Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
11.03.2021

11 березня. В огляді народжених цього дня непересічних особистостей згадуємо таких діячів:

  • видатний вчений-ботанік, ім’я якого носять 56 видів рослин на різних континентах. За його планом збудовано Національний ботанічний сад ім. Гришка у столиці;
  • благодійник, зусиллями якого в Одесі з’явився Центр для дітей-інвалідів, де надають безкоштовну допомогу дітям з усіх регіонів України;
  • композитор, який зробив багато обробок народних пісень для кінофільмів;
  • вчений-економіст, аналітик і публічний інтелектуал;
  • перекладач зі шведської та багатьох інших європейських мов, завдяки якому українською стали доступні, зокрема, Джон Фаулз, Станіслав Лем, Сельма Лагерлеф, Грем Грін.
  • графік, чудовий ілюстратор, головний художник видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га».

Пом’янемо також народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російськими окупантами і місцевими колаборантами. Серед них – уродженець Луганщини, легендарний командир  добровольчого батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Темур».


Починаємо.

 

ВОЛОДИМИР ЛИПСЬКИЙ (1863-1937) – видатний вчений-ботанік, голова ВУАН (1922—1928).

Народився в селі Самостріли на Рівненщині у родині священника.

Ім’я цього ботаніка, який закінчив Київський університет св. Володимира, носять 56 видів рослин на різних континентах.

До революції Володимир Липський хоча і працював в Університетському ботанічному кабінеті і ботсаду, але більше бував в наукових експедиціях. Близьких – на Волині і Поділлі, в Бессарабії, не надто близьких – в Середній Азії і на Кавказі, дуже далеких – на Цейлоні, в Японії, Південній і Північній Америці.

Йому доводилося попрацювати в ботанічних садах більшості країн, де побував.

Звідусіль Липський привозив гербарії і насіння рослин, які прижилися в Україні та Росії.

Коли вчений переїхав до Петербурга, Російське географічне товариство нагородило його премією Пржевальського.

Липський зібрав небачені в Росії і Україні колекції рослин. Його знахідки досі є в Інституті ботаніки в Києві, в гербарних колекціях Криму.

Після революції повернувшись до Києва, ботанік в 1922 році очолив Українську академію наук.

Період наукових і псевдонаукових експериментів Липський сприймав толерантно. По-іншому не дозволяла інтелігентність. Але коли треба було захищати наукові принципи, гідність вчених, глава академії ставав жорстким і безкомпромісним.

У 1933 році він демонстративно залишив засідання академії, де з доповіддю про зміну природи рослин виступав Лисенко.

Цікаво, що, вивчаючи вже в радянські роки водорості Чорного моря, Липський став ініціатором будівництва першого в Україні заводу з виробництва йоду.

Помер 24 лютого 1937 року в Одесі.

Народився в селі Самостріли на Рівненщині у родині потомственного священника. Згодом родина Липських переїхала до Житомира, де Володимир навчався у гімназії. 1881 року він закінчив київську колегію Павла Галагана із золотою медаллю, а 1887 року — Київський університет.

Працював спочатку в ботанічному саду Київського університету, брав участь у наукових експедиціях на Кавказ та Північний Іран. Згодом понад 20 років працював у Головному ботанічному саду Петербурга на посадах молодшого і старшого консерватора гербарію, головного ботаніка, а згодом — завідувача відділом живих рослин. В експедиціях на Кавказ, Алтай та в Середню Азію вивчає високогірну флору.

В період 1900—1902 років вчений відвідує різні країни з метою дослідження гербаріїв та ботанічних садів різних країн. Загалом він відвідав усі континенти крім Австралії та Антарктиди.

Наукові праці вченого присвячені питанням флористики, систематики та географії вищих рослин, гербарній справі, принципам організації ботанічних садів, історії ботаніки. Він одним з перших дав науковий опис флори Індонезії, Тунісу, Алжиру, Середньої Азії. Зокрема, Володимир Липський описав 4 нових роди та 220 нових рослин.

1917 року Липський повертається до України і бере активну участь у формуванні Української академії наук, очолює кафедру ботаніки ВУАН. У 1922–1928 роках — президент Академії.

За рекомендацією першого президента Української Академії наук Володимира Вернадського 1918 року Володимира Липського було обрано директором новоствореного ботанічного саду в Києві. Окрім завідування Ботанічним садом Липський також керував кафедрою квіткових рослин ВУАН та брав активну участь в організації різних академічних структур, зокрема, Комісії УАН по вивченню природних багатств України та Комісії по вивченню фауни України.

Липський мав безперечний авторитет серед наукової спільноти – 1919 року його одноголосно обирають дійсним членом Української Академії наук, у 1920 році — членом правління УАН, а в 1921 році — віце-президентом.

Володимир Липський був ініціатором створення Ботанічного саду УАН, розробив план саду і почав його практичне створення в дворі Президії Академії наук по вулиці Володимирській в Києві. Нинішній Ботанічний сад Академії наук було розбито в 1935 році в київському районі Звіринець.

12 червня 1922 року загальні збори ВУАН обрали Володимира Липського президентом. Спроби втручання совєтської влади в діяльність наукових установ відбилася і на долі Липського.

Для вивчення стану роботи ВУАН створюється комісія Народного Комісаріату освіти України. У висновках цієї комісії керівництво академії, і, насамперед, Президію, яку очолював Володимир Липський, зокрема, було звинувачено в недотриманні совєтських законів, їм це інкримінувалось як політичні порушення. Комісія пропонувала негайно оголосити перевибори президента ВУАН, провести нове затвердження складу академіків, встановити тверду структуру та штати академії.

Партійне керівництво вважало Липського «політично інертним» президентом, який передовірив управління академією Сергію Єфремову та Агатангелу Кримському. Врешті 1928 року науковець подає у відставку з посади президента ВУАН і переїжджає до Одеси.

Там, очоливши Одеський ботанічний сад, Липський зробив значний внесок у пожвавлення наукової роботи саду і його розширення, виховання молодих науковців.

У 1927—1930 роках Липський вивчав водорості Чорного моря, досліджував вплив рослинності Атманайського лиману на Азовському морі на утворення та випадання солей, брав участь у роботах Українського інституту з каучуку та каучуконосів. Особливу увагу він приділяв дослідженню філофори червоної. Ця водорість стала матеріалом для виготовлення йоду та агар-агару, які на той час ввозили з-за кордону. Як наслідок в 1931 році завдяки діяльності Володимира Липського в Одесі було відкрито перший в Україні йодний завод.

Липський працював директором Одеського ботанічного саду до 1933 року, після чого подав у відставку у зв’язку із небажанням підтримувати антинаукові ідеї Трохима Лисенка і до самої своєї смерті працював науковим консультантом ботанічного саду. В 1936 здійснює останню наукову подорож — до Узбекистану та Туркменистану. Помер 24 лютого 1937 р. в Одесі.

На честь Володимира Липського названо два нові роди: Липскія (Lipskya) і Липскіелла (Lipskyella) та 54 нові види рослин (зокрема ковила Липського, молочай Липського, чебрець Липського, клен Липського тощо), які ввійшли у флористичні зведення всіх країн.

 

Наступний герой нашого огляду зробив майже неможливе – у 1990-ї, коли все руйнувалося, а соціальні проблеми взагалі випали з поля зору влади, він створив унікальний соціальний заклад для дітей.

 

БОРИС ЛІТВАК (1930-2014) — філантроп і педагог. Засновник Центру для ослаблених дітей та дітей-інвалідів – так званого «Дому з янголом» в Одесі.

Народився в Одесі, з наближенням фронту нацистсько-советської війни,  разом із сім’єю був евакуйований до Узбекистана, там, ще підлітком, працював слюсарем. Згодом повернувся в Одесу, де продовжив працювати слюсарем на заводі «Кінап». Загалом цій професії віддав 18 років. Після служби в армії Борис одружився, у подружжя народилася дочка Ірина.

Наступні роки він продовжував працювати на «Кінапі», і не тільки сам займався спортом, а й організовував спортивні події серед робітників. Зокрема, разом з іншими робітниками Літвак організував стадіон заводу на місці сміттєзвалища.

У 1959 році Борис Літвак вступив на заочне відділення факультету фізичного виховання Одеського педінституту імені К. Д. Ушинського. Після закінчення працював викладачем в Одеському автомеханічному технікумі, продовжував пропагувати спорт. На місці колишнього літейного цеху він організував спортивну залу.

У 1961 році Літвак був обраний заступником голови Одеської обласної ради добровільно-спортивного товариства, а вже 1977 року став директором спортивної дитячо-юнацької школи № 2, де працював багато років. З 1990 року спортивна школа під керівництвом Літвака отримала статус «Спеціалізованої школи олімпійського резерву» за напрямом баскетболу та волейболу. Навчальний заклад підготував багато спортивних призерів. Литвак забезпечив реконструкцію та розширення школи, переторив її на спортивний комплекс з реабілітаційним центром і допоміжними приміщеннями.

22 серпня 1991 року – в останній день путча у Москві Борис Літвак вийшов зі складу комуністичної партії. В незалежній Україні він обирався депутатом Одеської міської ради кількох скликань.

На початку 90-х у родину Литваків прийшла велика біда: єдина донька Ірина захворіла на рак і, попри всі зусилля, в 1992 році відійшла в засвіти.

Якось вона сказала татові: ти займаєшся будівництвом для здорових дітей. Це чудово! Але є багато хворих дітей. Що робити цим дітям і їх батькам? Де шукати допомогу? Ці слова запали йому в душу. І після смерті дочки ця ідея стала сенсом його життя.

Проект створення реабілітаційного центру для дітей-інвалідів допоміг Літваку з глибокого відчаю. Будували його, можна сказати, методом толоки. Бориса Литвака знало і поважало багато людей – серед них і колеги по слюсарюванню, які згодом стали начальниками середньої ланки, і бізнесмени, і моральні авторитети. Допомогали хто чим міг – хто ділився грошима, хто давав будматеріали, хто не міг дати нічого – приходив і працював на будівництві…

Так в центрі Одеси з’явився Центр для ослаблених дітей та дітей-інвалідів, який називають Будинок з янголом – на його фасаді розміщено скульпутру янгола. Тут є все для реабілітації дітей з ДЦП – басейни і спеціальне обладнання для діагностики і фзичних вправ. Тут є компьютерний клас і ігрові кімнати. А також – готель для батьків, які з усіх усіюд привозять сюди дітей.

За 24 роки в центрі допомогли понад 30 тисячам дітей. Звісно, послуги тут усі – безкоштовні.

1996 року Борис Литвак створив Одеський обласний благодійний фонд реабілітації дітей-інвалідів «Майбутнє».

В останні роки Борис Літвак захворів на рак легень, але поки були хоч якісь сили – не залишав керівництво Центром.

Як виключення даю посилання на «Новую газету», бо українські ЗМІ не спроміглися зробити більш-менш достойний матеріал про цю людину. (Або я такий матеріал не змогла знайти)

https://novayagazeta.ru/articles/2014/04/18/59264-borechka

 

БОРИС ЯРОВИНСЬКИЙ (1922-2000) — композитор і диригент.

Народився в Полтави. Музичну освіту здобув у Московській і Харківській консерваторіях. Диригент студентського симфонічного оркестру м. Харкова.

Творив переважно в галузі симфонічної музики, зробив багато обробок народних пісень до кінофільмів.

Слухати симфонії Яровинського: https://www.youtube.com/watch?v=7RHiTYsiZW0

 

 

ОЛЕКСАНДР ПАСХАВЕР (1945) — вчений-економіст.

Народився у Києві. Його батько завідував кафедрою статистики в Інституті народного господарства.

Закінчив економічний факультет Київського інституту народного господарства й аспірантуру Інституту економіки в Москві. Понад 20 років був провідним науковим співробітником Інституту економіки УРСР. Досліджував економічну ефективність, приватизацію і демонополізацію.

У 1992–1994 — головний експерт Центру ринкових реформ, консультант «Putnam, Hayes and Bartlett», Фонду «Київ-реформа». Брав активну участь у впровадженні ринкових реформ в Україні.

У 1995 став одним з ініціаторів створення і з тих пір є беззмінним президентом Центру економічного розвитку, громадської експертної організації.

Був позаштатним радником п’ятого Президента України Петра Порошенка.

Пасхавер регулярно публічно виступав з аналітичними публікаціями, в яких давав засадничі настанови стосовно того, в якому напрямку мала б розвиватися українська економіка, але, на жаль, його фахова думка лишалася незатребуваною.

Інтерв’ю з Пасхавером за 18 рік: https://rozmova.wordpress.com/2018/07/13/oleksandr-paskhaver/

Наведу з нього кілька цитат:

«Неправильно порівнювати українські реформи з чеськими, польськими, естонськими. Ні за змістом, ні за організацією. Це європейські країни, які зберегли свою систему цінностей. У її основі – свобода й розвиток. А в нашій ситуації сформувалися цінності виживання. Вони допомогли зберегтися українському етносу – в умовах панування інших держав і нав’язування чужих законів.  Цінності розвитку – це свобода як життєва необхідність, щоб реалізуватися. Вона базується на повазі до особистості своєї й інших. Європейські люди використовують свободу відповідально. Вони готові об’єднуватися з іншими ефективними. Вони активні. Етика розвитку – це етика переможної цивілізації. Це – напад, розширення, зміни. А етика виживання -це етика захисту. Довіра лише до своїх. В Європі обирають ефективних, у нас – близьких. Якщо в тебе вийшло щось хороше, або тобі пощастило – приховуй це. Якщо збрехав і виграв – молодець. Якщо не виходить, а треба – підкупи. Це – ефективний спосіб досягти свого. Цією етикою керується більша частина нашого населення.»

«Наші західні друзі радять списати їхні правила, й ми будемо європейською країною. Це не так. Нам доведеться пройти довгий шлях. Усі згодні отримати кінцеві вигоди з цієї дороги, але мало хто хоче долати її. Однак історія не лишає нам інших варіантів»

«Альтернативою Порошенку може бути людина або партія, яка визнає, що він обрав правильний напрямок і темп. Тобто змінюємося без крові. Не говоримо про Донбас. Війна з Росією – це показник того, що ми на правильному шляху. Це протистояння створило країну і громадянську націю. Але всередині має бути спокійний еволюційний процес. Якщо людина йтиме шляхом Порошенка, але діятиме системніше – в неї буде шанс покращити ситуацію. Я такої не бачу».

Ще одне інтерв’ю з Пасхавером – за травень 2019 року, вже після президентських виборів:  https://prm.ua/diyi-zelenskogo-i-yogo-komandi-viklikayut-trivogu-i-navit-strah-interv-yu-z-oleksandrom-pashaverom/

Колонки Пасхавера: https://nv.ua/ukr/opinion_author/paskhaver.html

 

 

ОЛЕГ КОРОЛЬ (1952) —  перекладач із шведської, англійської, польської, чеської, болгарської, німецької, французької мов. Живе і працює у Львові.

Найбільше має перекладів зі шведської — 21 книжку, з яких опубліковано 13. Переклад з неї почав із творів шведа Віллі Чюрклунда. Переклав п’ять книжок цього сюрреаліста.

Перший значний успіх прийшов до Олега Короля у 2007 році, коли вийшла друком його перша книжка — переклад роману американської письменниці Тоні Моррісон «Пісня Соломона».

Олег Король народився в Лучицях, у сім’ї Богдана Короля – вчителя української мови та історії, і Марії Король – вчительки французької мови.

Завдяки дідові Степану — вчителеві української та німецької, Олег у неповні чотири роки вмів читати. З дитинства мав потяг до мов і ще в дошкільному віці брав від діда перші уроки німецької. Польської теж вчився від діда й бабці Ганни. Старанно вивчав російську (з радіо і дитячих книжок), у 1950-ті роки мало хто в селі нею володів. Потім, у п’ятому класі, поперечитував мамині підручники французької мови за п’ятий—восьмий класи.

Ще малим Олег Король вирішив, що стане або письменником, або художником. Однак після школи вступив до Львівського політехнічного інституту, тут вивчив ще й англійську. Після інституту працював інженером у відділі технічної інформації на Львівському заводі телеграфної апаратури. Там час від часу доводилося перекладати технічні тексти.

Ще студентом спробував перекладати Вільяма Сарояна, але серйозно займатися перекладами став наприкінці сімдесятих — на початку вісімдесятих, працював майже безупинно — здебільшого «в шухляду». Частина цього доробку вийшла друком значно пізніше (Северський, Моррісон, Юнсон, Енквіст, Чюрклунд), решта залишилася в електронному вигляді.

У 1985-му Король ризикнув надіслати свої роботи до «Всесвіту» — і першим опублікованим перекладом стало «Курупіру» чеха Вацлава Кайдоша (1986), а відтак — два оповідання його співвітчизника Едуарда Мартіна. Були й поляки — Станіслав Лем і Єжи Северський. У тому ж таки журналі опубліковано його переклади кримінальних повістей шведів Яна Мортенсона і Марії Ланґ.

1993 року Олег Король влаштувався на роботу літературного редактора в газеті «Post-Поступ». З 1996-го Олег Король редагував уже всю газету «Експрес», причому до 1998 року робив це самотужки, без коректорів.

З 2008 року займається суто перекладацькою роботою.

Інтерв’ю з перекладачем: https://zbruc.eu/node/14749

 

КОСТЬ ЛАВРО (1961) –  український книжковий графік, відомий оформленням книг видавництва А-ба-ба-га-ла-ма-га, де він від початку працює головним художником.

Народився у місті Новоукраїнка Кіровоградської області, закінчив факультет художнього оформлення книги Української академії друкарства.

У своїх роботах поєднав засадничі постулати українського авангарду 1920-х років з найтиповішими рисами українського народного малярства. Роботи Костя Лавра неодноразово входили до каталогів виставок дитячої книги у Болоньї, Братиславі тощо.

Окрім «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» співпрацює з українським видавництвом «Розумна дитина» і популярним французьким дитячим журналом «Pomme d’Api».

Ілюстрації до книжки «Ніч перед Різдвом» здобули кілька найвищих книжкових нагород.

Захопливе інтерв’ю з художником – про співпрацю з французькими видавництвами, про те, як одна з торгівельних мереж фактично вкрала його роботу «Святий Миколай» для своїх акцій, про те, чому він малює стоячи: http://www.barabooka.com.ua/kost-lavro-zminiv-hid-istorii-ditjachih-knizhok/

 

Згадаємо і пом’янемо захисників України від російської агресії.

І почнемо з непересічної постаті корінного луганчанина, спортсмена і професійного військового, якому вдалося звільнитися з полону «лнр», після чого він знову повернувся на фронт…

 

ТЕМУР ЮЛДАШЕВ (1969-2014) – командир батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Темур».

Народився в Луганську. Провів на військовій службі 21 рік. До 1990 року служив в Південній групі радянських військ на території Угорщини, після виводу совєтського окупаційного контингенту повернувся до Луганська. Продовжив військову службу у ЗСУ; звільнився у резерв 2008 року.

Займався паверліфтингом, перемагав у національних та міжнародних змаганнях, чемпіон світу і триразовий чемпіон Європи з паверліфтингу. Працював тренером; виховав цілу низку луганських спортсменів-важкоатлетів.

Брав участь у громадському житті Луганська, був членом Луганського правозахисту.

Навесні 2014 року Юлдашев очолив Штаб народної самооборони Луганська. За дорученням начальника ГУМВС України у Луганській області генерал-лейтенанта міліції Володимира Гуславського для захисту держави у квітні зібрав добровольців до батальйону патрульної служби міліції особливого призначення.

Після офіційного оформлення батальону “Темур”, Юлдашева та його добровольців відправили в школу міліції в місто Щастя Луганської області, для проходження підготовки. Однак на під’їзді до міста автобуси з бійцями зупинили місцеві жителі, яких супроводжували терористи зі зброєю.

Хлопців викинули з автобуса і побили. Нападників було близько 100, в загоні “Темур” – 30. Підкріплення у вигляді міліції так і не прийшло. В результаті Тимур обміняв себе в обмін на свободу своїх бійців. Він сам здався в полон, а добровольців відпустили по домівках.

28 квітня Темур був посаджений у підвал в будівлю захопленої терористами СБУ.

На початку Юлдашеву дозволяли користуватися телефоном і інтернетом, проте незабаром заборонили – він писав патріотичні пости в соціальних мережах.

Він перебував у полоні 35 днів і за весь час перебування в неволі так і не погодився на те, щоб активісти внесли за нього викуп. “Я військовополонений, а полонених або змінюють або розстрілюють”, – говорив Тимур.

Кілька разів терористи погрожували його розстріляти, навіть готували його морально до смерті – водили помитися і давали чистий одяг в якості останнього бажання, обіцяючи розстріляти вранці.

Проте, не дивлячись ні на що, Тимуру вдалося втекти і, вже в кінці червня, він був у Києві. Тоді Юлдашев вірив, що вичистити з Луганська бойовиків можна за допомогою одного танкового полку.

“Основна мотивація терористів – тваринний жах перед “бендерівцями”, мізки у них там промиті так, що зашкалює”, – говорив Юлдашев.

Пройшовши фізичну реабілітацію в Києві і зібравши новий батальйон, Тимур Юлдашев вирушив на війну – визволяти Луганськ.

Наприкінці серпня Юлдашев знаходився серед захисників Савур-Могили в зведеній групі українських спецпризначенців під командуванням Героя України полковника Гордійчука.

24 серпня 2014 року Темур Юлдашев загинув від кулі снайпера. У березні 2015 року було ідентифіковано тіло Темура, знайдене на Савур-Могилі.[28]

26 травня 2015 року Темура Юлдашева поховали на Лук’янівському військовому кладовищі Києва.

Без Темура лишалася дружина і п’ятеро дітей.

Інтерв’ю Тимура після повернення з полону: https://www.youtube.com/watch?v=6D6g0tNfCeM

Ще одне інтерв’ю: https://www.youtube.com/watch?v=4YOt53seNjE – дивитися довго, але варто.

 

ДМИТРО АРЦИЛЕНКО (1988-2014) — майор (посмертно) ЗСУ.

Народився у Харкові. Льотчик-штурман екіпажу вертольоту, 11-а бригада армійської авіації. Приховував від родини участь в боях.

12 серпня помер в шпиталі Дніпропетровська від поранення у голову. Стріляв снайпер — 7 серпня 2014 року, під час обстрілу санітарного гелікоптера Мі-8МТ поблизу Савур-могили.

Вдома залишилися дружина та донька.

 

ЯН БАРОЛІС (1990-2015) — сержант Державної прикордонної служби України.

Народився та виріс в селі Доброолександрівка на Одещині. Закінчив технікум, де здобув професію будівельника.

Сержант, інспектор прикордонної служби відділу прикордонної служби «Іллічівськ» Одеського прикордонного загону Південного регіонального управління ДПСУ. В складі оперативно-бойової прикордонної комендатури виконував бойові завдання в АТО.

26 березня 2015 зазнав важких поранень під час оборони блокпоста у селищі Суха Балка Донецької області. Після місяця перебування у комі, не опритомнівши, помер 26 квітня в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. Мечнікова.

Без Яна лишилися мати, двоє молодших братів, бабуся та наречена.

 

ОЛЕГ ВОЙТЕНКО (1978 – 2014) — молодший сержант ЗСУ.

Мешкав у Києві, вивчився на столяра-верстатника. В 1996—1997 роках проходив строкову службу, ВПС, займався укладкою парашутів. Після демобілізації працював на київському заводі ДСП «Аверс», в 2010-х — на київському деревообробному комбінаті «L-Мастер», столяр-верстатник, на фірмі ДСП «Кронос-Україна».

Брав активну участь у подіях Революції гідності, заразив своїм настроєм близьких, здійснював фототрансляції з Майдану на Фейсбук.

На війні — молодший сержант, кулеметник 12-го батальйону територіальної оборони «Київ», псевдо «Бабай».

Бійці батальйону перебували на бойових позиціях в Жовтневому районі Луганська (Червоний Яр). Олег 22 серпня заступив вночі на чергування в охороні танкової позиції; приблизно о 4-й годині ранку по їхніх позиціях терористи відкрили залповий вогонь з танка. Олег був важко поранений і помер на операційному столі в місті Щастя — важкі поранення в шию, легені, велика крововтрата.

Без Олега лишились батьки, дружина  та донька.

 

В’ЯЧЕСЛАВ КАТРИЧ (1979-2014) — боєць добровольчого батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець».

Родом з Калинівки на Київщині. Проходив строкову військову службу в полку Внутрішніх військ «Ягуар», пізніше деякий служив в цій частині за контрактом.

З липня 2014 року служив у добровольчому батальйоні патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець» ГУ МВС України в Київській області, у складі якого брав участь у бойових діях проти російських терористів на Донбасі.

Загинув 29 серпня 2014 р. під час виходу з оточення поблизу м. Іловайськ — під час обстрілу російськими десантниками біля села Горбатенко.

Залишилась дружина та 13-річний син.

 

ВІКТОР ГАРКАВЕНКО (1985-2014) — старшина ЗСУ, заступник командира групи Кіровоградського 3-го окремого полку спеціального призначення.

Народився на Кіровоградщині. Після строкової служби та навчання вирішив залишитися військовим та вступив до лав Української армії — за власним бажанням.

Помер 19 липня 2014 р. у російській лікарні в місті Гуково Ростовської області від важких поранень, отриманих 15 липня 2014 р. в результаті мінометного обстрілу поблизу с. Провалля, Свердловський район, Луганська область. У зв’язку з неможливістю вивезення поранених з місця бойових дій задля рятування життя військових було прийнято рішення щодо доправлення їх до найближчого шпиталю смт Гуково Ростовської області (РФ). Під час обстрілу загинуло 8 побратимів Віктора.

Вдома лишились мати, дружина, маленький син, сестра.

 

ВІТАЛІЙ ГОПОНЬКО (1988 – 2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в Мукачевому. З 2007 року — на військовій службі за контрактом. Як заступник командира розвідувального взводу розвідувальної роти брав участь у ліквідації наслідків стихійного лиха в західних регіонах України.

Мобілізований на самому початку російської агресії на Донбасі, сержант, командир відділення 128-ї ОМБр.

Загинув під Луганськом, коли російські найманці вели артилерійський обстріл опорного пункту бригади в районі села Новоганнівка.

Без сина лишився батько.

 

ІГОР ГОРОВЕНКО (1986-2014) — старший солдат ЗСУ

Народився в Кировограді – зараз Кропивницький. Після строкової служби працював автослюсарем, водієм, таксистом, а 2013 року пішов на контрактну службу в 3-й окремий полк спеціального призначення.

– З початку березня, коли розпочалася неоголошена війна на сході країни, багато рідних та близьких наших бійців приходили до пропускного пункту частини з вимогою не направляти їхніх дітей в зону АТО. Тоді я казав Ігореві: «Вийди на КПП, там прийшли твої рідні». На що він сказав: «Нікуди я звідси не піду, моє місце тут». Ігор не уявляв себе без служби у Збройних силах України, це було його покликанням, професією, яку він любив, – розповів виконувач обов’язків заступника командира військової частини майор Андрій Неживий.

16 серпня 2014-го загинув під час обстрілу терористами з БМ-21 «Град» українських позицій поблизу Старобешевого.

Залишилися батьки, дружина і маленький син.

 

ВІКТОР КУМЕЦЬКИЙ (1973-2014) – старший сержант ЗСУ.

Народився і жив у Луцьку. Працював водієм у таксі. Одним з перших пішов добровольцем захищати Батьківщину, пізніше, вже на Луганщині, оформив мобілізацію через Сватівський військкомат. Боєць розвідгрупи 2-ї роти «Захід», батальйон «Айдар».

5 вересня 2014-го зник безвісти під час бою з російськими диверсантами, які напали на бійців 2-ї роти батальйону із засідки поблизу села Весела Гора. Бійці на двох машинах під’їхали до блокпоста — на ньому майорів український прапор. Командир групи вийшов з машини, терористи відкрили вогонь. Прострелено бензобак, одна з автівок вибухнула.

Віктор вважався зниклим безвісти. Був похований як невідомий солдат. В серпні 2015 року експертиза ДНК підтвердила, що Віктор загинув і похований під Старобільськом як невідомий Герой. 23 вересня 2015 року воїна перепоховали на Алеї почесних поховань міського кладовища Луцька.

По смерті залишилися дружина та двоє дітей.

 

СЕРГІЙ ГУВІР (1993 – 2017) — старшина Державної прикордонної служби України.

Народився в селі Крутоярівка, Одеська область. 2011 року вирушив на строкову службу. Служив у відділах прикордонної служби «Степанівка» і «Старокозаче» — на той час молодший інспектор.

Старшина, інспектор прикордонної служби 3 категорії — черговий відділення управління службою, «Станично-Луганське». В зоні бойових дій з осені 2016 року.

28 вересня 2017 року загинув під час несення служби у наряді на ділянці відділу — неподалік залізничної станції «Іллєнко» (Станично-Луганський район), за 800 метрів від кордону з РФ, внаслідок підриву на фугасі з «розтяжкою».

Без Сергія лишились батьки і вагітна на той час дружина. Згодом народився син.

 

ДЕНИС ТОМІЛОВИЧ (1982-2014) — молодший лейтенант міліції, Міністерство внутрішніх справ України.

Народився в Дніпропетровську. Здобув спеціальність «монтаж, обслуговування засобів і систем автоматизації. 2009 року закінчів Київський славістичний університет, «менеджмент митної справи». Пройшов строкову військову службу у лавах ЗСУ. Від жовтня 2008 року — директор з виробництва ООО «Метизний завод „Шплінт. УА“» (Дніпродзержинськ – зараз Кам’янське).

В АТО – командир взводу, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

У серпні 2014 року брав участь у боях за визволення Іловайська.

29 серпня 2014 виходив з оточення з-під Іловайська у складі північної колони українських військ. Разом з побратимами був на броні МТ-ЛБ. Сама МТ-ЛБ йшла у складі невеличкої української колони, де попереду йшов позашляховик, другим танк, потім МТ-ЛБ, і в хвості БМП. Колона прямувала трасою до Новокатеринівки. Щільний обстріл української колони поновився після проходу між двома пагорбами вже неподалік селища. Позашляховик відірвався вперед і на значній швидкості почав віддалятися по дорозі, а танк зійшов з прострілюваної траси вліво полями, уникаючи вогню зі схилу справа. Мехвод МТ-ЛБ вміло слідував за танком. Невдовзі танк і МТ-ЛБ вскочили у околиці села, проте там їх зустрів вогонь зі стрілецької зброї з хат. Навколо МТ-ЛБ лунали вибухи і пролітали кулі великокаліберних кулеметів. Один з вибухів став для Дениса Томіловича фатальним — йому відірвало голову, він помер на місці.

Вдома залишились дружина та двоє дітей.

 

СЕРГІЙ ФЕДЧУК (1981-2014) — молодший сержант ЗСУ

Жив у місті Кривий Ріг, вивчився на слюсара з ремонту автомобілів. Працював у ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Мобілізований у березні 2014-го, гранатометник, 25-а окрема повітрянодесантна бригада.

Загинув 17 серпня 2014 року під час обстрілу, що вели терористи з БМ-21 «Град», в ході пошуково-ударних дій у зоні бойових дій.

Залишились дружина, донька та син.

 

ВОЛОДИМИР ЯКОБЧУК (1987-2014) — молодший сержант ЗСУ, оператор-навідник бойової машини.

Родом з Волині. Військовик, 80-а окрема високомобільна десантна бригада.

Загинув 16 червня 14 року поблизу Луганська — у бою з терористами біля селища Металіст, терористи атакували із засідки колону українських військових.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада