Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
09.09.2020

10 вересня. Згадуємо народжених цього дня непересічних особистостей:

  • знаний кінорежисер, класик кінематографа, зачинатель напрямку українського поетичного кіно, письменник у сценарист. Був водночас і обласканим і гнобленим сталінським режимом;
  • видатний математик, на честь якого названо більше десятка математичних явищ. За кордоном СРСР вважали, що за його прізвищем приховується ціла група математиків;
  • письменниця, авторка популярних жіночих романів, почала писати після виходу на пенсію;
  • художник, автор багатьох живописних циклів на теми української історії;
  • режисер, відомий загалу за першим україномовним комедійним серіалом «Леся+Рома»;
  • сучасна поетка, письменниця і видавчиня.

Неодмінно вшануємо пам’ять наших захисників, які загинули відстоюючи цілісність і незалежність України у боротьбі з російською агресією. Серед них – уродженець Луганщини, який добровольцем пішов захищати боротися з окупантами рідного краю.


Почнемо з чи не найвідомішого у світі українського режисера, який був геніальним навіть в своїх роботах, створених на потребу режиму і за яким сталінський режим стежив буквально і вдень і вночі – навіть його дружина була агенткою совєтских органів…

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО (1894-1956) – письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографа.

Народився на хуторі В’юнище (нині в межах смт Сосниця) на Чернігівщині. Предки Довженка були чумаками, що переселилися з Полтавщини у Сосницю ще у XVIII столітті. Сім’я була багатодітною – мати народила 14 дітей, проте майже всі померли ще у дитинстві.

Вчився в Сосницькій школі. 1911 року вступив до Глухівського вчительського інституту, але не тому, що хотів стати вчителем, а тому, що мав право скласти туди іспити, та й стипендія там була 120 карбованців на рік. В інституті вперше познайомився з українськими книжками, які студенти читали потай від педагогів. Довженко пізніше говорив: «Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів—обрусителів краю».

1914 року по закінченні  інституту його було спрямовано вчителювати до Хорошівського Вищого початкового училища, на території сучасної Житомирщини, де, за браком вчителів, він викладав природознавство, гімнастику, географію, фізику, історію, малювання.

Довженко на деякий час став активістом українського самостійницького руху. Повалення самодержавства він зустрів з радістю «собаки, що зірвався з цепу», з вірою, що тепер «вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян». Потім, за совєтів, він каявся в тих поривах, і казав, що «увійшов до революції не тими дверима».

1917 року на фронт його не взяли як «білобілетника», тож він переїхав на роботу до Києва, де теж учителював та разом з тим вчився в Київському комерційному інституті – вступив туди лише тому, що його атестат не давав можливості вступати до інших вишив. Вчився погано, бракувало часу та старанності. Коли за гетьмана Павла Скоропадського в Києві відкрилася Українська академія мистецтв, став її слухачем. Академію так і не закінчив, а інститут відвідував до 1920 чи 1921 року.

Упродовж 1918–1919 років воював проти більшовиків у лавах армії УНР, був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Української Армії. Належав до куреня Чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі київського «Арсеналу». Ці події згодом, через 11 років, Довженко зобразив у фільмі «Арсенал», але вже по другий бік барикад. Довженко тоді пережив у Києві в підпіллі німецьку, російсько-радянську, російсько-монархічну та польську окупації, не один раз буваючи під загрозою розстрілу.

У серпні 1919 року втік до Житомира. Коли місто зайняли червоні, був заарештований Волинською ЧК, відправлений до концтабору як «ворог робітничо-селянського уряду», де протягом 3 місяців відбував покарання. Своїм порятунком зобов’язаний письменнику Василеві Еллану-Блакитному. Є версія, що тоді ж його завербували чекісти, і все подальше життя він був на гачку у «органів». Відомо, що в цей час він влаштувався викладачем історії та географії у школу червоних старшин при штабі 44-ї стрілецької дивізії в Житомирі.

За порадою Еллана-Блакитного 1920 року вступив до партії боротьбистів. Внаслідок маніпуляцій Владіміра Леніна ця партія згодом самоліквідувалася, а її члени влилися до лав КП(б)У.

У 1920 році Довженка призначили завідувати Житомирською партійною школою. Але натомість він потрапив до польського полону, де його показово розстріляли холостими, обіцяючи наступного разу справжній розстріл. Та йому вдалося втекти.

Довженкознавець Сергій Тримбач вважає: «Довженко, як і чимала кількість українських інтелектуалів 20-років, вірив, що можна поєднати силу і міць більшовицької ідеї і українську натуру. Він, як і чимало ровесників, обпікшись на поразці українців у роки громадянської війни, зробив ставку на силу й на те, що ця сила більшовика допоможе воскресити Україну та українську культуру як таку. Він помилився».

За сприяння боротьбистів Довженко займав різні посади: секретаря Київського губернського відділу народної освіти, комісара Театру ім. Тараса Шевченка, завідувача відділу мистецтв у Києві. 1921 року Довженка викликали до Харкова, зарахували до Наркомату закордонних справ і направили на дипломатичну роботу спочатку до Польщі, а потім до Німеччині.

До того часу належать перші публікації Довженка-художника. Розуміючи, що поєднувати службові обов’язки і малювання буде важко, Довженко звернувся до ЦК КП(б)У з проханням надати йому можливість зайнятися в Німеччині вивченням графіки.

Отримавши стипендію від Наркомосвіти УСРР, яким тоді керували боротьбисти, він близько року навчався в приватній мистецькій школі професора-експресіоніста Віллі Геккеля, де засвоїв палітру живописного експресіонізму. Влітку 1923 року Довженка відкликали в Україну. Як написав сам Довженко, «…у партії я вже не був… Виключення з партії я переживав дуже тяжко».

Сам Довженко подавав цю версію так, ніби він не встиг перереєструватися з партії боротьбистів до більшовицької партії, а тому автоматично вибув з однієї та не був у іншій. Але відомо, що втративши партквиток, Довженко не квапився його поновлювати, так і залишившись до кінця життя безпартійним.

По поверненні, влітку 1923 року, Довженко оселився в столичному Харкові та одразу опинився в товаристві українських літературних романтиків та письменників-футуристів, працював художником-ілюстратором у редакції газети «Вісті ВУЦВК» та карикатуристом під псевдонімом «Сашко», а також став відомим як ілюстратор книг.

У цей час він тісно спілкувався з впливовим на той час і орієнтованим на кіно літературним об’єднанням «Гарт», натхненниками якого були Василь Еллан-Блакитний та Майк Йогансен. До складу поміж інших входили Володимир Сосюра, Микола Тарновський, Павло Тичина та Микола Хвильовий.

Після розпаду «Гарту» Довженко став одним з засновників ВАПЛІТЕ. У своїй статті «До проблеми образотворчого мистецтва» Довженко дав рішучу відсіч спробам Асоціації Художників Революційної Росії (АХРР), яка підтримувалась совєтським урядом, підпорядкувати неоромантичне мистецтво України принципам соціалістичного реалізму та накиданням на нього «убогої мистецької традиції передвижників». «Це перший випадок в історії культури, де стиль „постановляють на засіданні“», — глузував Довженко. Натомість він проголосив незалежний шлях українського мистецтва, яке завжди опиралось на історичну і народну традицію, та мала живий контакт з сучасним європейським мистецтвом. АХРР Довженко протиставив Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), яка була своєрідним відповідником ВАПЛІТЕ в художньому мистецтві, за що й була згодом знищена органами НКВС.

В Харкові в той час у розквіті було театральне мистецтво, але Довженка театр не цікавив, на відміну від кіно. З 1925 року Довженко — стажист у агітфільмі «Червона Армія». Режисура почала цікавити його під час роботи в кіногрупі Арнольда Кордюма при постановці картини «За лісом» (про класову боротьбу на селі).

Також Довженко написав сценарій для дітей — «Вася-реформатор». Фавст Лопатинський, який здійснював постановку, непередбачувано відійшов від фільмування і у 1926 році Довженко виїхав до Одеси закінчувати фільм, де влаштувався режисером на кінофабриці. Перемкнувшись на кіно, Довженко планував присвятити себе, за його словами, винятково комедійним фільмам.

На зніманнях «Васі-реформатора» Довженко, який не мав досвіду та не володів технікою, створював інцидент за інцидентом. Він змушений піти з майданчика, залишивши оператора Йозефа Рону самого закінчувати фільм. На зніманнях цього фільму та іншого під назвою «Ягідка кохання» він познайомився з оператором Данилом Демуцьким, з яким згодом буде працювати ще над багатьма фільмами, створивши славетний тандем українського кіно.

До Одеси Довженко приїхав вже з готовим, фактично першим сценарієм «Цар», сатирою на Миколу II. Це трагікомічний фарс про безглуздя війни, коли солдата, що ніколи не воював, засуджують до страти, а потім посмертно нагороджують. Довженко пропонував цей сценарій Чарлі Чапліну, але відповіді не отримав.

Ставши режисером, Довженко планував зняти інші комедії, та його сценарії відкинули один за одним. «Васю-реформатора» та «Ягідку кохання» сам Довженко не зараховував до свого доробку. Першим своїм фільмом він назвав «Сумку дипкур’єра».

Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільму-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори.

Але Довженко на 90% переробив цей сценарій. Він прагнув створити «свою Іліаду». Велетенська поетична фреска, що охоплює дві тисячі років буття, може бути зрозумілою тільки тим, хто знайомий з історією України. Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягів, запорізьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків та білогвардійців. Усі вони поєднані одним персонажем — дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив’язане до цінностей минулого. Фільм не вписується все ж таки в ряд фільмів, що були покликані формувати пролетарський реалізм, хоча й закінчується апологією соціалістичної промисловості. Довженко виправдовував більшовицьку революцію вірячи, що ця нова ідеологія ніби виникла з якогось давнього заповіту. «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати в буржуазному націоналізмі.

Ейзенштейн так описував свої враження після перегляду довженківської картини: «…в повітрі стояло: серед нас нова людина кіно. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності. І разом з тим майстер наш. Свій. Спільний. Перед нами була людина, яка створила нове в галузі кіно».

Фільм демонструвався в Москві, два громадські перегляди в Парижі закінчилися овацією, він обійшов екрани Голландії, Бельгії, Аргентини, Мексики, Канади, Великій Британії, США, Греції. Багато кінознавців вважали, що тільки в «Звенигорі» здійснилась творча фантазія автора, якій у силу обставин не судилося повторитися. А відродилась вона тільки в 1960-ті роки разом із розвитком поетичного кіно України.

Наступним фільмом Довженка став «Арсенал» — фільм-поступка перед владою, як вважає більшість кінознавців. «Арсенал» — приниження й засудження визвольних змагань українського народу після розпаду царської імперії. Попри те, що сам автор воював у лавах армії УНР, цього разу він — на іншому боці. Критики й досі сперечаються, чи прихований у цьому фільмі непрямий докір націоналістам, що втратили незалежну Україну, чи це є чисто більшовицький витвір, який доводить владі та критикам того часу відсутність націоналістичного нахилу у творчості.

Нарешті від липня до листопада 1929 року Довженко знімав свій геніальний твір «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов’язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів (формалістів) 1920-х років.

Керівництво «Українфільму» визнало, що «Земля» відповідала за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії та заходам, вжитим для земельної реорганізації в сільському господарстві. Але критики Павло Бляхін, Хрисанф Херсонський та особливо Дем’ян Бєдний миттєво почали звинувачувати Довженка в нехтуванні висвітленням класової боротьби, пантеїзмі та біологізмі, у захисті куркулів та оспівуванні журби за минулим. Микола Бажан, один з небагатьох, що стали на захист режисера, розуміли його особливе ставлення до колективізації: перехід патріархального селянства до колективістського суспільства обов’язково проходитиме через постійний конфлікт людини та природи.

Після необхідних купюр та 32-х офіційних та приватних показів 8 квітня 1930 року «Земля» вийшов на київські екрани, а вже 17 квітня фільм з показу зняли. Офіційна причина — натуралізм та замах на звичаї.

Довженко написав у «Автобіографії» про те, що сталося з ним після випуску «Землі»: «Радість творчого успіху була жорстоко пригнічена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем’яна Бєдного під назвою „Философы“ в газеті „Известия“. Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти».

Довженко з подивом дізнався, що фільм мав грандіозний успіх у Європі, у той час як його було заборонено в Україні. Після прем’єри в Берліні про Олександра Довженка з’явилося 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти назвали Довженка «Гомером кіно». А у СРСР стрічку реабілітували лише в 1958 році після міжнародного референдуму в Брюсселі, де він увійшов до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.

Загалом, «Звенигора», «Арсенал» та «Земля» розглядають як окремий етап у творчості Довженка, тим більше, що головні герої цих фільмів були об’єднані внаслідок виконання ролі одним й тим же актором — Семеном Свашенком.

Влітку 1930 року Довженко разом з Данилом Демуцьким та Юлією Солнцевою перебував у Європі. Повернувшись, він запропонував керівництву «Українфільму» сценарій про трагедію Умберто Нобіле та Руала Амундсена, але отримав відмову. Щоб мати можливість працювати далі Довженко погодився «сплатити данину» і зняв фільм про будівництво греблі Дніпрогесу — «Іван» (перший звуковий фільм) — який мав підтвердити незворотний шлях індустріалізації.

Сценарій він писав з гіркотою та нашвидкуруч — за 11 днів, але сам майже не знімав його, доручаючи робити це асистентці та дружині Юлії Солнцевій. Зацькований, зарахований до націоналістів-реакціонерів, без підтримки колишніх однодумців, усунутий з посади на кафедрі Державного кінематографічного інституту у Києві, Довженко повинен був закінчити свою працю до жовтневих свят 1932 року. Але фільм був приречений на провал. Перебільшене захоплення працею, піднесення машин, на фоні яких люди виглядали лише статистами, перетворюють цей фільм на суцільний блеф. Насправді Дніпрогес будували ремісничими способами 10 тисяч робітників, які, уникаючи голоду в селі, влаштувалися землекопами.

Після цієї жертви на «вівтар індустріалізації», колесо знищення «українського буржуазного націоналізму» тільки набирало обертів. Після фільму «Іван» батьків Довженка вигнали з колгоспу (за доносами його батька характеризували як активного церковника, націоналіста, «хлібороба-власника» — хіба таким місце в колгоспі?), а стеження за сином посилилось.

Відчуваючи подих у спину ідеологів майбутніх репресій, Довженко шукав порятунку. У 1934 році він опинився в Москві. За його власними словами, він написав листа Сталіну з проханням «захистити його і допомогти творчо розвиватися». Але й відомо також, що існувала цидулка одного з впливових шефів агітпропу в ЦК, яка, за наказом Сталіна, викликала Довженка до Москви навесні 1933 року, бо генсек не міг дозволити Довженку працювати в Україні під час Голодомору. Історія спілкування Довженка з «вождем народів» — особлива сторінка в житті митця. Сталін зробив Довженка своєрідним «сповідником» і часто викликав посеред ночі, щоби прогулятися по Москві й «поговорити по душах».

На замовлення Сталіна Довженко зняв у 1935 році стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. Далі йшов «Щорс», що був знятий на вимогу Сталіна (під час вручення ордена Леніна за «Аероград» тиран дав зрозуміти Довженку, що той «заборгував» «українського Чапаєва»). У цей час Довженко мріяв попрацювати над «Тарасом Бульбою», але зрозуміло, що наказ генсека він не міг зігнорувати. Сценарій, побудований за маршрутами боїв Миколи Щорса, Олександр Довженко писав 11 місяців, отримав багато листів від учасників боїв та соратників Щорса, відвідував архіви та історичні музеї.

Сценарій весь час переробляв, при цьому Довженко жертвував історичною правдою раз по разу, розуміючи, що її в цьому фільмі бути не може. Зйомки Довженко почав у 1937 році а закінчив лише в 1939 році тому, що саме в ті часи тривали винищення «троцькістів», яких раніше вважали героями громадянської війни (зокрема, Якіра, Тухачевського). Проби фільму систематично направляли Сталіну в Москву, і в залежності від волі вождя деякі епізоди Довженко змушений був переробляти по 5-6 разів.

При зйомках «Щорса» Довженко-режисер вдався до цікавого ходу — поставив більшовицький фільм на суто українському тлі (зйомки проходили в Чернігові та навколишніх селах). Фільм, сповнений народними піснями та танцями, місцевими звичаями, думами, набув національного забарвлення. Водночас це був гімн більшовицькій міфології та героїзму, останній акт більшовицької саги, розпочатої Довженком у «Арсеналі».

Після совєцької окупації Галичини в 1939 році Довженка викликали до Києва, щоб організувати експедицію кінематографістів на західноукраїнські землі. Впродовж двох місяців Довженко мандрував. У результаті з’явилась історична хроніка «Визволення», що супроводжувалась різким політичним коментарем. У хроніці Олександр Довженко показав щойно визволений від польського ярма народ, але народ багатий та цивілізований, в якому живе дух свободи, що його важко приховати від камери. «Визволення» демонстрували з 11 вересня 1940 року, після чого фільм швидко зник з екранів.

Успіхи «Щорса» давали Олександру Довженку підстави вважати себе реабілітованим: він став депутатом, керівником Київської кіностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії.

У цей час майстер продовжував працювати над своєю давньою мрією — сценарієм «Тараса Бульби». Наприкінці травня 1940 року, після консультацій з видатним фахівцем з історії козаччини Дмитром Яворницьким, Довженко закінчив його. Але саме у той час, коли режисер готувався до від’їзду до Інкерманської фортеці на натурні зйомки, почалася війна, яка остаточно поклала край заповітному бажанню (у повоєнні роки він також не зміг здійснити цей проект: цього разу на заваді стала жданівська культурна політика).

З початком війни Довженко був евакуйований до Ашхабада. Призначений полковником інтендантської служби, він не витримував бездіяльності і просив, щоб його відправили на фронт, де він став кореспондентом газети «Красная звезда» і свідком звільнення від окупації, після чого надрукував у «Известиях» 31 березня 1942 року статтю «Україна в огні».

Однойменна назва належить і сценарію фільму, що його писав Довженко в 1941—1943 роках. Деякі уривки цього сценарію з’явилися у пресі у вересні 1943 року, викликавши обурення агітпропівського керівництва. Як наслідок, Довженка звинуватили у відкрито проголошених сумнівах щодо колективної вини за покинуте ворогу безпорадне населення та боєздатність Червоної армії. Довженку запропонували переписати сценарій, зрусифікувавши героя-українця Кравчину.

30 січня 1944 року його викликали до Сталіна, від якого він дізнався про заборону свого фільму під приводом «антиленінізму, пораженства, ревізування національної політики й заохочення українського замість радянського патріотизму». Сталін, ображений на критику, не зміг простити Довженку завданої образи. У той же день Довженко знищив три «найкрамольніші» зошити свого щоденника, який він вів з 1939 року.

Усім органам цензури було надіслано директиву «не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Осмислюючи цю ситуацію, Довженко записав у своєму щоденнику: «…невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..»

Режисера звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії, викреслили зі складу усіляких комітетів. Натомість перевели до Центральної студії кінохроніки, де він використав свій талант монтажера та коментатора, бравши участь у створенні документальних стрічок «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережжі» (1945).

Повоєнні роки характеризувались особливим занепадом кінематографії, особливо української. 14 квітня 1945 року Довженко заявив: «В нашій культурі засуджені до смертної кари». У 1946 році зняв документальний фільм про Вірменію «Рідна країна».

Останні роки життя Довженко буде перебувати ніби у «вавилонському полоні» — тому він зняв лише один повнометражний художній фільм «Мічурін» за власною п’єсою «Життя в цвіту», та й той на замовлення Сталіна. Його поновили на посаді на кіностудії «Мосфільм» із серпня 1945 року, Довженко відтворив біографію вченого, до якої включив зашифровані моменти власної біографії. «Мічурін», знятий у 1949-му, звучав як відновлений гімн природі, як спільне бачення вченого і режисера на перетворення землі на величезний сад. Це останній твір, закінчений за життя автора. Проекти «Золоті ворота» та «Тарас Бульба» так і не були втілені.

Багаторічна туга за рідною землею позначилась на моральному стані Довженка, він рвався до України, але марно, туди він мав право їздити лише у відрядження, а жити мав у Москві.

 

У 1954 році на II з’їзді радянських письменників Довженко скаржився на знецінення фаху сценариста, згодом говорив про наслідки малокартиння останніх десяти років, від яких потерпала кінопромисловість. У цей час Довженко перший намагався в законний спосіб протистояти свавіллю в царині культури. Він відкрито висловлював стривоженість тиском, який чинився на інтелектуальну та художню творчість, на молодих початківців у кіно, жалкував, що соцреалізм став усеохопним. Ця стривоженість була почута та підхоплена молодими режисерами, внаслідок чого почалася нова хвиля молодого кіно, що прагнула порвати з традиційним кіно та штампами соцреалізму («Тривожна молодість» О. Алова і В. Наумова, «Над Черемошем» Г. Крикуна, «Андрієш» Я. Базеляна та С. Параджанова).

У 50-ї Довженко думав ставити картину «Поема про море». Він поїхав до України, щоб вникнути в хід будівництва Каховської ГЕС. Щоліта до 1956 року він приїздив на будову, жив серед робітників. Під час обдумування сценарію Довженко почав розуміти, що він мав зафіксувати цінний природний та історичний ландшафт, адже після спорудження греблі будуть залиті історичні місця Запорізької Січі й, зокрема, Великий Луг. «Наше нове море — наше нове горе. Так народ говоре про море», — записав Довженко в щоденнику. Він хотів знімати фільм не тільки в Україні, але й з Київською кіностудією, але «добро» на те не отримав. Та й фільм не зняв.

У 1954–1955 роках режисер закінчив роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадував своє дитинство. Її надрукували у журналі «Дніпро», але сценарію з неї Довженко не створив. У квітні 1956 року разом з іншими режисерами Довженко написав листа до міністра культури СРСР про нагальну необхідність технічного переоснащення кіностудій. Але його вже не дочекався. Він ще встиг повернутися до Каховки, щоб бути присутнім при затопленні земель і почати перші проби.

А 25 листопада 1956 року помер від інфаркту на дачі під Москвою у перший знімальний день фільму «Поема про море», який завершила його дружина Юлія Солнцева.

Вона ж поставила і фільми «Повість полум’яних літ» (1961) і «Зачаровану Десну» (1964). Фільми вважають загалом суперечливими, тільки «Поема про море» виражає думку метра й розкрила головні теми: перетворення людини революцією та перетворення природи людиною. «Повість полум’яних літ» потерпала від різниці в часі між задумом сценарію в 1940-ві роки та його реалізацією. «Зачаровану Десну» взагалі вважають пародією на задум Довженка.

Поховали Довженка на Новодівочому кладовищі в Москві. Ховали за державний кошт, оскільки грошей на його рахунку в ощадбанку було тільки 32 рублі. З України приїхала делегація, привезли сніп жита, землю та яблука. Грудочку рідної землі вкинули до могили зі словами «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає». На могилі написали російською: «Умер в воскресенье». Більшість людей, які приходять до нього, читають останнє слово як «воскресіння».

Сам Довженко весь час тужив за Україною і в останні роки свого життя записав у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».

У щоденнику Довженко засуджував свідоме нищення українського народу сталінським режимом, покріпачення, русифікацію краю, «осурження» нації відтак і перетворення так званої «еліти» у натовп «безбатьченків», «дурників убогих», «холодних боягузів з замками на  душевних вікнах і дверях».

Олександр Довженко по праву вважається класиком українського кіно, одиним з найвпливовіших кінематографістів Європи, що дав життя цілій вісі українського поетичного кіно. Фігура Довженка в українській культурі багатовимірна – він не тільки режисер, але і прозаїк, і драматург і наставник для поколінь кіно-постановників.

 

АНАТОЛІЙ СКОРОХОД (1930-2011) – видатний математик.

Народився в Нікополі на Дніпропетровщині в сім’ї вчителів. З 1935 року сім’я мешкала в м. Марганець, а 1946-го — переїхала до м. Ковель на Волині.

Закінчив у 1953 році КДУ ім. Т.Шевченка, маючи вже 5 наукових праць, 3 з яких були опубліковані в провідних журналах СРСР. Тоді ж вступив до аспірантури при КДУ ім. Т.Шевченка та відбув продовжувати навчання в Москву.

1957–1964 — працював у КДУ ім. Т.Шевченка, 1964–2002 — в Інституті математики НАН України, головний науковий співробітник (у 1964–1992 рр. — завідувач відділу теорії випадкових процесів), водночас професор Київського університету.

Скороход цікавився не лише математикою, а й суспільним життям. У 1968 році за участь у виступі групи українських інтелектуалів на захист конституційних прав громадян (підписав т. зв. «лист 137-ми») йому заборонили читати лекції студентам і керувати аспірантами. Відтоді аж до 1982 року був «невиїзним», не міг виступати на наукових конференціях за кордоном СРСР.

За цей період опублікував 12 наукових книг і 12 (частково в співавторстві) науково-популярних видань. Відсутність вченого на міжнародних наукових форумах дала підставу для чуток, начебто «Скороход» — це збірне ім’я радянських математиків, які працюють в області теорії випадкових процесів (на кшталт французької групи Бурбакі).

Після повернення можливості виїзду за кордон брав участь у міжнародних математичних наукових подіях.  1985 — отримав звання академіка НАН України.

1989 — брав участь у I з’їзді Народного Руху України.

З 1993 року працював на посаді професора Мічиганського університету (США).

Загалом Скороход написав понад 450 наукових праць, серед яких 23 монографії (більшість із них перекладені та видані за кордоном), понад 300 статей у провідних наукових журналах, підручники.

Наукові праці стосуються переважно теорії стохастичних диференціальних рівнянь, граничних теорем для випадкових процесів, розподілів у нескінченновимірних просторах, статистики випадкових процесів, марківських процесів.

Математик Євген Сенета згадував: «  1966 році, коли я був аспірантом в Австралійському національному університеті в Канберрі, я отримав у подарунок від Девіда Вер-Джонса примірник книжки А. В. Скорохода (1964 р.) „Випадкові процеси з незалежними приростами“, і незабаром отримав від батьків моєї дружини як подарунок до мого 25-річчя книжку Гіхмана і Скорохода (1965 р.) „Вступ до теорії випадкових процесів“. Я був радий і гордий бачити в цих книжках посилання на мою першу мову, українську, бо в цей час ім’я Анатолія Володимировича було дуже відоме через „топологію Скорохода“. Зрештою я зміг придбати його підручники 1975 і 1990 років українською мовою і був у змозі використати видану раніше книжку „Елементи теорії ймовірностей і теорії випадкових процесів“, що мені допомагало у побудові власних лекцій. З першої зустрічі з роботою Анатолія Володимировича я був палким шанувальником його внеску в теорію ймовірностей і українську математику. Для мене було честю зустрітися з ним і обмінятися кількома словами на скандинавсько-українській конференції в Умео, Швеція»

Професор Каліфорнійського університету Варадараджан так відгукувався про своє знайомство з працями Скорохода: «Я добре пам’ятаю кінець 1950-х, коли я був аспірантом в Індійському статистичному інституті в Калькутті. Тоді в Москві почав виходити журнал з Теорії ймовірностей, і в одному з перших його випусків містилися статті Скорохода про D-простір і його топології. Це був дуже оригінальний внесок, який мав великий вплив на основи всієї теорії.»

Іменем українського математика названо чимало математичних явищ: простір Скорохода, інтеграл Скорохода, теорема Скорохода про вкладення, теорема Скорохода про зображення, задача Скорохода, метод одного ймовірнісного простору Скорохода, метрика Скорохода, топологія Скорохода.

 

НІНА ФІАЛКО (1943) – письменниця,  авторка жіночих романів

Народилася в с. Косенівка Черкаської області в родині сільських інтелігентів. Не мала 16 років, коли почала працювати – обліковувала трудні. Щоб вирватися з колгоспу вступила до технікуму харчової промисловості у Києві. Здобула спеціальність техніка-технолога, за направленням поїхала до Тернополя, де й працювала 35 років. У Тернопільському управлінні громадського харчування займала керівні посади середньої ланки.

Літературною діяльністю почала займатися на пенсії. Спочатку видавці не наважувалися вкладати гроші в «розкрутку пенсіонерки». Лише після того, як перші три романи були надруковані власним коштом і отримали схвальну оцінку читачів, видавництво «НК — Богдан» запропонувало співпрацю з автором. В її доробку маже два десятки книг – це жіночі романи переважно про кохання і долю сучасних українських жінок.

 

ВАЛЕРІЙ ФРАНЧУК (1950) –  художник.

Народився в селі Зелена Хмельницької області. Закінчив Київський Державний Художній Інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) в 1986 році. Графічний факультет, майстерню станкової графіки.

З 1986 по 1989 рік працював в графічному цеху Київського комбінату монументального-декоративного мистецтва. З 1990 року на творчій роботі.

З 1983 року проводить активну виставкову діяльність як на території України так і далеко за її межами, що сприяє інтеграції українського мистецтва до світової культурної спільноти.

Франчук передав в дар державі (Музею-меморіалу голодомору в Україні) 72 твори із циклу «Розгойдані дзвони пам’яті».

Доробок митця за 27 років складається більш як 3000 творів живопису і понад 700 графічних листів. На його рахунку 104 групових, республіканських і міжнародних художніх виставок та 124 персональних виставки в Україні і за її межами.

Основними серіями і циклами до яких звертається художник у своїй творчості є:

Цикл «Молюсь за тебе, Україно» (історія козацької доби, Т. Г. Шевченко).

Цикл «Розгойдані дзвони пам’яті» (світлій пам’яті жертвам голодомору).

Серія «Пізнання істини» (пошук відповіді на вічні питання людського життя).

Цикл «Ода творцю світу» (враження від дива світу природи української землі).

Серія «Чорна-Биль» (світлій пам’яті жертвам, ліквідаторам Чорнобиля).

Цикл «Плоди саду людського» (гармонійне поєднання душі людини, філософське осмислення буття, портрети).

Серія «Мир Вам!» (біблійні сюжети).

Серія «Тиша старого міста» (присвята старому Києву).

Серія «Джерела» (на сюжети Українських народних пісень).

Творче кредо: «Я творю для того, щоб люди не забували, що в них є душа. А, кажуть, вона вічна…»

Подивитися картини Франчука можна тут: https://sverediuk.com.ua/zhivopisniy-svit-valeriya-franchuka/

 

ОЛЕКСАНДР ДАРУГА (1961-2016) — актор, кінорежисер, сценарист.

Народився 10 вересня 1961 року у Києві. Закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.

Здійснив 37 робіт в 27 проектах. Працював актором в Ярославському драматичному театрі, театрах Москви, Сум, Севастополя, а також на телебаченні – на каналі УТ-3, головним режисером телеканалу «Інтер», в 1997—2007 роках — режисер та голос телеканалу «1+1» (в ті часи це ще був пристойний канал).

Від 2004 року знімав переважно телесеріали та ігрові фільми. Даруга найбільше відомий загалу як режисер першого україномовного комедійного серіалу «Леся+Рома» (2005—2006).

 

ХРИСТЯ ВЕНГРИНЮК (1987) — письменниця і видавчиня.

Народилася у Чернівцях.

Захистила кандидатську дисертацію з життя та творчості української письменниці Наталени Королеви. Разом зі Святославом Померанцевим та Василем Дроняком співзасновник дитячого арт-видавництва “Чорні вівці”, є головною редакторкою видавництва.

В її доробку книги малої прози та поезії, а також роман роман «Хутір Америка».

 

Пом’янемо  захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією. Традиційно почну цей сумний перелік з уродженця Донбасу, щоб вкотре нагадати – патріотизм людини не залежить від місця народження і проживання.

 

ЛЕОНІД ПРОВОДЕНКО (1965-2016) – старший сержант ЗСУ.

Народився і жив у смт Михайлівка на Луганщині.

До війни виконував обов’язки громадського інспектора з охорони довкілля Державної екологічної інспекції у Луганській області. З початком війни вивіз сім’ю до Києва і 6 серпня 2014 пішов добровольцем на фронт у складі 12 ОМПБ.

Командир відділення розвідувального взводу 12-го окремого мотопіхотного батальйону «Київ» (72 ОМБр). Леонід мав позивний «Козак» – не лише за характерні вуса, а й за вдачу. Він ніколи не припускав і думки про «компроміси» з окупантами.

29 грудня піл час розвідувального виходу під Авдіївкою його група виявила опорний пункт і зіткнулася з підрозділом російських найманців. Леонід особисто знищив двох найманців. Прикриваючи відхід групи, загинув.

Вороги забрали вбитого і незабаром фото і відео знущань над тілом загиблого воїна були викладені в мережу. Згодом Facebook на вимогу інтернет-спільноти не тільки видалив публікацію, але і заблокував акаунт “ополченки”, яка виклала ці кадри.

Згодом згідно з домовленостями, ворог віддав тіло для поховання з належними почестями.

По смерті Леоніда залишилися дружина і двоє синів.

 

СЕРГІЙ ЛИСЕНКО (1977-2014) – спецпризначенець, полковник (посмертно) ЗСУ.

Народився в місті Коломия. З дитинства мріяв стати військовим. Закінчив Одеський інститут Сухопутних військ та був розподілений до 1-го полку спеціального призначення у м. Старий Крим. 2003 року частину з Криму перевели у Кропивницький (на той час Кіровоград). Заступник командира 1-го загону по роботі з особовим складом 3-го окремого полку спецпризначення.

Одразу після Революції Гідності був направлений з підрозділом у Крим, де російські окупанти готували псевдореферендум для легітимації анексії півострова.

В зоні бойових дій на Донбасі провів тривалий час, виконуючи спеціальні завдання. Загін Лисенка взяв під контроль аеродром у Краматорську, брав участь у бойових діях із визволення Слов’янська від терористів. Разом з іншими вояками забезпечив евакуацію тіла загиблого генерала Кульчицького, захистивши територію падіння вертольоту від російських бойовиків.

23 липня 2014 в ході виконання бойових вильотів на прикриття українських військ в районі кордону два українські штурмовики Су-25 були збиті російською ППО, і 3-му полку спецпризначення було поставлене завдання послати дві групи в район падіння і знайти льотчиків.

28 липня під час вдалої спецоперації підполковник Лисенко разом із ще чотирма побратимами врятували одного з пілотів СУ-25 і продовжили пошук іншого, за що Президент доручив міністру оборони представити всіх бійців і пілота до нагороди.

Під вечір 28-го липня спецпризначенці під загальним командуванням Сергія Лисенка (18 чоловік — дві розвідгрупи по 8 бійців під командуванням капітанів Кирила Андреєнка і Тараса Карпи та двоє водіїв «Уралів») вийшли до занедбаної ферми на околицях села Латишеве.

Місцевий житель, 61-річний Микола Бутрименко, власник ферми і активний член «Партії регіонів», тепло зустрів українських бійців і запевнив, що ніяких банд терористів поряд немає. Він запропонував заночувати в його ангарі[3], а сам під приводом необхідності провідати дружину у лікарні, поїхав до Сніжного, де повідомив командування терористів про розташування українських бійців. Проти бійців спецназу була висунута потужна мобільна група під прикриттям одного танку та двох БТРів.

Зранку 29 липня бойова охорона помітила колонну бойовиків, але на бронетехніці були нанесені розпізнавальні знаки ЗСУ, тому командир групи не відреагував належним чином, а бойовики мали змогу оточити ферму. Терористи висунули ультиматум.

Після наради було вирішено, що капітан Тарас Карпа здасться у полон, щоб врятувати життя — у нього в березні 2014 року народився син. Він вийшов із піднятими руками, але не пройшов і 50 метрів як був розстріляний чергою з кулемета.

Після цього українські спецпризначенці прийняли рішення йти на прорив. Один з «Уралів», вибивши ворота, помчав у поле. А інший повернув направо і просувався вздовж огорожі. Перший підбили і він вибухнув, а інший розстріляли. В результаті бою з переважаючими силами противника у кіровоградських спецпризначенців було 8 вбитих: підполковник Сергій Лисенко, капітан Кирило Андреєнко, старшина Олексій Глобенко, старшина Андрій Шершень, сержант Анатолій Бузуляк, старші солдати Лев Панков, Ярослав Шимчик та Роман Рикалов (вважався зниклим безвісти). 7 поранених потрапили у полон, двоє з них були тяжко поранені (капітан Карпа і водій «Уралу» старший солдат Сергій Гришин) та померли згодом. Четверо чатових із боєм вийшли до своїх.

27 червня 2016 було затримано зрадника Бутрименка, який навів російських терористів на місце розташування українського підрозділу.

Без Сергія залишилися батьки, сестра та син 2005 р.н., який після розлучення батьків мешкає з матір’ю в Криму.

 

ВОЛОДИМИР ТРУШ (1977-2015) – капітан ЗСУ.

Народився в Новому Роздолі На Львівщині. У 2000 році закінчив філологічний факультет Львівського національного університету, вступив до аспірантури, яку закінчив у 2004 році. Працював на посаді заступника декана факультету культури і мистецтв Львівського університету.

Володимир Труш також відповідав за організацію роботи зі збору матеріалів до Енциклопедії Львівського університету (від філологічного факультету та факультету культури і мистецтв). Був представником факультету культури і мистецтв у страйковому комітеті університету під час Революції Гідності.

6 лютого 2015 року був мобілізований до лав ЗСУ та призначений на посаду заступник командира 12-ї механізованої роти по роботі з особовим складом 4-го механізованого батальйону 24 ОМБР. Виконував бойові завдання в районі «Бахмутської траси», — на околицях Гірського та біля Новотошківського.

Із червня 2015 року, разом із батальйоном, переведений в новостворену 53-ю окрему механізовану бригаду. Батальйон передислоковано в місто Авдіївка, яке знаходиться неподалік Донецького аеропорту.

Загинув 31 жовтня 2015 року під час виконання бойового завдання разом із капітаном Віталієм Кравченком у лісі між Авдіївкою та об’їзною дорогою Донецька (неподалік від “Царської охоти”), підірвавшись на вибуховому пристрої з «розтяжкою».

Без Володимира залишилися батьки, брат, дружина та двоє синів.

 

ВОЛОДИМИР ДАНИЛЮК  (1991-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у сю Черніїв на Івано-Франківщинію, навчався у ВПУ, відслужив строкову службу в ЗС України. Під час часткової мобілізації у травні 2014-го мобілізований.

Стрілець, 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття».

12 серпня 2014-го загинув в першій половині дня під час супроводу колони із пораненими у зоні бойових дій. Військова колона потрапила у засідку терористів, внаслідок обстрілу Володимир зазнав смертельного поранення у голову.

Вдома залишилися батьки та дружина.

 

ІГОР ХРЯПА (1980-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Вороньки Чернігівської області. Пройшов строкову військову службу. Демобілізувавшись, працював в київській охоронній фірмі «Альфа-щит».

Мобілізований 2 лютого 2015 року; старший солдат 1-ї роти 5-ї батальйонно-тактичної групи, 81-та десантно-штурмова бригада.

26 жовтня 2015-го загинув поблизу села Водяне Ясинуватського району під час обстрілу зі стрілецької зброї ДРГ противника — у сутінках підібралась впритул до позицій українських військових. Андрій першим помітив диверсійну групу та встиг попередити побратимів, відкрив вогонь, сам загинув від розривної кулі противника. Атаку було відбито, поранень зазнало двоє вояків.

Без Ігоря лишилися батьки, брат, дружина, син та донька.

 

МИКОЛА ЖУК (1977-2015) — майор (посмертно) ЗСУ.

Народився у с. Липники, Житомирська область. Від 1994 року в лавах Збройних сил України.

На момент початку російської агресії  – командир протитанкової батареї, 128-а окрема гірсько-піхотна бригада.

Загинув 25 січня 2015-го під час штурмових дій в районі села Новогригорівка Артемівського району. Виконуючи спецзавдання, рухався в автомобілі, підірвався на фугасі. Тоді ж загинули старший солдат Руслан Ткаченко та солдат Володимир Голота.

Вдома залишилися дружина та донька.

 

ЮРІЙ ВОЛК (1997—2019) — старший матрос ЗСУ.

Народився у с .Себіне на Миколаївщині в багатодітній родині, виростав з сімома братами й сестрами.

2014 року закінчив школу. 27 жовтня 2017-го призваний до лав української армії; після строкової служби підписав контракт із ЗСУ, старший матрос 36-ї бригади.

2018-го був поранений, після лікування повернувся на фронт.

10 жовтня 2019 року загинув від кульового поранення в шию під час обстрілу снайпером біля н.п. Водяне Волноваського району Донецької області.

Без Юрія лишились батьки, брати та сестри.

 

ОЛЕГ РЕГОТУН (1976-2014) — старший прапорщик ЗСУ.

Народився у Бердичіві на Житомирщині. Закінчив там школу. Проживав в Ужгороді. Головний сержант взводу, 15-й окремий гірсько-піхотний батальйон.

Загинув у бою за аеропорт Луганська пізно увечері 6 серпня, того ж дня загинув капітан 15-го батальйону Роман Наглюк.

Залишилися батьки, дружина, двоє дітей — син 2006 р. н. та донька 2011 р. н., дві сестри.

 

ЄВГЕН САДОВНИЧИЙ (1992-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у місті Дніпродзержинськ. У два роки залишився без батьків, його з братом виховували дідусь та бабуся. Навчався у кременчуцькому ВПТУ № 7 за спеціальністю «маляр-штукатур»; згодом обрав професію бармена, працював в ресторані у Києві.

У червні 2015 року пішов на військову службу за контрактом; молодший сержант, сержант роти з матеріального забезпечення, 9-та рота 3-го батальйону, 93-тя ОМБр. Брав участь у боях за Піски. Мріяв відкрити свій ресторан — та назвати його на честь загиблого командира «Оса».

6 серпня 2016-го загинув поблизу села Кримське (Новоайдарський район) внаслідок підриву на фугасі під час виконання бойового завдання — бійці проводили рекогносцировку переднього краю.

Без Євгена лишилися старший брат і бабуся.

 

АНДРІЙ ТИХОЛОЗ (1979-2014) , майор армійської авіації ЗСУ.

Народився на Черкащині — в селі Веселий Кут. 1996 року вступив до Київського інституту Військово-Повітряних Сил, після розформування якого у 2000 році, продовжив навчання в Харківському інституті Військово-Повітряних Сил, який закінчив у 2001 році за спеціалізацією «Літаки, вертольоти та авіаційні двигуни».

З 2001 року почав службу з посади бортового авіаційного техніка (вертольоту) вертолітної ланки (Мі-8, 9) вертолітної ескадрильї (Мі-8, 9) 2-ї бригади армійської авіації Одеського військового округу ЗСУ, в/ч А1604, с. Чорнобаївка, Херсонська область.

За десять років звільнився в запас. Розпочав роботу в цивільній авіації, працював бортовим авіаційним інженером у Київській авіакомпанії «Українські вертольоти».

З початком російської збройної агресії проти України Андрій Тихолоз добровольцем прийшов до військкомату і повернувся в армійську авіацію.

Капітан, бортовий авіаційний технік вертолітної ланки вертолітної ескадрильї 11-ї окремої бригади армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил України, в/ч А1604, с. Чорнобаївка, Херсонська область.

З весни 2014 року брав участь в АТО, літав на вертольоті Мі-8.

13 червня 2014 року екіпаж вертольоту Мі-8 виконував бойовий виліт. О 13:27 льотчики отримали завдання евакуювати поранених з району міста Амвросіївка. Близько 20 км потрібно було пролетіти над територією, яку контролювали російські терористи, напередодні там було обстріляно інший вертоліт 11-ї бригади. Щоб убезпечити машину від обстрілу ракетами, прийняли рішення обійти на малій висоті над яром. Зненацька вертоліт було обстріляно зі стрілецької зброї. Капітан Тихолоз дістав кульове поранення у сонну артерію. Командир екіпажу прийняв рішення повертатись, щоб врятувати життя Андрія, льотчики намагались надати йому допомогу і зупинити кровотечу, але він помер.

Залишилися батьки, сестра, дружина і троє дітей.

 

МИКОЛА ВОЛКОВ (1988-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Хутір-Будилів, Івано-Франківська область. Навчався на курсах водіїв у Городенківському ПТУ. Відслужив у Збройних силах України. Проживав у селі Горішнє Залуччя.

7 травня 2014 року призваний до лав ЗСУ і з 16 червня 2014 року брав участь в АТО.

Загинув 29 серпня 2014 р. внаслідок підриву на міні в районі с. Андріївка, Волноваський район, Донецька область. Разом з Миколою загинули ще двоє вояків.

Залишились батьки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада