Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
11.11.2020

11 листопада. Почнемо з ушанування пам’яті юного патріота з Донбасу, катованого і вбитого днр-івськими покидьками.

Далі в огляді:

  • організатор виробництва літаків, конструктор, нащадок відомого українського роду підприємців і меценатів;
  • музикант і педагог, імя’я якого стало синонімом виключної майстерності гри на флейті;
  • видатний нейрохірург, основоположник школи нейрохірургії в Україні,
  • письменниця, що належала до покоління, яке передувало шістдесятникам, авторка спогадів про представників патріотичних українських кіл у повоєнну добу, часи «відлигу» та її згортання;
  • поет, твори якого поєднують ліричність і мудрість, що на думку критиків є досить рідкісним явищем;
  • захисник України, учасник легендарного бою, в якому один український танк Т-64М вийшов переможцем із сутички з чотирма російськими Т-72.

Почнімо:

 

СТЕПАН ЧУБЕНКО (1997-2014) — школяр, воротар ФК «Авангард» (Краматорськ), катований і розстріляний бойовиками проросійської терористичної організації «ДНР» за проукраїнську позицію.

Степан народився у Краматорську. Вчився у краматорській школі № 12, захоплювався спортом. Спочатку займався греко-римською боротьбою, потім – футболом, захищав ворота юнацької команди «Авангард» з Краматорська, мріяв стати професійним воротарем. Вболівав за донецький «Шахтар», відвідував його матчі в Донецьку, їздив з командою по іншим містам України. З друзями організував команду КВК, яка їздила виступати в різні міста України.

Також разом з друзями Степан опікувався дитячим будинком в Краматорську. Вони часто відвідували малюків, привозили їм іграшки, одяг, книжки, ласощі. Своїй дівчині Степан говорив, що коли вони одружаться, народять одну дитину і ще двох всиновлять.

З початком інспірованих Росією виступів  на Донбасі у 2014-му році Степан з друзями брав участь у мітингах на підтримку цілісності України, які проводилися в Краматорську. Хлопці носили воду, продукти, засоби гігієни українським військовим, які прибули в місто. Під час обстрілу він допомагав спускатися у сховище літнім людям, носив їм воду, коли місто опинилося відрізаним від водопостачання.

Ризикуючи життям, Степан зняв з міської площі ДНРівський прапор.

Коли у квітні 2014-го російські бойовики захопили місто, мати відвезла Степана до своїх батьків в Росію, але через місяць він повернувся, заявивши, що не хоче ховатися «як пацюк» у важкі для країни часи.

У липні 2014-го Степан поїхав до друга в Київ. 23 липня сів на поїзд у столиці, щоб повернутися додому. Їхав через Донецьк, де був затриманий бойовиками з батальйону «Керч», за однією з версій, за жовто-блакитну стрічку на рюкзаку, а за словами Ігоря Стокоза, представника Донецької обласної військово-цивільної адміністрації, — через те, що вступив у суперечку з ними, відстоюючи позицію єдиної неподільної країни.

Бити неповнолітнього хлопця бандити почали ще в Донецьку. Потім відвезли до селища Горбачево-Михайлівки під Донецьком, де після страшних катувань розстріляли.

Відразу після зникнення сина його мати поїхала в Донецьк на його розшуки. Їй вдалося дізнатись, що хлопця було розстріляно і поспілкуватися з ватажком днр-івців Захарченком, який пообіцяв їй розшукати тіло сина і його вбивць.

Наприкінці вересня 2014-го до матері прийшла звістка, що тіло знайдено. Ексгумацію було призначено на 3 жовтня, в ході якої, мати впізнала свого сина. Їй вдалося домогтися його відправлення у Краматорськ. Поховали Степана Чубенка 8 листопада 2014 року в його рідному місті.

Вбивцями неповнолітнього патріотичного хлопця виявилися троє бойовиків з батальйону «Керч» — Москальов Юрій Аркадійович (нар. 1969, Донецьк), Погодін Вадим Вікторович (нар. 1971, Донецьк), Сухомлинов Максим Вікторович (нар. 1984, Макіївка).

Матері Степана «влада днр» повідомила, що вбивць її сина піймали, але двом з них вдалося втекти до окупованого Криму.

19 липня 2017 року мати Степана Чубенка Сталіна Чубенко звернулася за допомогою до органів влади та українців:

«Я, Чубенко Сталіна В’ячеславівна, мати по-звірячому замордованого і розстріляного ополченцями бандформування “Керч” 16-річного школяра Чубенка Степана, звертаюся по допомогу до органів влади і громадськості України. Я вимагаю від Генпрокуратури негайно відправити доручення в Краматорськ і далі необхідні матеріали до Криму для екстрадиції Погодіна в Україну. Якщо протягом доби необхідні дії не будуть зроблені, я буду змушена звернутися до української та зарубіжної преси та почати протестну акцію біля стін Генеральної прокуратури».

У липні 2017 року Генеральна прокуратура України звернулася до Російської Федерації з запитом щодо передачі бойовика «днр» Вадима Погодіна, який вбив Степана Чубенка. Звісно, безрезультатно.

10 листопада 2017 року Торецький міський суд виніс заочний вирок підозрюваним у вбивстві Степана Чубенка. Вадима Погодіна, колишнього комбата батальйону «Керч» та його бойовиків Юрія Москальова і Максима Сухомлинова, заочно засудили до пожиттєвого ув’язнення. Суд також задовільнив цивільний позов матері Степана Сталіни Чубенко, згідно якого кожен із засуджених має сплатити по одному мільйону гривень компенсації[6].

У листопаді 2017 трьох вбивць 16-річного українського патріота заочно засуджено до довічного позбавлення волі. Виконати вирок наразі неможливо,  до двоє вбивць переховуються в Росії, ще один — в окупованому росіянами Криму.

 

Повернемося до давно минулих часів і згадаємо одного з перших на теренах Російської імперії організатора виробництва літаків. Він – один з незчисленної кількості талановитих і підприємливих людей, діяльність яких у країні припинилася з приходом до влади совєтів і захопленням ними України.

 

ФЕДІР ТЕРЕЩЕНКО (1888-1950) — київський авіаконструктор.

Народився в Києві, в родині цукрозаводчиків, відомої не лише своїм багатством і прекрасним зібранням творів мистецтва, а й благодійністю.

Закінчив екстерном 1-у Київську гімназію і 1907 року вступив на механічне відділення Київського політехнічного інституту.

В ті часи наймоднішим захопленням стала авіація, повідомлення про польоти були гарячими новинами, з’являлися аероклуби, демонстрація польотів збирала неймовірну кількість глядачів. Технічно обізнані люди, серед яких був і Федір Терещенко, вважали, що за авіацією – велике майбутнє.

Молодий Терещенко входив до Київського товариства повітроплавання. Перший власний літальний апарат з’явився у нього в травні 1909 року. Це був аероплан «Блеріо ХІ», виписаний з Франції. Він був доставлений у Терещенківський маєток Червоне Бердичівського повіту Волинської губернії (нині – Житомирської області), де він захоплено знайомився з особливостями його конструкції.

Федір Терещенко листувався з видатним російським вченим, основоположником сучасної гідро- і аеромеханіки Миколою Жуковським. Він у 1909 році запропонував трьом київським студентам — Федору Терещенку, Ігорю Сікорському та Федору Билінкіну — взяти участь у повітроплавній виставці, яка була приурочена до наміченого на кінець грудня.

До авіабудування і його перспектив Федір Терещенко ставився серйозно і вже в 1909 році організував у себе в Червоному власні авіаційні майстерні. Там був побудований його перший апарат, там реалізовувалися й інші його проекти. Вже на першому етапі існування цього підприємства тут працювало до 25 найманих працівників.

Співпрацював Терещенко і з молодими київськими авіаконструкторами, Володимиром Григор’євим, Василем Йорданом і Дмитром Григоровичем (творцем перших у світі гідропланів). Разом з Дмитром Григоровичем вони побудували два легких спортивних моноплана Г-2 і Г-3 (іноді можна зустріти позначення «Терещенко № 2» і «Терещенко № 3»), конструктором яких був Григорович, а організатором їх виготовлення і меценатом — Федір Терещенко.

У 1912 році бажаючи повністю присвятити себе підприємницькій та конструкторській діяльності у сфері авіабудування і посилаючись на сімейні обставини, він подав прохання про відрахування. Цікаво, що у виданому йому свідоцтві про прослухані предмети стояли лише відмінні оцінки, за винятком двох четвірок — з архітектурного креслення і будівельного мистецтва.

У 1913 році Червонівські майстерні отримали перше військове замовлення — на виготовлення літака «Терещенко № 5біс».

У 1914 році напередодні Першої світової війни майстерні в Червоному вже випускали по 2 літаки на місяць, а реальна їх річна продуктивність оцінювалася в 50 аеропланів. У вересні 1915 року майстерні були перейменовані в аеропланний завод, яким на той момент фактично і були.

Війна і реальна загроза окупації Червоного змусили керівництво підприємства вжити заходів до його евакуації. Було прийнято рішення перебазувати завод до Києва і розширити виробництво до 150 машин на рік.

На початку 1917 року Федір Терещенко особисто очолив потяг-майстерню по ремонту літаків, що вже здобув славу у фронтових умовах. Втім, перебування його в країні, яку незабаром охопило полум’я революції та Громадянської війни, було не дуже тривалим. Тим більше, що після приходу совєтів його маєток і завод у Червоному, так само як і будинки та інше рухоме й нерухоме майно родини Терещенків були націоналізовані.

Федір Терещенко виїхав до Франції і жив у Парижі до останніх своїх днів.

 

АНДРІЙ ПРОЦЕНКО (1902-1984) — видатний флейтист, педагог, засновник флейтовой музичної школи в Україні.

Народився в м. Ніжин на Чернігівщині.  Спочатку навчався грі на скрипці, пізніше опановував кларнет, трубу, флейту. 1927 року закінчив Київську консерваторію по класу флейти. Працював артистом Київського оперного театру на колесах, Московського Малого театру , Свердловського театру опери і балету.

У 1934—1956 роках — соліст і концертмейстер групи флейт симфонічного оркестру Київського театру опери і балету імені Тараса Шевченка. З того таки 1934 року — викладач Київської консерваторії імені П.I. Чайковського (від 1954 року — професор).

З іменем Андрія Проценка пов’язано формування київської флейтової школи. Він був ясравиим представником виконавської музичної школи академічного напрямку. I водночас був одним із видних майстрів радянської оперно-симфонічної оркестрової культури. Вимогливий, чуттєвий виконавець, соліст високої культури.

Для його виконавського напрямку характерна була велика внутрішня зконцентрованість, ритмічна дисципліна, прекрасне відчуття цільності мелодії та образу, художня завершеність фрази та майстере володіння як фразою так і динамікою. Флейтові соло у виконанні Проценка завжди звучали у вищій мірі виразно, закінчено, артистично.

Для Проценка не існувало деталей або елементів нотного тексту, якими можна знехтувати. Ювелірна шлівовка ніколи не змінювала цілістність форми та напрямок думки. З блискучою легкістю подвійного стаккато він виконував соло в Скерцо Мендельсона, «Політ джмеля» Римского-Корсакова. Звук флейти А. Ф. Проценко на рідкість цільний, круглий, чистий — без найменших призвуків, природний і рівний у всіх регістрах, живий, без зайвої вібрації, компакний за тембром з глибокою шкалою динамічних відтінків протягом всього діапазону.

Ім’я Проценка стало взірцем виконавської майстерності гри на флейті.

 

АНДРІЙ РОМОДАНОВ (1920-1993) — видатний нейрохірург, творець наукової школи нейрохірургії в Україні.

Народився майбутній лікар 1920 року в місті Лубни на Полтавщині у родині священика, єпископа УАПЦ, який був одним з ліберальних діячів України – Петра Ромоданова. У 20-х роках сім’я переїхала до Києва, де Петро Дмитрович став шкільним учителем. Але в середині тридцятих, свідомо кидаючи виклик часу, знову прийняв духовний сан, очоливши як священик одну з парафій. Цього кроку йому не пробачили і 1937 року репресували.

Вже потім, навіть у 50-ї роки на лікаря Андрія Ромоданова писали пасквілі, натякаючи на його «неблагонадежность» і згадували батька-священика…

Андрій Ромоданов вчився у школі № 138 у Києві, 1942 року закінчив Київський медичний інститут, евакуйований до міста Челябінська. У роки нацистсько-совєтської війни з 1942 по 1945 рік служив у діючій армії командиром санітарної роти полку, начальником окремого медичного санітарного батальйону на Західному і 1-му Українському фронтах.

Після війни Ромоданов закінчив аспірантуру, завідував дитячим відділенням Київського інституту нейрохірургії. З 1952 року — заступник директора з наукової частини, з 1964 року — директор Київського науково-дослідного інституту нейрохірургії.

Наукові роботи Ромоданова присвячені переважно діагностиці та хірургічного лікування черепно-мозкової травми, питанням дитячої нейрохірургії, пухлинних і судинних захворювань головного мозку, епілепсії. У 1963 році він захистив докторську дисертацію на тему «Пухлини головного мозку у дітей».

Медик розробив принципи надання спеціалізованої нейрохірургічної допомоги, створив перші в Україні спеціалізовані установи для комплексного лікування хворих на епілепсію. Йому також належать дослідження з питань діагностики та лікування наслідків та ускладнень вогнепальних черепно-мозкових поранень, внутрішньочерепних крововиливів.

У 1980-ті роки співробітники Київського інституту нейрохірургії під керівництвом Ромоданова розробляли питання хірургічного лікування артеріальних і артеріовенозних аневризм головного мозку, хіміотерапії злоякісних внутрішньомозкових пухлин.

За участю Ромоданова розроблена ефективна методика відновного лікування порушень рухових функцій після травм, судинних захворювань і видалення пухлин головного мозку. При інституті створено відділ реабілітації і на його базі функціонує перша в СРСР кафедра реабілітації невролого-нейрохірургічних хворих Київського інституту удосконалення лікарів.

Ромоданов є творцем наукової школи нейрохірургів в Україні.

На початку 90-х років у Японії видатні хірурги світу залишали відбитки своїх рук – це був своєрідний аналог голлівудської «Алеї слави». Серед тих відбитків є й сліди пальців київського лицаря медицини Андрія Ромоданова.

 

ГАННА ІГНАТЕНКО (1924-2008) — письменниця, літературознавець.

Народилася в м. Прилуки на Чернігівщині в родині службовців. Перший її вірш був надрукований в обласній газеті, коли Ганна навчалася в 5 класі. 1940 року вона вступила на філологічний факультет КДУ ім. Т. Шевченка.

У період Другої світової війни, Ігнатенко з 1941 по 1943 рік виступала перед бійцями як солістка ансамблю пісні й танцю 180-ї стрілецької дивізії.

Освіту в Київському університеті довершила в 1944-1947 роках, водночас навчалася в консерваторії. Перші твори письменниці почали друкуватися у 1948 році.

У повоєнному Києві, у другій половині 40-х років, українська молодь, свідомість якої була покарбована довоєнними репресіями, голодом 33-го, війною, переважно фронтовики, що з’їхалися сюди продовжувати перерване війною навчання, облаштовувати життя, стихійно єдналися в неформальні українські патріотичні гуртки.

Один з них – «Козацький Кіш» – сформували хімік Андрій Голуб, лікар і поет Микола Фененко, журналіст Матвій Шестопал, історики Тимофій Лазоренко, Микола Лазоренко, лікар Андрій Липкань географ Михайло Щербань, палеонтолог Андрій Путь, літературознавець і поет Пилип Моренець…

В це товариство увійшла й одна жінка — філолог Ганна Ігнатенко.

Ддолучився до “Козацького Коша”, переїхавши до Києва зі своїм перекладом «Фауста» Гете, і видатний перекладач Микола Лукаш.

Це покоління української інтелігенції, дитинство і юність якого припало на трагічні 30-ті та 40-ві, було попередниками «шістдесятників». Кожен з названих, різною мірою, був заангажований в цьому руху.

Після закінчення університету ГІгнатенко працювала в Українському радіокомітеті на посаді редактора літературно-драмататичного мовлення, у видавництвах «Молодь», Держлітвидав, журналі «Дніпро». В 1956 році захистила кандидатську дисертацію на вчений ступінь кандидата наук. У 1962-1969 рр. Г. Ігнатенко працювала викладачем Київського університету, звідки мусила звільнитися під тиском органів КДБ.

Згодом до 1982 викладала курс літератури народів СРСР в Київському державному інституті культури ім. Корнійчука, відтоді — на творчій роботі, член НСПУ.

Ігнатенко належала до кіл дисидентської української інтелігенції, яка перебувала під ідеологічним пресингом. Вона як студентка, згодом як редактор, спілкується з представниками старшого покоління (П. Тичина, В. Сосюра, Т. Франко, А. Малишко, Г. Логвин) та своїми ровесниками – Зіновією Франко, Миколою Лукашем, Леонідом Коваленком та іншими. Бере участь в культурно-політичних акціях шістдесятників, в роботі клубу творчої молоді, читає і розповсюджує документи самвидаву.

Від студентських років Ганна Ігнатенко пише вірші та прозові твори, час від часу публікувалася в журналах «Дніпро», «Ранок», «Вітчизна», «Жовтень», «Радянське літературознавство».

Шість книжок з найбільш представницькими добірками її поетичних та прозових творів вийшли вже за часів Незалежності.

До останньої посмертної книжки (2009) увійшла мемуарного характеру повість «Сполохи літ». В ній вона яскраво змальовує людей і події від кінця сорокових до середини шістдесятих років минулого ст. Через своїх героїв Ігнатенко розкриває атмосферу повоєнного часу та «Хрущовської відлиги», атмосферу жорстокого духовного терору. Ця книга є цінним джерелом для дослідження історії шістдесятництва.

 

ЛЕОНІД ТАЛАЛАЙ (1941-2012) — поет.

Народився в смт. Савинці на Харківщині, в селянській сім’ї. 1956 року разом із батьками переїхав до Горлівки на Донеччині. Навчаючись, працював теслею, муляром. 1958-го закінчив школу робітничої молоді.

По тому служив в армії в Білорусі та Казахстані в ракетних військах, де зазнав опромінення, після чого довго й тяжко хворів.

Перша поетична збірка Талалая «Журавлиний леміш» вийшла у Донецьку 21967 року.

1971 року закінчив Літературний інститут імені Горького у Москві.

Леонід Талалай вірші складав від п’ятого класу, а 1956 року вперше надрукував вірші в горлівській міській газеті «Кочегарка». Він був одним з визнаних неформальних літературних лідерів Горлівки.

1993-го став лауреатом Шевченківської премії.

Дослідник творчості поета Володимир Базилевський, зокрема, писав:

«Талалай — носій мудрого ліризму, якості рідкісної у нашій поезії. Пов’язаної передусім з іменами Свідзінського, Плужника, Рильського, Мисика. Та є й те, що різнить його від них. Він досяг піку зрілості тоді, коли державність України почала набувати обрисів трагічної пародійності. Цей катастрофізм, замішаний на кричущому парадоксі — втрати себе за найсприятливішої пори, — став пресом для чутливої нервової системи поета.

Але якщо в інших він озвався публіцистикою, переважно у лобовій її формі, то в ліриці Талалая вилився через властивий йому щільний образно-емоційний ряд. Передусім зоровий. Важка суспільна атмосфера, загальна безвихідь наклали відбиток і на негаразди особисті, поглибили їх, що призвело до конденсації трагізму у творчості цього і без того невеселого поета до критичної позначки.

Мудрість і лірика уживаються рідко. Тому так багато ліричних віршів і так мало глибокої поезії. Хронічна хвороба лірики — поверховість. А поверховість — це й банальність. Лірика Леоніда Талалая — виклик поширеній тенденції.

Виокремлює цю самодостатню колоритну одиницю органічність. Це поезія така ж природна, як природні явища довкола. Як шум вітру, шепіт дощу, зміна барв, коливання повітря…

…за всієї патріархальності — це лірика і для інтелектуала, і для читача, сказати б, середньостатистичного, і навіть для маловтаємниченого, але не обділеного поетичним слухом…

“Індустріалізований” час в інтерпретації Талалая — всепожираюча сила. “А біля зони грубо, зримо підняв трубу хімкомбінат, що проковтнувши сотню хат, облизується димом”. “Злітають в небо горобці, димить труба хімкомбінату, що проковтнув і нашу хату, і нашу мову “провінційну”, в нових умовах недоцільну”.

Вірш “Біля підніжжя терикону” завершується потрясаючим образом. Після предметного ряду, де “і чорний конус терикона” і “за колючим дротом зона”, де “циркулярка скавучить”, — “із ночі вибігає мати, в руці стискаючи ключі від неіснуючої хати”. Цей образ неіснуючої хати мимоволі асоціюється з образом неіснуючої України.

Тонкий лірик, Талалай не цурався іронії і сарказму, які увиразнювали гіркоту його письма. Надто в останні роки, коли йому щастило виходити на значущі філософські узагальнення».

Вершиною творчості поета стали дві його останні збірки: «Неурахований час» (2006) і «Безпритульна Течія» (2011).

Більше про поета Талалая – в розповіді його другої дружини, поетки Тетяни Вінник: http://litakcent.com/2012/12/14/ja-vydyhnuv-dushu-u-slovo/

Почитати вірші: https://mala.storinka.org/%D0%BB%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B4-%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D0%B9-%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%82%D1%83%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0-%D1%82%D0%B5%D1%87%D1%96%D1%8F-%D0%B2%D0%B8%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%96-%D0%BF%D0%BE%D0%B5%D0%B7%D1%96%D1%97.html

 

АНДРІЙ МУДРИК (1988) — солдат ЗСУ, танкіст. Учасник легендарного бою, в якому один український танк Т-64М вийшов переможцем із сутички з чотирма російськими Т-72.

Андрій — представник династії військових офіцерів. Народився в Легніці (Польща), де його батько проходив службу. Потім родина переїхала до Луцька. Його прадід під час нацистсько-совєтської війни звільняв Україну від німців, брав Берлін. Дідусь — військовий. Батько — заступник Волинського обласного військового комісара, двоюрідний брат — офіцер, також учасник АТО.

Батько хотів влаштувати Андрія в академію СБУ, або в прикордонники, але той категорично відмовився, сказав, що хоче бути цивільним. Вибрав професію програміста, закінчив факультет прикладної математики Волинського національного університету, працював програмістом. Строкову службу проходив у прокуратурі, хоча рахувався танкістом.

У 2014-му був мобілізований, проходив підготовку на Луцькому полігоні. У зоні бойових дій був протягом чотирьох місяців. Брав участь у боях біля Савур-могили, у невдалій операції по перекриттю російського кордону, де його частина потрапила спочатку в одне, потім в друге кільце. Та бійцям вдалося уникнути полону і відійти до позицій 72-ї бригади та з’єднатись із танкістами 51-ї бригади, які також там знаходились. І тільки тоді організованою колоною виходили з котла.

Легендарний бій, який уславив екіпаж танку, до якого належав і Мудрик стався на День Незалежності – 24 серпня 2014 року.

Ворог вирішив зробити «подарунок:» колона у складі чотирьох танків Т-72 та вантажівки з боєприпасами збройних сил Російської Федерації прямувала на один з блокпостів української армії під Донецьком з метою його знищити і прорватися в тил української оборони.

Через відсутність протитанкових засобів в українських військових на блокпосту шанси вижити були малими, але хлопці все одно вирішили прийняти бій. Маючи розвіддані про озброєння українських військових на блокпосту російські окупанти були певні своєї перемоги, бо за своїми характеристиками сучасні Т-72, на яких воювали росіяни, набагато перевершували старенький Т-64М, що його мали у розпорядженні українські бійці.

Ворог почав розгортати лінію танків для нападу. Але тієї ж миті один з російських Т-72 запалав від точного попадання снарядом з українського танка, який вискочив із засади і з першого ж пострілу підбив ціль. Цей постріл здійснив оператор-навідник Андрій Мудрик.

Російські окупанти були збентежені вкрай, бо не сподівалися, що хтось їм наважиться протистояти. Користуючись цим екіпаж українського Т-64 наступним пострілом підбив вантажівку з боєприпасами (від чого ті почали вибухати один за одним) й розуміючи, що проти решти танків йому самому не встояти, почав маневрувати намагаючись відійти.

Російські танки Т-72 кинулися наздоганяти відважних українських танкістів по прямій, щоб не втрачати швидкість. Зрозумівши їхній маневр, командир екіпажу Микола Тишик заманив два російські танки прямо в болото. В результаті один із танків затонув, а інший загруз у трясовинні. Російські танкісти зуміли покинути свої машини і втекти.

Четвертий Т-72 російських окупантів теж почав відходити, але, на ходу стріляючи, поцілив у Т-64. Українським танкістам вдалося загасити вогонь, а згодом і витягти з болота загрузлий Т-72 за допомогою троса. На ньому бійці повернулися у табір 51-ї бригади.

Більше почитати про обставини і перебіг того бою, а також побачити фото підбитого і затонулого російських танків, можна тут: https://censor.net/ua/resonance/454742/odyn_proty_chotyroh_podvyg_tankista_mykoly_tyshyka_24_serpnya_2014_roku

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією:

 

РОМАН НАБЄГОВ (1986-2014) — молодший лейтенант міліції.

Народився у Херсоні. Проходив строкову службу у ВМС України в Севастополі, пізніше навчався в Євпаторійському училищі професійної підготовки працівників міліції. Закінчив Херсонський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ, потім заочно в цьому ж університеті вивчав правознавство.

Працював в органах внутрішніх справ — патрульна служба Херсона, карний розшук, з 2013 року — слідчим у слідчому управлінні Цюрупинського (нині — Олешківського) райвідділу міліції.

Після окупації Криму російськими військами єдиний зі свого відділку їздив у відрядження до смт Каланчак, ніс службу на адміністративному кордоні з Кримом. До того ж, як слідчий, вів кілька справ, пов’язаних зі спробами проросійських сил «розхитати ситуацію» на Херсонщині.

Роман 4 рази подавав рапорт, аби його направили в зону бойових дій на Схід України, зрештою добився призначення, написавши листа міністру МВС Арсену Авакову.

«Пройшовши деякі етапи запитів, я зрозумів, що маючи бажання і перебуваючи на посаді слідчого, потрапити до складу АТО практично неможливо. Хотілося б дуже бути почутим і щоб мене правильно зрозуміли. Рішення про вибір професії було прийнято мною виключно з добрих міркувань і справжнього бажання захищати права громадян, а головне – їхнє життя і свободу. Однак, будучи співробітником міліції, я перебуваю в Цюрупинському РВ Херсонської області і не маю ніякої можливості потрапити туди, де моя допомога знадобилася б найбільше.

Мені не потрібні ніякі матеріальні «сверхкомпенсации» і пільги. Все, що я прошу у Вас – це лише шанс гідно називатися співробітником міліції і в такий важкий час боротися за свою країну, за людей, які тут живуть і які, безумовно, гідні європейського рівня життя. Я безмежно вірю в світлу перспективу української економіки і політичного світового статусу України, але зараз все, що мені потрібно – це можливість відправитися на територію Донецької та Луганської областей в складі підрозділів, що беруть участь в придушенні бандитських формувань, які маючи зовнішню підтримку, приносять в нашу країну війну.

Для будь-якого свідомого мешканця країни і особливо чоловіки, дуже важливо мати шанс проявити себе гідно в і найнебезпечніший час, особливо це стосується військових офіцерів або правоохоронних органів. Я, як Ваш підлеглий, як громадянин цієї країни і як людина, яка поважає Ваші вчинки в такий важкий і суперечливий час, прошу розглянути питання про мою відрядження до складу АТО на час її проведення до стабілізації криміногенної ситуації в Донецькій і Луганській областях з можливістю збереження посади слідчого Цюрупинського РВ УМВС України в Херсонській області та повернення на займану посаду, в разі благополучного повернення після завершення АТО».

Врешті Роману Набєгову  вдалося потрапити в АТО.

З липня 2014 року він – старший інспектор батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець» ГУ  МВС України в Київській області.

29 серпня 2014-го загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором», який обстріляли російські десантники біля села Горбатенко.

Був тимчасово похований місцевими мешканцями на сільському кладовищі — разом з бійцями батальйонів: «Миротворець», «Херсон» та «Світязь». 15 вересня 2014го тіло Романа Набєгова було ексгумоване та привезене до Запоріжжя пошуковцями Місії «Експедиція-200» («Чорний тюльпан»). Його упізнали за браслетом-оберегом. 26 вересня перепохований в Херсоні.

Без сина лишилась мати.

Роман зі студентських років писав вірші, зокрема на теми патріотизму, байдужості людей, історичної пам’яті, воїнської слави, проблем поділу українців на регіони, філософських мотивів про місце людини у світі та інші.

30 серпня 2015 року в Херсоні пройшла презентація книги «Ні кроку назад», до якої увійшли десятки віршів Романа, його прозові замальовки, записи зі щоденника, а також спогади друзів, рідних і товаришів по службі. Ідея такої книжки і її втілення належить мамі загиблого героя — Оксані Набєговій. Назву «Ні кроку назад» взято з останнього повідомлення Романа з Іловайська, яке він залишив у соцмережі.

 

АНАТОЛІЙ ФЕДЧИШИН (1981-2014) — боєць ДУК ПС.

Народився у м. Любомиль на Волині. Закінчив Шацький лісовий технікум за спеціальністю лісове господарство. Після служби в армії у пішов працювати до ДП «Любомльський лісгосп» майстром, де працювали свого часу його батько й дід, згодом — кранівником ККС. Член Любомльської районної організації «Правого сектора» Волині.

З березня 2014-го із братом Володимиром пішли добровольцями боронити Україну. Анатолій став керівником Рівненськом розвідгрупи Добровольчого Українського Корпусу.

Служив у Донецькій області в батальйоні територіальної оборони «Дніпро-2» у мобільній розвідувальній штурмовій групі, псевдо «Білий». Професійно володів снайперською гвинтівкою. Брав участь у близько 60 бойових епізодах, в одному із боїв зазнав поранення, лікувався в дніпропетровському госпіталі. З лікування повернувся, коли підрозділ вів бої за Іловайськ.

Загинув від кулі снайпера в бою під Іловайськом Донецької області — був у складі рівненської розвідгрупи з 12 людей під керівництвом Валентина Манька, яка допомагала «Азову» штурмувати селище. Тоді ж загинув Олег Тарасюк та вояки «Кривбасу» Сергій Бонцевич й Олександр Палій. Розвідувальна група поставлене завдання виконала.

Залишилася батьки, дружина та дві доньки, брат і сестра.

 

АНДРІЙ ПАЛАЙ (1985-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Ужгород.

В часі війни — навідник—командир зенітного артилерійського відділення, зенітний ракетно-артилерійський взвод роти вогневої підтримки 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону.

8 лютого 2015-го загинув внаслідок артилерійського та гранатометного обстрілу опорного пункту «Лама» — під час відведення підрозділу із селища Рідкодуб.

 

АНАТОЛІЙ ГАВРИЛЮК (1980-2014)— прапорщик Збройних сил України.

Народився у м. Корець Рівненьксої області. Був миротворцем в Іраку та Косовому. Командир взводу, 80-а окрема бригада.

Загинув 5 вересня 2014 у бою з диверсійною групою терористів, коли разом із побратимами біля села Цвітні Піски забезпечував відхід українських військ у Слов’яносербському районі трасою Н21.

Без сина лишилися батьки, без чоловіка і батька – дружина та донька.

 

ВІКТОР МАСЛОВ (1968-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився 1968 року в місті Прилуки (Чернігівська область). Здобув фах слюсаря-ремонтника. Служив в РА снайпером-розвідником батальйону ВДВ, учасник бойових дій в Афганістані (Баракі Барак). Демобілізувався, одружився, проживав та працював в Прилуках. Після смерті дружини в ДТП 2007 року переїхав до матері у село Даньківка.

З листопада 2016 року — на військовій службі за контрактом; старший солдат, розвідник-гранатометник розвідувальної роти 3-го парашутно-десантного батальйону 25-ї бригади.

28 листопада 2017-го загинув близько 16-ї години від кулі снайпера поблизу Авдіївки.

Без Віктора лишилися батьки й донька.

 

ДМИТРО ФІЛІМОНОВ (1986-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Залісці Хмельницької області. Закінчив Балинське ВПУ № 36, пройшов строкову службу у ЗСУ. Демобілізувавшись, працював трактористом на місцевому підприємстві.

У серпні 2014-го мобілізований; молодший сержант, головний сержант—командир міномета 2-го батальйону, 95-та окрема аеромобільна бригада. Перебував у зоні ведення бойових дій.

Загинув 9 липня 2015 року внаслідок мінометного обстрілу терористами поблизу міста Авдіївка.

Дмитро був сиротою, без нього лишився брат.

 

ВАСИЛЬ СЕМАНЮК (1979-2014)—  спецпризначенець, старший лейтенант міліції.

Народився в селі Нижня Велесниця на Івано-Франківщині. Здобув професію «столяр з виробництва художніх меблів» у Вищому художньому професійному училищі № 3 міста Івано-Франківська. Опанував різьбу по дереву, про що мріяв з дитинства. Цей фах залишився його захопленням — чимало меблів у нього вдома він зробив власноруч.

Строкову військову службу проходив у  Криму, у 1-ій окремій бригаді морської піхоти ВМС ЗСУ. Брав участь у спільних навчаннях з морськими піхотинцями США, стрибав із парашутом, досконало оволодів зброєю, прийомами рукопашного бою, навичками виживання в екстремальних умовах. Після звільнення в запас обрав професію правоохоронця.

З жовтня 2000 року проходив службу в органах внутрішніх справ. Закінчив Чернівецьке училище професійної підготовки працівників міліції. 2001 року одружився.

В березні 2001 у званні старшого сержанта розпочав службу в окремій роті міліції швидкого реагування «Беркут» УМВС України в Івано-Франківській області на посадах міліціонера і міліціонера-водія.

У 2010 році заочно закінчив Приватний вищий навчальний заклад «Галицька академія» міста Івано-Франківська, того ж року призначений на посаду інспектора — чергового чергової частини. Після розформування «Беркута» у березні 2014 року  — черговий чергової частини спеціальної роти міліції.

З квітня брав участь в АТО.

29 травня 2014 року Василь Семанюк разом з іншими бійцями івано-франківської спецроти міліції мав повертатись із зони проведення АТО на відпочинок. Близько 12:30, гелікоптер Мі-8МТ НГУ, на борту якого перебували прикарпатські правоохоронці, після злету з майданчику на горі Карачун, був обстріляний з лісосмуги та підбитий терористами з ПЗРК.

Під час падіння вибухнули паливні баки. В результаті події загинуло 12 чоловік: шість військовослужбовців НГУ, серед яких двоє членів екіпажу і генерал-майор Сергій Кульчицький, та шість представників спецпідрозділу МВС України з Прикарпаття: старші лейтенанти міліції Василь Семанюк і Петро Безпалько, старший прапорщик Володимир Шарабуряк, прапорщик Володимир Лисенчук, старший сержант Віктор Яков’як і старшина Петро Остап’юк.

Вижив лише штурман екіпажу Олександр Макеєнко, який впав на дерева до падіння вертольоту.

Без Василя залишились батьки, дружина та донька.

 

ВАДИМ РУБЦОВ (1991-2015) — сержант ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг на Дніпропетровщині. Служив у ЗСУ за контрактом; командир танку 3-го танкового батальйону, 17-та окрема танкова бригада.

Загинув 7 лютого 2015-го в районі Станиці Луганської під час мінометного обстрілу терористами взводного опорного пункту. Тоді ж полягло ще двоє захисників України.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада