Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
10.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

11 червня.

Передусім привітаємо з днем народження людину незламної волі: цьому захиснику України в бою з російсько-терористичними угрупуваннями відірвало ногу, але через 5 годин після того, як це сталося, лікарі примудрилися її пришити. І після півторарічної реабілітації він повернувся на фронт. Для того, щоб його діти могли врешті жити в мирі.

Далі в огляді:

  • троюрідний брат Тараса Шевченка, завдяки якому було збережено могилу поета у Каневі;
  • архітектор, один з тих, хто визначив загальні риси сучасного вигляду столиці;
  • композитор, автор музики до популярних кінофільмів;
  • засновник і фронтмен гурту «Лесик Band», який виконував іронічні блюзи на львівському діалекті;
  • оперний співак, зірка Національної опери України;
  • арт-менеджер, засновник однієї з перших галерей сучасного українського мистецтва, яка вже багато років є каталізатором подій у мистецькому житті України;
  • вокаліст ска-панк-фолк-гурту «Перкалаба»;
  • співачка і волонтер, кураторка проекту «Український Схід», в межах якого в прифронтових містах і селах відбуваються культурні та мистецьки акції.

А також вшануємо пам’ять наших захисників, які загинули у боротьбі з російською агресією проти України.


Многая літа герою:

СЕРГІЙ КОЗАК (1979) — старший сержант ЗСУ. В бою з

Народився у Чернівцях. Старшина запасу повітряно-десантних військ 39 штурмової бригади, служив в місті Хирів.

Разом з дружиною виховували сина. Друга дитина – донечка – народилася 23 березня 2014-го. Через два дні після її народження Сергій добровольцем записався до Збройних сил України, а рідним сказав, що прийшла повістка. Воював з окупантами, казав сім’ї казав, що перебуває на полігоні у Миколаєві.

Ще в період захоплення Росією Криму, він зрозумів, що ймовірність війни в Україні висока.

– Пройшовши свого часу хорошу школу в десантно-штурмовій бригаді, я розумів, що такі люди з військовим досвідом, як я, будуть потрібні, – розповідає Сергій.

22 червня 2014 року біля села Долина в Донецькій по дорозі зі Слов’янська пізно увечері бійці потрапили в засідку, Козак їхав в головному БТР — був старшим провідним колони, засідка була влаштована так, що бронетранспортер мав впасти з обриву. Снаряд, випущений приблизно з 30 метрів, пропалив броню, пробив ногу Козаку та відірвав ногу водієві Юрію Весельському, пробивши машину наскрізь. Бійці відкрили вогонь у відповідь, сержант майже не відчував поранення. Коли звівся та нагнувся за другим барабаном набоїв в БТР, відчув, що лівої ноги немає — вона була відірвана і висіла на клаптику шкіри. Козак підвівся на правій нозі, та продовжив обстріл, вояки зайняли оборону зовні.

Дорога від місця бою до Ізюму, де прооперували Сергія Козака, зайняла не менше п’яти годин.

Але лікарям вдалося неможливе – вони пришили офіцеру ногу. Це зробив відомий хірург Ігор Гангал з Київського військового госпіталю, який випадково опинився в Ізюмській лікарні у відрядженні.

– Я лікувався без одного дня півтора року, – говорить Сергій Козак. – Поранення отримав 22 червня 2014 року. А 21 грудня 2015-го повернувся в стрій. Новий рік зустрічав вже в зоні АТО разом з побратимами. Може, хтось вважатиме мій вчинок божевіллям, але я знаю точно: перебуваю там, де повинен. Пам’ятаєте, ще тоді, у військовому госпіталі, я говорив, що збираюся повернутися в зону АТО? Я дуже цього хотів. Але не був упевнений, що вийде. Ногу пришили, я її відчував, і все ж хірурги попереджали: можливо, кінцівка не приживеться. Навіть півроку тому, коли приїхав на чергове обстеження, мені сказали, що не виключена ампутація. Мовляв, що ж ви хочете, така важка травма!

Зараз Сергій Козак захищає Україну у складі другого батальйону 95-ї аеромобільної бригади.

  • Звичайно, мені хочеться побути з дружиною і дітьми. Донька росте фактично без мене. Син звик, що тато постійно в роз’їздах. Але я роблю це для того, щоб мої діти жили в мирі, – каже Сергій. Як військовий, він знає, що коли на твою країну напав ворог, то за мир треба боротися збройно.

Портрет Сергія Козака був серед 16 портретів героїв АТО, що виставлялися в Адміністрації Президента у 2015 році.

Про бій з окупантами, в якому Сергію відірвало ногу, пор те, як він її у рюкзаку привіз з собою у госпіталь, про півторарічне відновлення і повернення а фронт можна прочитати тут:

http://www.bukinfo.com.ua/show/news?lid=70886

 

Повернемося до позаминулого століття і згадаємо непересічного родича найзнаменитішого українського поета:

 

ВАРФОЛОМІЙ ШЕВЧЕНКО (1821-1892) — мемуарист, троюрідний брат Тараса Шевченка.

Батько Андрія Варфоломійовича Шевченка та поета Йосипа Варфоломійовича Шевченка. Дід Олександри Михайлівни Велігорської, дружини письменника Леоніда Андреєва, прадід автора філософської книги «Роза світу» Данила Андреєва.

Народився у Кирилівці. Рано осиротів, був усиновлений купцем. Навчався, 1838 року одружився.

Варфоломій Григорович був «чоловіком письменним і тямущим», як писав про нього Пантелеймон Куліш. Він зумів викупитися з кріпацтва, й 1844 уже служив у конторі пана Енгельгардта.

Варфоломій познайомився з поетом на початку 1844. Ще до цієї зустрічі листувався з Тарасом Шевченком, зокрема писав поетові листи від його брата Микити. Під час зустрічі поет читав Варфоломієві вірші, уривки з поеми «Кавказ»… «Я слухав, притаївши дух; волосся у мене піднялося дибом», — згадував Варфоломій.

Тарас Шевченко під час приїзду в Україну 1859 побував у Варфоломія в Корсуні. Відтоді листування поета з Варфоломієм Шевченком особливо пожвавилося.

Збереглися 23 листи поета до Варфоломія і 11 від нього до поета.

Саме Варфоломій Шевченко став помічником поета, коли той надумав купити шматок землі на Дніпровій кручі, збудувати там хату й поселитися в ній. Проте цим планам не судилося здійснитися.

Понад 30 років — до останніх своїх днів — Варфоломій Шевченко клопотався про збереження й упорядкування могили Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі. Було це непросто, оскільки влада й поміщики, дізнавшись, хто є хто, намагалися швидше спекатися поетового брата. За ним постійно стежили поліція та жандармерія. Варфоломій Григорович змушений був раз у раз змінювати місце проживання своєї родини. 1864 року за зв’язки з польськими повстанцями Варфоломій Шевченко перебував під слідством.

1869 єлисаветградському міщанину Варфоломієві Шевченку вдалося укласти з Канівською міською думою контракт, який давав йому право на спадкове користування півдесятиною землі, на якій похований прах Тараса Шевченка. Незадовго до смерті Варфоломій Григорович за 100 карбованців сріблом викупив орендований шматок землі під Шевченковою могилою й подарував його місту Каневу. Це давало можливість захистити могилу умовами, які були викладені в дарчій записці.

Разом із землею Варфоломій Шевченко подарував місту ще й 3000 карбованців сріблом, які вклав до державного банку, заповівши, щоб проценти з тієї суми міська влада використовувала на утримання святині на Чернечій горі. На подарованій землі не дозволялося нічого будувати, не можна було перетворювати її на кладовище. Водночас могила мала бути відкритою для відвідувачів.

Варфоломій Шевеченко листувався із шанувальниками таланту Кобзаря, допомагав збирати матеріали до біографії поета. Сам написав «Спомини про Тараса Григоровича Шевченка», які були надруковані у львівському журналі «Правда» (1876, № 1—2).

Варфоломія Григоровича поховали у селі Буряківці Радомишльського повіту, де він доживав віку в своєї доньки. Могилу його втрачено.

 

Наступний героя нашого огляду – один з тих людей, які визначили загальні риси сучасного вигляду української столиці:

 

БОРИС ПРИЙМАК (1909-1996) — архітектор та педагог, головний архітектор Києва (1955–1973).

Народився в місті Новочеркаську, Росія. Закінчив Харківський художній інститут, архітектурний факультет в 1930 році, аспірантуру Академії архітектури СРСР.

Головний архітектор Києва з 1955 по 1973 рік, професор Київського художнього інституту з 1971 року. Один з авторів затвердженого конкурсного проекту повоєнної забудови Хрещатика 1949—1954 рр.

У співавторстві спроектував Будинок Міністерства зв’язку та Головпоштамту у Києві, готель «Москва» (зараз – готель «Україна»), кілька станцій київського метро.

 

Єнакієве народжує не тільки біглих презентів, а й достойних людей. Цього року 11 червня виповнюється 100 років з дня народження одного з них:

 

ЄВГЕН ЗУБЦОВ (1920-1986) – композитор, автор музики до популярних фільмів.

Народився у містечку Єнакієве на Донеччині. Закінчив Київську консерваторію, був музичним керівником Української республіканської естради; керував естрадним оркестром «Дніпро».

Від 1960 року  на творчій роботі. Створив музику для 30 кінофільмів. Серед них найвідоміші – «Шляхи і долі», «Перший парубок», «Їм було дев’ятнадцять», «Непосиди», «Жодного дня без пригод». А особливо –  «Королева бензоколонки»…

Окрім того, Зубцов створив балет «Вогонь і лід», кантату «Батьківське поле» (на слова П.Осадчука), сюїти «Море» та «Зоряний цвіт», концерти для фортепіано, численні п’єси для  страдного оркестру, понад 50 романсів та пісень.

 

ОЛЕКСАНДР ДАЦЮК (1963-2020) — композитор-пісняр, лідер гурту «Лесик Band».

Народився у Львові. Закінчив факультет диригування Львівського училища культури і мистецтва. Дацюк є одним з перших учасників та засновників Львівського рок-клубу. У грудні 1990 року створив свій гурт «Лесик Band», в репертуарі якого – іронічні та сатиричні пісні на блюзові мелодії.

У творчому доробку компакт-диски: «Кошмарний Сон», «Інструкція», «Мудрий Вуйцьо», «Пюре», «Цирк на Дроті», «Добра Мадонна», «Дев’ять Бабиних Приколів», «Rock&Roll зі салом», «Блюз для фраєрів», «Коли гості в хаті». Лесик Дацюк писав тексти пісень діалектним львівським мовленням.

7 квітня 2020 року на Олександра напав безхатченко і завдав йому в ділянку серця кілька ударів ножем. Олександр Дацюк помер на операційному столі.

Послухати кращі пісні і почитати тексти можна тут (як на мене, то дуже дотепно): https://zaxid.net/oleksandr_datsyuk_pomer_hiti_lesik_band_online_video_slova_pisen_n1500566

 

ІГОР БОРКО (1961)  — оперний співак (ліричний тенор), зірка Національної опери, майстер бельканто.

Вищу освіту здобув у Київському педагогічному інституті ім. О. М. Горького (музичний факультет 1982), та Державній консерваторії ім. П. Чайковського. Брав участь у майстер-класах Ренати Фальтін (Берлінська вища музична школа) та Фіорелли Крамен-Форті (солістка театру Ла Скала).

Оперну кар’єру розпочав в Одеському академічному театрі опери та балету. З 2001 року Ігор Борко — провідний соліст Національної опери України імені Т. Г. Шевченка.

Співав на провідних оперних сценах США, Нідерландів, Японії, Іспанії, Чехії, Польщі, Румунії, Росії, мав також виступи у Канаді, Китаї та практично у всіх Європейських країнах.

Зокрема, виступав перед делегатами Парламентської асамблеї Ради Європи, де разом з офіційною делегацією представляв Україну  (1995, у Страсбурзі), дні культури України в Росії, Китаї.

Інтерв’ю зі співаком: https://i-ua.tv/culture/26032-ihor-borko-yak-spivak-ia-zrostav-cherez-ukrainsku-pisniu

Послухати Ігоря Борка:

https://www.youtube.com/watch?v=N8EbC_sTB2E

https://www.youtube.com/watch?v=IejyUI1Wk5o

https://www.youtube.com/watch?v=AW84SWklD1k

 

ЄВГЕН КАРАСЬ (1964) — колекціонер, галерист, куратор, арт-експерт, арт-менеджер, засновник та куратор «Карась Галерея», Президент Асоціації діячів сучасного мистецтва України.

Народився в родині художників — монументаліста Валерія Карася та керамістки Маріетти Левханян. У 1988 році Євген закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (Львівська національна академія мистецтв).

З 1989 року по 2000 рік працював художником у Київському творчо-виробничому об’єднанні «Художник».

У 1995 році разом із батьками заснували на базі творчої майстерні публічний арт-простір «Карась Галерея» — одну з перших галерей сучасного мистецтва в Україні, яка згодом стала однією з досить впливових арт-інституцій України.

У 1998 році Євгена Карася обрано Головою Правління Центру Сучасного мистецтва Джорджа Сороса в НаУКМА, директором якої був Єжи Онух, на цій посаді Євген Карась пробув до 2002 року. В цей час в ЦСМ вперше в Україні були показані виставки творів таких художників як Енді Ворхол, Йозеф Бойс, Ілля Кабаков, Йозефа Кошута.

З 1998 по 2006 рік Євген Карась був співзасновником фестивалю українського кіно «Відкрита ніч» (Президент фестивалю — режисер Михайло Іллєнко), також брав участь як член та голова журі. В «Карась Галереї» проходили до 2006 року засідання журі, паралельно з публічним переглядом програми фестивалю.

У 2000 році Урядом був призначений першим комісаром української участі у Венеційській бієнналє Незалежної України.

У 2001 році став співзасновником Всеукраїнського фестивалю мистецтв «Культурний герой», а також засновником та беззмінним керівником Асоціації діячів сучасного мистецтва України.

З 2007 року в період рейдерських атак на інституції культури по всій Україні, створив та очолив Громадський комітет порятунку культурного простору столиці України «Культура проти вандалізму», зініціював та провів із однодумцями Всеукраїнське надзвичайне зібрання «Україна — зона культурного лиха». Активіст громадського руху проти знищення історичної забудови й архітектурного обличчя столиці.

У 2009 році на День Незалежності України як куратор та дизайнер (разом із Наталею Заболотною) відкрили «Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал»» масштабним міжмузейним проектом «De Profundis», в якому було показано віхи історії української пластики — трипілля, скіфські баби, українське бароко, народну, сакральну та сучасну дерев’яну скульптуру, скульптуру Олександра Архипенко (з колекції Ігоря Воронова), аудіо-відео концерт-інсталяція «Анталогія української хорової музики».

2017-2019 Голова експертної ради Міністерства культури України з питань сучасного мистецтва

З 2019 року член конкурсної комісії проекту розвитку та підтримки молодого мистецтва від Слави Фролової “LET’S THE WALLFALL”. (про Фролову – в огляді за 9 червня)

У 1995 році Євген Карась, разом із своїми батьками, членами НСХУ, художником-монументалістом Валерієм Карасем та художником-керамістом Маріетою Левханян, в Києві в приміщенні їх творчої майстерні на Андріївському узвозі 22-а, відкрив виставочний простір «Арт-Сінтез», яке у 1996 році переіменували у «Ательє Карась», а у 2008 році отримав назву «Карась Галерея».

Галерея відіграла досить суттєву роль у формуванні художнього середовища в Україні. З самого початку свого існування галерея починає політику по збиранню під своєю егідою представників різноманітних авангардних художніх течій та арт-угрупувань.

У 1997, протягом одного року відбулися персональні виставки лідерів тогочасного художнього процесу Олега Голосія (перша персональна виставка в Україні, посмертно), Олександра Животкова, Олександра Ройтбурдта, Павла Макова, Олега Тістола, Василя Бажая, Олександра Гнилицького, Олександра Бабака, Тіберія Сільваши, Ігоря Подольчака, Матвія Вайсберга та інших художників, які раніше не виставлялися в одному художньому просторі через різні творчі ідеологічні погляди.

В 1998 році в виставковий план «Ретроспектива» увійшла 51 виставка (по три персональні проекти художників в трьох залах галереї одночасно, що змінюються кожні 2 тижні), що були об’єднані єдиною формальною чи ідейною позицією. Ці виставки продемонстрували весь спектр художніх ідей тогочасної України. У 2000 році галерея реалізовує фундаментальний художній проект «ХХ художників України (кінець століття)» та видає масштабний художній каталог.

З 2010 року Євген Карась активно бере участь в полеміці щодо припустимості цензури в Україні реалізувавши арт проекти «Вчимо поганому», «УПОРНО», також став партнером конкурсу «Стоп цензурі» та одним з членів журі цього конкурсу у 2009 році.

За 25 років кураторської діяльності Євген Карась реалізував близько 400 мистецьких проектів, як в приміщенні Карась Галереї, так і в інших мистецьких просторах. Тільки в рамках Карась Галереї, як культурної інституції, в період з 1995 по 2017 рік було проведено 344 художніх проекти.

У 2019 році , як куратор, спільно з кураторкою Дариною Момот, виборов для України почесний статус головної фокус-країни на щорічному міжнародному фестивалі сучасного мистецтва NordArt 2020 (Бюдельсдорф, Німеччина), проектом “Кордони реальності”. Із-за карантину виставку 2020 року перенесено на 2021 рік з усіма зобов’заннями і форматом.

Євген Карась у 2006-му році заснував та проводить до сих пір щорічний художній проект «А4, Кулькова ручка», результатом чого стало зібрання однієї з найбільших колекцій малюнків кульковою ручкою, яка налічує близько 6 тисяч творів формату А4, що створили близько 1000 авторів, і може вважатися найбільшою колекцією робіт кульковою ручкою у Світі. Кожна виставка супроводжується випуском каталогу.

У 2014 році з метою узагальнити актуальну українську пейзажистику, в одному проекті Євген Карась створює проект «Український пейзаж», в який, разом з мистецтвознавцем Олександром Соловйовим було відібрано близько 500 робіт понад 100 українських сучасних художників. Експонування проекту відбувалося в Мистецькому Арсеналі разом з декількома виставками під об’єднавчою назвою «Український ландшафт. По ту сторону відчаю» з 21 серпня по 7 вересня 2014 року.

В проекті були представлені практично всі стилі та напрямки від реалізму до абстракціонізму і всі техніки, починаючи від грифельного малюнку і закінчуючи інсталяцією та діджитал-артом.

У 2016 році Євген Карась створює колективний художній проект «Київський пейзаж»[9], який є логічним продовженням проекту «Український пейзаж».

 

АНДРІЙ ФЄДОТОВ (1968-2017) – відомий як Федот – музикант, вокаліст та один із засновників гурту «Перкалаба» та кількох інших гуртів.

Народився в Івано-Франківську в сім’ї авіатора. Навчався в Інституті нафти і газу за спеціальністю «Спорудження та ремонт газонафтопроводів і газонафтосховищ». Диплом захищав англійською мовою. Відзначався активністю ще зі шкільних часів – завжди був організатором та ведучим на дискотеках.

1998 року створює гурт «Перкалаба». Назва гурту походить від назви віддаленого гуцульського хутору в Карпатах, на межі Чернівецької та Івано-Франківської областей і кордону з Румунією. Свій перший виступ гурт «Перкалаба» мав того ж року на фестивалі «Червона Рута», який став віхою в історію сучасної української музики, продемонструвавши її актуальність і жанрове розмаїття.

Музичний стиль гурту на початку діяльності — близький до ска-панку і регі, але з часом творчість групи дедалі більше наближалася до традиційної гуцульської музики. Учасники гурту підкреслюють тяжіння до простоти, природної гармонії, легкості, гумору і заряду позитивної енергії. Тексти також, за свідченням учасників гурту, не обтяжені смисловою функцією, втім, часто сповнені добірного стьобу.

У 2010 разом із учасниками Перкалаби Яремою Стециком і Левом Скрентковичем Андрій Федотов  засновує тріо «Перкалабські придатки». Заснований як сайд-проект, гурт згодом стає повноцінним колективом.

У 2013 з невідомих причин Федот покидає склад «Перкалаби».

Після розпаду «Перкалабських придатків» Федот разом з відомим івано-франківським саунд-продюсером та діджеєм Едвардом “Eda” Скрипником та ударником Андрієм “Вайпером” Михайловим заснував у 2014 гурт BuhNay (Бухнай), що на гуцульському діалекті означає “черевань”.

У 2015 створює клезмер-гурт «Ґоґодзи Ґанскі», до якого увійшли екс-учасники «Перкалаби» Володимир Шотурма (цимбали), Олександр Грідін (бас), а також Ігор Зрайко (кларнет) та Микола Марків (ударні). У 2016 колектив видав альбом “В тую мить”.

Помер співак від серцевого нападу.

Спогади про Федота https://life.pravda.com.ua/culture/2017/04/6/223552/

Хто не знає, що таке Перкалаба, але не має упереджень проти неформату, то раджу послухати (а якщо зайде, то в Ютубі знайдуться і більш відірвані, стьобні та безбашенні кліпи):

https://www.youtube.com/watch?v=JdQ7PwsVlfM

https://www.youtube.com/watch?v=vdejjFidXgo

 

Ну а творчість цієї ювілярки цілком в межах конвенціональних норм. Як на мене, то уваги і поваги вона заслуговує найбільше своєю громадською діяльністю:

 

АНЖЕЛІКА РУДНИЦЬКА (1970) — співачка, телеведуча, художниця, ромадська діячка, волонтер.

Народилася в місті Рівне. Батько — Микола Рудницький, письменник, журналіст. У шкільні роки навчалася співала в юнацькому ВІА, 10 років співала у хорі. Анжеліка закінчила Київський державний університет ім. Тараса Шевченка за фахом журналістика.

Серед інших 52 студентів була учасницею студентського голодування у жовтні 1990. У студентські роки почала працювати на Першому каналі Українського телебачення в редакції науково-пізнавальних програм.

1994 року разом з поетом Олександром Бригинцем створила Мистецьку аґенцію «Територія А».

Наступного року стає була автором і ведучою власної щотижневої програми «Мистецький канал Територія А» на телеканалі ICTV, у рамках цього проекту з’явився перший український щоденний “Хіт-парад «Територія А», який став культовою програмою кінця 1990-х — початку 2000-х рр.

2000-го влада почала віддавати національний інформаційний простір під російський вплив. Дійшла черга і до хіт-параду «Територія А» —його також зняли з ефіру.

Спільним з Віктором Павліком максі-синглом «Диво» та сольним «Іграшка» Анжеліка Рудницька розпочала сольну співочу кар’єру. У 2002 році вийшов її перший сольний альбом «Будь зі мною».

Після виснажливого весняного гастрольного туру у 2004 році Анжеліку паралізувало, і півроку вона провела без руху. Під час хвороби створила серію графічних робіт «Незриме коріння», показаних на першій персональній художній виставці влітку 2005.

В лютому 2005 року відновила співочу кар’єру — увійшла в число 30 претендентів на участь в Євробаченні-2005 від Росії. Рудницькій запропонували переїхати в Росію і продовжити там сольну кар’єру. Але Анжеліка залишилася в Україні.

Коли політична ситуація в країні змінилася внаслідок Помаранчевої революції, влітку 2005-го Анжеліка відновила, підкріплений Інтернет-порталом, хіт-парад «Територія А» тепер вже на Першому Національному телеканалі.

Рудницька також малює і займається художньою вишивкою, її роботи експоновано на понад сотні виставок. 2009 року вийшов друком любовний роман Анжеліки Рудницької «Пристрасна траса до щастя». А за кілька років побачила світ книга-есей «Біла зірка України. Невигадані історії з життя Оксани Білозір».

З 2010 року працює в КНУ ім. Т.Шевченка, в Інституті філології (Центр фольклору й етнографії). Досліджує семіотику народного орнаменту.

З 2012 року — президент Мистецької агенції «Територія А».

2014 рік — ведуча унікального новорічного концерту-мітингу на майдані Незалежності під час Революції Гідності. Разом зі співведучим Євгеном Нищуком Анжеліка провела на сцені майдану 12 годин. Це дійство транслювалося багатьма світовими телеканалами.

2016 року Анжеліка Рудницька і «Територія А» провели благодійно-просвітницьку акцію «Свічка пам’яті» у Національному палаці «Україна» (малий зал). Кошти, від продажу квитків, збирали на підтримку геріатричного центру в Станиці Луганській, що на лінії перетину з окупованою територією.

З березня 2017 року призначена радником Міністра культури України. Опікується проектом «Український Схід», в рамках якого проводяться масштабні мистецькі акції у зоні проведення АТО, концерти для військовослужбовців у місцях дислокації, у госпіталях, на передовій; художні виставки, творчі конкурси, майстер-класи, лекції відомих митців та науковців.

Рудницька зініціювала проект «Територія Книги» — збір україномовних книг для двохсот шкільних та публічних бібліотек Волноваського (Донеччина) та Станично-Луганського (Луганщина) районів.

2018 рік — організатор та учасник серії культурно-мистецьких акцій:

  • «Масляна на Луганщині» (м. Кремінна, м. Сєвєродонецьк);
  • «Шевченківські дні на Луганщині» (м. Сватове, с. Коломийчиха, с. Свистунівка);
  • Великодній фестиваль «Авдіївка ФМ» (м. Авдіївка, Донеччина);
  • І Фестиваль мистецтв імені Марії Приймаченко (м. Краматорськ);
  • «Луганщина — це Україна» до 80-ліття утворення Луганської області, під час якої був встановлений рекорд по одночасному виконанню «Слобожанської польки», де взяли участь 83 хореографічних колектива — близько 800 учасників (м. Сєвєродонецьк)

Почитати чат-інтерв’ю з Рудницькою про мистецькі акції на Донбасі, де співачка ділиться досить показовими спостереженнями: https://glavred.info/ukraine/501281-rudnicka-shid-patriotichnishiy-za-reshtu-ukrajini-bo-ukrajinizuyetsya-cherez-bil-i-krov.html

Послухати Рудницьку: https://www.youtube.com/watch?v=ru2ey48QjWU

https://www.youtube.com/watch?v=PSQkjrIsoaI

 

Вшануємо пам’ять захисників України, які 11 червня святкували б свій день народження – якби не збройна агресія Росії.

 

ОЛЕКСАНДР БРИЧУК (1976-2914) — рядовий патрульної служби міліції особливого призначення України.

Народився і виріс у Севастополі, де і працював останні роки. Займався спортом (повноконтактне карате), керував спортивно-оздоровчим табором, організовував туристичні змагання для рятувальників. Після анексії Криму пішов добровольцем до батальйону.

Фахівець групи матеріального забезпечення, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Шахтарськ».

Загинув 16 серпня 2014-го при виконанні бойового завдання. Під час виконання бойового завдання бійці розвідгрупи потрапили у засідку в районі Красногорівки неподалік Донецька, двоє загинули, один важкопоранений.

Вдома лишилися дві доньки. Поховали Олександра 20 серпня в Лозовій на Харківщині, де живуть його батьки.

 

ВОЛОДИМИР МОСКОВКА (1967-2014) — підполковник ЗСУ. Був закатований у полоні.

Народився і жив в м. Амвросіївка на Донеччині.  Підполковник, військовий комісар Амвросіївського районного військового комісаріату Донецької області.

27 серпня 2014 року Володимир Московка із сином та товаришем повертався до Амвросіївки на своєму автомобілі, на околиці Амвросіївки були захоплені в полон.

29 серпня в Сніжному терористи влаштували показове катування українських військовослужбовців. До побиття та знущань долучилися місцеві проросійські покидьки. Під час тортурувань у військового комісара стався серцевий напад, Володимир помер на місці.

Похований на кладовищі «Чулковське» в окупованому Донецьку.

Без Володимира лишились дружина й син.

 

 

ІГОР ЮХИМЕЦЬ (1959-2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в м. Жовті Води. Закінчив Одеський інститут народного господарства. Пройшов службу в РА, Туркестанський військовий округ, 1982-го пройшов збори з підготовки командирів зенітних взводів.

В часі війни добровольцем прийшов у військкомат, 26 серпня мобілізований до Нацгвардії, займався формуванням зенітної батареї. Командир зенітної батареї військової частини 3029 (колишній спецпідрозділ «Гепард»), 4 жовтня з підлеглими відбув у зону бойових дій.

28 жовтня загинув під час обстрілу блокпоста поблизу Маріуполя: близько 15-ї години російські збройні формування відкрили вогонь з танкового кулемета «Утьос», Юхимець координував дії підрозділу — поки останній солдат не сховався в укриття. Зазнав при цьому смертельних поранень.

 

ОЛЕКСАДР РОЗЕМБОРСЬКИЙ (1967-2015) — солдат ЗСУ, волонтер.

Народився 1967 року в місті Хмельницький, де одружився й проживав.

Активний учасник подій Революції Гідності.

У часі війни — доброволець, солдат, розвідник 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ «Айдар». У складі батальйону воював у «гарячих» точках Луганщини.  Демобілізувавшись, займався волонтерською діяльністю — оздоровленням дітей зі Сходу, власним автомобілем возив їх на відпочинок.

Помер 14 листопада 2015 року у Київському військовому шпиталі, внаслідок важкої хвороби.

Без Олександра лишились дружина, син та донька.

 

ВОЛОДИМИР МАРКОВСЬКИЙ (1988-2015) — капітан ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився в с. Улашанівка Хмельницької області. 2009 року закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, спеціальність «Бойове застосування та управління діями аеромобільних підрозділів».

Командир роти, 95-та окрема аеромобільна бригада.

20 січня 2015-го загинув під час просування на допомогу захисникам Донецького аеропорту: двоє розвідників підірвались на фугасі. Ротний Володимир Марковський із підлеглими витягнув їх до машини, цього моменту поряд розірвався снаряд. Весь удар від вибухової хвилі прийшовся на Марковського та ще одного бійця — Костянтина — капітан прикрив його собою, врятувавши життя.

Без єдиного сина залишилася мати.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада