Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
10.02.2021

11 лютого. Сьогодні почнемо з давніх часів і першим згадаємо літописця, не менш знаного ніж Нестор, але який, на відміну від Нестора, дійсно був автором літопису, який називають його ім’ям. Його твір є одним з найважливіших джерел з історії козацтва.

Далі в огляді:

  • меценат, освітній діяч, засновник Трускавецького дендропарку, дід останнього гетьмана України;
  • видатний вчений-генетик, академік АН України, якому зробив кілька відкриттів раніше за тих західних вчених, що отримали за них Нобелівську премію;
  • діяч ОУН та УПА, який тричі примудрявся тікати з совєтських таборів і був страчений під час «відлиги» з на нормами закону, які вже не були чинними на момент винесення вироку;

І неодмінно вшануємо пам’ять народжених 11 лютого захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.


Починаємо.

САМІЙЛО ВЕЛИЧКО (1670-1728) — автор  монументального твору в жанрі історико-мемуарної прози, який становить одне з найважливіших джерел з історії козацької доби і особливо  національно-визвольної боротьби проти поляків під проводом Хмельницького.

Народився Самійло Величко у козацькій родині. Ймовірно, навчався у Києво-Могилянської колегії, де оволодів латинською, німецькою та польською мовами.

Служив у генерального військового писаря Василя Кочубея – «в усіляких домашніх справах», а найбільше писарем. У такому статусі прослужив 15 років.

Близько 1705 року уведений до Генеральної Військової Канцелярії, де служив старшим канцеляристом. Брав участь у походах, зокрема через Правобережну Україну з помічним військом на допомогу полякам. Очевидно, і в Генеральному війську, і в канцелярії виконував особливі доручення, залучався до посольств гетьмана Мазепи.

Наприкінці 1708 заарештований і ув’язнений – достеменно невідомо – через що саме – через близкість до Кучубея чи до Мазепи… Провів кілька років у неволі в Чернігівському краї. Припускають, що з ув’язнення вийшов у 1715 за сприяння сина Кочубея.

На службу Самійло Величко вже не повернувся. Спочатку оселився у Диканьці, пізніше перебрався до рідної домівки — у село Жуки. Літописець учителював, займався літературною діяльністю. Чимало відомостей черпав із великої колекції книг і манускриптів, до якої входили історичні хроніки, літописи, оригінальні документи, художні твори. Все це Самійло Величко використовував, працюючи над літописом.

Згодом він осліп, диктував нові сторінки свого літопису найнятим писарчукам. Останні роки життя провів у селі Жуки. Тут помер і похований. Могила не відома.

Величко є автором першого систематичного викладу історії української козацької держави, при написанні якого використано значну кількість українських, польських, та німецьких джерел, широке коло документів Генеральної Військової Канцелярії. Автентичність численних документів, наведених у літописі, істориками не заперечується; частина з них відома й з інших джерел.

Літопис складається з 4 частин:

  • перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648–1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польського хроніста Шимона Окольського — власний коментар;
  • друга і третя частини, які охоплюють 1660–1686 та 1687–1700 роки, містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;
  • у 4-й частині зібрано додатки з різних документів XVII століття.

Літопис Величка написаний українською літературною мовою XVIII століття з елементами народної мови. Повний текст його не зберігся. Літопис є одним з найголовніших творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття.

Головна праця Самійла Величка впершу була видана Київською Археографічною комісією лише у 1848–1864 роках під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», тт. I—IV.

Дуже раджу захопливий нарис про особистість Величка і аналіз його літопису авторства дослідника і знактока літератури і історії козацької доби – Валерія Шевчука. Читати тут:

http://litopys.org.ua/velichko/vel01.htm

 

ІВАН СКОРОПАДСЬКИЙ (1805-1887) меценат, громадський та культурно-освітній діяч. Дід останнього гетьмана України — Павла Скоропадського.

Народився у родині секунд-майора Михайла Скоропадського. Здобув ґрунтовну домашню освіту. Знав кілька європейських мов. 20-річний Скоропадський вступив на військову службу, але військова кар’єра його не вабила – 1832 року він вступив на цивільну службу чиновником у канцелярію Конотопського предводителя дворянства. 4 грудня 1838 року його було звільнено звідти у чині губернського секретаря.

У спадок від батьків він отримав великий наділ землі з хутірцем на берегах степової річечки Тростянець. Скоропадський належав до заможних людей. У середині 19 століття у Полтавської та Чернігівській губерніях він мав 2050 кріпаків і 7 тисяч десятин землі.

Два роки (1851—1853) Скоропадський був предводителем дворянства Полтавської губернії,  1851 року став надвірним радником.

Брав активну участь у визволенні кріпаків і дбав про освіту народу. 1865, коли в Україні ввели земське управління, Івана Скоропадського обрали головою Прилуцької повітової училищної ради. Тут він активно взявся за справу і невдовзі Прилуцький повіт посів перше місце на Полтавщині за кількістю шкіл та учнів у них.

1867 Скоропадський заснував пансіон для підготовки народних учителів; вихованцями цього закладу могли стати лише селянські діти, найкращі випускники сільських училищ. Усі вони перебували на повному утриманні засновника. 1870 відбувся перший випуск пансіону, після чого меценат закрив його, заснувавши натомість перше у місті жіноче початкове училище, що пропрацювало 10 років. Ціла низка шкіл та гімназій в Україні завдячують своїм існуванням саме Скоропадському.

Головною справою життя Іван Скоропадський вважав створення Тростянецького парку. Ще 1833 він спорудив у Тростянці головний панський дім і розпочав будівництво величезного парку. Завезення з усіх кінців світу екзотичних рослин, дерев і кущів тривали до самої смерті господаря. У результаті титанічної праці і самого Скоропадського, і вченого-садівника Карла Шлінглофа, і місцевого садівника Круподері, і ще сотень невідомих грабарів і садівників з’явився один із найкращих дендрологічних парків Європи.

Тростянець став культурним центром: у будинку господаря щотижня збиралися місцеві поміщики, обговорбвали літературні новинки, влаштовували концерти. Мандрівні лірники й кобзарі, яких Скоропадський обдаровував з особливою щедрістю, виконували старовинні думи й пісні. У маєтку місяцями жили письменники, художники, артисти, зокрема подовгу перебував і творив свої полотна видатний живописець Микола Ге.

Із спогадів онука Івана Михайловича, Павла Петровича Скоропадського: «У домі отримувалась «Киевская Старина», читалися та обговорювалися книги Костомарова та інших українських письменників. Висів між гетьманами портрет Мазепи, такий ненависний всякому росіянину, в будинку йому не поклонялися, як це роблять тепер українці, вбачаючи в ньому символ української самостійності, а мовчки ставилися з симпатіями, причому тільки обурювались, що досі в соборах Великим постом Мазепі проголошували анафему, і сміялися над нелогічністю, що в Києві одночасно в Софійському соборі оголошують Мазепу анафему, а в Михайлівському монастирі за нього, як творця храму, підносять молитви за упокій душі…»

Українськими патріотами виросли й діти Івана Михайловича. Особливо це стосується його доньки — Єлизавети Милорадович, на внесок якої було створено Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові. (Більше про неї в огляді  Сьогодні народилися за 12 січня)

 

СЕРГІЙ ГЕРШЕНЗОН (1906-1998) – видатний генетик, академік Національної академії наук України. Зробив кілька відкриттів, раніше за західних вчених, які отримали за свої роботи Нобелівські премії.

Народився в сім’ї відомого російського літератора-пушкінознавця Михайла Гершензона і піаністки Марії Гольденвейзер.

Закінчив Московський університет, працював у Біологічному інституті ім. К. А. Тімірязєва, в Інституті генетики АН СРСР.

До Києва Сергій Михайлович прибув ще у 1937 р. на письмове прохання легендарного еволюціоніста Івана Шмальгаузена. Останньому було доручено очолити щойно створений Інститут зоології, і він запросив очолити лабораторію генетики молодому перспективному кандидатові біологічних наук Сергію Гершензону.

З 1937 року Гершензон одночасно завідував відділом генетики Інституту зоології АН УРСР і кафедрою генетики Київського університету.

Під час панування у лисенківщини досліджував у складі групи М. М. Синицького вірусні хвороби шовкопрядів.

З 1963 року працював у секторі молекулярної біології та генетики Інституту мікробіології і вірусології ім. Д. К. Заболотного, очолюючи його у 1968–1973 рр. З 1986 р. — співробітник Інституту фізіології рослин і генетики АН УРСР.

Сергій Гершензон, працюючи у відділі генетики в Інституті зоології АН УРСР, у співавторстві з Миколою Тарнавським та Пантелеймоном Ситьком, публікує революційну статтю про мутагенну дію тимусної ДНК на дрозофілу. Проте Нобелівську премію за це відкриття декількома роками пізніше вручають його зарубіжному колезі Герману Мюллеру (США). Окрім хімічного мутагенезу, Сергій Гершензон виявив феномен «стрибаючих генів» і зворотну транскрипцію.

Набагато раніше за американця Хейнца Френкель-Конрата він зібрав з білків і нуклеїнових кислот живий вірус. Проте Стокгольм не помічав досягнень учених з СРСР, через гоніння на генетику у сорокові-п’ятидесяті роки. У 1972 р. до Нобелівського комітету надходить заявка на аналогічне гершензонівському відкриття від американців Говарда Теміна і Девіда Балтімора, які і отримують у 1975 р. Нобелівську премію. Девід Балтімор в листі Сергію Гершензону щиро вибачився перед ним, оскільки не був знайомий з його більш ранніми роботами.

На відзначення непересічних заслуг дослідника перед наукою у 2003 р. НАН України заснувала премію його імені за видатні досягнення в галузі генетики, молекулярної біології та біофізики.

 

11 лютого – день народження людини, чия доля вирізняється трагічністю навіть з-поміж тисяч і тисяч трагічних доль українців, які прагнули незалежності:

 

АНТОН ОЛІЙНИК, псевдо «Мрія», «Індус» (1926-1967) — діяч ОУН, три рази втікав з таборів. Був страчений за нормами закону, які вже не були чинними на момент смертного вироку.

Народився на Рівненщині в селянській родині. Батько бачив в синові хлібороба, малий Антон мріяв про науку, з дитинства тягнувся до книжки. Закінчив Березнівську українську школу, де пропагували національні ідеї. В роки Друга світової війни він зрозумів, що Україна, яка прагне незалежності, має двох ворогів – нацистів та більшовиків. Задля боротьби проти них він 1943 року вступає в ОУН.

Спочатку пройшов декілька вишколів і виконував обов’язки зв’язкового, згодом йому доручили читати лекції під час навчання членів ОУН.

З 1945 року Олійник виконував завдання при боївці охорони районного проводу. Весною 1945 року він був у підстаршинській школі УПА.

Не припинив підпільної діяльності й після закінчення війни, проводив антикомуністичну агітацію, поширював антирадянські листівки. Налагоджував систему взаємозв’язків збережених ОУНівських осередків.

30 червня 1947 року «Індус» (це було його друге оунівське псевдо – від словосполучення індивідуальний селянин) був вперше заарештований агентурно-бойовою групою, що діяла під виглядом оунівців-«кнопівців». Спочатку його привезли до в’язниці, де 22 дні утримували в карцері, згодом отримав вирок – 25 років позбавлення волі.

Присуд на той час був максимальним, тим паче, що Олійнику «нав’язали» цілу низку вбивств радянських активістів, керівників району. Від участі в ОУН він не відмовлявся, а от «нав’язаних» вбивств не признав навіть тоді, коли постав перед розстрілом. Відбував покарання в Мордовії.

Вперше Олыйник втік в 1948 році. Проте його впіймали та кинули до карцера. У 1954 році Антон Олійник вдруге спробував утекти. З допомогою інших в’язнів «Індус» викопав 13- метровий тунель, яким вибрався на волю. Далі була довга дорога додому, кілометри, подолані на човні та потязі, і нарешті він дістався України.

Через місяць Антона було арештовано та засуджено ще раз на 25 років – тепер каторжних робіт. Надалі Олійник перебував у Дубравному ВТТ Мордовські АРСР, де, незважаючи на дві невдалі спроби врятуватися, не переставав мріяти про свободу. Він спланував ще одну втечу, до якої ретельно готувався, записував адреси родичів ув’язнених, щоб мати де переховуватися на волі.

12 серпня 1965 року, разом з товаришем Романом Семенюком, зробивши прохід в огорожі, Антон Олійник втретє втікає з табору ы повертається в Україну, не затримується надовго – подорожує Києвом, Харковом, Львовом, Запоріжжям, Рівним, відвідує могилу Тараса Шевченка в Каневі.

12 листопада 1965 року, через три місяці після втечі Антона Олійника знову арештували. Була створена ціла бригада з 5 слідчих, які вивчали 12-томну справу «Індуса», вдавалися до обману та фабрикування, щоб винести якомога жорстокіше рішення.

5 жовтня 1966 року Рівненська судова колегія у кримінальних справах ухвалила вирок – конфіскація майна і розстріл. Це був безпрецедентний випадок – як для юриспруденції самої республіки, так і загалом всього світу. Президія Верховної Ради УРСР прийняла рішення судити людину не за чинним законодавством, а за тим, яке діяло ще у 1927 році.

Вирок виконано 6 лютого 1967 року в Києві.

Більше про цю людини надзвичайної і гіркої долі:

https://galinfo.com.ua/articles/lyudyna_shcho_trychi_vtikala_z_gulagu_275255.html

https://www.bbc.com/ukrainian/blogs/2016/03/160321_history_blog_she

 

 

Пом’янемо народжених 11 лютого захисників України від російської агресії:

 

ЄВГЕНІЙ БІДА (1992-2014) – старший солдат ЗСУ.

Народився на Вінниччині, у сільській родині. Вивчився на муляпа-штукатура. З 2010 по 2011 рік проходив строкову службу, після армії працював в охоронній службі «Фортеця Гарант» м. Вінниця.

З початком російської збройної агресії Євгеній хотів піти добровольцем у батальйон Національної гвардії. У квітні 2014 року мобілізований до лав ЗСУ.

Старший солдат, гранатометник 51-ї ОМБр.

Разом із підрозділом у травні 2014 року ніс службу на блокпосту № 10 поблизу смт Ольгинка Волноваського району Донецької області. На блокпосту не було ніяких укріплень, ночували у наметах і в машинах.

Уранці 22 травня  року блокпост був атакований проросійськими бойовиками, які під’їхали на інкасаторських машинах, та почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, у тому числі з кулеметів, мінометів, РПГ, ПЗРК. В результаті обстрілу здетонував боєкомплект в одній з бойових машин, що призвело до збільшення людських втрат.  Підкріплення, що прибуло на місце бою вже після його завершення, у вигляді вертольотів Мі-8, помилково обстріляло територію, де знаходилися вцілілі бійці 51-ї бригади, прийнявши їх за бойовиків «днр». У цьому бою загинули 16 бійців 51-ї бригади.

Згодом з’ясувалось, що Євген Біда потрапив до лікарні і помер від поранень.

 

ЮРІЙ ЗОЛОТАРЬОВ (1983-2017) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився у Київі у родині військового. 2004 року закінчив Сумський військовий інститут ракетних військ і артилерії СумДУ, здобув спеціальність «бойове застосування та управління діями підрозділів Сухопутних військ». Захоплювався кулінарією, малюванням, реконструкцією зразків історичної зброї. Проходив службу на посаді заступника командира батареї з виховної роботи та офіцера-психолога — у 25-й бригаді, з 2010 року — офіцер-вихователь 3-го військово-спортивного взводу Ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою Дніпровської міськради.

Мобілізований 23 березня 2014 року, старший лейтенант, заступник командира по роботі з особовим складом 1-ї роти 1-го батальйону 25-ї бригади.

Бойовий шлях: Амвросіївка, Дебальцеве, Шахтарськ, Савур-могила, Нижня Кринка, Зайцеве.

Отримав важке поранення, у нього була контузія. У березні 2015 року повернувся до ліцею, викладав вогневу підготовку. Після оздоровлення у вересні 2016-го добровільно пішов знову служити в 25-ту бригаду.

21 грудня 2017 року зазнав уламкового поранення голови під час мінометного обстрілу поблизу Авдіївки. Чотири доби лікарі боролися за його життя. 24 грудня помер в лікарні ім. Мечникова міста Дніпро.

Лишилися дружина та син.

 

 

ВІТАЛІЙ КАПІНУС (1975 – 2014) — сержант ЗСУ.

Родом з міста Кривий Ріг. Строкову службу пройшов у танковому відділенні військового центру сухопутних військ «Десна».

Після демобілізації вивчився на машиніста екскаватора. До війни працював у ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», машиніст автогрейдера.

Був волонтером – ремонтував військову техніку. Мобілізований, командир відділення, 17-та окрема танкова бригада.

18 вересня 2014-го загинув поблизу смт Калинове при забезпеченні відходу з-під вогню розвідників, БМП яких було підбито. Розвідувальний дозор, у якому знаходився Віталій Капінус, прикривав евакуацію поранених бійців з Донецького аеропорту. Дозор потрапив у засідку російсько-терористичних військ.

Лишилися дружина Анастасія та син.

 

ІВАН ГАНЯ (1965-2014) — молодший сержант МВС України.

1992 року брав участь у миротворчій операції ООН в Югославії, за що має три нагороди.

З початку червня 2014-го — доброволець, молодший сержант резерву, старший кулеметник БТР-а, 2-й батальйон спецпризначення НГУ «Донбас».

Перебував у складі розвідувальної групи зі спецзавданнями (командир — Володимир Пушкарук). Навіть перебуваючи у Іловайську, родині казав, що він у Харкові. 29 серпня 2014-го підрозділ вирвався із оточення, Іван був за кулеметом. У Червоносільському, коли намагався полагодити один з автотранспортних засобів батальйону та відстрілювався, загинув від кулі снайпера.

Третього вересня тіла 97 полеглих українських вояків привезено до дніпропетровського моргу, тимчасово похований як невпізнаний герой на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровська.

Упізнаний за тестами ДНК, перепохований 22 серпня 2015-го  на малій бітьківщині – у Нововолинську.

 

ІГОР КУШНІР (1984-2014) — солдат ЗСУ, 51-ї ОМБр.

Родом з Луцька. Загинув під час прориву з оточення під Іловайськом, був у БМП-2, яку терористи розстріляли на дорозі між хутором Горбатенко та селом Новокатеринівка.

Без єдиного сина лишилась мама.

 

АНДРІЙ ЛІЩИНА (1985-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився на Волині. Навесні 2015 року призваний за мобілізацією; молодший сержант, військовослужбовець 43-го окремого мотопіхотного батальйону «Патріот», командир відділення.

19 червня в районі міста Авдіївка троє військовиків виїхали з розташування роти, щоб набрати води для підрозділу. На ґрунтовій дорозі біля Новоселівки Другої вантажівка наїхала на міну, військовики зазнали опіків та поранень. 20 червня Андрій помер від опіків у лікарні Покровська.

Лишилася дружина та дві доньки.

 

АНДРІЙ СТАРОДУБ (1984 – 2015) — старший солдат ЗСУ.

Закінчив НВК-ліцей № 10 міста Марганця; працював на шахті № 8 Марганецького ГЗК.

У березні 2014-го добровольцем пішов до військкомату одним з перших. Старший солдат 25-ї Дніпропетровської окремої аеромобільної бригади, гранатометник.

У серпні 2014-го був поранений, лікувався у 4-х госпіталях. На Різдво побував удома в короткотерміновій відпустці. Загинув 22 січня 2015-го у бою поблизу міста Авдіївки.

Залишились дружина та двоє маленьких дітей.

 

ВІТАЛІЙ НІКУЛІН (1985-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у місті Кривий Ріг, вступив до Криворізького авіаційного коледжу Національного авіаційного університету. По тому працював помічником машиніста екскаватора, Першотравневий кар’єр Північного ГЗК.

Мобілізований 19 вересня 2015 року; старший солдат, старший стрілець 17-ї окремої танкової бригади.

10 жовтня 2015-го загинув поблизу міста Попасна Луганської області під час виконання бойового завдання, тоді розташування українського підрозділу терористи обстріляли з мінометів.

 

АНАТОЛІЙ ШТАНЬКО (1964 – 2018) — солдат ЗСУ.

Народився в Мінську. 1980 року вступив до Львівської політехніки на архітектурний факультет, який успішно закінчив, і працював у Львівській політехніці асистентом на кафедрі архітектурного проектування. Від 2017 року — старший викладач кафедри «Архітектурне проектування». Член львівської спілки архітекторів України.

Учасник Революції Гідності. Коли розпочалася почалась війна, у складі 24-ї ОМБр з липня до середини серпня 2014 року брав безпосередню участь у бойових діях. Боровся з ворогом у селищах Крива Лука, Гвардійське, Волнухине та Лутугине. Під Лутугиним зазнав важкого поранення.

Одужавши, 2016 року підписує новий контракт на службу в ЗСУ і вдруге бере участь в боях на території Донецької області.

Згодом повернувся до викладання. На жаль, тяжкі поранення й контузії позначились на здоров’ї. 4 лютого 2018 року Анатолій Штанько відійшов у вічність.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада