Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
10.04.2020

11 квітня.

Спочатку привітаємо нашого захисника, який врешті святкуватиме день народження вдома – після перебування у російському полоні.

А далі в огляді:

-архітектор, за проектами якого збудовані найбільші споруди у Києві

– художник, який і в рамках офіційного совєтського мистецтва творив прекрасне;

– ще один художник – графік, який проілюстрував понад 120 книг;

– сучасна класична композиторка

– художниця, яка знайшла себе в експресивному емоційному живописі;

– поетка і літературна містифікаторка

– ще одна поетка.

А також – захисники України, герої російсько-української війни.


ВАСИЛЬ СОРОКА (1991), старший лейтенант СБУ.

Народився в Одесі. Служив в СБУ. В АТО – з 2015 року – спочатку в 24 механізованій бригаді у Попасній (Луганська область), потім в інших підрозділах. Рідним нічого не розповідав – така специфіка роботи.

-Він мав бути там, куди відправляли, розповідав батько Василя. –  Так само опинився і на буксирі під час переходу з Одеси до Маріуполя. Аін виконував наказ і завдання, які доручило йому командування.

25 листопада 2018 року катери «Бердянськ» та «Нікополь», а також рейдовий буксир «Яни Капу» здійснювали плановий перехід з Одеси до Маріуполя. Під час переходу українські кораблі зазнали нападу з боку прикордонних сил Російської Федерації, внаслідок чого буксир було взято на таран російським судном «Дон», а «Бердянськ» пошкоджено артилерійським вогнем, в результаті чого майже вся команда катера отримала поранення і не змогла чинити опір агресору при штурмі. Василь Скорока теж отримав поранення. Його, як і двох інших поранених українців доставили до лікарні у Керчі, де їх прооперували.

Батько Василя розповідав, що він подзвонив тоді дружині і сказав: «Живий-здоровий, руки-ноги цілі». І все, це був його єдиний дзвінок. Потім ще від нього надійшла смс-ка російською мовою: «Извини, разволновался». Але справа в тому, що Василь не говорить і не пише російською. Тобто це була стандартна смс-ка, яку, скоріше за все, відправляли з ФСБ РФ.
Після вивезення українських військовополонених до Москви Сорока разом з товаришами утримувався в СІЗО «Лефортово».

Прооперували Василя в Керчі вкрай недбало – ну вміли, чи не схотіли – невідомо, але в результаті  кілька місяців у полоні Василь мучився постійними болями, рука була набрякла, пальці не ворушилися через ушкодження сухожилків. Тільки 18 березня 2019 року йому зробили повторну операцію, витягли кілька осколків, ситуація дещо поліпшилася, набряк поступово спав, але болі залишилися.

Українських моряків звинуватили у порушенні кордону РФ – тобто того, що в РФ вважають кордоном після анексії Криму. Втім, світ не визнавав і не визнає цих нових кордонів.

25 травня 19 року Морський трибунал ООН задовольнив позов України і зобов’язав Росію звільнити три українських судна та 24 утримуваних українських моряків і повернути їх під юрисдикцію України.

Втім, Росія проігнорувала рішення, не визнавши юрисдикцію міжнародного трибуналу цьому в цьому питанні. Замість цього, Кремль використав полонених як заручників, щоб добитися від України видачи людей, які скоювали злочини на нашій території.

І українська влада пішла на це. 7 вересня 2019 року відбувся обмін, з російського полону повернулися 35 українців. Серед них — 24 моряки, в тому числі і Василь Сорока, а також режисер Олег Сенцов та інші політв’язні.

Серед тих, кого забрала Росія, понад два десятки росіян, які визнали себе військовополоненими і написали листа до президента Росії Володимира Путін із проханням включити їх у списки на обмін. Окрім них також є громадяни України, засуджені за державну зраду, за «створення терористичної групи» і за колаборацію із проросійськими незаконними збройними угрупованнями та окупаційною владою Криму. Це, зокрема, Володимир Цемах – головний свідок у справі Boeing 777 рейсу MH17.

Після повернення в Україну слідчі Державного бюро розслідувань майже відразу почали допити моряків про події в районі Керченської протоки в листопаді 2018 року.

Як повідомив адвокат моряків Микола Полозов, справу про «керченський інцидент» порушено за заявою колишнього заступника голови Адміністрації президента Віктора Януковича Андрія Портнова. Справа була спрямована проти п’ятого президента України Петра Порошенка. В ДБР пояснювали, що вони з’ясовують, чи умисно керівництво держави скерувало моряків до Керченської протоки, розуміючи, високу імовірність того, що вони потраплять у полон, що призведе до загострення конфлікту та введення воєнного стану.

Інтерв’ю з батьком – коли Василь Сорока ще був у полоні:

https://www.unian.ua/society/10365228-batko-polonenogo-ukrajinskogo-moryaka-viktor-soroka-serce-pidkazuye-shcho-poraneniy-v-nogi-same-nash-sin.html

і після повернення додом: http://nrcu.gov.ua/news.html?newsID=90402

 

Переходимо до інших героїв огляду.

 

МИХАЙЛО ГРЕЧИНА (1902-1979) — архітектор, автор проектів найкрупніших спортивних споруд у столиці, зокрема НСК «Олімпійський».

Народився в с. Будище (нині Черкаська область). Закінчив архітектурний факультет Київського художнього інституту в 1930 році. Під час навчання працював старшим техніком Проектного бюро будівництва Київського вокзалу.

Працював архітектором у Київській філії проектно-консультаційного бюро НКВС (згодом — «Діпромісто») у 1929–1933 роках.

У 1936–1941 роках — головний архітектор будівництва стадіону ім. Хрущова (Центральний або Республіканський стадіон, нині — НСК «Олімпійський»).

Проектувальну діяльність поєднував з викладацькою і керівною роботою у різних вишах.

За проектами Гречини, зокрема, побудовано:

  • стадіон «Динамо»у Києві (1937, реконструкція 1956—58, 1978—79),
  • Центральний стадіону Києві (будівництво й реконструкція 1937—41, 1967, з 1978),
  • Палац спортуу Києві (1960),
  • Північно-Броварський житловий масиву Києві (1963),
  • будинок Торговельно-промислової палати у Києві(1964),
  • готель «Русь» у Києві(1965—79),
  • готель «Тарасова гора» в Каневі(1961).

 

ОЛЕКСІЙ ГОРБЕНКО (1919-2010) —художник.

Народився в місті Ржищив на Київщині в багатодітній сім’ї.У 1939 році закінчив художній технікум у Києві. Почав працювати і паралельно навчатися в художньому інституті.

Учасник Радянсько-фінської і Німецько-радянської воєн. Був учасником оборони Ленінграда, прориву блокади. Як художник і військовий кореспондент, пройшов з боями від Ленінграда до Берліна. Не отримав жодного кульового поранення. Один раз куля влучила в його планшет і застряла між тюбиками з фарбами.

1943 року у Ленінграді була організована Перша художня виставка фронтових художників, де експонувалися роботи Олексія Горбенка. Збереглися понад 100 фронтових робіт. Значна частина малюнків фронтової галереї художника нині в експозиції Військово–історичного музею в Санкт-Петербурзі.

В 1945 сержант Горбенко вступив до Київського державного художнього інституту на відділення станкового живопису. Викладачами були Сергій Григор’єв та Тетяна Яблонська. Закінчив виш у 1950 році в майстерні художника Олексія Шовкуненка.

Ставши членом Спілки художників України та СРСР, працює викладачем в Київському інженерно–будівельному інституті.

З 1981 — професор кафедри малюнка і живопису архітектурного факультету, де пропрацював більше 50 років. За роки педагогічної діяльності створив свою школу акварельного живопису.

Він автор десяти книг та учбово-методичних посібників. («Художньо-технічні прийоми архітектурної графіки», « Методичні основи акварельної графіки» тощо.)

Працював у галузі станкового живопису, графіки, портрету. Створив портретну галерею партизанів — підпільників Київщини. Його пензлю належить галерея героїв Другої Світової війни, малював також передовиків виробництва, космонавтів.

До подібної конвеєрної роботи, яка була фактично обов’язковою для тих, хто працював у системі, художники часто ставилися формально, вирішували тему шаблонно. Однак Олексій Горбенко належить до тих, хто навіть, малюючи офіціозні портрети, примудрявся знайти і передати індивідуальні риси і характер портретованих людей.

Його пейзажі та натюрморти, виконані в суто реалістичній манері, приваблюють майстерністю, соковитим, живим колоритом, життєствердним настроєм.

Творчий доробок художника складає понад 1000 робіт.

 

 

ЄВГЕН УДІН (1937) —художник-графік.

Народився в Донецьку. Навчався (1959—1960) у студії Івана Холоменюка в місті Чернівці. Закінчив Львівський поліграфічний інститут (1966, спеціальність — книжкова графіка).

Від 1961 — в місті Тернопіль: працював у художньо-виробничих майстернях, згодом — у комбінаті (ТХВК) Художнього фонду України, 1976—1983 — голова бюро творчої групи ТХВК.

У 1983—1992 — голова Тернопільської обласної організації НСХУ.

Доцент кафедри образотворчого мистецтва, викладач художньої графіки та технологій друкарства у Тернопільському національному педагогічному університеті.

Працює в друкованій, станковій, книжковій, газетно-журнальній, плакатній, прикладній графіці та екслібрисі.

Проілюстрував та оформив понад 120 книг.

Твори зберігаються у музеях, державних установах і приватних колекціях в Україні й за кордоном.

Більше художника і його творчість: https://www.tenews.org.ua/post/view/1491921805-dlya-evgena-udina-vse-pochalos-iz-kazok-pro-chugaystra-yaki-zbirav-batko-volodi-ivasyuka-foto

І ще: https://teren.in.ua/2017/01/20/yevgen-udin-vazhlyvo-pobachyty-ta-zmalyuvaty-misto-v-jogo-detalyah-foto/

 

ГАННА ГАВРИЛЕЦЬ (1958) — композиторка і педагог.

Народилась  у Видиневі, Івано-Франківська область. 1982 року закінчила Львівську державну консерваторію ім. Миколи Лисенка як композиторка, та 1984 — аспірантуру Київської державної консерваторії ім. Петра Чайковського під керівництвом проф. Мирослава Скорика.

З 1992 року викладає композицію у Національній музичній академії України. 1999 року Ганні Гаврилець присуджено Національну премію ім. Шевченка за музично-сценічне дійство «Золотий камінь посіємо». Лауреатка Всеукраїнського конкурсу композиторів «Духовні псалми третього тисячоліття» (2001).

У доробку: симфонічна, камерно-інструментальна, вокально-інструментальна, а також хорова музика. Її твори виконуються в Україні, багатьох країнах Європи, Канаді та США. Найбільшу популярність композиторці принесли хорові твори, оперті на народнопісенні та духовні витоки.

Послухати інструментальні твори Гаврилець:

https://www.youtube.com/watch?v=neFeNRKNCzQ

 

ОЛЕНА ПРИДУВАЛОВА (1960) — художниця, графік.

Народилася у 1960 р. в Києві. 1986 року закінчила Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури (факультет малярства, відділення театрально-декоративного мистецтва).

Активно виставляється з 1990 року. Працює в галузі живопису, графіки, декоративно-ужиткового мистецтва.

«Живопис – це моя робота. Коли я малюю, почуваюсь спокійно та вільно. Мені необхідні усамітнення і тиша в майстерні, тоді все зосереджується в голові та у руках. Моя головна тема – Київ: “портрети” вулиць, будинків, арок, кутків, каріатид, гра світла та тіні. Мій погляд – крізь колір: максимальна інтенсивність кольору та світла. Життя повне несподіванок. Головне – зберегти в собі здатність дивуватися життю. Природа вже існує – вона довершена, її не можна зобразити, можна лише дивуватися нею та представляти її такою, як ти це відчуваєш. Тоді будь-який будинок, вулиця, дерево, обличчя захопить та поведе за собою… і прийде натхнення. Мої роботи мають нести стан спокою та радості» – каже художниця.

Придувалова часто пише гуашшю, порівнюючи цю техніку із фресковим живописом: «Це ніби джаз. Гуаш дає мені змогу виразити миттєве враження, емоцію саме цього конкретного дня, а ще дає відчуття густини, оксамиту, навіть якоїсь фрески дещо. Можна писати і як аквареллю, і як олією. Я відчуваю цю техніку. Вона мені надала свободу вираження в тому сенсі, що можу і 40 робіт написати за пленер».

Один з живописних циклів Придувалової «Київ, лютий, 2014», присвячений Революції Гідності.  Всі роботи були створені у січні – лютому 2014 року. Олена Придувалова так розповідає про ці твори:

«Це документ моїх, дуже особистих переживань. Ці дні зими були наповнені різними почуттями – страх (йти по нічних вулицях), відчай, безвихідь, невизначеність, необхідність, очікування і величезне почуття наповнення кожної хвилини життя. Добре, спокійно, впевнено було тільки на Майдані, з тими людьми, з яким мені б хотілося жити в одній країні. Все було справжнє – люди, слова, звучання гімну, почуття і дії».

Крім живпоису, художниця займається виготовленням ляльок-мотанок, зокрема вузлових ляльок типу «княгиня». Спорідненість фольклорного мистецтва та художніх практик авангарду загальновідома, тому у ляльках Придувалової можна з легкістю знайти паралелі як із народним українським мистецтвом, так із пластичними та кольоровими рішеннями авангардистів.

Цікава розмова з художницею: https://www.interesniy.kiev.ua/ua/lyudi-mista-hudozhnik-olena-priduvalov/

 

ВІКТОРІЯ СТАХ (1969) —поетка, перекладачка, журналістка.

Народилася в Києві. Закінчила філфак Національного університету ім. Т. Г. Шевченка.

У 1992—1994 роках працювала завідувачкою відділом літератури й мистецтва еротичного часопису для сімейного читання «Лель». Працювала також редактором в журналі «Україна», кореспондентом в газеті «Україна молода», «Газета по-київськи» тощо. Писала колонки для «Газети по-українськи». У 1998—1999 роках працювала над програмою «Не всі вдома» («Студія „1+1“», програмою «Чайник» (телеканал СТБ) та «Доброї ночі, Україно» (ТК«ЕРА»).

З 1985 року почала друкуватися в українській періодиці як поетеса, прозаїк, публіцист, перекладач, журналіст та літературний критик. Деякі тексти Вікторії Стах було покладено на музику гуртом «Мертвий півень».

Літературні псевдоніми: Мстислава Чайка, Мотря Чуйбіска, Жирка Зиґзиця, Яніра Мева.

Автор ідеї та співупорядник антології української еротичної поезії «Біла книга кохання». Співавтор численних антологій прози та поезії, сотень публікацій в українській періодиці.

Автор збірок віршів «Побачення біля трансформаторної будки», «Ритуальне самогубство», «Пан Кухоль» (для дітей) та «Шиза», друкувалася в численних антологіях та колективних збірниках.

Як літературний редактор працювала з перекладами іноземних авторів і творами українських письменників. Відредагувала для українських видавництв переклади кількох десятків зарубіжних авторів. Працює переважно з «Видавництвом Старого Лева» (ВСЛ).

Вікторія розповідає про літературні містифікації, до яких вона вдавалася: http://dotyk.in.ua/whitebook_stakh.html

 

ТЕТЯНА ВИННИК (1984) — поетка, письменниця, перекладачка.

Закінчила філологічний факультет Ніжинського університету імені Миколи Гоголя. У 2006-му закінчила магістратуру Київського національного університету імені Тараса Шевченка (фах «Літературна творчість») та аспірантуру («Теорія літератури»).

Працювала журналістом на телерадіокомпанії «НТБ», редактором інформаційних новин ТРК «Радіо-Ера» ФМ, вела авторську передачу «Слово без кордонів» на Каналі духовного відродження «Культура».

Зробила непогану адміністративну кар’єру в Спілці письменників: 2018 – 2019 рр. — відповідальний секретар НСПУ, з 2019 – керівник “Молодіжної платформи” Київської організації НСПУ.

Авторка поетичних збірок: «Золотоноша» (2003), «Гетсиманська молитва» (2005), «Самоспалення дерева» (2008), «Прокинусь живою» (2014), а також дитячих повістей «Відлуння нашої хати» (2015), «Добрик і його пригоди», (2019), «Кришталевий птах», (2019)

На її вірші Молодіжним театром «Мушля» створена вистава «Венера та інші (портрет автентичної жінки)», Режисер Сергій Архипчук, композитор Роман Коляда (про нього – в огляді за 6 квітня).

Вірші можна почитати тут: http://dotyk.in.ua/vynnyk.html

 

Пом’янемо наших захисників від російської агресії:

 

В’ЯЧЕСЛАВ КУБРАК (1986– 2019) — прапорщик ЗСУ.

Народився в селі Миролюбівка, Херсонська область.

Учасник миротворчої місії в Косові — був водієм тягача. Брав участь у порятунку польських миротворців, автомобіль яких впав у гірську прірву та застряг на дереві.

2008 року у складі інженерно-саперного загону 17-ї танкової бригади ліквідовував наслідки вибухів на 61-му арсеналі ЗСУ в Лозовій, розміновував прилеглі території з 2009 по 2012 рік.

Одного разу прибув представник Генерального штабу та захотів на власні очі побачити чим займаються сапери — на об’єкт повіз В’ячеслав Кубрак гусеничною технікою ІМР-2. При проїзді через небезпечну ділянку під машиною вибухнула міна 82-го калібру; Кубрак зазнав контузії.

Проходив службу у Криму, в 36-й бригаді. У складі бригади двічі брав участь у міжнародних військових навчаннях «Сі Бриз».

Після окупації Криму російськими військами вийшов на материкову частину України. Прапорщик, командир інженерно-саперного взводу 36-ї бригади.

З вересня 2014 року виконував завдання у Приазов’ї; бойове хрещення прийняв поблизу селища Гранітне, відразу потрапили під шквальний вогонь російської важкої артилерії та «градів».

У друге відрядження знову в сектор «Маріуполь». Поблизу селища Лебединське зняли ворожі міни та виставили їх на ті маршрути, якими мала рухатися ДРГ; для багатьох окупантів той ранковий похід був останнім.

2016 року взвод В’ячеслава першим вступив на східну околицю Широкиного. У 2017 році він став героєм сюжету «Військового телебачення» — про саперів на фронті. На його особистому рахунку не одна сотня бойових розмінувань.

8 жовтня 2019 року під час виконання бойового завдання з проведення інженерної розвідки в зоні боїв зазнав мінно-вибухового поранення внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої.

11 жовтня 2019-го помер в Обласній клінічній лікарні ім. Мечникова.

Без В’ячеслава лишилася дружина, (узяли шлюб в липні 2019 року).

 

ВОЛОДИМИР ЛЕСТУХА (1987-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Бахмачі, закінчив Борзнянський державний сільськогосподарський технікум, за фахом — бджоляр. Пройшов строкову службу, десантник у 95-й бригаді.

Коли почалася російська агресія проти України, Володимир саме перебував на заробітках у Росії. Він повернувся додому і в серпні 2014-го добровольцем пішов до військкомату. Військовослужбовець 80-ї окремої аеромобільної бригади; після навчань у Львові переведений в зону бойових дій під місто Щастя, 120 днів провів на передовій.

Після контузії повернувся додому. Трагічно загинув 9 січня 2015-го біля села Підбірці Пустомитівського району — на залізничній колії, під колесами електрички «Львів — Золочів». Володимир Лестуха йшов уздовж колії та не реагував на сигнал. Його родина пов’язує смерть з тяжким психологічним станом, у якому він повернувся з фронту.

Лишилися мама і брат.

 

АРТЕМ ЖОВТОБРЮХ (1997-2018) — старший матрос ЗСУ.

Народився в селі Криві Коліна, Черкаська область. 2012 року закінчив тальнівську школу № 3; грав нападником ФК «Скеля» міста Тальне.

Учасник Майдану; потім допомагав вантажити волонтерські буси, коли виповнилося 18 років — ні в кого не питаючи згоди, добровільно у липні 2015 року підписав контракт та пішов захищати Україну; старший матрос, оператор взводу вогневої підтримки десантно-штурмового батальйону 36-ї бригади.

14 лютого 2018 року в колишньому пансіонаті поблизу Широкиного (Волноваський район) в ранню пору вбито чотирьох військовослужбовців, коли вони спали. На тілі загиблих виявлено вогнепальні кульові поранення), а у приміщенні — ознаки приховання злочину (підпал та закладення вибухівки).

Без Артема залишилася наречена.

 

ЯРОСЛАВ БУГАЄВСЬКИЙ (1998-2018) — молодший сержант ЗСУ

Народився у місті Шостка, Сумська область. Навчався в Хіміко-технологічному коледжі імені Івана Кожедуба. Займався в Шосткинському міському дитячо-юнацькому клубі фізичної підготовки «Патріот», КМС.

Не закінчивши навчання, пішов військову службу за контрактом; молодший сержант, розвідник-номер обслуги 13-го батальйону «Чернігів-1» 58-ї бригади.

11 вересня 2018-го зазнав множинних осколкових поранень під час обстрілу поблизу Майорська. Своєчасно був евакуйований, але поранення виявились несумісними з життям, вночі 12 вересня помер у лікарні.

Без Ярослава лишились мама і троє братів.

 

БОРИС КИФОРЕНКО (1974-2014) — полковник, командир 121-ї бригади зв’язку ЗСУ.

Народився у Вінниці, ріс і навчався у селі Демівка.

Закінчив Київське вище військове інженерне училище зв’язку (1996) та Національний університет оборони України ім. Черняхівського (2004). Службу проходив у Одесі на різних посадах. У 2014 році призначений на посаду командира 121-ї бригади зв’язку . Разом з підлеглими проходив службу в зоні проведення АТО.

Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з оточення поблизу м. Іловайськ, під Новокатеринівкою. За словами співслужбовців, яким вдалося вижити, у його УАЗ, який рухався головним в колоні техніки, потрапив ворожий снаряд. Тоді ж загинув майор Андрій Гладков і капітан Олександр Світличний. Поранений водій підповз до командира та хвилин 15 вони ще розмовляли, поки до УАЗа не під’їхала російська БМП-2, десантники з російськими шевронами на рукавах пораненим зв’язали руки скотчем та кинули напризволяще, поїхавши далі. Помирати під палючим сонцем довелося 4 години.

Похований в передмісті Одеси — смт Авангард.

У Бориса залишилась дружина та дві доньки.

Більше про комбрига та обставини його загибелі: http://www.mil.gov.ua/ministry/zmi-pro-nas/2014/09/10/ostannij-bij-kombriga-kiforenka%E2%80%A6/

 

ОЛЕКСАНДР МИРОШНИЧЕНКО (1993-2014) –  солдат ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг. В АТО служив на посаді стрільця-помічника гранатометника,  40-й батальйон територіальної оборони ”Кривбас”.

Олександра було поранено під Савур-Могилою. 29 серпня 2014-го загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором». Товариші поклали його на броню бойової машини та намагались вивезти, але дорогою підірвались на фугасі, вибуховою хвилею бійця закинуло на проводи ЛЕП. 11 вересня його тіло було знайдено пошуковою групою Місії «Евакуація-200» поблизу села Новокатеринівка, привезене до Запоріжжя. Упізнаний за тестами ДНК.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада