Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
09.08.2020

10 серпня народилися:

  • незаслужено забутий художник-графік, карикатурист і портретист, розстріляний совєтами;
  • український художник татарського походження, син «ворогів народу», перший ілюстратор роману «Собор» Гончара, в живописі працює в оригінальній манері пуантилізму;
  • поет, письменник, перекладач і дипломат, популяризатор польської, чеської, словацької та інших слов’янських літератур в Україні;
  • співачка, яка разом з гуртом Go_A перемогла в Національному відборі на пісенний конкурс «Євробачення-2020»;
  • один з найвідоміших сучасних письменників, якого називали «вундеркіндом української літератури».

А також 14 захисників України, які загинули у боротьбі з російськими окупантами, – вшануємо пам’ять кожного з них.


Почнемо огляд народжених цього ня непересічних особистостей з, на жаль, дуже маловідомого митця:

 

ЯКІВ СТРУХМАНЧУК (1884-1937) — художник-графік, карикатурист і портретист.

Народився у селі Росохуватець Тернопільської області. Батьки помітили хист хлопчика до малювання і віддали на навчання в Бережанську гімназію. Потому навчався у Львівській державній гімназії.

Припускають, що його першим учителем був Іван Труш. Cтудіював у Краківській академії мистецтв (клас Теодора Аксентовича), а в 1909—1912, отримавши стипендію від митрополита Андрея Шептицького — у Паризькій.

Працював у сатирично-гумористичних львівських журналів «Зеркало», «Жало» та інших.

Проілюстрував багато книжок, зокрема «Історію України» Миколи Аркаса.

У часі Першої світової війни Яків Струхманчук — старшина Легіону Січових Стрільців. За хоробрість на австрійсько-російському фронті в Карпатах у 1915 році отримав медаль.

Під час Визвольних змагань — ад’ютант Командувача УГА генерала Мирона Тарнавського.

Після переведення Першої бригади Червоної УГА до Умані, Яків Струхманчук організовує роботу гарнізонного клубу і малює серію портретів акторів Київського драмтеатру Леся Курбаса у ролях: дружини Курбаса — Валентини Чистякової, матері Курбаса — Ванди Яновичевої, Любові Гаккебуш, Володимира Калина та інших.

Від 1924 у живе у Києві, входить до літературно-мистецької групи «Західна Україна», викладає в Київській художньо-індустріальній профшколі.  Виконав портрети й шаржі письменників цієї групи (Василя Атаманюка, Дмитра Загула, Мелетія Кічури, Михайла Козоріса, Миколи Марфієвича, Агати Турчинської та інших).

У 1920-х роках брав участь у кількох мистецьких виставках, зокрема, в Першій Всеукраїнській художній виставці (1927). Був науковим працівником, а згодом заступником директора Українського історичного музею ім. Т. Шевченка. У 1931 році очолював бюро Київської крайової комісії охорони пам’яток культури.

Репресований совєтами – заарештований у справі «Української військової організації», засуджений до 10 років таборів, карався в Карелії. Удруге засуджений трійкою НКВС Карельської АРСР 1937 року, вирок – смертна кара – був невідкладно виконаний.

У 1964 році за клопотанням академіка Миколи Бажана художника реабілітовано «за відсутністю складу злочину».

Дізнатися більше про Якова Струхманчука і побачити його твори можна тутт: https://arts.tobm.org.ua/2019/12/blog-post_2.html

 

РАФАЕЛЬ БАГАУТДІНОВ (1931) — художник.

Народився в Казані. 1937 року розстріляли його батька, а мати відправили до табору, де вона збожеволіла. Шестирічного Рафаеля разом із дев’ятирічним братом Ремом загнали в колонію для дітей «ворогів народу» на Кіровоградщині. Так він потрапив в Україну і згодом залишився тут, на другій батьківщині.  Закінчив Київський державний художній інститут (1963).

Творчість молодого художника одразу привернула до себе увагу. Він був першим ілюстратором роману «Собор» Олеся Гончара, який вийшов друком 1968 року. Загалом на його рахунку близько 80 проілюстрованих книжок. Багаутдінов розробляв як татарські (Cерія ліногравюр «Татарський поет Муса Джаліль»); так і українські теми (цикл «З українських легенд», пізніше – портрети Василя Стуса, Івана Дзюби та інших українських діячів).

Художнику довелося зіткнутися з тиском совєтської системи. Ні, нічого особливо крамольного на той час він не робив, ба більше – в його доробку поруч з із самобутніми роботами, що йшли від серця, булі й цілком «ідейно витримані» речі – наприклад серія ювілейних листівок «Салют Жовтню».

Все сталося через його брата: Рем Багаутдінов, який теж був художником, 1972 року втік за кордон. Совєти помстилися Рафаелю – тривалий час він був позбавлений можливості заробляти на життя мистецтвом. Втім, це не відбило у нього прагнення творити.

І він творив. Його живописний стиль став яскраво впізнаваним, художник виробив оригінальну манеру, що спирається на традицію пуантилізму.

Феномену художника присвячено більше 100 публікацій, зокрема роман лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка М. Слабошпицького “Автопортрет художника в зрілості” та фундаментальну монографію-колаж С. Йовенко «Рафаель Багаутдінов знаний і незнаний. Доля. Творчість. Оточення».

Згодом Рафаель Багаутдінов провів більше 15 персональних виставок та брав участь у численних колективних виставках. Роботи художника зберігаються у музеях та приватних збірках у багатьох країнах Європи, у Канаді, США, Ізраїлі.

Дивитися твори: https://ua.gs-art.com/exhibitions/rafael-bagautdinov-izbrannye-proizvedeniya-ukrainskogo-rafaelya/catalog/

 

РОМАН ЛУБКІВСЬКИЙ (1941-2015) — письменник, перекладач, державний і громадський діяч, дипломат.

Народився в селі Острівці Тернопільської області. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка (1963).

Працював заступником головного редактора журналу «Жовтень» (від 1990 — «Дзвін»).

Брав активну участь у подіях, що передували відновленню Незалежності України, був делегатом Установчого з’їзду Руху, у 1990—1994 роках – народний депутат України. За ініціативою Лубківського започатковано традицію складення присяги Президентами України на Пересопницькому Євангелії.

У період становлення дипломатичних зв’язків молодої Української держави, працював послом у Чеській і Словацькій Федеративній Республіці, згодом – у Чеській Республіці.

Таке призначення було зовсім не випадковим, бо Лубківський на той час вже був визнаним знавцем і популяризатором культур чеського і словацього народів, і його заслуги було високо оцінені. 1984 року йому бла присуджена премія імені Вітезслава Незвала Чеського літературного фонду, а 1988 року — премія імені Павола Гвєздослава за оригінальну та перекладацьку творчість і  відданість культурі словацького народу.

А ще раніше, 1977 року, йому було присуджено звання заслуженого діяча культури Польщі – за перекладацьку діяльність і популяризацію в Україні польської літератури.

Власну творчість Лубівського оцінили в Україні – він отримав Шевченківську премію 1992 року за збірку поезій «Погляд вічності». Загалом видано понад 20 збірок його віршів.

Свій дипломатичний досвід він передавав студентам: від 1995 був професором факультету міжнародних відносин та дипломатичної служби Львівського національного університету.

Вірші: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=64&type=tvorch

Колонки Лубківського в газеті «День» https://day.kyiv.ua/uk/profile/roman-lubkivskiy

Про нього: http://www.vsesvit-journal.com/editorial/vam-telefonuye-zabutyj-galytskyj-poet/

 

КАТЕРИНА ПАВЛЕНКО (1988) – співачка, фольклористка, композиторка, солістка гурту Go_A.

Народилася у 1988 році в Ніжині, на Чернігівщині. Закінчила Ніжинське училище культури і мистецтв імені Марії Заньковецької за спеціальністю диригент народного хору (факультет — народний хор). Під час навчання в училищі була учасницею декількох місцевих рок-гуртів «Контури тіней», «My spirit».

2009–2013 навчалася в Київському національному університеті культури і мистецтв на факультеті «Музичне мистецтво» (спеціалізація «фольклор»). В студентські роки керувала ансамблем «Витинанка», співала в ансамблі «Кралиця». (КНУКіМ). Вивчала фольклор лівобережної Київщини, цікавилася фольклором Чорнобильського Полісся.

У 2012 році потрапила до гурту Go_A, де виступає як солістка. У складі гурту Go_A видала 1 студійний альбом «Іди на звук» та декілька синглів.

З 2017 року Павленко — керівник хору ветеранів у м. Березань (Київщина) при міському будинку культури. За її керівництва хор здобув звання народного.

Паралельно з цим пише вірші й сольні пісні, які видає під псевдонімом «Monokate».

22 лютого 2020 року разом з гуртом Go_A перемогла в Національному відборі на пісенний конкурс «Євробачення-2020».

Раптом хтось не бачив – не слухав композицію, з якою Павленко перемогла у конкурсному відборі на «Євробачення-2020», то дуже раджу: https://www.youtube.com/watch?v=qg0Llyyq86c

І ще трошки різного від Павлюченко та Go_A

https://www.youtube.com/watch?v=6qBRgAbABkg

https://www.youtube.com/watch?v=nmkF1f_GWKU

https://www.youtube.com/watch?v=1iCcwtoU8o0

Сторінка гурту в ФБ: Go-A Band

Сторінка Катерина Павленко в ФБ: Monokate

 

ЛЮБКО ДЕРЕШ (1984) – письменник.

Народився у м. Пустомити, Львівська область. Закінчив Львівський фізико-математичний ліцей та економічний факультет Львівського університету (спеціальність «Облік і аудит»).

Перша публікація — роман «Культ» у часописі «Четвер» (2002) – з’явився, коли автору було 18 років. Потім вийшли романи «Поклоніння ящірці» (2002; написаний раніше, ніж «Культ», але вийшов після нього), «Архе» (2005), «Намір!» (2006), «Трохи пітьми» (2007).

Молодого письменник охрестили «вундеркіндом української літератури». Любко Дереш — один із найвідоміших сучасних українських авторів (і, як на мене, то надто перехвалений і багато у чому вторинний). Головні герої його творів — підлітки та історії з їхнього життя. У деяких уривках сюжет містить містичні елементи і враження підлітків, які перебували під впливом галюциногенних препаратів.

Його твори перекладені кількома європейськими мовами (німецька, польська, італійська, сербська тощо); роман «Культ» був представлений на Лейпцизькому книжковому ярмарку 2005 року. У 2009 році роман Дереша «Культ» видано французькою у видавництві «Сток».

Роман «Голова Якова» (підзаголовок — «Як стати Богом і не заплакати»), над яким Дереш працював майже п’ять років, вийшов у лютому 2012 р. у видавництві «Клуб сімейного дозвілля».

Збірка оповідань «Миротворець» побачила світ 2015-го.

За два роки, вийшов роман «Спустошення», про який анотація сповіщає: «Троє чоловіків опиняються на одній лінії подій. Кожен здійснює відчайдушну спробу змінити власний сценарій, сценарій людей навколо, сценарій історії. Відомий журналіст Федір Могила влаштовується помічником серйозного інвестора, який бажає вкрай швидко сформувати ринок психотехнологій. Вони вступають в альянс із колишнім працівником радянських закритих лабораторій, професором Гуровим, щоб здійснити інноваційний прорив. Однак кожен із учасників цього союзу, як виявляється, має приховані мотиви. Що це? Сценарії, запущені з аномальної Зони? Постінформаційний апокаліпсис? Чи жадоба сенсу, щоби вистояти у боротьбі зі Звіром, якого Гайдеґґер називав Ніщо?»

 

Пом’янемо наших захисників, які загинули у війні з Росією за цілісність і  незалежність України:

 

ОЛЕКСАНДР КРАВЧЕНКО (1964-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у Миколаєві. Працював пожежником, вийшов на пенсію.

Захищати Україну від російської навали зголосився добровольцем у вересні 2014 року. Командир 3-го відділення 3-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 30-ї окремої механізованої бригади.

Пораненого Олександра разом з іншими вояками 9 лютого 2015 року мали евакуювати з позиції «Хрест» (Дебальцеве) до Бахмута (на той час Артемівськ). Але машина медиків потрапила а засідку та підірвалася на фугасі поблизу села Логвинове, після чого була розстріляна прямим наведенням. Сергій Кацабін загинув разом з екіпажем санітарної машини Анатолієм Сулімою та Михайлом Балюком й пораненим молодшим сержантом Олександром Кравченком.

Тоді ж загинули Василь Задорожний, Тарас Кончевич, Дмитро Лагунов, Максим Овчарук. Одному пораненому вдалося врятуватися — його викинуло з автівки вибуховою хвилею.

Без Олександра лишилися батько, дружина, син, двоє дітей від першого шлюбу, двоє онуків.

 

ВОЛОДИМИР ШИШКО (1978-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився 1978 року в селі Тягун Вінницької області. Закінчив загальноосвітню школу, одружився, проживав у своєму селі.

Мобілізований у липні 2015-го, старший сержант, командир відділення 34-го окремого мотопіхотного батальйону «Батьківщина».

14 листопада 2015 року під час обстрілу російськими терористами поблизу Зайцевого зазнав осколкового поранення в голову. Протягом п’яти днів перебував в комі, помер 19 листопада у військово-клінічному центрі в Харкові.

Без Володимира лишилися мама, дружина, донька.

 

ЮРІЙ ГОЛУБ (1991-2014) – старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Львів. Закінчив Вище професійне училище № 29 міста Львів, здобув професію «Оператор комп’ютерного набору. Обліковець з реєстрації бухгалтерських даних». Проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ.

Навесні 2014 року Юрій Голуб мобілізований до лав ЗСУ. Служив у 24-й Залізній імені князя Данила Галицького окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних сил України (місто Яворів Львівської області). Старший солдат, номер обслуги-радіотелефоніст. З літа 2014 року брав участь в АТО.

11 липня 2014 року в районі села Зеленопілля Луганської області приблизно о 4:30 ранку блокпост українських військ був обстріляний з території РФ. Це був перший масштабний ракетний обстріл території України з території Росії, незабаром це стало звичайною практикою.

Під Зеленопіллям тоді загинуло 19 військовослужбовців, серед них і Юрій Голуб.

 

ЕДУАРД ФЕДОРОВ (1996-2018) — матрос ЗСУ.

Народився в  селі Валява на Черкащині. Навчався у Шевченківському коледжі Уманського національного університету садівництва.

Після строкової служби у березні 2016 року підписав контракт, пройшов навчання в 169-му НЦ «Десна». Зарахований до складу 503-го батальйону морської піхоти; матрос, навідник.

27 червня 2018-го зазнав важкого поранення від кулі снайпера поблизу села Водяне (Волноваський район). 5 діб лікарі боролись за його життя воїна, громада села збирала і передавала кошти на його лікування. Але поранення виявилось несумісним із життям, під вечір 2 липня 2018 року його серце зупинилось.

Без Едуарда лишились батьки, сестра, молодший брат та вагітна дружина (одружився у квітні 2018 року). 17 вересня 2018 року народилась доня.

 

ОЛЕКСАНДР ГАРБУЗ (1987-2015)— старший солдат ЗСУ.

Народився в с. Путрине Черновецької області.  Навчався в Кельменецькому професійному ліцеї, відслужив в лавах ЗСУ в  Мукачевому. Навчався на економічному факультеті Чернівецького національного університету ім. Федьковича. Але через хворобу бабусі Сашко переїхав разом з дружиною в село Анадоли і доглядав стареньку аж до смерті.

Пішов боронити Україну добровольцем з першим призовом. Кулеметник, 25-а окрема повітряно-десантна бригада. Багато разів попадав під артобстріли, але дивом виходив живим. Мав поранення, зламані ребра зрослися нерівно, тому що до госіпталя не звертався.

22 січня 2015-го загинув у бою поблизу Авдіївки.

Вдома залишилися дружина, двоє маленьких синів, дворічна донька.

 

ВІТАЛІЙ НОСКЕВИЧ (1984—2019) — сержант ЗСУ.

Народився в місті Коломия. Довгий час працював на заробітках (за кордоном).

У 2017 році підписав контракт на військову службу — сержант, стрілець-зенітник, 28-ма окрема механізована бригада.

22 жовтня 2019-го загинув на позиціях поблизу Мар’їнки (в районі Красногорівки) від кулі снайпера.

Без Віталія лишилися батько та брат.

 

ОЛЕКСАНДР ЮРЧЕНКО (1971-2014)— старший лейтенант ЗСУ.

Народився в Запоріжжі, жив у с. Абрамівка на Київщині.

Призваний за мобілізацією, командир взводу механізованої роти, 72-а окрема механізована бригада. З весни брав участь в АТО.

Загинув 19 липня при обстрілі з БМ-21 «Град» колони батальйону біля Амвросіївки.

Вдома залишилися дружина та двоє дітей.

 

ІГОР ГЕРАСИМЧУК (1992-2014) — молодший сержант міліції

Народився у с. Герасимів на Івано-Франківщині

У часі війни — молодший сержант міліції, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ».

Загинув 29 серпня 2014-го під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором», який російська армія перетворила для українських захисників на коридор смерті – на дорозі поміж селом Новокатеринівка та хутором Горбатенко.

3 вересня 2014-го тіло Ігоря Гарасимчука разом з тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до дніпропетровського моргу.  Похований на Краснопільському цвинтарі як тимчасово невстановлений захисник України. Згодом був ідентифікований за ДНК.

Без Ігоря лишились батьки, дружина та донька.

 

РОМАН ЛУЧУК (1982-2014)— солдат ЗСУ.

Народився в Луцьку. Працював у Луцькій міській філії ПАТ «Волиньобленерго».

З початком російської збройної агресії мобілізований, служив сапером у 51-ї механізованій бригаді. Разом із іншими бійцями бригади брав участь у відсічі збройній агресії Росії.

Уночі з 24 на 25 серпня 2014 року 3-й батальйон бригади потрапив у оточення біля Іловайська. Тоді під ракетним та танковим вогнем проросійських бойовиків та російських військових загинули та потрапили в полон десятки воїнів 51-ї бригади. Роман Лучук також загинув в цьому бою у районі селища Кутейникове.

Залишились батьки та наречена.

 

МИКОЛА ЧЕПІГА (1977-2014) — солдат батальйону «Айдар».

Народився у Полтаві, закінчив ПТУ № 3, слюсар з ремонту рухомого складу. Відслужив строкову службу в лавах ЗСУ. Працював у локомотивному депо станції Полтава-Південна.

З 19 березня 2014-го — доброволець, номер обслуги, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

17 червня 2014-го року потрапив пораненим до полону терористів під час визволення селища Металіст. Як розповів бойовий товариш Миколи, його в полоні зарізав ножем «кадировець».

Без Миколи лишились батьки, дружина, маленька донька.

 

ПАВЛО ДМИТРЕНКО (1970-2014)— старший солдат ДПС України.

Народився в с. Джурина на Вінниччині. Закінчив Мазурівське СПТУ № 38. Жив з родиною у Могилеві-Подільському.

Електрик-акумуляторник секції спеціальних робіт групи з ремонту техніки, відділення автотехнічного забезпечення інженерно-технічного відділу 24 прикордонного загону Південного регіонального управління.

За інформацією Держприкордонслужби 27 липня з 10.00 до 13.05 та з 13.30 до 14.45 було здійснено мінометно-гаубичний обстріл пункту пропуску «Довжанський» (Луганська область). Вогонь вівся з населеного пункту Черніков (РФ), випущено понад 250 снарядів. У результаті обстрілу вбито 4 та поранено 2 прикордонників.

Разом з Павлом Дмитренком загинули Володимир Блажко, Олександр Дзюбелюк, Віктор Соколовський.

Без Дмитра залишилися батьки, дружина та син.

 

СЕРГІЙ РУЧКА (1981-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Бородані Київської області. Мешкав у Богуславі. Здобув професійну освіту у Богуславському профтехучилищі № 7, працював столяром в місті Обухів. Роботу поєднував з навчанням у Ржищівському технікумі на економічному відділі. Згодом очолив бригаду майстрів з виготовлення меблів, яка працювала в Богуславському та Миронівському районах.

Під час російської збройної агресії проти України у 2015 році вступив на військову службу за контрактом. Солдат, стрілець-помічник гранатометника 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр, м. Біла Церква, Київська область.

Загинув 16 серпня 2017 року від поранення в голову під час мінометного обстрілу промислової зони міста Авдіївка.

“Мінометний обстріл почався, як завжди, раптово. Сергій був на чергуванні, і саме в цей момент прилетіла міна”, – розповідають його друзі, які в той момент були поруч і миттю повідомили медикам і кинулися надавати першу допомогу товаришу.

“Хлопці зробили все правильно, як їх вчили: наклали джути на поранені кінцівки, закрили чистим рани на тілі, поклали Сергія на ноші і бігом, найкоротшою стежкою, понесли його окопами до нашої броньованої “медички”, що вже летіла назустріч. Тут-таки, в цілковитій темряві, ноші поклали в машину, де я під час руху наполегливо намагався врятувати бійця. Вже потім, у стабілізаційному центрі, куди ми примчали, хірург сказав, що хлопець помер ще там, в окопі… Смерть була миттєва і безболісна; але ми не знали того, і рятували його, як живого, до останнього сподіваючись, що ось зараз він прийде до тями; часом нам навіть здавалося, що ми відчуваємо у нього слабкий пульс”, – розповідає медпрацівник батальйону.

Залишились батьки, дружина та донька.

 

ВІКТОР ЧЕРНЮХ (1990-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Любеля на Львівщині. Захоплювався історією, вступив на історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, але після першого курсу взяв академвідпустку та пішов працювати, щоб забезпечити сім’ю. Одружився, проживав у селі Держові Миколаївського району. Брав участь у подіях Революції Гідності.

В часі війни з весни 2014-го — навідник, 80-та окрема десантно-штурмова бригада.

11 листопада 2014-го загинув у бою під час виконання спецзавдання з виявлення й знешкодження ДРГ в районі села Сокільники.

Без Віктора лишилась мама, дружина Христина (на той час при надії), півторарічний син.

 

СЕРГІЙ ПОНОМАРЕНКО (1982-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився 1982 року в селі Павлиш Кіровоградської області.

В часі війни — молодший сержант, військовослужбовець 2-го окремого мотопіхотного батальйону 30-ї ОМБр.

2 серпня 2015-го повертаючись з бойових позицій у селищі Луганське, потрапив під мінометний вогонь противника та від отриманих поранень загинув. Тоді ж загинув молодший сержант Ігор Правосудько, ще 13 вояків зазнали поранень.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада