В результаті обстрілу здетонував боєкомплект однієї із бойових машин, що призвело до збільшення людських втрат внаслідок вибуху. У цьому бою Олександр Артемук загинув разом із 15 своїми бойовими побратимами.

Залишилися батьки, дружина та троє дітей, молодшій дочці  на момент загибелі батька виповнилось 4 місяці.

 

ІВАН КАЧУР (1982-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився в Умані на Черкащині.

У часі війни — навідник, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар». У зоні бойових дій з 8 серпня 2014-го. Перед «Айдаром» було поставлено завдання перекрити шлях терористам до Луганська, аби не здійснювалося постачання зброї та іншої техніки. В першому ж бою, 13 серпня, Іван з побратимом Віталієм підбив танк терористів.

Загинув 16 серпня 2014 р. під час виконання бойового завдання під Хрящуватим — у Івана поцілив уламок бомби. На український підрозділ наступало 8 танків терористів, 2 з них було підбито, решта відійшли в сторону. Командир батальйону та заступник були поранені. Володимир Зюзь при відході основної групи лишився прикривати. Тоді ж загинули Олександр Колотвін, Дмитро Дібрівний, старший лейтенант Пилип Слободенюк.

Без сина лишилась мама.

 

ВІТАЛІЙ МОРЕКА (1982-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Смереково на Закарпатті. Працював в торгвельному комплексі «Беркут» 7 років вантажником.

В часі війни — номер обслуги, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада.

31 жовтня вранці Віталій подзвонив мамі та поздоровив із днем народження, якій вже було за 70. Увечері того ж дня загинув у бою під Станицею Луганською.

Без Віталія лишились батьки, брати та сестри, дружина, дочка.

 

ІВАН-ВІТАЛІЙ БЕРЕЗА (1991-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у Львові. Навчався в Ставропігійському вищому професійному училищі міста Львів за професією «Оператор комп’ютерного набору, оператор комп’ютерної верстки». Проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ.

Навесні 2014 року Іван-Віталій Береза мобілізований. Служив у 24-й Залізній імені князя Данила Галицького окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних сил України. З літа 2014 року брав участь в АТО.

Загинув 11 липня 2014 року в районі села Зеленопілля Луганської області, коли блокопст українських військ був обстріляний ракетами з території Російської Федерації. Це була перша масштабна ракетна атака з території агресора, згодом вони стали регулярними. Тоді загинуло 19 українських військовослужбовців.

 

МИКОЛА СТАДНИК (1967-2015) – старший прапорщик ЗСУ.

Народився у м. Узин на Київщині. Проходив строкову службу в Угорщині, служив в місті Узин, потім в місті Біла Церква. Після виходу на військову пенсію працював в селі Мала Антонівка, останнім часом — в Узинській ЗОШ № 1 завгоспом.

3 вересня 2014 року був мобілізований Білоцерківським військкоматом до військової частини в місто Ужгород для проходження служби в зоні АТО. Більшість часу перебував у місті Щастя та станиці Луганська.

Отримав важкі поранення в бою з російсько-терористичними військами 29 січня 2015 у місті Дебальцеве, був доставлений до Харківського військового шпиталю. Помер під час операції.

По смерті залишились мати, дружина та син.

 

СЕРГІЙ ГАРКУША (1990-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився у селі Валява, Черкаська область.  Працював будівельником у Києві, згодом — на цегельному заводі ПП «Агросвіт Валява» в своєму селі.

15 вересня 2016 року вступив на військову службу за контрактом; старший солдат, навідник кулеметного взводу 2-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 28-ї бригади. 2018-го вирішив продовжити договір ще на рік.

24 листопада 2018 року загинув в передвечірню пору під час бойового чергування на ВОП в районі міста Красногорівка — в ході бою зазнав несумісне із життям осколкове поранення у живіт від кумулятивного пострілу з СПГ-9. Помер на руках бойового побратима й однокласника Олега, з яким разом пішов до війська.

Без Сергія лишилися мама, вітчим, сестра, молодший брат-школяр та наречена.

 

ВОЛОДИМИР МОВЧАНЮК (19983-2020) – молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Андрушівка на Вінниччині.

Учасник АТО та ООС. Мобілізований 2 лютого 2015 року, від травня 2015 року служив за контрактом, який продовжував двічі. Проходив службу на посадах старшого навідника мінометного взводу, командира кулеметного відділення мотопіхотного батальйону, з серпня 2018 року — командира гранатометного відділення.

Загинув від кулі снайпера, перебуваючи на спостережному пункті.

Залишились батьки і брат — теж учасник АТО.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада