Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
11.10.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

10 жовтня. Давно не траплялося такої насиченої дати. Прикметно і те, що серед непересічних особистостей, народжених цього дня, чимало жінок. Сьогодні згадуємо:

  • поет, перекладач і поліглот, репресований совєтами;
  • письменник, один з основоположників інтелектуального роману в Україні, історик і філософ, предтеча структуралізму в етнографії, а також – агент совєтських спецслужб;
  • видатна майстриня петриківського розпису;
  • авторка кулінарних книг, які були бестселерами за совєтів і залишаються такими і дотепер;
  • вчений-ботанік, зусиллями якого створений Донецький ботанічний сад;
  • діячка визвольного руху, дисидентка, голова Союзу Українок, дружина В’ячеслава Чорновіла;
  • письменниця, яка у співавторстві з сестрою пише популярні романи;
  • незаслужено недооцінений поет з покоління «дев’яностників», автор текстів відомх пісень;
  • письменниця, яка працює в царині феміністичної літератури;
  • художник, творчості якого притаманне нове прочитання імпресіоністичної традиції.

А також пом’янемо народжених цього дня захисників Україні, що загинули відстоюючи цілісність  і незалежність нашої держави і боротьбі з російською збройною агресією.


Отже, починаємо доволі довгу мандрівку у часі:

 

МИХАЙЛО ДРАЙ-ХМАРА (1889-1939) – поет, літературознавець, перекладач.

Народився на Черкащині у заможній родині з козацькими коренями. Батько постарався дати сину добру освіту: Михайло закінчив чотири класи Черкаської гімназії, навчався в Колегії Павла Галагана в Києві. Тут під впливом учителя російської літератури Михайло написав перші вірші російською мовою.

По тому біло навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету. Михайло працював у семінарі академіка Володимира Перетца, і зважаючи на його успіхи, молодому вченому було запропоновано залишитися на кафедрі слов’янознавства для підготовки до професорського звання.

1913 року Михайло їде у відрядження за кордон, де студією фонди бібліотек і архіви Львова, Будапешта, Загреба, Белграда та Бухареста. Працював у Петроградському університеті, 1917 повернувся в Україну. Саме у Петрограді Михайло додає до свого козацького прізвища Драй другу складову – Хмара. Бо в цей час Росія і Німеччина воювали, а прізвище «Драй» дуже скидалося на німецьке «drei» — три.

Коли 1918 в Кам’янці-Подільському створюється український університет, 29-річний учений приймає запрошення його ректора Івана Огієнка і з 15 липня 1918 обіймає посаду приват-доцента на кафедрі слов’янської філології. Літографія університету 1920 видає його підручник «Слов’янознавство».

Коли 16 листопада 1920 Кам’янець остаточно захопили «червоні» і невдовзі з університету «викроїли» інститут народної освіти, Михайло Панасович міста не покидає і працює в ІНО. Аж доки не потрапляє під більшовицьку чистку професорсько-викладацького складу. 1923 учений повертається до Києва, викладає українську мову та літературу в столичних вузах.

Як український поет Михайло Драй-Хмара почався саме в Кам’янці (бо до того писав вірші російською мовою). Він друкує вірші в періодиці, перша збірка «Молода весна» мала вийти 1922 року, але для її друку забракло паперу. Тож першу (і єдину прижиттєву) збірку віршів «Проростень» поет видав 1926 у Києві. Сюди увійшли і твори кам’янецького періоду, і пізніші шедеври. Особливо щемливо звучить поетове «Прощання з Поділлям» (1923).

Михайло Драй-Хмара знав 19 мов. Це майже всі слов’янські, низка давніх мов — старогрецька, латина, санскрит, а також новітні європейські мови. Останньою мовою, яку вивчав поліглот, стала англійська.

1928 Михайло Драй-Хмара надрукував сонет «Лебеді» з присвятою своїм товаришам, де вжив вислів «гроно п’ятірне»:

О гроно п’ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Під «гроном п’ятірним» малися на увазі поети-неокласики — Максим Рильський, Микола Зеров, Павло Филипович, Освальд Бургардт (який друкувався під псевдонімом Юрій Клен) і сам Михайло Драй-Хмара.

«Сонет Драй-Хмари, — писав у наші дні Іван Дзюба, — прозвучав як мужній голос на захист друзів — з вірою в чистоту, правоту і невмирущість їхнього естетичного ідеалу».

Але саме з цього сонета почалися всі неприємності поета. Неприборканих співців більшовицька система не терпіла.

«Жах середньовіччя, тьми і гніту», про який Михайло Драй-Хмара писав у сонеті «Кам’янець», дістав поета в Києві 21 березня 1933, коли його безпідставно заарештували та звинуватили в приналежності до контрреволюційної організації у Кам’янецькому університеті. Однак слідству забракло доказів — і ученого випустили під підписку про невиїзд. Але ні влаштуватися десь на роботу, ні щось надрукувати опальний професор уже не міг. Другий арешт (6 вересня 1935) і заслання на Колиму на 5 років не забарилися. Драй-Хмара був одним із небагатьох, хто на допитах не зламався, не наговорив ні на себе, ні на товаришів.

Ось що про смерть поета на Колимі повідав Михайло Добровольський (1907—1951), якому довелося каратися разом із Драй-Хмарою.

«Був у мене на Колимі друг незабутній, ще й тезко, — український поет, професор — знавець мов і літератур… Прізвище поет мав якесь чудернацьке з двох окремих слів, одна половина ніби як німецька, а друга — українська. Якщо ж перекласти по-російському, то буде «три тучи»…

…Одного сонячного квітневого дня 1939 р., коли було по-колимськи відносно тепло, а наша бригада поралася на дорозі, до нас наблизилося легкове авто — «емка». Конвой вишикував шеренгою бригаду із сорока доходяг.

З «емки» вилізли троє із сусманського управління, притримуючи при боках маузери. Усі, як завжди тоді, «під мухою»… Підійшли. Конвой щось їм доповів… Один із трьох повільно витяг маузер із дерев’яної кобури і, підійшовши за кілька кроків до першого в’язня, — трах, до п’ятого — трах… Ми з Драєм стояли аж у четвертому десятку поряд, а з другого боку стояв київський студент Володя, з чиїм батьком Драй дружив колись у Кам’янці. Отож, коли почали нізащо розстрілювати щоп’ятого, Драй умить обрахував, що під кулю потрапить саме студент Володя…

Щойно кат наблизився до чергової п’ятірки, до Володі, як Драй рвучко відштовхнув студента і став на його місце зі словами: «Не чіпай, кате, молоде життя, бери моє»… З цими словами він плюнув прибульцеві межи очі… Все відбулося блискавично… Тієї ж миті кат упритул випустив у груди Драя решту набоїв… Драй ще встиг прохрипіти «Гад!..» і, відштовхнувшись правицею від мого лівого плеча, бездиханно упав горілиць із розплющеними в небо очима…»

Дочка поета – Оксана Драй-Хмара (по чоловікові — Ашер) стала дослідницею творчості свого батька. 1967 у Парижі вона закінчила аспірантуру Сорбонни зі ступенем доктора слов’янської літератури за працю про творчість Михайла Драй-Хмари.

 

В. ДОМОНТОВИЧ – справжнє ім’я ВІКТОР ПЕТРОВ (1894-1969) – письменник, філософ, соціальний антрополог, історик і культуролог. Разом з Валеріаном Підмогильним започаткував жанр українського інтелектуального роману.

Народився у Катеринославі в родині священика. Дитинство його минуло в Одесі. 1913 року він закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 р. історико-філологічний факультет Київського університету. Одним з його викладачів, який справив вплив на Петрова, був Володимир Перетц.  Петров залишився в університеті як професорський стипендіат (1917—1920).

Пізніше Петров був редактором Етнографічного вісника (1925—1929) та головою Етнографічної комісії УАН (1927—1933).  У 1920-ті роки належав до кола неокласиків.

1930 року Петров отримав докторат за дослідження «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». Цього ж року фігурував у справі фіктивної Спілки визволення України, внаслідок чого був звільнений з посади керівника Етнографічної комісії і понижений до посади наукового співробітника. 1941 року короткий час був директором Інституту українського фольклору.

Від 1941 року науковець перебував в окупованому німцями Харкові. Видавав часопис «Український Засів» у 1942—1943 роках. Наприкінці Другої світової війни опинився в Німеччині і був пов’язаний з Українським науковим інститутом в Берліні. Був одним із засновників Мистецького українського руху.

Перебуваючи на еміграції, у 1947—1949 роках викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені.

18 квітня 1949 р. Петров зник з Мюнхена. Це призвело до виникнення різноманітних версій його вбивства. Але згодом виявилося, що він знаходився в СРСР і працював в Інституті історії матеріальної культури в Москві. Від 1956 року він працював в Інституті археології у Києві.

1957 року одружився з Софією Зеровою (роман з нею у Петрова почався ще у 20-х роках), яка побажала залишити прізвище свого першого чоловіка – Миколи Зерова. Загубивши документи під час війни, Петров був змушений повторно захищати дисертацію 1966 року.

Біографія Петрова цікава тим, що, судячи з усього, починаючи з 30-х років він співпрацював з совєтською розвідкою. Під час сталінських репресій Петров продовжував працювати науковцем, тоді як його колишні колеги-неокласики були заарештовані.

1928 року Петров був автором начерків до неопублікованої викривальної статті, спрямованої проти Агатангела Кримського. Відомо, що він перебував в окупованому німцями Харкові і носив німецький офіцерський мундир. Крім того, його раптове зникнення з української еміграції в Мюнхені і перебування після того в Москві дають підстави говорити про таку співпрацю. Пізніше 1966 року Петров навіть отримає Орден Вітчизняної війни. Документальних підстав в архіві СБУ, які б переконливо довели розвідницьку діяльність Петрова, не виявлено.

Втім, чільний представник Служби безпеки ОУН Степан Мудрик-Мечник (про нього – в огляді за 5 жовтня) стверджував про систематичну працю Петрова на совєтські спецслужби.

Художні твори Петров підписував як В. Домонтович. За власним визнанням автора він «знайшов це прізвище в українських документах литовського періоду». В литовській мові «damauntas» означає «той, що багато каламутить». Філософські твори Віктор Петров писав під псевдонімом Віктор Бер. Цей псевдонім було вибрано не випадково, він розшифровується як біологічний еквівалент рентгена.

Віктор Петров був близьким до групи неокласиків в 1920-ті роки. Саме в цей час він написав більшість своїх художніх творів під псевдонімом В. Домонтовича. Твори Петрова в багатьох аспектах перекликаються з ідеями екзистенціалістів. Особливістю творів В. Домонтовича є їхній прихований інтелектуалізм та парадоксальність.

При тому, що Петров був агентом НКВС-КДБ, жоден із його літературних творів не був написаний у стилі соціалістичного реалізму.

Крупний літературознавець і вчений-мовознавець Юрій Шевельов високо оцінював художні якості творів Петрова-Домонтовича.

Петров був близьким із багатьма відомими письменниками та науковцями свого часу: Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Юрієм Шевельовим та Михайлом Брайчевським.

Єдиним літературним, а не науковим, виданням, до якого мав причетність Петров після свого повоєнного повернення в Україну, було видання вибраних творів Миколи Зерова, автором приміток до якої він був.

Як етнограф Петров написав кілька десятків статей в «Українській радянській енциклопедії» (1933). Як археолог був задіяний у розкопках Трипільської культури та ранніх слов’янських поселень. Петров вивчав скіфські пам’ятники та могильники антів. Він написав монографії про походження українського народу (1947), скіфську мову та етнос (1968) та етногенез слов’ян (1972) і низку статей про Трипільську, Зарубинецьку та Черняхівську культуру, про давніх слов’ян, скіфські та східно-слов’янські імена, гідроніми, топоніми та опублікував записки Вікентія Хвойки про розкопки в Зарубинцях.

Петрова можна розглядати як одного з попередників структуралізму. Він наполягав на необхідності розкриття первісного мислення, вираженого у фольклорі, через експілкацію базових структур, які лежать в його основі. Для цього він досліджував «формули» впливу первісної людини на навколишній світ. Його висновки дуже подібні до результатів досліджень М. Мосса та Дюркгайма, котрі вивчали зв’язки між соціальною структурою архаїчних спільнот та логічними категоріями, властивими для цих спільнот.

Концепцію культурно-історичних епох Петров-Бер висвітлив у статтях, що були опубліковані  в еміграційних виданнях 40-х рр. Основна теза, яку обстоює В. Петров, полягає у тому, що історичний процес не являє собою безперервний потік, а він розчленований на конкретні замкнені й самодостатні в собі часові відтінки. Петров утверджував «ідеї дискретності часу й окремішності культурно-історичних епох». Він виділяв три окремі замкнені епохи –  Середньовіччя, Новий час і Наш час. У своїй історіософічній концепції він ставить завдання «розчленувати часові ґрадації, з’ясувати ті критерії, що дозволяють нам визначити, в наслідок чого, і як потік історичного буття розчленовується на ці відокремлені один від одного часові відтінки».

Методологію і проблеми зміни епох Петров висвітлює у своїй статті «Історіософічні етюди»:

«Ідеології епох, зміну яких ми можемо простежити на конкретному, отже, історичному матеріялі, народжувалися з заперечення». «Історія людства виразно свідчить, що ідеологія кожної нової епохи будувалася не сама по собі і не з самої себе, а з неґації (заперечення) попередньої. Структуру нової ідеології визначала структура ідеології попередньої доби». Протиставлення завжди було і є в основі зміни. Важливо, що при зміні епохи відбувається протиставлення не понять, а ролей. Якщо в Середньовіччі, протиставляючи Бога і людину, людське підпорядковувалося Божому, то Ренесанс зробив навпаки, він Боже підпорядкував людському. Середньовіччя стверджувало Боже й заперечувало людське. Ренесанс заперечує Боже й стверджує людське. Середньовіччя знало лише істину догмату, Новий час почав із заперечення догмату, він шукав істини в звільненості від догматів.

Петров пробує показати, як наступна епоха вибудовувала себе й свою ідеологію з послідовного заперечення попередньої. «Якраз тут Петров цілковито відкидає марксизм із його ідеєю прогресу і трактування історії людства як переходу до все досконалішої суспільно-економічної формації».

У своїх історіософських статтях Петров наскрізно проводить тезу, що зміна епох — це переломний момент для особистості, у якому відкривається екзистенційний  вимір людського буття. А також те, що кожній епосі притаманний певний тип особистості.

Як автор художніх творів і романізованих біографій Петров-Домонтович осмислює кінець ХХ століття як кінець великого історичного періоду, Нового часу. У «Франсуа Війоні» простежено зародження цієї епохи, перехід від Середньовіччя до Ренесансу. Ван Гог у романізованій біографії «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі» репрезентує кінець цього п’ятсотлітнього циклу.

Третя епоха — Нашого часу, означується Петровим уже не стільки через мисленнєву фігуру типових ознак, скільки зсередини самої людини, що пережила всі страхіття цього часу: революції, світові війни, голодомори. Отже, людство вступає в нову епоху. Це епоха «атомової енергії», і те почуття, що супроводжує людство при вступі у цю нову епоху, — це почуття страху. «Людство вступило в еру страху».

Більше дізнатися про життя вченого-письменника-таємного агента Петрова-Домонтовича: https://tyzhden.ua/History/236701

Купити його твори: https://komorabooks.com/product/komplekt-iz-dvoh-knyg-v-domontovycha/

 

ПЕЛАГЕЯ ГЛУШЕНКО (1908-1983) – художниця, майстриня петриківського розпису.

Народилась у с. Петриківка (нині Дніпропетровська область) в сім’ї сільського столяра. Батько майбутньої художниці майстував скрині та віялки, які розмальовувала барвистими квітами односельчанка, відома вже на той час художниця Тетяна Пата. Пелагея навчалась у неї живопису. В той же час вона закінчила чотири класи місцевої школи. 1933 року дівчина їде до Дніпродзержинська працювати на швейній фабриці.

Протягом 1937—1941 років навчалася у Київській школі майстрів народного мистецтва (згодом Київський художньо-промисловий технікум). Згодом працювала в Інституті художньої промисловості Академії архітектури УРСР, викладала у Київському художньо-промисловому училищі; керувала студією декоративного мистецтва при Київському будинку народної творчості.

Пелагея Глущенко належить до київської групи петриківських майстринь, які у 1940–70-х рр. активно застосовували здобутки традиційного малювання у галузі сучасної художньої промисловості та виробили стилістику, дещо відмінну від петриківської.

Вона працювала у галузях традиційного хатнього малювання (до 1933), монументально-декоративного мистецтва, книжкової графіки, текстилю (ескізи вибійчаних тканин), підлакового розпису дерев’яних виробів, надглазурного розпису порцелянових виробів.

Найбільш яскраво обдарування Глущенко проявилося у декоративних композиціях станкового характеру. Стилістика творів мисткині відзначається ліричністю образів, традиційністю усталених композицій, варіантністю рослинних мотивів, вишуканістю колористики

Пелагея Глущенко брала також участь в оздобленні книжок. У музеях збереглась низка таких робіт — ініціали «А» для книжки та серія заставок у вигляді «бігунців». Вони цікаві не лише досконалістю виконання, філігранністю, неповторністю мотивів та їхніх комбінацій, а й тим, що намальовані не гуашшю, а яєчною темперою, яка надає малюнкові надзвичайну легкість і прозорість, що не може дати гуаш.

До виставки 1949 року художниця створила велику серію робіт. Це були «квіти» однакової композиції, що йшла від традиційного розпису «дзеркала». Усі вони були однакового розміру і сюжетно близькі. Однак не справляли враження одноманітності через безмежну варіантність та неповторність, яскраво вирізняючись з-поміж аналогічних творінь інших петриківчан.

Пелагея Глущенко, як і інші петриківські митці, не користувалася олівцем, а відразу малювала пензлем, не вносячи у малюнок будь-яких поправок. Вона виношувала свій задум в уяві і без жодних ескізів переносила його на папір.

 

ДАРІЯ ЦВЄК (1909-2004) — кулінарка, збирачка традиційних українських рецептів, авторка низки популярних книг рецептів, найзнаменитіша з яких – «Солодке печиво»

Народилася у Гримайліві на Тернопільщині. Її батькопрацював у Варшаві інспектором Міністерства скарбу, і часто брав доньку зі собою на великосвітські прийоми. З дитинства знала, що важливо мати гарне виховання, досконало знати, як готувати та подавати страви. А мама та бабуся вчили її куховарству.

Після закінчення гімназії Дарія вступила до педагогічного семінару Українського педагогічного товариства (1923—1927, «Рідної Школи») у Коломиї. У часи навчання грала на флейті в оркестрі Коломийського педагогічного семінару. Спершу, на прохання батька, грала на скрипці. Будучи студенткою, прийшла у симфонічний оркестр, виявилося, що там потрібна флейтистка.

Дарія товаришувала з письменницею Іриною Вільде (про неї – в огляді за 5 травне), яка і порадила їй занотовувати рецепти та згодом видати книжку.

Оскільки педагогічний семінар давав право вчителювати, то Дарія Маркевич у скорому часі працювала вчителькою біології в одній зі шкіл під Львовом.

З майбутнім чоловіком, молодим викладачем української гімназії «Рідної Школи» — Левом Цвєком, познайомилася на вечорницях Львівської політехніки. Згодом родина оселилася у Станиславові (нині — Івано-Франківськ).

З приходом совєтів Дарія працювала кухарем у шпиталі. Це, очевидно, і врятувало її від репресій. У 50-ї роки Дарія Цвєк пекла торти і здавала до магазину – тоді таке практикувалося.

Збірки рецептів Дарії Цвєк були справжніми бестселерами, для багатьох жінок її книжки були найкращим подарунком, вони передавалися у спадок від мами до дочки.

Збірка рецептів та порад «Малятам і батькам» (Львів: Видавництво Старого Лева) була визнана «Книгою року-2002».

Більше про Дарію Цвєк та її рецепти:

https://www.ukrinform.ua/rubric-society/1940974-mariya-turchin-maystrinya-podruga-dariji-tsvek.html?fbclid=IwAR1YmBSYTaDPE-0NrqVWnlUKZGLN8xUzGKm1AbitUrTZuokZyvBaHI6ptcg

 

ЄВГЕН КОНДРАТЮК (1914-1992) – вчений-ботанік, доклався до створення Донецького ботанічного саду, його багатолітній очільник.

Народився с. Старий Солотвин НА Житомирщині родині незаможніх селян. 1933 року закінчив робітфак Московського борошномельно-елеваторного інституту (нині Московський державний університет харчових виробництв). По тому за закликом комсомолу поїхав у село Колбіху Томської області, де працював завідувачем початкової школи.

Навчався у відомого ботаніка, знавця флори Сибіру професора Ревердатто на біологічному факультеті Томського університету, який закінчив у 1938 р. з відзнакою.

З 1939 р Кондратюк перейшов на педагогічну роботу в Житомирський сільськогосподарський інститут, де працював спочатку викладачем дарвінізму, потім за сумісництвом деканом факультету заочної освіти.

У роки Другої світової війни воював на Південно-Західному, Сталінградському, Південному, Четвертому Українському, Другому Білоруському фронтах, був начальником штабу батальйону аеродромного забезпечення 8-ї та 1-ї Повітряних армій.

Демобілізувавшись 1946 року, Кондратюк повертається до викладацької роботи на кафедру ботаніки Житомирського сільськогосподарського інституту. Тут він продовжує розпочате ще перед війною дослідження флори Житомирського Полісся, результатом якого став успішний захист кандидатської дисертації.

У 50-і працював в Інституті ботаніки АН УРСР, глибоко вивчав хвойні України, у тому числі — й викопні. Цьому сприяла його дружба з відомим українським палеонтологом Іваном Григоровичем Підоплічком, на честь якого Кондратюк назвав новий описаний викопний вид — сосна Підоплічка.

Одним із перших у вітчизняній систематиці рослин при описі нових видів сосни Кондратюк використав фізико-хімічні діагностичні ознаки — тепер це всіма визнаний біохімічний напрям біосистематики. Підсумком багаторічних досліджень Кондратюка став захист у 1963 р. докторської дисертації «Хвойні України у зв’язку з історією розвитку флори хвойних Східної Європи і Кавказу».

Євген Кондратюк є одним із авторів фундаментальної праці «Флора УРСР».

У 1959 р оку Кондратюка призначено на посаду директора Центрального республіканського ботанічного саду АН УРСР, де він працював до 1965 р. Під його керівництвом Сад став однією з провідних ботанічних установ республіки, було завершено його будівництво, поповнювалися колекції, проводились фундаментальні дослідження теоретичного і прикладного значення.

У 1970 р Кондратюка призначено директором створюваного тоді Донецького ботанічного саду – одного з трьох ботанічних садів Уде Євген Миколайович працював до 1987 р. Саме в цей час було закладено фундамент колекційного фонду живих рослин, визначені основні напрямки досліджень.

Здобутки Ботанічного саду, досягнути під його керівництвом були оцінені на міжнародному рівні. У 1984 р. за теоретичні і практичні розробки з питань охорони природи колективу саду присуджено срібну медаль Програми ООН з охорони навколишнього середовища (ЮНЕП).

Розуміючи загрозу екологічної катастрофи, що нависла над Україною, він намагався довести, що порятунок від екологічного лиха — у зелених рослинах. У різні роки були створені опорні пункти Донецького ботанічного саду в Бердянську, Кривому Розі, Луганську. Ботанічний сад у Кривому Розі було відкрито як відділ оптимізації порушених людиною ландшафтів Донецького ботанічного саду АН України у 1989 р.

Основні положення будівництва цих ботанічних садів, перспективи їх розвитку як наукових установ Євген Миколайович виклав у книгах «Донецький ботанічний сад АН УССР», «Криворожский ботанический сад», «Каталог растений Донецкого ботанического сада: справочное пособие».

В останні роки життя був радником при дирекції Донецького ботанічного саду. В доробку вченого – понад 250 наукових праць.

 

АТЕНА-СВЯТОМИРА ПАШКО (1931-2012) — українська поетеса, громадська діячка, дружина В’ячеслава Чорновола.

“Атена Пашко, дружина В’ячеслава Чорновола” – здебільшого так про неї пишуть за звичкою  згадувати про жінку насамперед у зв’язку з її чоловіком. Достойної біографії Атени Пашко – поетеси, громадської діячки, організаторки демократичного жіночого руху в незалежній Україні  – досі ще немає. Хоча її життя, сповнене інтриг, авантюр, небезпек та запеклої боротьби, покладене на олтар державтоворення, якраз і могло би стати достойним прикладом для нинішніх борців і патріотів.

Народилася вона у с. Бистриця на Львівщині. Її назвали Атеною – власне, одне з прочитань імені давньогрецької богині мудрості Афіни. Батько, учитель німецької мови та історії стародавнього світу, вибрав для доньки саме це, нехарактерне для України, ім’я. А священик охрестив її Святомирою.

Ще школяркою вона тайкома носила передачі воякам УПА, тримала зв’язок між кількома селами. Звісно ж, складала повстанські вірші й зачитувала їх упівцям біля вогнища. Вона просто не могла б стати звичайною жінкою, домогосподаркою.

Змалечку Атена виявляла інтерес до гуманітарних наук – мови, літератури, історії. Але батько знав, що більшість гуманітаріїв закінчують у сибірських таборах, і тому наполіг, щоб донька вступила до лісотехнічного інституту – там вона й здобула фах інженера-хіміка. Там і познайомилася зі своїм першим чоловіком – Василем Волицьким.

Пишуть, що Волицький теж переймався національною ідеєю, але оскільки займав високу керівну посаду, то не міг собі дозволити бодай якось виявляти ці настрої. І дружині радив “Не грайся з вогнем! Чого ти вчепилася до політики? Облиш!” Атена облишити ніяк не могла, занадто важливою була для неї ця справа. З чоловіком довелося розлучитись.

 

 

 

Працювала в Бориславі, а також у Львівському університеті. Через надто активну громадянську позицію та проукраїнські настрої була звільнена. На той час за нею вже тягнувся виразний дисидентський шлейф. З того часу й аж до здобуття Україною суверинітету за нею уважно стежило КДБ. А вона мов нічого й не помічала, робила те, що вважала за потрібне.

Із В’ячеславом Чорноволом вони познайомилися в київському помешканні відомого українського дисидента Івана Світличного (про нього – в огляды за 20 вересня). Побралися в 1969 році в Якутії, де Чорновіл відбував заслання. Атена вдягнула вишиванку, В’ячеслав подарував їй великого гуцульського персня. Додому поверталися пішки через тайгу – таким було весілля.

Таким стало й сімейне життя. Видавали “позацензурний” “Український вісник” – передавали однодумцям у рукавах по одній – дві сторіночки, тайкома відносили до друкарки. Коли В’ячеслава знову арештували, Атена не побоялася видати ще кілька номерів – це в умовах, коли ловили й саджали вже всіх без розбору.

Арешт не оминув і Атену. Слідчі навмисне організували ніби випадкову  зустріч у Атени і В’ячеслава у коридорі. Її вели на допит, а В’ячеслава назад, у камеру. Він устиг гукнути їй “Атенонько, тримайся!” А спеціально підсаджена до Атени жінка “переклала”: “Ти чуєш, що він сказав? – Атена, в усьому зізнайся!” Невдовзі Атену випустили.

Але вдома було смутно. Доньку Ірину затято цькували в школі, навіть виключили з комсомолу, домагалися, аби та зреклася матері. Якась учителька їй сказала: “Твоя мати носить передачі Чорноволу, а ти будеш їй носити”. Удома спілкуватися було неможливо – прослуховувалось усе.

Коли родина відмовилася від телефону, КДБ залучило сусідів – вони просвердлили в стінах дірки й слухали, як могли. Тому мати з донькою, знаходячись в одній кімнаті, писали одна одній листи… А ще – поїздки до Чорновола в заслання, звідки треба було таємно привозити й поширювати його статті, постійний дамоклів меч КДБ над головою.

Коли В’ячеслав Чорновіл 1985 року повернувся додому, закипіло справжнє життя: збори, мітинги, Гельсінська спілка. У цей час Атена особливо переймалася відродженням “Союзу українок” – великої жіночої організації, яка свого часу діяла в Галичині – з 1917 до 1938 року. Політична й громадянська активізація жіноцтва, зростання рівня жіночої освіти, участь жінки в політиці та піднесення національної свідомості – ось що займало думки Атени Пашко з середини вісімдесятих до початку дев’яностих.

Атена завжди знаходила час писати вірші. Їх, звісно, за часів СРСР жодного разу не видали й не надрукували – надто вже волелюбно й непримиренно вони звучали.

У 1991 році, після ГКЧП, Атена вже відкрито зайнялася Союзом українок. Завдяки її постійній праці та політичній мудрості й виваженості вже того ж року в Києві відбувся Всеукраїнський Установчий з’їзд Союзу Українок, де затвердили статут і символи організації, а також обрали головою Атену-Святомиру Пашко.

Далі – робота над розширенням мережі регіональних осередків, велика просвітницька й культурно-мистецька діяльність, турбота про відродження національних традицій. За часів керівництва Атени Пашко Союз українок був справді дієвою й впливовою організацією – вдалося домогтися членства в міжнародних жіночих організаціях – Світовій Федерації Українських Жіночих Організацій та Всесвітньому Альянсі Жіночих Організацій, налагодити зв’язок із українками за кордоном.

Атена Пашко все воє життя сіяла зерна державності, незалежності, свободи. Сходили вони, на її думку, надто вже повільно: «Колись я думала: коли буде український прапор, тризуб, можна буде співати гімн – вже буду щаслива. Але якщо вони і є, але вихолощені, то сумно, прикро. Дуже прикро і аж страшно робиться, що через двадцять років мусимо повертатися до тих початків, що досі не можемо скинути з себе ярмо раба, що треба відроджувати окрадену духовність, знівечену мораль, потоптану мову, сплюндровані святині… Але надія не вмирає».

Після смерті В’ячеслава Чорновола в 2009 році Атена Пашко присвятила решту свого життя впорядкуванню його спадку, виданню його книг.

В доробку Атени Пашко кілька поетичних збірок – «На перехрестях» (Мюнхен, 1989), «На вістрі свічки» (Балтимор-Торонто, 1991), «Лезо моєї стежки» (Київ, 2007).

 

Наступна фігурантка огляду – особа, з дуже амбівалентними, на мою думку, якостями. Її приклад якнайкраще доводить, що носити вишиванку і гарно співати українських пісень – не означає бути патріотом. Ця діячка відверто заявляє, що українські військові на Донбасі – не захищають державу від російської агресії, а ведуть… братовбивчу війну. Низка інших її висловлювань також повторює кремлівські пропагандистські тези. І це особливо небезпечно, бо чимало людей, вважають її щирою патріоткою. Багато запитань викликала її участь у недоречному, якщо не сказати, ганебному концерті поп-артистів, який нинішня «зелена» влада влаштувала цього року на День Незалежності.

Чому ж я її зараз згадую? Бо свого часу вона усім своїм чималим співочим талантом доклалася до популяризації української культури.

 

НІНА МАТВІЄНКО (1947) – співачка.

Народилася у с. Неділище на Житомирщині. Була п’ятою дитиною з-поміж 11 дітей в селянській сім’ї.

З 4 років доглядала молодших братів і сестер, пасла худобу, одного літа навіть «наймитувала» у дядька Архипа в сусідньому хуторі. «Я в такій сім’ї народилась, — згадувала співачка, — що в дитинстві нічого людського не бачила. Тільки й свята, коли тато не був п’яним і вони з мамою співали…».

Родина жила бідно. Щоб якось полегшити собі життя, батьки вирішили віддати Ніну до інтернату, бо вона легко сходилась з людьми і мати вважала, що їй легше, ніж іншим дітям, буде перенести розлуку з родиною. З 1958 року Ніна навчалася в школі-інтернаті селища Потіївка. Це було нелегке випробування — один із вихователів карав її за найменшу провину, годинами тримав у кутку на колінах, загадував виконувати найважчу роботу.

До 9-го класу Ніну перевели до Коростеня, тут у школі-інтернаті вона займалася легкою атлетикою й акробатикою, співала пісні Людмили Зикіної. Одна з викладачок порадила Ніні професійно зайнятись співом і спробувати себе в Українському народному хорі ім. Г.Верьовки. Але по закінченні інтернату, довелось йти працювати – влаштувалася на коростенський завод «Хіммаш».

Почувши, що в Житомирі набирають дівчат до участі в естрадному вокальному ансамблі, приїхала на проби до обласного центру. В Житомирській філармонії дійсно створювали жіночий вокальний гурт. Але автентична манера виконання Ніни Матвієнко ніяк не в’язалися з колективним естрадним співом, і їй чемно відмовили (проби вдало пройшла інша майбутня українська співачка — Раїса Кириченко).

Але бажання співати було таким сильним, що 1966 року Ніна таки записалася в студію Хору імені Григорія Верьовки. З 1968 року, по закінченні вокальної студії при хорі вона стала його солісткою.

В 1975 році заочно закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка.

Співачка веде активну концертно-гастрольну діяльність, яку вона почала ще з 1967 року. Ніна Матвієнко з великим успіхом гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехії, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки. У її творчому репертуарі платівки із записами українських народних пісень, аудіокасети, компакт-диски із записами різних за жанром творів.

У 1966—1991 була солісткою вокальної студії при Державному заслуженому українському народному академічному хорі імені Григорія Верьовки. Крім того, з 1968 року співпрацює з вокальним тріо «Золоті ключі».

Новий період в творчій долі пов’язаний з роботою в Національному ансамблі солістів «Київська камерата», солісткою якого вона стає з 1991 року. Дивно виразний характер фольклорного співу співачки гармонійно поєднується з академічним стилем виконання «Камерати», тим самим розширюючи художній репертуар концертної практики колективу.

У репертуарі співачки багато народних пісень, серед них обрядові, ліричні, гумористичні, пісні-балади, українські пісні XVII—XVIII сторіччя. Ніна Матвієнко співпрацює з відомими українськими композиторами сучасності; для неї створили пісні Євген Станкович, Олег Кива, Мирослав Скорик, Ірина Кириліна, Ганна Гаврилець і багато інших.

Пісні у її виконанні звучать у багатьох фільмах.

 

НАТАЛЯ ЛАПІНА (1953) письменниця, авторка популярних романів. Пише в співавторстві зі своєю сестрою Світланою Горбань.

Народилася на Сахаліні (РФ) в родині військовослужбовця. Її предки були родом з України, за сталінських часів їх було виселено на Далекий Схід. Наталя виросла на російській літературі й культурі, проте її завжди тягнуло до української мови.

Лапіна закінчила Черкаський державний університет за спеціальністю вчитель російської мови та літератури. Другу вищу освіту психолога здобула в Харкові; у цей період остаточно вивчила українську мову й перейшла на неї в повсякденнму спілкуванні.

Наталя живе в Черкасах, раніше мешкала в Кременчуці, працювала практичним психологом у школі.

Наталя Лапіна великі за обсягом твори пише разом з своєю сестою Світланою Горбань, жанри різноманітні: детективи, фантастика, фентезі й романи про кохання. Разом вони є авторами повісті «Апокриф», романів «Якщо подолаєш прокляття», «Невинна грішниця» («Ловці чарівного вітру»), «Увертюра», «Надія: сплутані пазли», «Зодчий із пекла», «Роман з містом».

Також Лапіна є автором численних оповідань, методичних й критичних статей, які друкувалися у періодиці.

 

ІВАН КОЗАЧЕНКО (1961-1999) — поет-лірик із покоління «дев’яностників», письменник, журналіст, бард.

Народився у м.  Калуш на Івано-Франківщині. Закінчив Київський університет. Працював у Києві: у Музеї книги та Товаристві книголюбів, літературним редактором підліткового журналу «Однокласник», у журналі «СіЧ», редактором відділу поезії часопису «Столиця», в газеті «Говорить і показує Україна».

Автор кількох музичних альбомів, стиль характеризується як імпресіоністичний бард-рок.

Серед популярних пісень на слова Івана Козаченка — «Мої батьки» (музика О. Злотника), «Злагода» (музика Ю. Дерського), «Небо», «Межа», «Листя» (музика сестер Тельнюк), «Новорічна пісня» (музика І. Кириліної).

Через передчасну смерть поет залишився фактично непоміченим літературним бомондом. Зокрема, вірші Козаченка, на відміну від пісень, так і не були відзначені, як того заслуговує його невеликий (до кількасот поезій), але якісний, творчий доробок. Між тим, приміром, поет Віталій Квітка, вважає І. Козаченка найкращим поетом України 1970–1990-х років:

«Якщо форму і зміст в Поезії розглядати окремо, то Україна в останні півстоліття є дуже багата; найкращі Поети України то є ціла плеяда імен — від сімдесятників до наших днів. Якщо ж розглядати Поезію, як абсолютну, повну єдність і нерозчленимість її форми та змісту, то тоді коло «пошуку істини» значно звужується: вважаю, таким поетам, як Віктор Кордун, Іван Козаченко та Олег Лишега — немає (і навряд чи в найближчому часі — будуть) рівних в Україні… Поезія — не ток-шоу, порівнювати чи прирівнювати поетів один з одним, звісно, важко, але можливо; і мені здається, що Іван Козаченко — все-таки найцілісніший з наших поетів», — вважає Віталій Квітка.

 

ОКСАНА ЛУЦИШИНА (1974) — письменниця, перекладачка, літературознавиця.

Народилася в Ужгороді в родині філологів.  Зростала в оточенні людей, які знали по кілька мов. Закінчила факультет романо-германської філології Ужгородського державного університету, стажувалася у Канзаському університеті в США. Працювала викладачкою іноземних мов.

В університеті Південної Флориди у США захистила магістерську роботу — порівняльне дослідження романів Оксани Забужко та алжирської франкомовної авторки Ассьї Джебар. У 2012—2013 роках стажувалася в Ягеллонському університеті у Кракові. В Джорджійському університеті у 2014 році захистила докторську дисертацію (Ph.D.) на тему «Великий фантасмагоричний сезон: проза Бруно Шульца у світлі теорій Вальтера Беньяміна („Твору про пасажі“)».

Нині мешкає у місті Остін, штат Техас, США, викладає українську літературу в Техаському університеті.

Вірші почала писати ще в середній школі — як пише сама авторка в автобіографічному есеї, «не про кохання», а про «щось таке підлітково-болісне на тему непорозумінь між батьками і дітьми».

Поетичний дебют Оксани Луцишиної відбувся 1993 року на сторінках газети «Новини Закарпаття». А перша збірка «Усвідомлена ніч» побачила світ у видавництві «Гранослов».

Про ці роки письменниця говорить: «Я раптом відкриваю для себе новий світ, нові знайомства, нові впливи — Віктор Кордун, Михайло Григорів, Ігор Калинець, Маріанна Кіяновська. Вірші Маріанни, міфи, закодовані в них. Жінка, жіноче начало, архетипи, першооснови. Я лякаюся своєї неосвіченості, починаю вчащати до бібліотеки і тягати звідтам Кафку, Маркеса, Марселя Пруста, Артюра Рембо та інших. Особливо сильне враження на мене справляє Бодлер».

Після видання другої поетичної збірки, «Орфей Великий» (2000) році Луцишина починає працювати в річищі феміноцентричної літератури. В 2007 році виходить виходить збірка новел «Не червоніючи» та роман «Сонце так рідко заходить».

За словами Луцишиної, у своїх новелах вона намагається відтворити жіночий світ таким, яким він є, без огляду на будь-які приписи і правила, без тематичних і стилістичних обмежень, — у всьому розмаїтті емоцій (зовсім не «політкоректних» — бо жінка може відчувати, між іншим, і гнів, і ненависть теж, а не тільки материнське щастя)”.

Письменниця вважає фемінізм «складовою частиною особистої філософії», а сутність фемінізму вбачає у «викритті патріархатної ідеології як такої, що витворює „Іншого“, дегуманізує його (в даному випадку — Її), паразитує на Іншому — мовляв, я — норма, а Інший/Інша — відхилення.

На часте питання, що таке фемінізм, письменниця відповідає так: «це радикальне твердження, що жінка теж людина».

2015 року виходить роман Луцишиної «Любовне життя». Оксана Забужко на сторінці у «Фейсбук» назвала цей роман «Книгою року» для себе:

«…майже 20 років, що минули від виходу „Польових досліджень з українського сексу“ — а в лютому 2016 якраз буде 20! — я терпляче чекала, коли ж нарешті з тих „Досліджень“ в укр. літературі народиться щось серйозніше, ніж потік інфантильного „порногламуру“, — і от, дочекалася!)) Це ні в якому разі не „учнівство“, Боже збав, — це рука дорослого майстра, із своїм власним світом, де позірно „та сама“ тема має іншу психологічну „географію й геологію“, і все те живе й пронизливе, і держить тебе в напрузі, як справжній американський page-turner, — а все-таки приємно впізнавати за тим усім ту „оптику“ художнього бачення, яку 20 рр. тому „ввімкнули“ в нашій культурі — тоді ще зі скандалом, з криком-м’ясом-і-кров’ю — „Польові дослідження“: так, як у власній прозі впізнаєш колись передані тобі потайні „ключі“ від Ірини Вільде чи Сей-Сенагон…»

2019 року виходить роман «Іван і Феба». Маріанна Кіяновська під час презентації книжки на 26 Book Forum Lviv зазначила:

«”Іван і Феба” – це абсолютний роман. Ця невелика книжка вміщує в собі всеохопність епосу. Ця книжка є одночасно позачасовою та розташованою тут і тепер. Дія книги відбувається у трьох містах – Ужгороді, Києві та Львові. Там прописані сюжети, які може вихопити лише читач із теоретичною начиткою. А з іншого ця книжка – для усіх, бо там є справжнє життя, дуже динамічне. Тут є ціла Україна. Це рідкісна річ – коли ціла країна вміщується на декількох сотнях сторінок».

 

ЮРІЙ ПИСАР (1985)  — український художник.

Народився у м. Рахів на Закарпатті. Займатися живописом почав у рідному місті під керівництвом Михайла Ворохти. В юності цікавився історією України, але коли постав вибір де навчатися, то потяг до мистецтва переважив. Освіту здобував в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (м. Івано-Франківськ) за спеціальністю «живопис». Навчаючись в університеті багато уваги приділяв відточування майстерності написання портрету. Результатом цього стала перемога на Всеукраїнській олімпіаді по малюнку в цьому жанрі.

Закінчивши в 2008 році університет, Писар починає шукати свій впізнаваний стиль і вдосконалювати техніку. Великий вплив на нього справляють роботи французьких імпресіоністів, а також творчість Джексона Поллока і Івана Марчука.

2010 року відбулася перша персональна виставка, що носила назву «Балет» в якій прослідковується вплив експресивного абстракціонізму. Наступні виставки «Ню» і «Балет», які відбулися в 2011 році, відкривають нового Юрія Писаря. Спрощуються форми, звужується кольорова гамма, мінімізуються засоби вираження і разом з тим картини сповненні ритміки й напруги, концентруючи увагу на внутрішньому стані зображуваних танцівниць.

У 2011 році Юрій Писар пробує свої сили в стилі «paintjam» і під час фестивалю «Потяг до Яремче» прямо на сцені пише найбільший в Україні (а може і світі) портрет композитора Володимира Івасюка.

В одному з інтерв’ю Писар зізнається, що хотів би написати в стилі «paintjam» цілу галерею портретів видатних українських діячів.

Дивитися твори Юрія Писара : https://zakarpat.brovdi.art/en/khudozhnyky/myttsi-zakarpattia/pisar-yurij#parentHorizontalTab2

 

Пом’янемо  захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі. І першим згадаємо уродженця Донеччини, щоб не забувалося, що патріоти народжуються і зростають скрізь.

МИКОЛА БЕРЕЗОВИЙ (1976-2014) — громадсько-політичний діяч, вояк полку «Азов» НГУ.

Народився у м. Горлівка на Донеччині. 2006 року закінчив Український інститут розвитку фондового ринку Київського національного економічного університету ім. В. Гетьмана.

2008 року закінчив Міжнародний університет фінансів при «НТУУ „КПІ“».

Працював на посадах начальника управління комунального підприємства «Трамвайно-тролейбусне управління Горлівської міської ради», провідного спеціаліста ТОВ «Пріоритет», керівника філії ТОВ «Конкорд капітал», помічника-консультанта депутата Верховної Ради Андрія Шкіля, спеціаліста ТОВ «Корона», інженера-теплотехніка ВАТ «Стирол».

Микола мав досить нетипові для Донбасу політичні уподобання: на початку нульових він – керівник Горлівської міської організації ВО «Батьківщина», згодом – керівник окружного виборчого штабу (Горлівка) кандидата в Президенти України Віктора Ющенка, член окружної виборчої комісії від кандидата Ющенка. Згодом очолив партію «УДАР» у Горлівці.

З перших днів АТО Микола Березовий, воював у складі батальйону міліції спеціального призначення «Азов». 10 серпня 2014 року загинув у бою від кулі снайпера під містом Іловайськ, намагаючись врятувати пораненого товариша Андрія Дрьоміна. Смертельних поранень тоді зазнав і Роман Сокуренко.

Про загибель Березового у Facebook повідомив доброволець батальйону «Азов» Микола Ляхович: «при спробі звільнення Іловайська загинув Микола Березовий, це чоловік Тетяни Чорновол. Він, був чотовим, наша чота йшла за БМП та попала під снайперській обстріл з обох сторін. Працювали російські найманці спеці 12,7 калібром. Спочатку був ранений гранатометник Андрій Дрьомін з Тернополя — позивний „Світляк“. Микола Березовий кинувся на допомогу „Світляку“ і теж отримав кулю в ногу. Поки ми прикривали їх „Сокіл“ спробував допомогти Миколі і теж отримав кулю в живіт. На жаль ми супроводжували БМП яке постійно глохло і не мало запасу боєкомплекту для відстрілювання. Довелось грузити поранених під шальним вогнем снайперів і лише чудом вдалося уникнути інших жертв. При цьому снайпер ще раз підстрілив „Світляка“, чим добив його, всього він отримав п’ять куль, дві з них витримав шолом. Поки ми вийшли з під обстрілу з пораненими, і поки приїхала медична допомога — Микола Березовий помер. Крупним калібром йому розірвало артерію на нозі в районі паху і навіть джгут не зміг зупинити кров.»

Залишилися мати, дружина Тетяна Чорновол (про неї – в огляді за 4 червня) та двоє дітей.

 

МИКОЛА ОБУХОВСЬКИЙ (1986-2019) — прапорщик ЗСУ.

Народився в селі Велика Мечетня на Миколаївщині.  В українському війську — з 2015 року.

Прапорщик, технік-приборист відділення повітрянодесантної техніки повітрянодесантної служби 1-ї бригади. Пройшов бої за Дебальцеве. У вересні 2015-го брав участь в міжнародних військових навчаннях «Sea Breeze». Захоплювався рукопашним боєм та парашутним спортом.

11 вересня 2019-го загинув перед опівніччю поблизу села Павлопіль в часі ворожого обстрілу зі стрілецької зброї та великокаліберних кулеметів, яким терористи прикривали роботу свого снайпера.

Внаслідок обстрілу двоє морських піхотинців зазнали кульових поранень і вони померли під час медичної евакуації — Олександр Лінчевський та прапорщик Микола Обуховський, який намагався витягти з-під обстрілу Олександра.

Без Миколи лишились мама, сестра, дружина та маленька донька.

 

РОМАН ДАНИЛЕВИЧ (1980 -2014) – солдат ЗСУ.

Народився на Волині в селі Облапи. Проживав у Ковелі. Був мобілізований до лав армії. Потрапивши до 51-ї ОМБр, був вишколений на оператора-геодезиста.

Загинув в ніч на 25 серпня в бою за Іловайськ (Донецька область) в районі села Кутейникове. 3-й батальйон 51 окремої бригади опинився в оточенні біля сіл Березне та Оленівка. Потрапивши під постійний артобстріл регулярних російських військ, батальйон зазнав значних втрат.

Родина Данилевичів два тижні шукала тіло Романа.

 

ОЛЕКСАНДР ПЕТРУШОВ (1967-2014) — солдат ЗСУ, боєць ДУК «Правого Сектору».

Народився у Дніпропетровську. Військову службу почав 1988 року в Афганістані (Кандагар), далі служив на острові Ітуруп.

Повернувся до Дніпропетровська, випускник 1993 року Національного гірничого університету, здобув спеціальність на електротехнічному факультеті. 10 років працював електриком, Нижньодніпровський завод, став приватним підприємцем.

З квітня 2014-го — доброволець, брав участь у багатьох боях. У травні — серпні був командиром розвідувально-штурмової групи, брав участь у штурмі та визволенні Карлівки, Авдіївки, околиць Донецька. В кінці літа був поданий до нагороди.

Вдень 12 серпня автобус групи бійців ДУК потрапив у засідку на блокпосту під Донецьком на об’їзній трасі поблизу селища залізничної станції Мандрикине. Врятуватися вдалося тільки трьом бійцям, які потрапили в полон. Серед них був командир групи Марлен Місіратов  і два брати Мартинових Олег та Андрій.

Без Олександра лишились дружина та син.

 

ВАСИЛЬ ЯРОСЛАВЦЕВ (1980-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в Дніпропетровську. В АТО служив у складі 93-ї ОМБр.

Загинув 10 липня 2014 року під Кураховим від кулі снайпера, намагаючись врятувати пораненого у часі просування українських військових на Карлівку. Це відбулося під час руху колони при зіткненні на блокпосту, терористам протистояли 93 бригада, Правий сектор, «Донбас» і «Дніпро-1». В ході того бою було знищено кілька блокпостів та вбито 25 терористів.

 

СЕРГІЙ КАРПЕНКО (1979-2014) — солдат ЗСУ.

Нардився у м. Нетішин на Хмельниччині.

Активний учасник подій Революції Гідності в складі організації «Білий Молот». В часі війни — стрілець-помічник гранатометника 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар», в складі спецпідрозділу «Білий Молот».

12 липня 2014-го група числом 5 бійців біля села Жовте спустилась з висоти вниз на «Ниві», щоб підібрати місце для встановлення «секрету». В полі при намаганні розвернутись підірвались на закладеному в тому місці фугасі. Двоє бійців, зокрема Сергій, загинули одразу, ще один помер в шпиталі через кілька годин, ще двох викинуло вибуховою хвилею.

Залишилася дружина та 11-річний син.

 

ВАЛЕРИЙ ІВАЩЕНКО (1992-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Городище на Житомирщині. Закінчив Турчинівське СПТУ-30, здобув професію тракториста-машиніста.

Мобілізований в березні 2014-го, кулеметник, 30-а ОМБр.

11 липня 2014 року загинув під час проведення розвідки в районі населеного пункту Олександрівка Луганської області — підрозділ бригади потрапив у засідку терористів.

Вдома лишилися батька та два брати.

 

ПАВЛО УШАКОВ (1989-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Запоріжжі. Закінчив запорізьке ВПУ № 25 — 2008-го, електрогазозварник; пройшов строкову службу у лавах ЗСУ. Працював у Державній організації «Зірка», охоронник, пожежний ІІ-го класу.

В часі війни з квітня 2014-го — доброволець, старший солдат, номер обслуги зенітного артилерійського взводу, 93-тя бригада. З 19 серпня перебував в зоні бойових дій.

Загинув внаслідок обстрілу українських військ поблизу Іловайська під час виходу з оточення на дорозі біля села Новокатеринівка.

Без сина лишились батьки.

 

ОЛЕКСАНДР ІГНАТИШИН (1991-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у смт. Міжгір’я на Закарпатті.

Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади, служив за контрактом, командир відділення.

25 листопада 2014-го загинув біля села Нікішине під час мінометного обстрілу терористами взводного опорного пункту. Тоді ж поліг Павло Стець.

 

ВЛАДИСЛАВ ФАЙФУРА (1982-2014) – десантник, старший лейтенант ЗСУ.

Народився в місті Чернівці. Був єдиною дитиною у матері, яка виростила його самотужки. За прикладом свого дядька, полковника запасу, Владислав вирішив стати військовим.

Вступив до Військового інституту імені гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету «Львівська політехніка», який закінчив 2004 року за спеціальністю «Апаратура радіозв’язку, радіомовлення і телебачення». Займався спортом, протягом п’яти років навчання був членом збірної військового інституту з багатоборства.

З 2004 року служив у військових частинах міста Хмельницький та смт Делятин Надвірнянського району Івано-Франківської області, служив на посаді заступника командира роти охорони по роботі з особовим складом. В Делятині познайомився з майбутньою дружиною. За деякий час залишив військову службу і був звільнений в запас. Працював у службі охорони в Делятині.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України навесні 2014 року призваний за частковою мобілізацією до чернівецького батальйону.

Старший лейтенант, командир 1-го аеромобільного взводу 2-ї аеромобільної роти 87-го окремого аеромобільного батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади, м. Чернівці. Після підготовки на полігоні в Сторожинці у складі 3-ї батальйонної тактичної групи 80-ї ОАеМБр направлений на Луганщину в район міста Щастя.

Вранці 17 червня 2014 року резервна група десантників на чолі зі старшим лейтенантом Файфурою виїхала в напрямку селища Металіст, що на північній околиці Луганська, для надання допомоги бійцям добровольчого батальйону «Айдар», які вели бій з терористами в районі гольф-клубу (с. Привітне). У бойовому зіткненні з терористами, які підбили бронетранспортер із засідки з гранатомету, загинули 9 десантників, серед них і старший лейтенант Файфура.

Того дня у боях в районі Стукалової Балки і Металіста загинули також 3 військовослужбовців 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї ОГПБр та 4 бійців батальйону «Айдар», кілька військовослужбовців з різних підрозділів були поранені і захоплені в заручники, серед них доброволець «Айдару» Надія Савченко.

Вісім з дев’ятьох загиблих десантників — буковинці, один солдат родом з Волині.

Без Владислава залишилась мати, дружина і маленький син.

 

ОЛЕКСАНДР ОЛІЙНИК (1970-2915)— старшина ЗСУ.

Народився у с. Романівка на Жимтомирщині. Працював завгоспом у Романівській загальноосвітній школі. У вільний від роботи час ремонтував техніку.

Мобілізований 4 вересня 2014 року, старший механік-водій, 3-й окремий танковий батальйон «Звіробій» — 169-й навчальний центр Сухопутних військ.

7 лютого 2015-го загинув у танку — потрапив у засідку в районі Донецького аеропорту. Старшина Руслан Лебейчук та Руслан Степовий встигли відповзти на кільки сотень метрів, коли здетонували набої. При намаганні врятувати Олійника загинув лейтенант Петро Шемчук.

Вдома лишилися батьки-пенсіонери, дружина, двоє синів-студентів.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада