Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
09.05.2020

10 травня.

Почнемо з ушанування пам’яті активіста харківського Євромайдану. Він загинув від вибуху, влаштованого проросійськими терористами під час ходи, присвяченої річниці Революції Гідності. Тоді ж загинуло ще троє людей, зокрема 15-річний патріот Данило Дідік. Терористів вдалося знайти і затримати, їхня провина була доведена, але зелена влада віддала їх на категоричну вимогу Росії, яка включила їх до списків на обмін.

Далі привітаємо з днем народження захисника України, який втратив руку і отримав важкі поранення – по ньому двічі проїхав російський танк. Але боєць не пав духом, і після реабілітації став учасником «Ігор нескорених» і працює в поліції.

Також в огляді:

  • засновник першого в Україні приватного видавництва – «А-ба-ба-га-ла-ма-га», поет і лауреат Шевченківської премії;
  • лікар-хірург, автор гостросюжетних детективів;
  • художниця, твори якої купує корпорація «Apple», а одна з картин потрапила на марку Укрпошти

Як завжди пом’янемо захисників України, Якби не російська збройна агресія, то ці 13 чоловіків святкували б сьогодні день народження…


Отже, харківський патріот, який став жертвою терористів:

ІГОР ТОЛМАЧОВ (1962-2015) — організатор і координатор Євромайданівського та волонтерського руху у Харкові, учасник самооборони, громадський активіст. Загинув від вибуху 22 лютого 2015 року під час ходи, присвяченої річниці акцій Євромайдану проти проведення в Харкові з’їзду депутатів північно-східних регіонів усіх рівнів.

Ігор народився в місті Мінеральні Води Ставропольського краю, де закінчив загальноосвітню школу. У 1979 році приїхав до Харкова продовжувати навчання і вступив до Харківського державного університету імені О. М. Горького на фізико-технічний факультет, який закінчив у 1985 році.

Займався альпінізмом, працював інструктором у молодіжних таборах, навчав юнацтво здоровому й активному способу життя. Був серед засновників харківського громадського рятувального загону — недержавної рятівної структури, разом із новоствореним загоном рятував життя людей після страшного землетрусу 1988 року в Спітаку та Гюмрі.

Працював науковим співробітником у Національному науковому центрі «Харківський фізико-технічний інститут». Згодом працював виконавчим директором науково-виробничої фірми ТОВ «Вуглець».

Ігор був українським патріотом не на словах. У діяльності харківського Євромайдану є його значний внесок. Ось що про нього розповідав колега Володимир Чистилін:

«Ігор був комендантом намету біля облдержадміністрації, який збирав допомогу для АТО та поранених в зоні конфлікту. Також він був секретарем громадського штабу оборони області — структури, що об’єднує різні громадські організації: від «Правого сектора» — до «Самопомочі» і волонтерських структур. Він був дуже важливою людиною в нашому русі…»

Хода 22 лютого 2015 року мала стати не тільки глибоко символічною і надихаючою подією, вона була покликана продемонструвати не лише вірність цінностям Революції Гідності, а й неприйнятність для харків’ян «русского міра», який на збройно вдерся на Донбас і загрожував Харкову – за задумом Кремля за «днр» та «лнр» мала постати і «хнр»…

Чому саме цей день – 22 лютого? Бо рівно рік тому, після перемоги Євромайдану, у Харкові мало відбутися збіговисько антиукраїнських сил – оголошувався з’їзд депутатів північно-східних областей України. Тому саме у Харків у ніч з 21 на 22 лютого втік з Києва Янукович. Стала очевидною спроба його режиму розколоти Україну. Але десятки тисяч людей у Харкові вийшли тоді щоб завадити цим планам. Одним з організаторів і учасників цього протесту був і Ігор Толмачов.

На річницю цієї перемоги в Харкові  була і запланована акція «22 лютого 2014 вигнали бандюковича — 22 лютого 2015 пора вигнати путлера!».

«…У цьому році путлер нам у Харкові загрожує війною. Знову вийдемо щоб зруйнувати путлерівську маячню. Зустрінемося 22 лютого 2015 року о 12:00 біля палацу спорта, та пройдемо великою ходою до майдану Свободи, продемонструємо ще раз — ми проти сепаратизму та свавілля! Зламаємо навіть саму думку йти до нас» – так подія анансувалася на сайті Євромайдан Харків.

Хода почалася біля Палацу спорту, однак колона встигла пройти лише 100 метрів, коли пролунав вибух. Спрацював радіокерований вибуховий пристрій. За повідомленням СБУ, вибухівка була захована у кучугурі снігу ще напередодні вночі.

Внаслідок вибуху на місці загинуло двоє – Ігор Толмачов та підполковник міліції Вадим Рибальченко. Також було поранено 11 осіб. На наступний день 15-річний Данило Дідік, що внаслідок вибуху отримав тяжку черепно-мозкову травму, помер.24 лютого помер ще один поранений — 18-річний студент Харківської Академії міського господарства Микола Мельничук.

Правоохоронцям вдалося розшукати виконавців теракту. Хто був замовником? Конкретне прізвище невідоме, але подальші події не залишають сумніві у тому, з якої країни йшло те замолвення.

Терористи Віктор Тетюцький, Володимир Дворніков, Сергій Башликов, засуджені в Україні до довічного ув’язнення, були внесені російською стороною в списки на обмін, їх видачи принципово вимагала Росія. І нинішня зелена влада віддала Росії терористів, які повинні в смерті чотирьох людей.

 

Привітаємо з днем народження захисника України, людину рідкісної сили духу:

 

ОЛЕКСАНДР ЗОЗУЛЯК (1977) — старший лейтенант ЗСУ. По ньому двічі проїхався російський танк –Олександр отримав важкі поранення, втратив руку. Не пав духом – після наполегливих тренувань увійшов до команди Національної збірної України «Ігри нескорених 2018». Служить у поліції.

Народився Олександр в Чернівецькій області. Закінчив Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Проживав у місті Чернівці, займався підприємництвом.

У часі війни мобілізований у серпні 2014-го, окремий гірсько-піхотний батальйон, 128 окремої гірсько-піхотної бригади, командир взводу управління мінометної батареї.

Брав участь у боях за Золоте. Окопуватися довелося під обстрілами. Після того брав участь у боях за Дебальцеве, смт Луганське, висота 307,5 м «Валєра» (поблизу с. Санжарівка).

25 січня 2015-го проросійські терористи штурмували українські позиції на висоті 307,5 м «Валєра». Атакували 5 танків і БМП, атаку відбили, але й самі вимушено відійшли. Танк терористів на повному ходу розчавив трьох вояків, переїхав ногу танкісту і двічі проїхався по лейтенантові Зозуляку в окопі. Результат: переломи ребер, тазу, опіки від тертя гусені танка, розриви м’язів, відірвані м’язи, рвані рани і переломи лівої ноги і перелом правої руки, закрита травма грудної клітки і живота, забійна рана лобної ділянки голови.

Над Зозуляком танк застряг, лейтенант пролежав під ним понад годину. Українські вояки почали обстрілювати танк, гранатометник Борис Лисий із РПГ-7 підбив танк після чого люки на башті танку автоматично відкрились, бійці, що були поблизу, закинули у відкриті люки танка гранати, солдат Руслан Халілов справу довершив, закинувши ще 2 гранати в танк. На тій позиції загинуло 7 українських вояків і близько десяти терористів, одного ворожого танкіста було захоплено в полон.

Олександр лікувався  у Артемівському військовому госпіталі, Харківському військовому госпіталі, клінічній лікарні «Феофанія» і травматологічному відділенні Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» (м. Київ). Проходив реабілітацію в Словаччині. Пройшов протезування.

Фактично через рік після отримання страшних травм – з 22 січня 2016 року працює у Департаменті протидії наркозлочинності (Національній поліції України).

Ще під час реабілітації Олександр почав активно тренуватися, згодом отрапив до тридцятки півфіналістів національної збірної «Ігор нескорених». Входив до резерву збірної України на «Іграх нескорених 2017» і увійшов до складу команди Національної збірної України «Ігри нескорених 2018».

Класна стаття про героя: https://m.day.kyiv.ua/uk/photo/pocilyty-v-peremogu

 

А тепер згадаємо іменинників з мирних царин.

 

ІВАН МАЛКОВИЧ (1961) — поет і видавець, власник і директор видавництва А-ба-ба-га-ла-ма-га – першого приватного видавництва в незалежній Україні.

Народився в Березові Нижньому на Івано-Франківщині в сім’ї Антося Малковича та Юлії Малкович (Арсенич). Родина належить до нащадків галицької околичної шляхти.

Закінчив Івано-Франківське музичне училище і вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

Вже наступного – 1981 року з’являється перша велика поетична публікація в газеті «Літературна Україна» (зі вступним словом Д. Павличка).

Того ж року він став переможцем поетичного турніру на Всеукраїнському творчому семінарі в Ірпені: таємним голосуванням кількох сотень літераторів Малковича було обрано «Найкращим молодим поетом».

«Увесь літературний Ірпінь кілька днів величав мене „королевичем молодої поезії“, тож моєму юнацькому щастю не було меж… Ми захлиналися своїми й чужими віршами, а я до півночі, до крові на пальцях, грав на гітарі і співав призабутих гуцульських і лемківських пісень…» – згадував Малкович.

1984 — побачила світ перша поетична збірка «Білий камінь». «Найніжніша скрипка України» — так назвала автора Ліна Костенко у видавничій рецензії на збірку. Видатна поетка відстоювала  публікацію цієї книги.

Після закінчення університету працював редактором у видавництвах «Веселка»,  «Молодь».

1989 року Малкович долучився до організації першого молодіжного пісенного фестивалю «Червона рута», яка стала подією, що знаменувала справжній прорив у культурному житті України – все те, що звучало підпільно, або напівпідпільно – вийшло на велику сцену.

1992 року Малкович засновує  перше в Україні приватне  видавництво, яке спочатку спеціалізувалося на дитячих книжках. Він стає власником, директором і головним редактором видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га». «Дорослу» літературу воно почало друкувати у 208 році.

2010 — світ побачила книжка вибраного І. Малковича (вибрані вірші, переклади, есеї, інтерв’ю) «Все поруч» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»), яка стала одним із переможців книжкового конкурсу Форуму видавців у Львові — 2010.

Через три роки у серії «Українська Поетична Антологія» вийшла поетична збірка Івана Малковича під назвою «Подорожник з новими віршами» («А-ба-ба-га-ла-ма-га»).

Промова Івана Малковича на врученні Шевченківської премії (він став її лауреатом у 2017 році за книжку «Подорожник з новими віршами»): https://life.pravda.com.ua/columns/2017/03/10/223055/

Цікава розмова з Малковичем6 https://theukrainians.org/dodana-vartist-lyubovi/

На сайті видавництва багато чудових дитячих і не тільки книжок: http://ababahalamaha.com.ua

 

ОЛЕКСІЙ ВОЛКОВ (1965) — лікар і письменник. Працює в жанрі детективу.

Випускник Тернопільського медичного інституту, працював хірургом у Кіровоградській обласній лікарні, від 1989 — в Козівській центральній районній лікарні (Тернопільщина).

Автор півтора десятка гостросюжетних детективних романів, в яких сучасні події часто переплітаються чи стають відгуком історичних подій. Зокрема «Лікарня на відлюдді», «Емісар», «Вовчий місяць», «Подорож у безвихід»,  «Шпиталь» (2018, «Нора-друк»)[5]

Інтерв’ю  з автором: https://www.bbc.com/ukrainian/entertainment/2012/12/121213_book_2012_interview_volkov_rl.shtml

 

ОЛЕСЯ ГУДИМА (1980) — художниця.

Народилася у Тернополі. Закінчила факультет журналістики Львівського університету, працювала журналісткою у тернопільських виданнях. З 2007 р. займається живописом.

2018 року «Укрпошта» ввела в обіг марку із зображенням картини Олесі Гудими «Наречена», яка увійшла до серії «Кохання — це життя!». Доповнює випуск конверт першого дня, на якому використано роботу художниці «Дерево життя».

Творчий доробок О. Гудими налічує близько тисячі картин. За своєю тематикою роботи систематизуються у серії: «Сновида», «Кроки», «Ангели миру для України», «Українська мадонна», «Квіти», які виконані в еклектичному змішанні художніх напрямків: експресіонізмі, абстракціонізмі, символізмі, наїв-арті, магічному реалізмі та постмодернізмі. Загалом твори художниці можна зарахувати до інтуїтивної форми живопису — тієї, що йде за серцем, спонтанно, не базуючись на вже винайдених техніках і законах.

Інтерв’ю з художницею, де вона розповідає про те, чому лишила журналістику, яку її картину купили для штаб-квартири «Apple» і як вона примудряється знаходити час для малювання, виховуючи 4 дітей, http://nova.te.ua/statti/28210/

 

Пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією.

 

ОЛЕКСАНДР КАРПЕНКО (1977-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Радалівка на Полтавщині. Вирос у селі Запсілля, там закінчив школу і познайомився із майбутньою дружиною. Пройшов строкову службу в Національній гвардії України. Після демобілізації працював водієм у Запсіллі. 1997 року одружився, подружжя переїхало до Кременчука. 2003 року повернувся в село; майстер на всі руки, сам побудував будинок для сім’ї, любив землю та захоплювався технікою, разом з меншими братами створив власне маленьке фермерське господарство. Працював у Кременчуці на тютюновій фабриці.

Доброволець, призваний за мобілізацією 2 серпня. Молодший сержант, старший стрілець — водій БТР 92-ї окремої механізованої бригади.

Ротно-тактична група рухалась у район Старобешевого щоб деблокувати українські підрозділи в Іловайську. У 5 км на схід від міста Комсомольське (Донецька область) о 4-й ранку колона потрапила під масований обстріл російських військ із РСЗВ «Град», мінометів і танків та ДРГ терористів. Тоді загинуло 10 вояків, зокрема і Олександр Карпенко.

Залишилися дружина, син та донька.

 

РУСЛАН ГРИГОР (1978-2014) – капітан ЗСУ.

Народився у місті Біла Церква.

Командир роти, 72-а ОМБр.

Загинув 29 жовтня 2014-го в бою з терористично-диверсійною групою, під час виставлення спостережного поста в районі села Петрівське Волноваського району. Тоді загинуло ще двоє захисників України.

Руслану Григору посмертно присвоєно звання майора.

Залишились дружина, син, батьки і брат.

 

ВОЛОДИМИР ПІРУС (1975-2017) —старший солдат ЗСУ.

Народився в Стрию на Львівщині. Закінчив Стрийське професійне технічне училище № 8. Працював автослюсарем.

В серпні 2014 року добровольцем пішов до війська, 27 листопада того ж року підписав контракт до закінчення особливого періоду. Старший солдат, старший механік-водій розвідувального підрозділу 24-ї окремої механізованої Залізної бригади, м. Яворів.

З січня 2015 року брав участь в АТО. Воював на Луганщині в районі траси «Бахмутка»: біля села Кримське, яке обороняв до 16 березня. На початку травня 2015 року брав участь у боях за 29-й блокпост, виводив необстріляне відділення у перший бій. Потім були 31-й блокпост, Кряківка, Трьохізбенка, Новотошківське. З листопада 2015 по січень 2016 брав участь у навчаннях з військами НАТО на Яворівському полігоні. Восени 2016 року перейшов до розвідувального підрозділу бригади, виконував завдання в районі міста Попасна.

Загинув 1 березня 2017 року під час обстрілу околиць села Катеринівка Попаснянського району Луганської області внаслідок прямого влучання ПТКР у машину. Ще двоє бійців дістали поранення. Російсько-терористичні угруповання вели обстріл з боку села Молодіжне, з мінометів калібром 82 мм, ПТРК та СПГ-9.

Залишились батьки, брат та двоє дітей, — син і донька.

 

РОМАН КИЯНИЦЯ (1992-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Українка на Київщині, в сім’ї енергетиків. Був єдиним сином у батьків. Закінчив ПТУ, 2010 року був призваний на строкову військову службу, яку проходив у Севастополі, на фрегаті «Гетьман Сагайдачний».

Під час російської збройної агресії проти України 28 вересня 2016 року вступив на військову службу за контрактом. Проходив підготовку на полігоні «Широкий лан». Солдат, кулеметник 6-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр, м. Біла Церква. З 14 жовтня 2016 брав участь в АТО.

4 березня 2017 року о загинув від вогнепального поранення під час обстрілу в районі міста Авдіївка.

Залишились батьки, дружина та трирічний син.

 

ОЛЕКСАНДР КАПЛУН (1977-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Богданівка, Кіровоградська область. Пройшов строкову службу у лавах ЗСУ. З 1997 року працював охоронцем та верстатником нижнього складу Державного підприємства «Чорноліське лісове господарство». Був відомий у рідному селі як знахар, до якого часто зверталися по допомогу земляки.

9 липня 2015 року був призваний на військову службу за мобілізацією, обійнявши посаду старшого навідника 56-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув під час артилерійського обстрілу смт Сартана під Маріуполем.

По смерті залишилися дружина, донька і син.

 

ОЛЕКСАНДР БОСИЙ (1975-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Макалевичі на Житомирщині. Проживав у Київській області.

Мобілізований, з вересня 2014-го – в АТО.

16 січня 2015-го загинув під час обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями поблизу села Одрадівки Артемівського району. Тоді ж загинули старший сержант Микола Штанський, солдати Віталій Каракула та Сергій Слобоженко.

Вдома залишилися мати, брат та донька.

 

МИХАЙЛО КАБАК (1987-2014) — старший сержант Державної прикордонної служби України.

Інспектор прикордонної служби — технік відділення інспекторів мобільної прикордонної застави «Білгород-Дністровський» (Білгород-Дністровський прикордонний загін Південного регіонального управління).

Загинув під час обстрілу бойовиками колони при виході з «Довжанського котла» (сектор Д).

Похований в Крутоярівці.

Без Михайла залишилась дружина.

 

ФЕДІР БАЛОГ (1973-2018) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Вишково, Закарпаття. З дитинства мешкав у селі Парасковія  на Харківщині, тут закінчив школу. Згодом навчався у Кегичівському ПТУ № 60, працював у сільському господарстві.

У серпні 2014 року мобілізований як доброволець до 92-ї бригади. Сержант, навідник-оператор 3-го механізованого відділення 2-го механізованого взводу 3-ї механізованої роти 1-го мехбатальйону. Брав участь у спробі деблокування військ в Іловайську, потім виконував завдання в місті Щастя. Проходив службу на посадах механіка-водія броньованого тягача БТС-5, командира відділення. 30 травня 2018-го підписав черговий контракт.

4 серпня 2018 року загинув від смертельного кульового поранення в ході вогневого зіткнення поблизу Авдіївки, під час бойового чергування на ВОП.

Без Федора лишились дружина, двоє синів і донька.

 

ВОЛОДИМИР ГЕНИЧ (1994-2014) — солдат Збройних сил України.

Народився в селі Верблюжка, Кіровградська область.

Закінчив Верблюзьку загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів, був добрим спортсменом.

Гранатометник, 30-а ОМБр.

4 липня 2014 року загинув під час обстрілу блокпосту механізованої бригади поблизу Великої Вергунки.

Вдома лишилися батько та сестра.

 

ВІКТОР СТЕФАНОВИЧ (1987-2015) — боєць 8-ї окремої роти ДУК «Правий сектор».

Народився у Тернополі, жив на масиві «Дружба». Навчався в Технічному коледжі ТНТУ. Працював у будівельному супермаркеті та їздив на заробітки за кордон.

На фронті — від грудня 2014 року. Пройшов півторамісячне навчання у вишкільному центрі в Десні. Уже наприкінці січня потрапив у бойовий підрозділ 8-ї окремої роти, за цей час лише раз був у відпустці.

Причиною смерті стало осколкове поранення сонної артерії.

Віктор був старшим сином у сім’ї, він 1987 року народження. У нього залишився молодший брат 1992 року народження. За словами матері, Вітя завжди вирізнявся мужністю, патріотизмом та жагою до життя.

– Він завжди рвався у бій, не терпів несправедливості та дуже переживав за долю України, – наголошує мати. – Коли почалися революційні події на Майдані, він брав активну участь у них. Не зміг залишитися байдужим і до подій, які розгорнулися на Сході країни. Ми не були прихильниками того, щоб він ішов на війну. Але він прийняв рішення. Він не служив в армії, але ніколи не ухилявся від служби. Навпаки – він зі зневагою ставився до тих чоловіків, які утікали від мобілізації чи не хотіли йти в армію. Для нього це була болюча тема, він не міг зрозуміти, чому чоловіки втікають за кордон, коли у країні війна, коли потрібно відвойовувати Україну. Якщо в селі, не дай Боже, хтось про це щось скаже, то Вітя, бувало, аж спалахує, наче сірник.

Лідер «Правого сектора» у Тернопільській області Василь Лабайчук пригадує, як Віктор поповнив лави добровольців.

– Мобілізаційну роботу ми проводимо в кожній області. Вітя прийшов до нас і сказав, що хоче воювати разом із хлопцями ДУКу, – каже він. – Як і всі, він пройшов відповідний інструктаж та отримав роз’яснення щодо можливих ризиків. Після цього пройшов півторамісячне навчання у вишкільному центрі в Десні. Уже наприкінці січня потрапив у бойовий підрозділ 8-ї окремої роти.  Хлопці, які жили з ним в одній казармі, які воювали разом, важко переживають втрату. Вітя ніколи не пас задніх. Він і помер, як герой, прикриваючи своїх, коли ті відходили. Він йшов останнім…

 

СЕРГІЙ ЯРОШЕНКО (1978-2014) — сержант ЗСУ, командир відділення гранатометного взводу механізованого батальйону 30-ї ОМБр.

Народився в селі Лісовому на Черкащині. З 1996 по 1997 рік проходив строкову службу у Збройних силах України. Їздив на заробітки до Польщі. З 2011 року разом з дружиною та дітьми проживав в селі Радовель Олевського району. Останні три роки працював на будівництвах та ремонтах у Києві. Брав участь у подіях Революції Гідності.

26 березня 2014 року призваний за частковою мобілізацією. Напередодні Сергій повернувся з Києва додому. Як розповіла його мати, військового квитка він приготував ще від початку окупації Криму російськими військами. Із Олевська мобілізованих військовослужбовців доправили до Новограда-Волинського, звідти вони відбули в Миколаїв, де прослужили зо два тижні. Видали каски 1947 року випуску, бронежилетів бракувало, бронетехніка весь час ламалася. Через 45 днів служби отримав відпустку, на два дні з’їздив додому, після чого вирушив на Луганщину.

Завданням 30-ї ОМБр, де служив Сергій, було посилення блокпостів на дорогах Луганської області. А згодом зі штабу надійшов наказ відрядити колону до Рубіжного, аби облаштувати там ще два блокпости. 22 травня 2014 року вночі, коли зайшли в Рубіжне, розділились: перша колона пішла в бік Лисичанська, а друга — в бік міста. Близько 4:40 ранку в районі мосту через Сіверський Донець між Рубіжним та Новодружеськом перша колона потрапила у засідку та була обстріляна нападниками з гранатометів і стрілецької зброї, також діяли снайпери. Українські військовослужбовці вступили у бій. Друга колона на чолі з начальником штабу повернулась, щоб допомогти побратимам. У бою з терористами від кульового поранення голови загинув сержант Сергій Ярошенко, був поранений старший лейтенант Ярослав Миронов.

Вдома лишилися мати, вітчим, молодший брат, дружина та двоє маленьких дітей.

 

КОСТЯНТИН КОВАЛЬОВ (1958-2015) — молодший сержант резерву Міністерства внутрішніх справ України.

Начальник поста збору та обробки інформації, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас», псевдо «Гера».

31 січня 2015-го загинув поблизу міста Вуглегірськ під час виконання службово-бойового завдання по вивезенню поранених вояків. Тоді ж полягли молодші сержанти Кадир Магомедов, солдат Сергій Мякотін, Сергій Беляєв, ще 11 зазнали поранень.

Похований в місті Дніпро.

 

СЕРГІЙ ШУМАКОВ (1988-2014) — десантник, сержант ЗСУ.

Виріс у місті Дніпро. Пройшов строкову військову, здобув спеціальність електрика у Придніпровському енергобудівному технікумі.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України 29 березня 2014 року мобілізований на захист Батьківщини. Сержант, старший стрілець 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗС України, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

Підрозділ Сергія відправляли ешелоном у Слов’янськ, де їх блокували місцеві проросійські налаштовані мешканці. Кілька днів десантники простояли в полі.

Загинув він коли російські війська збили літак, який доправляв особовий склад в Луганський аеропорт.

У ніч на 14 червня 2014 року трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин десантники вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня о 0:40 перший літак під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з ПЗРК «Ігла». В результаті літак вибухнув і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту. Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

Пройшло більше 40 діб перш ніж десантників поховали: українські військові збирали рештки тіл загиблих, влада домовлялася з терористами про коридор для евакуації, в Дніпрі проводились експертизи ДНК для ідентифікації.

Без Сергія залишились мати і молодша сестра. Після смерті брата вона півроку працювала у військкоматі на цивільній посаді й вирішила вступити на військову службу.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада