Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
10.07.2020

11 липня.

Згадаймо народжених цього дня гідних пошани особистостей:

  • харківський художник, що поєднав у своїй творчості реалізм та імпресіонізм. Помер в злиднях, визнання прийшло тільки після смерті митця;
  • архітектор, працював в стилі «Галицької сецесії». Спроектував чимало знакових будівель у Львові, зокрема віллу художника Івана Труша;
  • одеський художник, відомий надзвичайними пейзажами;
  • видатний джазовий музикант і композитор, засновник фестивалю «Джаз-карнавал в Одесі»;
  • письменник і блогер, який послідовно спростовує совєтські пропагандистські міфи;
  • співак, переможець телешоу «Голос країни-5», біженець з окупованого Донецька;
  • спортсменка, волонтерка;
  • захисник України, командир 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади

 

Пом’янімо наших захисників, які могли б сьогодні святкувати день народження, якби не російська збройна агресія.


Першим в огляді художник з прикрою, але доволі характерною для митців долею, коли визнання запізнюється…

ПЕТРО ЛЕВЧЕНКО (1856-1917) —живописець-пейзажист, графік, майстер інтер’єрних композицій.

Народився у Харкові, в родині заможного купця, власника канатної фабрики. У Харківській міській гімназії під керівництвом художника й педагога Дмитра Безперчого і пізніше в студії Єгора Шрейдера захопився малюванням. На виставці учнівських творів у Петербурзі був нагороджений срібною медаллю.

Згодом вирушив на навчання до Петербургу, чим сильно засмутив батька, який бачив у своєму старшому сині продовжувача сімейної торгової справи. Був вільним слухачем Петербурзької Академії мистецтв (1878-1883). У 1895 відвідав Париж, де ознайомився з творами французьких імпресіоністів, що мало вплив на його подальшу творчість.

Левченко жив переважно у Харкові, викладав у Харківській міській школі малювання і живопис. Був одним з засновників та постійним членом Харківського товариства любителів мистецтва, експонентом Товариства пересувних художніх виставок, Товариства південноросійських художників, Товариства київських художників, багатьох виставок у Харкові.

Коли в Російській імперії заборонили українське слово та українську книгу, українською заговорили полотна художників-пейзажистів. Серед них був і Петро Левченко.

Улюблена справа  не принесла художнику слави і багатства за життя. Він помер у бідності, невизнаний та забутий. Тільки після його смерті 1919 року було організовано виставку творів майстра, де було представлено понад 700 його полотен.

Творчість вирізняється глибокою задушевністю та ліризмом. Серед географії ландшафтів Левченка домінує Слобожанщина і Київщина в різні пори року. Як пейзажист, Левченко був надзвичайно уважним до невловимих особливостей природи, її атмосферних явищ.

Крім пейзажів, особливим захопленням Левченка були інтер’єрні композиції. В Україні він був одним з найвидатніших майстрів цього жанру. Твори цього напрямку відображають затишні куточки та робочі місця житла людини, обстановку її побуту, праці, пройняті любовним відчуттям їх господарів, оповиті елегійною поезією її інтимного буття.

Перед живописним талантом не поступалась майстерність Левченка-рисувальника. Його блискучі рисунки олівцем чи вугіллям із мотивами селянських хат, міських околиць, доріг, чисельні варіації натурних зарисовок, прості й виразні за формою, виконані вільно й розкуто. І в живопису, і в рисунку Петра Левченка немало творів мініатюрного характеру, виконаних із витонченою ювелірною майстерністю. Митець любив повторювати, що «без доброго рисунка, не може бути доброї картини».

У творах Левченка останнього періоду можна бачити роботи, творча манера яких, близької до стилістики модерну. Фактурна поверхня картин цього часу стає матовою, стриманою за колористичною гамою, позбавленою зовнішнього блиску.

Творець ліричного пейзажу Петро Левченко зробив великий внесок в розвиток українського образотворчого мистецтва, поєднавши у своїх творах реалізм і чуттєвий імпресіонізм.

Подивитися картини Левченка: http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/levchenko-petro/  та https://www.pinterest.com/e0503369892/%D0%BF%D0%B5%D1%82%D1%80-%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE/

 

ОЛЕКСАНДР ЛУШПИНСЬКИЙ (1878-1943) — архітектор і художник, який спроектував чимало знакових споруд у Львові і на Галичині.

Народився в селі Буцнів на Тернопільщині у сім’ї коваля. Навчався на відділі архітектури Цісарсько-королівської політехнічної школи у Львові (нині — Національний університет «Львівська політехніка»). Серед викладачів був, зокрема, Іван Левинський (про нього – в огляді за 6 липня).

Протягом 1904—1919 років працював у фірмі Левинського. Автор або співавтор проектів багатьох будівель, споруджених фірмою.

Лушпинський брав активну участь у пошуках українського стилю в архітектурі, на зразок інших національних стилів, що виникали в тогочасній Європі. Стиль його будівель з елементами народних стилів часто характеризують як «Гуцульська сецесія». Багато будівель виконані в дусі візантійсько-романських стилізацій.

Зі встановленням 1920 року польської влади, у життя Лушпинського ускладнилося, він перебивався випадковими замовленнями.  1930 року митрополит Андрей Шептицький прийняв Лушпинського на посаду реставратора і члена консерваторної комісії греко-католицької митрополії. Зокрема, восени 1932 року він брав участь у підготовці матеріалів до реставрації катедри святого Юра у Львові.

Більше про архітектора дізнатися можна тут: http://hvvgazeta.blogspot.com/2013/03/blog-post.html

 

СТЕПАН КОЛЕСНІКОВ-ОДЕСЬКИЙ (1879-1955) – художник-пейзажист. Учень Іллі Рєпіна.

Народився в селі Адріанополь (колишня Катеринославська губернія, зараз окупована територія Луганщини) в селянській родині.

Художні здібності виявив рано. Робив самотужки малюнки і прислухався до порад мандрівних малярів. Малюнки юнака настільки сподобались, що добродії зібрали їх і доправили у Нижній Новгород на ярмарку 1896 року. Ярмарок відбувся і сільський юнак отримав від земства нагороду — стипендію для отримання подальшого художнього навчання.

У 1897 влаштувався в Одеське художнє училище, де його вчителями були Костанді та Ладиженський. Серед однокласників був Давид Бурлюк, майбутній представник авангарду.

У 1903 закінчив училище по першому розряду і як найкращий учень отримав право поступити в Імператорську Петербурзьку Академію мистецтв без іспитів, Колесніков став учнем пейзажного класу (викладач професор Кисельов). Згодом він стане учнем і в класі Іллі Рєпіна.

Через революційні події 1905—1907 років навчання перервалося, бо серед зачинених навчальних закладів була і Петербурзька Академія мистецтв.

Колесніков поїхав у маєток Бурлюка — хутір Семиротівка (нині Сумська область України) — на етюди. Там він не гаяв часу і зробив значну кількість замальовок і ескізів, особливо приділяв увагу зображенням дерев і характерних ознак різних пір року. Зробив низку пейзажів ранньою весною і особливо зимових пейзажів, котрі найбільше удавались художнику.

Робив не тільки чисті пейзажі, а й картини побутового жанру, анімалістичного жанру, іноді — натюрморти. Частку творів дороблятиме в майстерні вже після повернення з України і навіть в еміграції («Ніч на Україні» різні варіанти, «Шлях повз церкву», «Продаж яблук», «На Великдень біля церкви»).

Про талановитого художника доповіли російському царю Миколі ІІ. Відбулась їх зустріч і як нагороду молодий Колесніков-Одеський отримав коштовний портсигар від царя. Побожний художник зміцнив після цього власні монархічні і релігійні погляди, котрих буде дотримуватись і в еміграції.

З 1915 року Степан Колесніков мешкає в Одесі,[1]де бере участь у виставках Товариства пересувних художніх виставок та Товариства південноросійських художників.

Митець був наляканий хаосом в країні після Жовтневого перевороту 1917 року. Еміграція була для нього єдиним шляхом збереження власного життя і життя родини через загрозу убивства під час червоного терору. Адже він перейшов у стан російських поміщиків через шлюб з донькою землевласника, та ще й був прихильником монархії. 1919 року разом з родиною емігрував до Сербії. З 1920 року постійно мешкав в Белграді.

Творча доля Колеснікова-Одеського в Сербії склалась непогано. Родина оселилась у власному будинку, котрий придбав художник . Він плідно працював і був помічений місцевою владою. Серед прихильників художника був і тодішній король Сербії. Мешканці Сербії вважають його власним національним художником.

Колесников-Одеський мав визнання за життя. Знав про художні успіхи власного учня і Ілля Рєпін, котрий сам емігрував з більшовицької Росії і декотрий час листувався з колишнім учнем.

Картини Колеснікова-Одеського продають на мистецьких аукціонах як твори визнаного західноєвропейського майстра першої половини 20 століття. Частина картин Колеснікова-Одеського не датована взагалі, що ускладнює вивчення його творчої еволюції.

 

ЮРІЙ КУЗНЄЦОВ (1953-2016) — джазовий піаніст, імпровізатор-мультиінструменталіст, композитор, засновник міжнародного фестивалю «Джаз-карнавал в Одесі».

Грав твори в спектрі від класичного до експериментального та авангардного джазу, володар спеціального призу Пола Маккартні на міжнародному конкурсі Yesterday в Естонії. Завдяки неординарному музичному таланту й неперевершеній техніці ім’я Кузнєцова широко відомо як в Україні так і закордоном.

Композитор, піаніст, ранжирувальник, лауреат найбільших міжнародних джазових фестивалів, один з найкращих джазових піаністів на території колишнього СРСР і беззмінний арт- директор “Джаз-Карнавалу в Одесі”, Юрій Кузнєцов талановито сполучає творчість із адміністративною діяльністю. Заслужений діяч мистецтв України, Президент “Клубу Високої Музики”.

 

 

Народився в Одесі у родині крупного науковця. Ще маленьким, побачивши по телевізору, як грає Ван Кліберн, захопився музикою. Під час навчання у музичній школі за місяць вивчав те, що інші розучували за пару місяців. За 45 хвилин міг вивчити чотириголосну фугу “на пальцях”. “Програвав” спочатку на підвіконні, а потім грав під час іспиту на роялі.

Спробував вступити до консерваторії у Москві, але не вистачило балів, як з’ясувалося пізніше, на таємному голосуванні один з викладачів поставив йому нуль балів. Після цих подій музикант важко занедужав на нервовому ґрунті: осліп. Але згодом оговтався і вступив в Одеську консерваторію.

Вже будучи визнаним метром, Кузнєцов казав, що не жалкує: « У цьому московському бруді я міг би й не відбутися. Дотепер   не люблю Москву. Врешті, я домігся більшого, ніж ті хлопці, які поступили. Я став не просто класичним піаністом, а імпровізатором.  За імпровізації (я їх грав замість Бетховена на іспиті) мене й вигнали з консерваторії на четвертому курсі. Через рік відновився. На п’ятому курсі я вже викладав».

Кузнєцов захопився джазом дуже «невчасно».

– Джаз тоді називали халтурою. У консерваторії його забороняли. Я впертий, тому в протест класиці почав грати джаз, – згадував музикнт. –  Я був першим офіційним солістом джазу у філармонії. Готувалися постійно документи на виїзди, пов’язані з гастролями, але так нікуди й не вдавалася виїжджати… І пізніше зрозумів, чому. З 1976 року й до 1980 мене узяли на облік у КДБ і “ніжно за мною доглядали”. Було запропоновано з їх боку багато аморальних речей, на які я не пішов. Виявляється, мене закладали. Я постійно говорив те, що думаю. Був більшим критиканом. Плюс до всього відчайдушність, анекдоти… Але дисидентом не був.

Згодом Кузнєцов зажив сплави, був лауреатом найбільших джаз-фестивалів у Парижі, Ліоні, Гамбурзі, Римі, Тбілісі, Ризі, Санкт-Петербурзі тощо.

У своїх виступах як виконавець і імпровізатор він змішував напрями й стилі, граючи традиційний і авангардний джаз, переосмислював спадщину майстрів минулого, створював електронну й комп’ютерну музику. Найбільш близька йому за духом спонтанна форма музиціювания. Може, тому в нього небагато записів у совєтські часи: лише одна сторона вінілу на фірмі “Мелодія”. Зате на Заході він представлений виданими на CD фестивальними виступами набагато ширше.

Кузнєцов написав музику до художніх фільмів “Запах осені”, “Грішник” (разом з Олексієм Козловим), ” Таксі-Блюз” (співавтор Володимира Чекасіна) і телевізійним – Іmpressіon, Summertіme, Mezerеro.

1997 року організував “Клуб Високої Музики”, у рамках якого проводяться концерти видатних музикантів.

В 2000 році Юрій Кузнєцов разом з Михайлом Фрейдліним задумав і організував Міжнародний фестиваль “Джаз-карнавал в Одесі”, що щорічно збирає яскравих і самобутніх виконавців.

В 2005-2006 Кузнєцов працював на посаді начальника Управління культури Одеської обладміністрації – це унікальний випадок для джазмена на постсовєтському просторі.

У 2014 році Юрій Кузнєцов був один з організаторів у учасників благодійного концерту на допомогу пораненим воякам АТО. Він тоді прокоментував дискусію щодо доцільності проведення культурних заходів у період війни: навів приклад Ізраїлю, де військові дії точаться протягом десятирічь, а разом з тим це одна з передових країн у сфері культури і не тільки. «Мир переможе, тому що ми любимо свою Україну – єдину і неподільну» – підсумував джазмен.

Послухати Юрія Кузнєцова: https://www.youtube.com/watch?v=9KSsXOasFOQ

 

ПАВЛО БОНДАРЕНКО (1970) – письменник, журналіст та блогер. Видає книжки під псевдо Павло Правий.

Народився на Білгородщині (Слобожанщина) в Росії. Невдовзі сім’я переїхала на Донбас, у місто Торецьк, тут він пішов до школи. Закінчив історичний факультет Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка. Мешкав у Луганську до окупації міста російськими терористами.

Нині з сім’єю мешкає у Новограді-Волинському, працює заступником головного редактора газети «Час Полісся».

Пише фантастичні трилери. Але головний його доробок – це викриття і розвінчання совєтських і російських пропагандистських міфів – соціально-економічних, а головним чином – історичних. Цьому присвячені книжки, сторінка у ФБ та окремий блог.

Серед його праць варто відзначити книгу «Картонні герої. Таємниці радянського Агітпропу», що вийшла 2017 року. Того ж року побачило світ видання «Бандеровцы. Красным по Черному. Ангены и Демоны Великой войны». Ця книга навмисне видана російською, щоб

Інтерв’ю з Бондаренком: https://novograd.city/read/people/24195/pismennik-ta-rujnivnik-istorichnih-mifiv-chim-zhive-vidomij-v-ukraini-pereselenec-pavlo-bondarenko

Сторінка в ФБ Павло Бондаренко

 

АНТОН КОПИТІН (1984) — український співак, актор. Переможець шоу «Голос країни» 2015. Біженець з окупованого Донецька.

Народився у Донецьку. Музикою марив з дитинства, закінчивши гімназію, вирішив бути ближче до своєї мрії і влаштувався працювати у філармонію, щоправда – в ролі конферансьє.

У зв’язку  з російською окупацією рідного міста в 2014 році разом з дружиною та трьома маленькими дітьми переїхав до Києва, щоб утримувати родину брався за будь-яку роботу – був прибиральником, електриком, сантехніком… Але все це було безперспективно, а тим часом у подружжя народилася четверта дитина… И тоді Антон заявився на кастинг на вокальне шоу «Голос країни».

Його перший виступ змусив багатьох українців звернути на нього увагу і повернутися відразу двох тренерів: Тіну Кароль і Олександра Пономарьова. Копитін вибрав наставником Тіну. Вже після декількох ефірів, Антон стає улюбленцем публіки і проходить все далі і далі, наближаючись до своєї мрії. І врешті Антон став переможцем “Голосу країни-5”.

Після закінчення проекту Кароль подарувала Антону однокімнатну квартиру в новобудові в Києві. Для родини це стало значним полегшенням, бо не доводиться витрачати гроші на оренду, та й не всі погоджуються здавати житло переселенцям з маленькими дітьми.

Після закінчення шоу Копитін багато виступає, гастролюючи Україною. Разом з Арсеном Мірзояном і Аркадієм Войтюком став учасником проекту “Нотр-Дам де Парі”, в якому виконує пісні із знаменитого у всьому світі мюзиклу.

Послухати, як Антон співає «Два кольори»: https://www.youtube.com/watch?v=P9-_BDUHZdk

 

НАДІЯ ВАСІНА (1989) – гімнастка (художня гімнастика), чемпіонка всесвітньої Універсіади, артистка авторського шоу, волонтерка.

Народилася в Києві. Мати входила до збірної СРСР з легкої атлетики, батько — один із засновників українського радіо-бізнесу. З трьох років займається танцями, плаванням і фігурним катанням. З п’яти років почала серйозну спортивну підготовку. У 7 років років пішла на художню гімнастику.

У 2002 році в 12-річному віці Надю взяла до національної збірної команди України знаменита тренерка Ірина Дерюгіна. У 14 років Надія отримала звання майстра спорту міжнародного класу. До 2008 року Надя як членка національної збірної України виступала на змаганнях.

Завершивши спортивну кар’єру, познайомилася з Анатолієм Залевським (очолює театр «Різома»). Почалася робота над спільним сценічним проектом. У 2008—2009 роках співпрацювала з Cirque du Soleil, по тому виступала з гастролями у Європі. Згодом зайнялася створенням власної шоу-програми “Passion Show», яке складається з ілюзійних трюків у поєднанні з гімнастикою і акторською майстерністю. У 2013 році виступала у Парижі з трансляцією по французькому телебаченню. Потім Васіна переїхала до Чикаго (США) для допомоги в підготовці гімнасток для збірної Америки. Паралельно виступає з авторськими шоу-номерами і активно співпрацює з українською діаспорою.

Активна артистична діяльність, зйомки на телебаченні і виступи у різних країнах не завадили Надії брати участь у житті України. У 2013 році Надія стала однією з учасниць Євромайдану в Києві. Також вона є волонтеркою – допомагає української армії. Васіна купує для бійців необхідні речі і відвідує фронтові військові підрозділи, Згодом вона також стала допомагати людям, що живуть в безпосередній близькості до лінії фронту, привозить ліки, одяг, іграшки для дітей.

 

Привітаємо з днем народження захисника України:

СЕРГІЙ СОБКО (1984) — полковник ЗСУ. Командир 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

Народився в смт Літин, Вінницької області. Закінчив із золотою медаллю школу, 2005 року з відзнакою закінчив Одеський військовий інститут Сухопутних військ.

По тому був скерований для проходження подальшої служби у 30-ту ОМБр 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ, яка дислокується у місті Новоград-Волинський Житомирської області. Пройшов шлях від командира взводу гранатометників до заступника командира бригади.

У 2007—2008 роках виконував миротворчу місію в Косово.

Проходив навчання на курсах підвищення кваліфікації за кордоном: вивчення англійської мови (Канада), ведення бойових дій взимку (Норвегія, 2009), курси офіцерів спостерігачів (військова база Хохен фельс, Німеччина, 2009) та підвищений 9-місячний курс офіцерів піхоти з організації і тактики ведення бою (форт Бенінг, штат Джорджія, США).

У 2014-му офіцер успішно склав тести і його зарахували на навчання в один з найстаріших вищих навчальних закладів армії США — Командно-штабний коледж армії США у штаті Канзас. Вже мав їхати на навчання, але почалася російська агресія на Донбасі. І як командир механізованого батальйону 30 ОМБр майор Сергій Собко виконував бойові завдання в зоні АТО.

27 липня 2014 року батальйонна тактична група під керівництвом Сергія Собка разом із десантниками 95-ї бригади взяла стратегічний плацдарм Савур-Могила. Його батальйон забезпечував вихід підрозділів Збройних сил і Прикордонної служби з оточення біля кордону з Росією на ділянці від Петрівського до Міусинська. Комбат Сергій Собко став одним з героїв фільму «Рейд. Сила нескорених».

На початку 2015 року брав участь у боях в районі міста Дебальцеве, зі своїми бійцями виходив з оточення.

Отримав звання підполковника, призначений на посаду заступника командира бригади.

Після двох років на фронті підполковник Собко виїхав на навчання до Командно-штабного коледжу армії США, відбір до якого пройшов ще до війни. Навчався за міжнародною військовою освітньою програмою ІМЕТ.

З серпня 2017 року — командир 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

Почитати інтерв’ю з вояком: https://www.pravda.com.ua/articles/2016/01/29/7097218/

 

Пом’янемо наших захисників, які воювали з російськими окупантами і загинули. Першим у цьому сумному переліку буде хлопець, який виріс на Донеччині і добровольцем зголосився захищати рідний край. Смерть на війні – це завжди страшно. Але найстрашніше в історії цього хлопця, що вбили його не вороги.  Вбили його військовослужбовці з сусідньої частини – це був 14 рік, часи масової мобілізації, коли до армії потрапляли непідходящі люди і серед вояків траплялося чимало «аватарів», незнайомих з дисципліною та відповідальністю…

 

МИКОЛА ПІУЧУЛ (1994-2014 ) — солдат, батальйону спецпризначення НГУ «Донбас». Позивний «Студент».

Дані щодо народження розбіжні: Книга пам’яті полеглих за Україну наводить дані, що Микола Пічул народився у с. Красноармійське Новоазовського району Донецької області, а запорізькі дослідники вказують місцем народження — м. Запоріжжя. Втім, як би там не було, але зростав Микола на Донеччині, тут закінчив школу и вступив до Приазовського ДТУ в м. Маріуполь.

Заради того, щоб піти захищати свій рідний край від російської агресії, узяв академічну відпустку в університеті і вступив до лав добровольчого батальйону НГУ «Донбас».

Микола загинув 27 липня 2014 р. від вогнепального поранення, отриманого від п’яних бійців ЗСУ, коли він зробив їм зауваження і заступився за мирних мешканців, до яких ті чіплялися.

Без Миколи залишились мати та брат.

 

ПАВЛО КОВАЛЬ (1989-2014) – старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Стрий Львівської області. Закінчив «Вище професійне училище №8 м. Стрий» та здобув професію «оператор комп’ютерного набору». З 2010 року працював на  підприємстві «Леоні», оператором, адміністратором, а з 2013 року фахівцем у відділі підготовки виробництва.

Навчався у Стрийському аграрному коледжі на заочному відділенні, який не закінчив у зв’язку з мобілізацією до лав ЗСУ.

Службу проходив  у медичній роті 24-ої ОМБр імені князя Данила Галицького (м. Яворів).

Загинув 7 серпня біля смт Побєда, супроводжуючи поранених у санітарній машині.

Залишилася дружина та син.

 

ВІТАЛІЙ ТОКАР (1994-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у с. Кудрявцівка на Миколаївщині. Вивчився на кухара. З 30 жовтня 2013 почав військову службу за контрактом. Гранатометник, 28-а ОМБр.

10 листопада 2014-го загинув у бою: за 150 метрів від опорного пункту бригади поблизу села Березового було виявлено російську ДРГ — один з бойовиків підірвався на мінній «розтяжці». Мотострільці вирушили на перехоплення. Підійшло підкріплення — не менше 50 осіб з мінометами й гранатометами. Противник був розбитий у ближньому бою, втрати ворога становили щонайменше 10 осіб. З української сторони загинули Віталій Токар, старший лейтенант Максим Сенкевич, солдат Віктор Бошняк.

Без Віталія залишилися дружина та син.

 

ОЛЕКСАНДР БОБОК (1977-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився у м. Березань на Київщині.

Вісім місяців Олександр воював на Донбасі. За цей час брав участь в багатьох боях – йому щастило залишатися живим і неушкодженим.

Непоправне трапилася 28 квітня поблизу села Опитне, що біля Донецька. Снаряд влучив прямим попаданням прямо в кімнату, де відпочивали бійці. Один боєць загинув, п‘ятеро отримали поранення. В найтяжчому стані був Олександр Бобок, його відправили до госпіталю, але він помер 2 травня в реанімації, так і не прийшовши до тями.

Вдома залишилися дружина.

 

АНДРІЙ АЛЬОШИН (1978-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився 1978 року в місті Чернівці.

В часі війни — військовослужбовець 1-го батальйону 80-ї бригади, артилерист.

Загинув 13 липня 2014 р. в бою під Луганськом. Колона військової техніки потрапила у засідку диверсійної групи на повороті з Лутугине на луганський аеропорт та була обстріляна з протитанкової зброї. Того дня від Андрія був дзвінок додому  він повідомив, що по них стріляють з «Градів» та живими вони вже не повернуться…

Були свідчення, що машина в якій перебував Андрій, горіла, та військові мали можливість із неї вибратися. Але ця інформація не підтердилася. Разом з Альошиним загинули старший сержант О. Колотило, сержант І. Діяконюк та солдат П. Коноплев.

Без Андрія залишились батьки, дружина та син.

 

ЮРІЙ САВИЦЬКИЙ (1984- 2015) — солдат ЗСУ.

Народився в смт Летичів на Хмельниччині. Строкову службу проходив в 19-й ракетній бригаді Сухопутних військ у Хмельницькому. Кілька років служив за контрактом у Військовій службі правопорядку України в м. Хмельницький. Займався виготовленням меблів на замовлення. Був активним учасником Революції Гідності.

З початком російської збройної агресії проти України Юрій пішов до військомату – зголосився добровольцем.

Солдат, гранатометник взводу охорони 11-го зенітного ракетного полку, м. Шепетівка. Пройшов перепідготовку та здобув військовий фах гранатометника. 9 разів писав рапорт, аби його відправили на фронт.

З лютого 2015 виконував завдання поблизу Донецька у складі четвертої ротації зведеного загону Повітряних сил «Дика качка». Обороняв позицію «Зеніт» поблизу Донецького аеропорту.

23 березня 2015, коли під час бою впав український прапор, і Юрій під обстрілами проповз до нього і встановив на місце. Того ж дня, під час мінометно-танкового обстрілу позицій в районі Опитне — Авдіївка, разом зі своїм побратимом Олександром вів спостереження за діями противника і сповіщав про небезпеку. Ворожий снаряд з танкової гармати влучив в окоп, Сашко отримав численні поранення, а Юрій дістав поранення голови, що несумісне з життям.

Залишились батьки, сестра та дружина з дитиною.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада