Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
10.08.2020

11 серпня. Згадуємо народжених цього дня непересічних особистостей:

  • дипломат доби І Визвольних змагань, генеральний секретар (міністр) міжнародних справ УНР, політичний діяч на еміграції;
  • нащадок тунгуської шляхтянки, митець надзвичайно різнобічного обдарування: архітектор, композитор, художник, поет і майстер скрипкових музичних інструментів. Киянам відомий будівлею «літаюча тарілка» біля метро «Либідьска»;
  • письменник, який вже давно живе у США і продовжує друкуватися в Україні;
  • фронтмен рок-гурту «Kozak System»;
  • львівський письменник, який свій останній роман присвятив темі біженців з Донецька;
  • дві молоді сучасні поетки протилежного звучання – ліричного і хулігансько-іронічного.

І як завжди, вшановуємо пам’ять захисників України, як могли б святкувати сьогодні день народження – якби не російська збройна агресії, у протистоянні з якою вони віддали життя.


Отже, починаємо з маловідомої постаті, чия діяльність сприяла міжнародному утвердженню УНР, а згодом – організації українських кіл на еміграції:

 

ОЛЕКСАНДР ШУЛЬГІН (1889-1960) — політичний діяч, дипломат, науковець. Член Центральної Ради. Член емігрантських урядів УНР.

Народився в с. Софине на Полтавщині. Походив з козацького старшинського роду, споріднений з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами.

Закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету, згодом викладав історію й філософію. У Петербурзі ж почав громадсько-політичну діяльність, активний діяч українського земляцтва, член у Петербурзькій Громаді ТУП, пізніше – Української демократично-радикальної партії, яку 1917 року перейменовано на Українську партію соціалістів-федералістів, член її Центрального комітету. У Петрограді з ініціативи Української Національної Ради Шульгин був делегатом до Ради робітничих і солдатських депутатів.

З початком березневої революції Шульгин повернувся до Києва, став членом Української Центральної Ради, з липня 1917 до 30 січня 1918 року — генеральним секретарем міжнаціональних (пізніше міжнародних) справ, був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З’їзду народів Росії в Києві (вересень 1917 року).

За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнали de facto УНР,  Україна почала мирові переговори з союзом Центральних Держав у Бересті. За гетьманату Шульгин був співробітником міністерства закордонних справ Української Держави, згодом амбасадором України в Софії.

У 1919 році призначений Директорією УНР членом української делегації на Паризькій мирній конференції, згодом голова української делегації на першій асамблеї Ліги Націй у Женеві. З 1921 року очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі. На цих постах Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями.

У 1933—1938 роках виступав проти більшовицького терору в УРСР, примусової праці, голоду в Україні; Шульгин домагався від установи біженців при Лізі Націй визнання української національності.

У 1928 році Шульгин звернувся з нотою до Голови Ради Ліги Націй з проханням видати українцям так звані нансеновські паспорти – посвідчення особи, що видавалися біженцям без громадянства.

Починаючи з 1920-х років Шульгин неодноразово намагався привернути увагу Європи до проблеми голоду в Україні.

У 1923—1927 роках жив у Празі, де був професором УВУ і Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, викладав загальну історію й філософію історії. Тут разом з однодумцями відновив радикально-демократичну партію, ставши головою її празького комітету. 1926 року був призначений міністром закордонних справ УНР у вигнанні й керував її зовнішньою політикою в 1926—1936, 1939—1940 (тоді ж очолював уряд УНР у вигнанні) і 1945—1946 роках.

У Парижі Шульгин з 1927 року брав активну участь у житті української еміграції: у 1929—1939 роках голова Головної Еміграційної Ради, редактор ревю «Прометей», співредактор і редактор тижневика «Тризуб». Під час німецької окупації був заарештований (1940—1941).

Після 1945 року віддався науковій праці: засновник і довголітній голова Українського Академічного Товариства у Парижі (1946—1960), ініціатор і віце-президент Міжнародної Вільної Академії в Парижі (1952—1960), що об’єднувала учених у вигнанні. Одночасно Шульгин був представником українців у Міжнародній організації біженців (ІРО) і співробітник французької організації для охорони біженців і бездержавних при Міністерстві закордонних справ.

Автор численних розвідок з історії української державності 1917—1918 років і діяльності уряду УНР у вигнанні.

Кого зацікавила ця постать, тому може бути корисним збірник статей: http://archeos.org.ua/wp-content/uploads/2017/12/%D0%A8%D1%83%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D0%B8%D0%BD%D0%97%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA.pdf

 

Наступний герой огляду – людина унікально різноманітної обдарованості та надзвичайно оригінального мислення. І це не той випадок, коли талант сповна проявляється в одній царині, а в інших є лише певні здібності. Тут доробок в кожній із сфер має самостійну цінність.

ФЛОРІАН ЮР’ЄВ (1929) – художник, архітектор, композитор, мистецтвознавець, колорист, майстер-художник скрипкових музичних інструментів.

Флоріан Юр’єв народився в Сибірі. Його мати — Марія Іванівна Большак, представниця давнього знатного тунгуського роду, з якою ув’язнений батько Флоріана — біолог Ілля Захар’їн-Юр’єв), переслідуваний совєтами за наукову роботу з генетики, одружився під час перебування на засланні.

Флоріан спочатку закінчив Іркутське училище мистецтв, потім – Київський художній інститут (графік, 1956), аспірантуру Московського поліграфічного інституту (мистецтвознавство) (1974), докторантуру Львівського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова (1980). Виготовленню скрипкових інструментів вчився безпосередньо у майстрів цієї справи – у Києві, Москві, в Італії та США.

Композиції навчився в класах українських композиторів – Андрія Штогаренка та Юдіф Рожавської. Клас вокалу проходив у провідного баса Київської опери, педагога Київської консерваторії Олександра Гродзинського.

У 1956–1976 роках працював в інституті Київпроект починав старшим архітектором, дійшов до головного архітектора. По тому 1976–1991 — викладач, доцент Київського відділення Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова (тепер — Українська академія друкарства), графічний факультет.

Захистив кандидатську дисертацію в 1974 році, представив до захисту докторську дисертацію в 1980 році, але через ідеологічні мотиви — «за намагання науково обґрунтувати абстракціонізм» — вона не була допущена до захисту[2]. Продовжував створювати кольорові композиції й працювати над невизнаною теорією в умовах андеграунду.

Від 1991 року  – науковий співробітник Інститут екогігієни та токсикології ім. Л. І. Медведя АМН України.

Як архітектор-художник Флоріан Юр’єв знаний, перш за все, проектом Будинку Українського інституту науково-технічної та економічної інформації МОН України. Ця споруда, розташована у Києві біля станції метро «Либідська», відомий як «літаюча тарілка». Проектуючи конференц-зал Інституту інформації, Юр’єв передбачав, що, завдяки світлодинамічній установці, він буде використовуватися і як «Світлотеатр», в якому будуть об’єднані музика, світло і колір. Тобто, хотів, щоб цей зал став простором для втілення його ідеї синтезу звуку і кольору, яку він плекає усе життя.

З кінця 1950-х років, поряд з роботою архітектора та заняттям музикою, Юр’єв починає працювати над своєю теорією «музики кольору», де теоретичний аналіз колірного сприйняття та його віддзеркалення в мистецтві поєднувався із проблематикою «кольоромузики», синтезу звуку та зображення.

У 1962 році він підготував до друку монографію «Музика кольору», яка через звинувачення в «абстракціонізмі» вийшла у світ лише через десять років.  Тоді ж, у 1962-му, було знищено багато малярських робіт художника, що через колірні сполучення та гармонії демонстрували його теоретичні дослідження колоризму.  Флоріан Юр’єв розглядає колоропис як самостійний спосіб художнього мислення, де колірні гармонії за своїми засадами близькі до гармоній музичних. Звідси ж — ідея музики кольору.

Йому належить і оригінальний метод колірної фонетичної транскрипції, який може бути застосований до всіх мов, а також для колірного запису музичних творів. У ній художник поєднує звуки, зображення та слова, додаючи до кольору та музики мистецтво поезії.

Про це в одному з інтерв’ю розповів сам автор: «Цей метод виник з мого захоплення поезією. Я писав вірші, тож спробував структурувати їх за допомогою кольору. Колірні рядки складались у картину. Час перетворювався на простір. Якщо вірш розгортається в часі, то його колірний еквівалент можна осягнути миттєво, єдиним поглядом! Я почав перекладати на кольори вірші інших поетів. Виявилося, що кожний великий поет має свій характерний набір кольорів».

Як музикант і композитор Юр’єв проявив себе не тільки в «кольоромузиці». Ще студентом Іркутського художнього училища він написав музичну фантазію «Боярин Орша» для альта, виконав її у 1948 році на олімпіаді молодих музикантів Східного Сибіру і отримав першу премію.

Але подальша його музична творчість пов’язана з ідеями «світлотеатру», його концерти «музики кольору» зо відбулися 1964, 1965 та у 1972 роках мали неабиякий успіх у Києві.

Як художник Юр’єв також пройшов значну еволюцію. За його картинами можна спостерігати, який шлях пройшов художник — від полутонів лірично-реалістичного сприйняття оточуючого світу до чистих кольорів та чітких ліній філософського, узагальненого погляду на історію та сучасність і до народження та утвердження нового напрямку сучасного живопису, який сам його автор та засновник називає „кольоротворні образи“. Обидва напрямки зображувального мистецтва присутні в творчості Юр’єва і до сьогодні.

Флоріан Юр’єв більше тридцяти років присвятив вивченню класичної італійської традиції виготовлення скрипок, відродженню цієї традиції в Україні. Протягом 10 років він читав в Інституті підвищення кваліфікації працівників культури курс: «Історія скрипкового мистецтва. Видатні майстри 16-20століть». Дослідник доказує, що потрібно зберегти акустичі якості класичних інструментів та розвивати їх у відповідності з вимогами нової музики, нових виконавців, в умовах акустики великих залів. Цим і займається науково-дослідна лабораторія акустики смичкових інструментів, керівником якої є Юр’єв.

Презентація перших чотирьох інструментів (двох скрипок, альта і віолончелі), виготовлених Юр’євим у 1999–2003 роках відбулася 2004-го року у Київській консерваторії квартетом артистів імені М. Лисенка.

Інструменти Юр’єва мають не тільки звукову та акустичну довершеність, а й вишукану естетичність форми, головки інструментів завершують скульптури.

2009 року в залі Національної опери України відбувся концерт камерного симфонічного оркестру «Київ-Класік» де було презентовано ансамбль з 12 смичкових інструментів, створених Флоріаном Юр’євим — це був підсумок майже 20-річної роботи.

Більше про про різні прояви творчості Флоріана Юр’єва:

https://life.pravda.com.ua/society/2018/07/21/232268/

https://artukraine.com.ua/a/florian-yuryev–nichogo-khoroshogo-v-ukraini-zrobiti-nemozhlivo–vse-znishchat/#.XzBp3Sj7SUk

https://www.chytomo.com/florian-iur-iev-nasha-kraina-v-tsaryni-koloromuzyky-v-avanhardi/

http://medved.kiev.ua/florian_yuryev/1/index.htm

 

ВОЛОДИМИР ДІБРОВА (1951) — письменник, драматург, перекладач, есеїст.

Народився у місті Донецьк. Вчився у Київському університеті імені Тараса Шевченка, на факультеті романо-германської філології, відділ перекладачі). Захистив кандидатську дисертацію: «Творчість Флена О’Браєна і традиції народної культури» (1988).

Діброва – представник «андеґраундної альтернативи» 1970 — 1980-х років, що творилася паралельно до радянського офіціозу — у самвидаві. Дебютувавши наприкінці «перестройки» двома книжками в офіційному друці («Тексти з назвами і без назв», 1990; «Пісні Бітлз», 1991), він одразу став одним із найпопулярніших українських прозаїків, перекладеним у Німеччині, Польщі, Угорщині, Шотландії, США, Канаді.

1996 року в американському видавництві «Northwestern University Press» (де друкувалися твори Кундери, Мілоша, Бродського та інших визначних східноєвропейських письменників) з’явився однотомник його вибраної прози «Peltse and Pentameron». В Україні тим часом його твори друкувалися в періодиці — найширший розголос здобули романи «Пентамерон» (1994), «Бурдик» (1997), повість «День народження» (1997), п’єси «Короткий курс» та «Двадцять такий-то з’їзд нашої партії (стенографічний звіт-опера)».

Від 1994 року письменник живе й працює в США, викладає в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Шукати можливості виїхати в розвинуту країну його змусила важка хвороба доньки, яку і зараз у нас не вміють лікувати, а у 90-ї – і поготів.

На запитання, який зв’язок його творів з життям, письменник відповідає: «Кожен із цих сюжетів є вигадкою, що базується на реальності. Весь мій життєвий досвід свідчить про те, що людина не здатна вигадати нічого такого, що «перепльовувало» би реальність. Життя є набагато загадковішим і фантастичнішим за казки чи наукову фантастику».

Хоча Діброва живе і працює за кордоном він продовжує писати для українського читача і видаватися в Україні. Одним з найбільш резонансних його творів став роман «Андріївський узвіз» (2007).

Збірка з чотирьох трагікомічних п’єс “Чотири, три, два, один” вийшла друком 2016 року.

«Нове, сиве, різне» – ця книжка Діброви побачила світ нещодавно – 2018 року. Читачу варто лише роззирнутися – і він відшукає у персонажах свого повсякдення прототипів притчевих нарисів, вміщених у цьому виданні, – і, можливо, засміється, а може, посмутніє.

Остання на цей час книжка Діброви, що вийшла в Україні, – «Куліш. П’єса на дві дії», присвячена видатній, але й суперечливій постаті цього культурного діяча.

Про роман «Адіївський узвіз»: http://litakcent.com/2007/12/25/roksana-harchuk-smert-ce-ne-najhirshe-scho-mozhe-trapytysja-z-namy-v-zhytti/

Колонки Діброви на сайті ЛітАкцент: http://litakcent.com/author/volodymyr-dibrova/

 

ІВАН ЛЕНЬО (1971) — музикант, акордеоніст, один із лідерів фольк-рок-гурту «Kozak System».

Народився 11 серпня 1971 року в місті Монастириська Тернопільської області. У родині є українське (лемківське), циганське та польське коріння.

Батьки переселенці з села Криниця, з території нинішньої Польщі, постраждали в ході Операція «Вісла». Біологічний дід за словами Івана, був побратимом Степана Бандери.

Закінчив музичну школу, Уманське музичне училище імені Порфирія Демуцького, Воронезьку консерваторію (Росія). Довелося їхати так далеко, тому що в Україні, яка перебувала тоді в складі Радянського союзу, не було жодного класу акордеона. Був визнаний кращим на вступному іспиті до Київської консерваторії на аспірантуру серед 21 учасників.

З 2012 року увійшов до гурту «Kozak System», який утворили музиканти, що вийшли зі складу гурту «Гайдамаки». Фронтмен цього гурту Олександр Ярмола оголосив, що залишає за собою назву «Гайдамаки», решті довелося утворювати новий гурт «Kozak System».  І, по правді сказати, він став популярнішим і цікавішим ніж теперішні «Гайдамаки», хоча й вони теж далеко не середнячки.

Значна роль в забезпеченні популярності «Kozak System» належить саме Івану Леньо – завдяки його харизматичності, вокальним і артистичним даним, незвичному для фронтмена рок-гурту інструменту (акордеон) виступи «Kozak System» стають справжнім драйвовим дійством.

Іван Леньо, як і годиться рок-музиканту, не лише добре грає та співає, а ще й має кебету. А також –  глибоко усвідомлену патріотичну позицію. І товариші по гурту теж такі. Переконатися в цьому можна, почитавши інтерв’ю: https://armyinform.com.ua/2019/09/intervyu-z-solistom-kozak-system-ivanom-leno/

І ще: https://glavred.info/kultura/358931-kozak-system-oznaka-togo-shcho-ukrajina-shchos-robit-pravilno-ce-kritika-z-boku-moskvi.html

Слухати і дивтися:

https://www.youtube.com/watch?v=mtUz7GnLw6c&list=OLAK5uy_lJWtw3-1FfVIjKVeIiq7Z6mvA9giTODQA

https://www.youtube.com/watch?v=0yPxc8-VDbo

https://www.youtube.com/watch?v=lDN76h4-HRM

https://www.youtube.com/watch?v=ulbEgem8W-Y

https://www.youtube.com/watch?v=HqeNjgxf-LU

https://www.youtube.com/watch?v=9vA9y5u6hcs&list=OLAK5uy_njzBQv4RoSOrndvRm2KaQ2SJT7-0CXZ8E

А якщо хочеться посміятися: https://www.youtube.com/watch?v=5R2pZTwE6fg

Канал на Ютубі:  https://www.youtube.com/channel/UCv_YvUYKLpgQkbTWP0DQorQ

 

ПЕТРО ЯЦЕНКО (1978) — письменник.

Петро Яценко народився й виріс у Львові. Вищу освіту отримав у Національному університеті «Львівська політехніка».

Дебютував романом «Йогуртовий бог» 2002 року, отримав премію видавництва «Смолоскип» за повість «Мар’яна, чи Дерево бодхі», що вийшла 2011 року.

Чергове визнання: у рудні 2018 р. Яценко отримав у Львові Премію міста літератури ЮНЕСКО за роман “Нечуй. Немов. Небач”.

Події в цьому романі розгортаються в кінці ХІХ століття, для того часу був характерний динамічний розвиток промисловості, наук, суспільних рухів та мистецтва. У великій Грі зійшлися найбільша імперія, яка намагається продовжити своє існування, та загадковий письменник з механічним серцем. Бурхливе кохання Івана Левицького, відомого як Нечуй, зрада та відданість в епоху досконалих парових машин. Факти з життя української богеми, які не ввійшли до шкільних підручників. Громада культурних супергероїв, які об’єдналися, аби врятувати свій народ. На їхньому боці — прихована зброя, реліктові істоти, підкуп, гострота розуму, енциклопедичні знання та швидкість реакції. Реконструйована біографія одного з найталановитіших, найзагадковіших і найнедооціненіших письменників ХІХ-ХХ століть Нечуя-Левицького занурює читача надзвичайно захопливі події.

«На мою думку, Нечуй-Левицький недооцінений. Ми знаємо дуже багато інших культурних героїв, і Нечуй-Левицький, звичайно, в цьому пантеоні. Насправді, він дуже загадкова особистість. Він прожив 80 років і помер у 1918, коли Україна на короткий час здобула незалежність. Але відомостей про його життя лишилось не так багато. Це людина — загадка. Я вирішив реконструювати деякі епізоди його життя, базуючись на невеликих відомих нам фактах» – казав письменник про свій твір.

Найсвіжіша книга Яценка – роман «Магнетизм», зо вийшла 2020 року у Видавництві Старого Лева. Тут письменник звертається до найболючішої теми сьогодення – російській окупації Донбасу та її наслідкамю.  ероїня роману Марія на прізвисько Гайка тікає з окупованого Донецька останнім потягом до Києва й опиняється сама в чужому великому місті. Ще в дитинстві вона відкрила в собі дивний хист бачити історії людей, записані на металі, а тепер чує мову будинків і знає їхні імена. День за днем перед нею постають нові химерні виклики, але найголовніший із них — бажання врятувати своє рідне місто.

«Я – програміст і дослідив Донецьк завдяки новим технологіям. Дивився на Google Street View, як та чи інша вулиця виглядали до окупації і які вони тепер. “Ходив” по подвір’ях. А ще з’ясував, що чимало переселенців зараз замовляють тим, хто там лишився, відеозйомку їхньої вулиці – просто щоб побачити, як вона виглядає. Такі ролики є на Youtube. Крім того, знайшов карту, куди місцеві наносять народні назви різних місцин. Із таких джерел можна багато важливих деталей дізнатися. Не всі в курсі, що більшість шахт на Донбасі має свої цвинтарі для тих, хто в них загинув. Люди, які створюють цю карту, також діляться там своїми невигаданими історіями. Мені найцікавіще, що після прочитання мого роману скажуть донеччани. Чи вдалося мені відтворити атмосферу їхнього міста? Хоча в кожного Донецьк свій. Сукупність усіх індивідуальних Донецьків і складає це небесне місто, яке насправді існує. Я вважаю, що дуже важливо не дозволяти своїй пам’яті затухати – так ти даєш нове життя своєму місту» – розповідає  Петро Яценко про роман «Магнетизма».

 

ЮЛІЯ ФІНКОВСЬКА (1995) — українська журналістка, поетка.

Народилася в місті Чорткові Тернопільської області. У 2012 р. вступила одразу на два факультети Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки (м. Луцьк, диплом з відзнакою). У виші вивчала українську філологію, літературу та журналістику.

Працює журналісткою на волинських інтернет-порталах. У липні 2018 р. вийшла заміж за викладача польської та білоруської мов Ягора Дзьобика, змінила прізвище, але для творчості залишила дівоче — Фінковська. Живе та працює у Луцьку.

Почитати вірші Фінковської можна тут: http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=10703

А також на її сторінці у ФБ: Сливослів’я / Юля Фінковська. Вір-ші

 

ОЛЕКСАНДРА ГОНТАР (1995) — поетка, журналістка, співведуча та сценаристка у програмі «#@)₴?$0» з Майклом Щуром (Телебачення Торонто).

Народилася в Кіровограді. Закінчила Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка. Працювала журналістом на місцевому телеканалі у Кропивницькому, журналістом на сайті «Еспресо», SMM-ницею на ютуб-каналі «Телебачення Торонто».

2019 року видала першу збірку віршів «Жери землю», поезії якої і формою і змістом привернули увагу і критиків і читачів.

Почитати інтерв’ю з Олександрою Гонтар: https://iod.media/article/brutalna-poetesa-oleksandra-gontar-smishno-koli-rizni-choloviki-vpiznayut-sebe-v-odnomu-virshi-4283

 

Пом’янемо наших захисників, які віддали життя у боротьбі з навалою «русского міра».

ЛЕОНІД ЛЕОНТЮК (1971-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Махнівка на Вінниччині. Пройшов строкову службу. Створив сім’ю, проживав у своєму селі.

16 серпня 2014 року мобілізований; молодший сержант, військовослужбовець 93-ї ОМБр. Брав участь у боях за Піски та ДАП. Під час виконання бойового завдання зазнав важкого поранення. Пройшов лікування і реабілітацію, повернувся на передову.

Через рік служби — у вересні 2015-го — був демобілізований. 15 березня 2016 року повернувся на військову службу за контрактом до своєї бригади – не зміг лишатися вдома, поки ворог перебуває на українській землі.

13 липня 2016 року під час виконання бойового завдання поблизу села Кримське (Новоайдарський район) підірвався на «розтяжці». 15 липня помер у військовому шпиталі міста Харків.

Без Леоніда лишились дружина, син та донька.

 

РОМАН БАРАНОВ (1978-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в смт Лихівка на Дніпропетровщині. В АТО – стрілець-помічник гранатометника, 93-тя ОМБр.

Загинув під час виходу з оточення під Іловайськом в районі села Червоносільське. За свідченням очевидців, загинув рятуючи пораненого поруч з машиною, в якій їхав, не доїжджаючи до села Червоносільського. 3 вересня 2014-го тіло Романа разом з тілами 96 інших загиблих було доставлене до Дніпропетровська. Упізнаний за експертизою ДНК.

Залишились батьки похилого віку, дружина та син.

 

СЕРГІЙ ПАРХОМЕНКО (1975-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в м. Суми. Займався спортивною гімнастикою, захоплювався футболом, шахами. Після закінчення середньої школи навчався на вечірніх курсах бухгалтерського обліку при курсовому навчальному центрі м. Суми та отримав кваліфікацію бухгалтера. У 1996 році закінчив Сумський національний аграрний університет, мав фах бухгалтера.

З 1996 року працював за фахом в об’єднанні «Суми паливо». В 2000 році – бухгалтер об’єднання «Суми риба», а з 2004 року — головний бухгалтер будівельної фірми ТОВ «Коланд-С».

Під час Революції Гідності був активним учасником сумського Майдану, в лютому 2014 року чергував на блок-постах під Сумами.

У квітні 2014 року, з початком формування 15-го БТО «Суми», записався добровольцем до батальйону, брав участь в АТО. У червні 2014 року перейшов в «Айдар», щоб воювати за Україну на передовій.

5 вересня 2014 року група «Термінатора» і група «Грізлі», що повернулася з Стукалової Балки, сіли у вантажівку, яка їхала у бік міста Щастя.  У машині було 12 осіб першої групи та 11 бійців другої. Після повороту на Цвітні піски, через 1-1,5 км вони під’їхали до блокпосту, поблизу села Весела Гора (Слов’яносербський район), на якому майорів український прапор. Олександр Скиба («Термінатор») як командир групи вийшов з машини й підійшов до постового. На питання постового: «Хто такі?» відповів: «Ми — Айдар». Постовий вигукнув «Айдар!» і одночасно весь блокпост відкрив вогонь по машині українських вояків. Після чого поранених українських вояків добивали пострілами.

Українські вояки потрапила в засідку вже після оголошення перемир’я.

Була інформація, що Сергій з важким пораненням у живіт потрапив до бойовиків у полон. З листопада жодних звісток про нього не було. У червні 2015 року тіло Сергія знайшли за експертизою ДНК у 1-му морзі Дніпропетровська.

Без Сергія залишилися дружина й син.

 

ЄВГЕН КРАВЧИК (1982-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Дніпропетровську.  В часі війни – кулеметник, 20-й окремий мотопіхотний батальйон, 93-а ОМБр.

27 січня 2015-го загинув поблизу Верхньоторецького під час мінометного обстрілу терористами.

 

ВОЛОДИМИР АНДРЮЩЕНКО (1969-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився в місті Дніпро. Закінчив середню школу, пройшов строкову військову службу в Радянській армії.  У зв’язку з російською збройною агресією проти України в лютому 2015 призваний за частковою мобілізацією.

Старший сержант, заступник командира взводу 93-ї ОМБр, смт Черкаське, Дніпропетровська область. З весни 2015 брав участь в АТО. Був командиром взводного опорного пункту в селищі Опитне Ясинуватського району, неподалік Донецького аеропорту.

Бойовий товариш Микола Панченко згадує: «Він був справжнім чоловіком. До нього приїздили радитися і командир роти, і представники інших підрозділів. Володимир, мені здається, народився військовим».

26 квітня 2015 загинув від смертельного поранення під час мінометного обстрілу опорного пункту в Опитному, відбиваючи вогнем з ДШК атаку піхоти противника, що почала просуватись під прикриттям мінометів.

Без Володимира лишилися батьки, дружина, син і донька.

 

ДМИТРО КОНОКЕЄНКО (1990-2017) — молодший сержант ЗСУ.

Народився 1990 року в місті Іллічівськ на ОЛещині. Мешкав у місті Котовськ; закінчив Котовський професійний ліцей.

Захищати Україну від російських окупантів і їхніх місцевих посіпак пішов добровольцем у 2015 році. Служив у батальйоні спеціального призначення «Донбас». У серпні 2016-го підписав контракт із ЗСУ –  молодший сержант, навідник, командир 1-го протитанкового кулеметного відділення 1-го взводу 1-ї роти 11-го батальйону «Київська Русь».

3 грудня 2017 року загинув під час обстрілу позицій ЗСУ поблизу села Широкине — внаслідок вибуху міни калібру 120 мм, ще один боєць зазнав поранення.

Без Дмитра залишилися батьки і старший брат.

 

ПАВЛО БРЕЗГУН (1989-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Новоінгулка, Миколаївська область. В часі війни – командир мотопіхотного відділення, 13-й окремий мотопіхотний батальйон, 58-ма окрема мотопіхотна бригада.

Загинув в бою з ДРГ терористів між населеними пунктами Верхньоторецьке — Новоселівка Друга Ясинуватського району. У тому ж бою полягли солдати Анатолій Белобусов, Роман Гавриленко та Олександр Шикера.

 

ВАСИЛЬ КИРИЛЮК (1985-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Кам1янське на Дінпропетровщині. Старший стрілець, 25-а окрема повітрянодесантна бригада.

16 серпня 2014-го загинув у бою під Макіївкою — під час обстрілу з БМ-21 «Град» при проведенні пошуково-ударних дій.

 

ПЕТРО ШЕПТИЦЬКИЙ (1975-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Жмеринці на Вінничині, закінчив ЗОШ села Могилівка. Після закінчення 3-го курсу технікуму призваний до армії, служив медиком-санітарном.

Закінчив Тульчинський ветеринарний технікум з відзнакою. Працював ветеринаром у селах Рижавка, Потоки (Жмеринський район), Слобода-Дашковецька (Вінницький район). Після розпаду колгоспу працював монтером, бригадиром з ремонту, майстром вінницького трамвайно–тролейбусного депо. Будував хату для сім’ї.

Мобілізований 21 серпня 2014-го, солдат, старший стрілець-кулеметник, 30-та окрема гвардійська механізована бригада.

Загинув 17 лютого 2015-го під час артилерійського обстрілу при зміні позиції біля села Кам’янка під Дебальцевим. В тому ж часі поліг Олександр Красноголовець.

Без Петра лишилися батьки, дружина, дві доньки.

 

ОЛЕКСАНДР ЗАКУСИЛО (1984-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в м. Овруч на Житомирщині

У часі війни — старший вогнеметник вогнеметного взводу, 30-а окрема механізована бригада.

Загинув під час російсько-української війни у боях біля кордону з Росією, на дорозі поблизу села Маринівка Шахтарського району Донецької області. У післяобідню пору військова колона, вантажівка «Урал» і БРДМ, вирушили з села Степанівка до Маринівки для облаштування блокпосту, і вже під Маринівкою потрапили під обстріл російських збройних формувань. Олександр залишився в «Уралі» на місці бою, в тому ж авто був Роман Козаренко. Тоді ж загинули Олександр Коростинський й Юрій Макарчук.

Перебував у списках зниклих безвісти. Через місяць тіло було вивезене волонтерами пошукової місії «Чорний тюльпан». Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих під Дніпропетровськом невідомих героїв АТО. 4 грудня 2015 року перепохований в Овручі.

Залишилися батьки та молодший брат.

 

АНДРІЙ ТКАЧ (1980-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Кам’янське на Дніпропетровщині. Проживав у селі Чернече.

8 грудня 2014-го добровольцем прийшов до військкомату, солдат 25-ї бригади, гранатометник.

Загинув 22 січня 2015-го у бою поблизу міста Авдіївки від вогнепального поранення, по їхній позиції били артилерія, танки, «Гради». Тоді ж полягли старший сержант Олександр Чумаченко, молодший сержант Микола Закарлюка, старші солдати Олексій Жадан, Микола Кучер та Андрій Стародуб й солдат Олександр Черніков.

27 січня волонтери «Офіцерського корпусу» (Алла «Чонгар») вивезли з Авдіївки тіла 12 воїнів 25-ї бригади, які загинули у бою 22 січня.

Без Андрія лишились батьки та дружина.

 

МАКСИМ САМОЙЛОВИЧ (1980-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Потсдам, Німецька Демократична Республіка – у родині військового. Після виведення окупаційного совєтського контингенту, родина оселилася у Кам’янському. Тут Максим закінчив школу, одружився і жив з родиною.

З початком російської агресії добровольцем пішов захищати мирне життя в Україні від російських окупантів.  Молодший сержант, 37-й окремий мотопіхотний батальйон, 56-та окрема мотопіхотна бригада.

Загинув поблизу с. Чермалик на Донеччині під час під час обстрілу росіськими терористичними військами з САУ 2С1 «Гвоздика».  – Це сталося вже після оголошення чергового перемир’я, яке вкотре зірвали окупанти.

По смерті Максима залишилися батько, дружина та дві доньки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада