Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
10.05.2020

11 травня.

Так недовго і в магію чисел повірити: бо трапляється таке, що в один день народжується багато літераторів, а в інший – художників. Зараз саме такий день. Сьогодні в огляді:

  • засновник і беззмінний редактор першого культурологічного часопису – Журналу «Ї»;
  • відразу четверо сучасних художників, абсолютно несхожих, але однаково цікавих.

А також – захисники України, які загинули у боротьбі зі збройною агресією Росії. Щодня в багатьох родинах в Україні замість святкувати дні народження синів, братів, чоловіків і тат,  їх поминають… Пом’янемо і ми.


Отже, починаємо огляд непересічних особистостей, народжених 11 травня:

 

ТАРАС ВОЗНЯК (1957) — культуролог і політолог. Головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького.

Тарас Возняк народився після повернення батька з заслання у Магадані, де той перебував з 1945 по 1956 рік.

Навчався у Львівському політехнічному інституті на механіко-технологічному факультеті (зараз Національний університет «Львівська політехніка»). Служив офіцером у війську в Ізяславі Хмельницької області. Під час служби займався активною перекладацькою роботою — перекладав філософські твори Едмунда Гуссерля, Романа Інгардена, Габріеля Марселя, Мартіна Гайдеггера, Ганса-Георга Гадамера, Макса Шелера.

З 1984 року (після демобілізації) Тарас Возняк працював програмістом на Львівському заводі фрезерних верстатів. Після горбачовської відлиги став активістом демократичного руху та співорганізатором першого в Україні страйку на Львівському заводі фрезерних верстатів.

У 80-х роках організував випуск самвидавної культурологічної літератури. Активно перекладав та видавав у самвидаві, зокрема книги польсько-єврейського письменника Бруно Шульца.

У 1987 році разом з Миколою Яковиною розробив ідею створення незалежного культурологічного часопису. Назву журналу — «Ї» — при зустрічі у Львові остаточно затвердили патріархи української культури перекладач Григорій Кочур та мовознавець Юрій Шевельов.

У 1989 році вийшло перше число Незалежного культурологічного журналу «Ї», незмінним редактором та видавцем якого є Тарас Возняк. Перші п’ять чисел виготовлялися як фотокопії у Вільнюсі за допомоги литовського національно-демократичного руху «Саюдіс». Потім наклад перевозився до Львова, де брошурувався і поширювався в Україні. Саме тоді до видання журналу долучився редактор самвидавної львівської газети «Поступ» Олександр Кривенко. З 1995 року видання отримало офіційну реєстрацію — його засновниками стали Тарас Возняк, Михайло Москаль та Олександр Пограничний.

Незалежний культурологічний журнал «Ї» має як паперову, так і електронну версію, і давно трансформувався у впливову громадську організацію та т. зв. аналітичний центр. Головні проблеми, які порушує ГО Журнал «Ї» — це проблеми громадянського суспільства, прав людини, міжетнічних відносин, транскордонної співпраці, мультикультуралізму, європейської інтеграції, регіоналізму, глобалізації та антиглобалізаційних рухів, екуменічного діалогу, політичних змін у регіоні.

На базі ГО Журнал «Ї» Тарас Возняк організовує численні міжнародні, загальноукраїнські та місцеві конференції, зустрічі, круглі столи, дискусії та інші заходи. Він є автором ідей та організатором громадських кампаній з промоції культурних надбань Галичини — скульптора XVIII ст. Іоана-Георга Пінзеля, письменника та маляра Бруно Шульца, письменника Зигмунта Гаупта, Збіґнєва Герберта.

Видавничі серії журналу «Ї» впродовж років реконструюють локальні ідентичності Галичини, Волині, Закарпаття, Буковини. Ряд видань програмно реконструює вже практично неіснуючі польський, єврейський та вірменський культурні ландшафти краю — польський, єврейський та вірменський «світи» Галичини. Ціла серія видань присвячена феноменам міст — Львова, Чернівців, Івано-Франківська, Тернополя, Коломиї, Жовкви, Стрия, Дрогобича, Бродів.

Тарас Возняк автором більш ніж 500 публікацій в українській та закордонній пресі, постійним автором журналів «Ї», «Сучасність», «Київ», «Філософська і соціологічна думка», «Критика», «Генеза», «Універсум», «Главред», газет «День», «Дзеркало тижня», «Газета по-українськи», «Україна Молода», «Український тиждень», блогу: Українська правда.

 

З часу здобуття Україною незалежності, Тарас Возняк, займаючи різні офіційні посади, постійно займається питаннями міжнародних відносин, транскордонного співробітництва.

Возняк є головою правління ГО Міжнародний центр культурних ініціатив (Львів), співзасновником та головою правління Фундації українсько-польської співпраці (ПАУСІ) (Варшава-Київ), генеральним директором Львівської національної галереї ім. Б. Г. Возницького

Добірка інтерв’ю з Возняком на суспільно-політичні теми: https://rozmova.wordpress.com/category/%D0%B2%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D1%8F%D0%BA-%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81/

 

ЛЮДМИЛА КОРЖ-РАДЬКО (1956) – художниця.

Народилася в Мурманській області, РСФСР. З 1968 по 1975 рік навчалася в Республіканській художній школі ім. Тараса Шевченка в Києві, одному з найпрестижніших профільних навчальних закладів України. Від 1975 по 1980 роки – у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (факультет художнього скла). Викладач Ужгородського коледжу ім. А.Ерделі.

Працює в жанрі монументального мистецтва, станкового живопису та книжкової графіки. Для творчості Корж-Радько характерні витонченість, лінеарність, декоративність, оригінальність композиції, трактування теми, пастельна ніжність кольору, використання тонких відтінків.

Дивитися твори художниці:

https://sverediuk.com.ua/hudozhnik-lyudmila-korzh-radko/#more-18852

https://www.facebook.com/pg/watercolorsukrainian/photos/?tab=album&album_id=1888877638014155

 

 

ІГОР ШУМСЬКИЙ (1956) – живописець. Декан факультету образотворчого мистецтва і реставрації, професор Львівської національної академії мистецтв.

Працює у жанрі рисунку, станкового, монументального живопису та інсталяції, займається теорією мистецтва. Роботи відзначені нагородами на міжнародних виставках. Автор ряду друкованих праць та наукових статей, присвячених темі історії розвитку мистецтва гротеску та його впливу на розвиток мистецької освіти.

Стаття про творчість Шумського: https://zbruc.eu/node/62657

 

ОКСАНА КОРНІЄНКО (1961) —  художниця.

Народилася в Чернігові. Закінчила Харківський інженерно-будівельний інститут за фахом «архітектура», працювала в Чернігівських художніх майстернях при спілці художників України. 3 2000 року стала брати активну участь в обласних та Всеукраїнських художніх виставках.

Працюс в галузі станкового живопису. Її жанровий діапазон — тематичні картини, пейзаж, натюрморт. Творам Корнієнко притаманні щедрість кольору, щирість почуттів. Художниця прагне звернути увагу на найдрібнші деталі, що оточують нас, показати їх, непомітне на перший погляд, благородство, розказати їх історію.

Її живопис має свій стиль, авторську манеру виконання, але художниця перебуває в постійному пошуку нових форм, прийомів зображення, оригінальних ідей в тематиці творів, їх композиційного та колористичного рішення. Багато уваги приділяє натурі. Її картини не можна назвати цілком реалістичними, але завжди поштовхом для її створення є якесь мимолітне враження.

Оксана по натурі життєрадісна, оптимістична людина. Можливо з цієї причини, вона вважає, що мистецтво повинно дарувати людям позитивні емоції, прикрашати їм життя. Але бути при цьому обов’язково професійним та якісним.

В наш час, сповнений стресами та прагматизмом, художниця пропонує зупинитись та подивитись на світ із захопленням, гумором та інтересом.

Подивтися твори Корнієнко можна тут: https://sverediuk.com.ua/hudozhnik-oksana-korniyenko/

 

ОЛЕКСАНДР ЦУГОРКА (1973) – живописець і графік.

Народився в с. Великий Раковець Закарпатської області. З 1984 по 1991 рік навчався  у Києві – в Республіканській середній художній школі ім. Т. Г. Шевченка. Після її закінчення вступив на п’ятий курс Дніпропетровського державного художнього училища ім. Є. Вучетича, яке закінчив у 1992 році. Закінчив Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури, Майстерня живопису і храмової культури.

Зараз викладає в alma mater – доцент кафедри живопису і композиції.

Працює в галузі живопису, графіки, монументального та сакрального мистецтва. У творчості Цугорки тісно сплетені символи слов’янської культури та міфології, доповнені роздумами над сакральними законами буття. Ще під час навчання в академії Олександр захоплюється іконою. Для себе він вибрав іконопис бароко, який по духу і виразності є знаковим в українській культурі, як відображення величі і краси нашої землі і нації.

Подивитися твори художника можна на його сторінці в ФБ Олександр Цугорка

 

Вшануємо пам’ять захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією.

 

ДМИТРО ДІБРІВНИЙ (1988-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Сміла Черкаської області.

Брав активну участь у подіях Революції Гідності, 31-ша сотня, що знаходилася на вулиці Грушевського — звідти отримав псевдо «Груша». З Майдану пішов на війну одним з перших добровольців, стрілець, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

14 серпня 2014 року під Хрящуватим при виконанні бойового завдання від залпу «Граду» російських терористів загинули Олександр Колотвін, Дмитро Дібрівний, Іван Качур, старший лейтенант Пилип Слободенюк. На український підрозділ наступало 8 танків терористів, 2 з них було підбито, решта відійшли в сторону. Командир батальйону та заступник були поранені.

Прощалися з Дмитром на Майдані. Похований у Смілі 18 серпня 2014-го.

 

Служба в АТО звела двох чоловіків, народжених в один день. Загинули вони також в один день – в одній бойовій машині:

 

ОЛЕГ МОСІЙЧУК (1980-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Рубченки на Київщині. Вивчився на тракториста-механізатора, водія широкого профілю. Півтора роки відслужив в лавах ЗСУ, після повернення одружився. Переїхали до Білої Церкви, незабаром народилась донька.

Мобілізований був березні 2014-го – разом з рідним братом В’ячеславом. Пройшов підготовку у Житомирському навчальному центрі. Стрілець-помічник гранатометника, 25-а окрема повітрянодесантна бригада.

Спочатку Олег Мосійчук стояв на блокпостах – під Володарським біля Маріуполя, потім – біля Комсомольского (зараз – Кальміуське). Згодом – біля Амвросіївки, саме тут Олег вперше пережив обстріл. Потім підрозділ, в якому служив Олег, супроводжував та прикривав військові колони.

9 липня знову повели колону – на Краснопартизанськ. О 21:30 внаслідок підриву БМП-2 на фугасі поміж селами Червона Зоря та Дмитрівка у бойовій машині здетонував боєзапас. Олег Мосійчук та навідник бойової машини Павло Висоцький загинули одразу, а механік-водій Віталій Підлубний помер в госпіталі.

Без Олега залишилися батьки, брат, дружина і донька.

 

ПАВЛО ВИСОЦЬКИЙ (1982-2014) — сержант ЗСУ, 72-а окрема механізована бригада.

Народився в селі Рибинськ на Чернігівщині, жив у Києві.

Заступник командира бойової машини, навідник-оператор. Загинув унаслідок підриву БМП-2 на фугасі між селами Червона Зоря та Дмитрівка – Донецька область.

 

ЄВГЕН ЯЛОВЕЦЬ (1989-2017) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Созонівка на Кіровоградщині. Вивчився на оператора комп’ютерного набору, закінчив Кіровоградський професійний ліцей ім. Єгорова (колишнє СПТУ № 2).

Проходив військову службу на Київщині, 96-та зенітна ракетна бригада, отримав допуск до роботи з документами, що містять державну таємницю.

Повернувшись з армії, влаштувався працювати верстатником у ПАТ «Гідросила». Захоплювався електронікою, слідкував за автомобільними новинками.

Під час російської збройної агресії проти України 19 березня 2014 року призваний за частковою мобілізацією, через 12 місяців продовжив службу за контрактом. У вересні 2015 переведений до районного військового комісаріату на посаду начальника служби захисту інформації.

8 березня 2017 року закінчувалась дія контракту, після трьох років військової служби Євген планував повернутися на роботу в ПАТ «Гідросила» та одружитись, весілля спланували на 22 липня. Але офіційно не встиг звільнитися, і вже 10 березня був відряджений до базового табору 59-ї окремої мотопіхотної бригади з подальшим проходженням служби протягом 6 місяців в АТО  на посаді спеціаліста-оператора (кодувальника) 10-го окремого мотопіхотного батальйону «Полісся» 59 ОМПБр. Виконував завдання на Маріупольському напрямку.

11 червня 2017 року, о 16:25, поблизу села Павлопіль Волноваського району (за іншими даними, поблизу села Кальчик), військовий автомобіль Урал-4320 потрапив під ворожий обстріл з ПТРК «Фагот». Внаслідок влучення протитанкової керованої ракети (ПТКР) загинули старший сержант Євген Яловець та водій старший солдат Юрій Сорока.

Залишились мати та батько (учасник АТО), брат (військовослужбовець-контрактник) та наречена, з якою Євген познайомився у військкоматі – вона також військовослужбовець.

 

ОЛЕКСАНДР ВАХНЮК (1981-2014) — старшина ЗСУ.

Народився у місті Андрушівка на Житомирщині. У 18 років призвався на строкову службу в армію, а згодом пішов на контрактову службу, яку закінчив командиром взводу снайперів.

Працював у Райагропроменерго м. Андрушівка слюсарей, потім х батьком поїхали на заробітки у Київ, працювали на будівництві. Тут Олександр 2006 року  поступив до Европейського університету на факультет — Інформаційні системи та технології і влаштувався працювати охоронцем. Вже за рік  почав працювати за напрямком навчання – системним адміністратором. З 2009 року почав освоювати нове направлення — програмування станків з ЧПУ для обробки натурального каменю у ТОВ «RENESSANS MRAMOR», де працював до 2014 року.

Тут він зустрів свою кохану – Юлію, після народження доньки працював на кількох роботах, щоб забезпечити родину.

Боронити Україну від російської навали пішов добровольцем. Старшина, боєць розвідгрупи, 11-й батальйон територіальної оборони «Київська Русь».

Щовечора Олександр телефонував Юлії аби дізнатися, як вона почувається. Розповідав про те, що бачив російський спецназ. «Після проходження обстеження стану вагітності, на якому все було відмінно, я зателефонувала йому розповісти про це, але Сашко не підняв слухавку, лише написав смс, що подзвонить ввечері. Але ввечері дзвінка не було. Це був кінець», — розповідає дружина загиблого.

Під час розвідки 1 жовтня 2014-го загинув в районі між містом Дебальцеве і смт Фащівка (Перевальський район) у бою з російськими збройними формуваннями. Вважався зниклим безвісти, перебував у списку полонених. За експертизою ДНК упізнаний в Запоріжжі серед загиблих.

Після загибелі Олександра, Юлія народила ще одну донечку. Тато її вже не побачив.

Без Олександра лишились дружина й троє дітей — син Дмитро від попереднього офіційного шлюбу Юлії та дві доньки від Олександра. У зв’язку з тим що Олександр та Юлія не перебували в офіційному шлюбі, цей факт був визнаний у суді, але державні установи це рішення не визнали чинним по теперішній час.

 

ІГОР ХАЛАЗІЙ (1978-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Полтаві, навчався в Полтавському ПТУ № 21. З 2013 року проживав із сім’єю в місті Ірпінь на Київщині.

Під час російської збройної агресії проти України 5 вересня 2015 року був призваний за частковою мобілізацією як доброволець. Брав участь в АТО, служив у штабі в Трьохізбенці на Луганщині. 20 жовтня 2016 року був демобілізований, а 30 травня 2017 підписав контракт і повернувся до своєї бригади. Старший солдат, стрілець — помічник гранатометника 3-го механізованого батальйону 92-ї ОМБр.

2 червня 2017 року загинув від осколкових поранень внаслідок підриву на вибуховому пристрої поблизу села Новомихайлівка Мар’їнського району.

Похований на кладовищі села Кашперівка Тетіївського району Київської області, де мешкає його мати.

Залишились мати, дружина та троє дітей, — дві доньки і син.

 

ІВАН ВОРОБЕЛЬ (1981- 2014) — солдат ЗСУ, 80-а окрема аеромобільна бригад.

Народився в с. Кам’янки Тернопільської області. В АТО пішов добровольцем наприкінці липня.

Загинув 5 вересня 2014 під Щастям. Українські вояки — 97 українських вояків на 6 БТРах й 2 танках (1 БТР підірвали — не заводився) — зайняли кругову оборону між селами Цвітні Піски й Стукалова Балка, відбиваючи натиск терористів в числі 240—260 чоловік.

Після прибуття підрозділу під населений пункт Щастя було констатовано відсутність БТР-80 № 129, поранення зазнали 9 бійців. В бою загинуло 5 вояків.  Вважалися зниклими безвісти ще 15, зокрема і Воробель. Згодом він був упізнаний серед загиблих за результатом ДНК-експертизи.

Без Івана залишився син 9 років.

 

СЕРГІЙ ШУЛІКОВ (1983-2014) — військовослужбовець високомобільних десантних військ ЗСУ, майор (посмертно).

Народився в селі Садове, Миколаївська область. З 2000 року — в Збройних Силах України. 2004 року закінчив аеромобільний факультет Одеського інституту Сухопутних військ. Командир розвідувальної роти, інструктор з парашутно-десантної підготовки 95-ї окремої аеромобільної бригади.

28 липня 2014 року загинув під Шахтарськом від кулі снайпера (перебував на броні БТРа, коли розвідувальний загін потрапив у засідку терористів).

Удома залишилися вагітна дружина та двоє дітей.

 

БОГДАН ЗДЕБСЬКИЙ (1991-2014)— солдат ЗСУ.

Народився в селі Розвадів, Львівська область. Навчався у будівельному коледжі. Служив в армії, по демобілізації працював на цементному заводі майстром.

Протягом трьох місяців брав участь в подіях на Майдані. Мобілізований літом 2014-го, боєць 79-ї аеромобільної бригади, за власним бажанням перекваліфікувався на снайпера.

У складі підрозділу стримував ворога на українсько-російському кордоні, потрапляв під обстріл «Градами», воював на Савур-могилі, виконував завдання у тилу російсько-терористичних сил. Кілька тижнів захищав Донецький аеропорт.

У ніч на на 8 листопада 2014-го Здебський із товаришами пробиралися з одного в інший термінал — по набої та воду. В той час у аеропорт пробивався черговий загін десантників, Богдану та іншим снайперам дали завдання прикривати прохід підкріплення. Під час обстрілу терористами та російськими військовими одного з українських вояків важко поранило, Здебський відтягнув його у безпечне місце, зайнявши згодом його позицію. Бронебійні кулі терориста потрапили йому у груди та пробили обидві легені. До ротації Богдан не дожив кілька днів.

Вдома лишилися мама і дві сестри.

 

СЕРГІЙ ХОДОРОВСЬКИЙ (1980-2016) — сержант ЗСУ, командир БМП (72-ї ОМБр).

Народився в м. Чита, РСФСР. Закінчив школу у м. Первомайськ (Миколаївська область), заочно закінчив Житомирський політехнічний інститут за спеціальністю «Управління персоналом та економіка праці».

В армії з 1998 року, свого часу проходив службу в Іраку. Влітку 2014 брав участь у боях за Іловайськ.

Загинув під час мінометного обстрілу «авдіївської промзони», коли поблизу нього розірвалася 120-мм міна.

По смерті залишилася мати, брат (теж військовослужбовець), дружина та маленький син.

 

СЕРГІЙ БАУЛА (1970-2016) — сержант ЗСУ.

Народився 1970 року в місті Іркутськ. Проживав в місті Київ, тут закінчив школу. В рядах РА пройшов війну в Афганістані. З перших днів брав активну участь у Революції Гідності.

В серпні 2014 року пішов добровольцем у 2-гу «афганську» штурмову роту батальйону «Айдар»; з перших днів брав безпосередню участь у боях на сході України, пройшов найгарячіші точки. Сержант, командир гранатометного відділення 3-го штурмового взводу 2-ї «афганської» штурмової роти, 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар».

Поки Сергій захищав Україну, 29 липня 2015 року померла його дружина Юлія.

 

23 травня 2016 року під час бою поблизу села Тарамчук (Мар’їнський район) бійці «Айдару» виїхали на місце падіння ворожого безпілотника, для цього пройшли на 3 км в бік окупованого Докучаєвська, та наїхали на протитанкову міну. Внаслідок підриву загинули Сергій Баула та молодший сержант Микола Куліба.

Без Сергія лишились батьки, брат та 2 сини, якими опікуються дружина від першого шлюбу, «айдарівці» та бабуся – мати померлої дружини.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада