Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
09.02.2021

10 лютого. Сьогодні огляд буде довгеньким, бо збіглися дні народження багатьох цікавих діячів. Тож у нас тут будуть:

  • ініціатор створення у Харкові я першого в підросійській Україні університету, людина, яку одні вважають видатним вченим, інші ж – лише одержимим винахідником;
  • діяч з імператорської династії Габсбургів, який обрав для себе українську ідентичність, воював за незалежність українських земель, а помер у Київській в’язниці після Другої світової війни;
  • художник-«бойчукіст», нонконформіст у часи засилля соцреалізму;
  • видатний художник-графік, що проілюстрував сотні книг і створив десятки тематичних серій ліногравюр;
  • художниця,
  • дисидент, учасник національно-визвольного руху, політичній діяч часів відновлення Незалежності;
  • популярний політичний блогер, журналіст-розслідувач;
  • полковник ЗСУ, комбриг, який захищав Україну і рідну Донеччину від російських окупантів.

Також пом’янемо народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі зі збройною експансією «русского міра».


Почнемо огляд з досить неоднозначного діяча, який вирізнявся неспокійною, якщо не сказати – авантюрною вдачею.

ВАСИЛЬ КАРАЗІН (1773-1842) – винахідник, засновник Харківського університету.

Василь був нащадком стародавнього шляхетного роду. Батько Василя — Назар Каразін — був військовослужбовцем. Пішов у відставку, отримавши «в вечное пользование» села Кручик і Основинці на Харківщині. Мати – з козацької родини Ковалевських.

1791 року і сам Василь Каразін вступив на військову службу. У сержанта Семенівського гвардійського полку було багато вільного часу, отже він став постійним слухачем лекцій у Горному корпусі, де здобув знання з математики, фізики, хімії, медицини, оволодів основними європейськими мовами. Восени 1795 р. він залишив військову службу.

Оселився у маєтку в селі Кручик, де одружився з 14-річною дівчиною-кріпачкою. Звісно, цей шлюб його соредовище не сприймало. Кілька років жив відлюдно, ведучи дослідницьку роботу. Переконаний «західник», Каразін мріяв назавжди виїхати за кордон, але покинути межі Російської імперії без спеціального дозволу імператора було неможливо.

Спроба втекти без отримання законних документів закінчилася невдачею. 3 серпня 1798 р.  Каразіна, його вагітну дружину та слугу Остапа схопили й запроторили на гауптвахту міста Ковно. Випереджаючи офіційне донесення, Василь Назарович написав листа до імператора Павла з поясненням своїх намірів і передав його естафетою. З листа Каразіна до імператора: «Я волів позбавитись Вашого правління, як надзвичайно жорстокого. Вільний спосіб мислення і жага до науки були єдиною моєю провиною».

Сміливість вчинку і відвертість спонукалі Павла І до несподіваного рішення: Каразін отримав посаду в державній скарбниці (а міг би потрапити в заслання чи у в’язницю). Нова служба потребувала постійної роботи в Московському та Петербурзькому архівах і використовує цю обставину для збирання матеріалів з історії Росії.

У 1801 році після убивства імператора Павла трон посів його старший син Олександр І. Новий імператор робить кілька ліберальних кроків. Саме в цей недовгий період Каразіну і вдалося заснувати і Міністерство просвіти, і як крок практичної просвіти — заснувати університет в місті Харків .

Але домігся він цього досить несподіваним шляхом: щоб зібрати гроші на університет, у Харкові Каразін заявив, що імператорський наказ про створення університету вже підписано, а Олександру І повідомив, що харківське дворянство готово пожертвувати кошти на виш, щоб той підписав відповідний наказ. Зараз би це, можливо, назвали тонкою грою, а з точки зору тодішніх уявлень, це було негідним вчинком.

Були до Каразіна і фінансові питання. Коли на початку 1805 року в університеті розпочався навчальний процес, Каразіна на торжестві не було. У цей час він перебував під слідством у Петербурзі через розтрату коштів, призначених на відкриття університету: на гроші, зібрані дворянами, Каразін придбав картини та надіслав до Харкова ремісників, взагалі не пов′язаних із навчанням.

1806 року Каразіна відправили назад до його маєтку. Тут він відкрив єдину на той час початкову школу для дітей кріпаків. Висуває ідеї  жіночої освіти. Проводить наукові досліді, пропонує різні проекти, критикує наявний лад. Пише листи до Олександра І із закликами звільняти селян з кріпацтва. У 1829-21 роках, після порушення категоричної заборони царя писати до нього (а Каразін написав йому 7 зошитів листів), Василя Каразіна ув’язнили на півроку в Шлісельбурзьку в’язницю. Після звільнення жив під наглядом поліції у своєму маєтку. Тільки через 18 років йому дозволили жити у будь-де, окрім Москви і Петербурга.

Більше почитати про те, що являв собою Харків в часи заснування університету і про те, хто на практиці втілював у реальність ідею Каразіна про заснування цього навчального закладу тут:

https://kh.depo.ua/ukr/kh/hto-naspravdi-zasnuvav-harkivskiy-universitet-imeni-karazina-09082015150000

 

ВАСИЛЬ ВИШИВАНИЙ. Вільгельм Франц фон Габсбурґ-Лотаринзький (1895-1948) — український військовий діяч, політик, дипломат, поет, австрійський архікнязь (ерцгерцог) династії Габсбурґів, полковник Легіону Українських Січових Стрільців. Вільгельма Габсбурґа знали в Україні як Василя Вишиваного, під ім’ям, яке йому дали українські вояки під час Першої Світової Війни. Його вважали одним з неофіційних претендентів на український трон у разі утворення монархічного ладу. Хоча він сам ніколи не проголошував стаких намірів. Василь прославився своїми військовими та дипломатичними здібностями і любов’ю до України.

Походив із відомого австрійського імператорського роду Габсбурґів. Родинною гілкою цього роду, до якого належали батьки Вільгельма, була династія Габсбурґів-Лотаринзьких. У ній поєдналися дві гілки європейської знаті — Габсбурґів і Лотарингів. Історія роду Лотарингів сягає ІХ століття, а Габсбурґів ХІ століття.

До цього роду також належав передостанній імператор Австро-Угорської імперії Франц Йосиф I, якому Вільгельм фон Габсбурґ доводився троюрідним племінником.

В результаті ланцюга міждинастичних шлюбів Вільгельм був також нащадком і Рюриковичів, і  Гедиміновичів.

Батьком Вільгельма Габсбурґа був австрійський архікнязь (ерцгерцог) Карл Стефан Австрійський. Після проголошення незалежності Польщі, він прийняв польське громадянство і позиціонувався одним з кандидатів на польський престол. На цей час родина жила в  маєтку у місті Живець, Західної Галичини (сучасна Польща).

1912 року Вільгельм Франц закінчив Віденське реальне училище, наступного року його разом з братом Лео було відправлено на навчання до Терезіанської військової академії. Діти імператорської родини зазвичай автоматично отримували офіцерські звання в армії Австро-Угорщини. Однак у родині архікнязя дітей виховували у спартанському дусі — батьки хотіли, щоб в академії вони не відрізнялися від інших і, не маючи нічого зайвого, мешкали в загальній казармі з іншими курсантами.

Навчання Вільгельмові давалося легко. Окрім військової справи вивчав літературу та мови, серед яких обрав вільним факультативом українську, читав книжки українських письменників та поетів, захоплювався творами Івана Франка, Федьковича, Стефаника, Шевченка та ін. Зокрема, першою українською книгою, з якою він ознайомився, була «Мала Історія України» Грушевського. Згодом зацікавлення українською культурою переросло в участь у політичному житті українців Австро-Угорщини.

1915 року Вільгельм Габсбурґ закінчив військову академію, отримав звання лейтенанта і був відправлений до 13-го полку уланів.

Ця військова частина формувалася переважно з українців Золочівського повіту (нинішньої Львівської області). З ініціативи Вільгельма його сотні повністю українізувалася — з її складу були вилучені поляки й угорці, місце яких заступили українці. Всі вояки мали синьо-жовті відзнаки на уніформі. У війську відбулася трансформація поглядів і свідомості Вільгельма Габсбурга: він не тільки досконало опанував українську мову, але й почав вважати себе українцем. Він заохочував своїх підлеглих до активного національного самовизначення, стверджуючи, що «коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть сміло це робити». Один з його солдатів-українців подарував Вільгельму вишиту сорочку, яку він ввідкрито носив. За це, а також за любов до України, його прозвали у полку Василем Вишиваним. Приємні спогади про службу з українцями Василь проніс крізь більшу частину свого життя і присвятив своїм бойовим товаришам збірку віршів і підписався під нею не як Габсбург, а як Василь Вишиваний.

Під час служби на фронті Вільгельма Габсбурґа нагородили кількома нагородами Німеччини і Австро-Угорщини, зокрема однією з найвищих — залізним хрестом Пруссії І класу.

За законами Австро-Угорщини кожен член імператорської сім’ї по досягненні 21-річного віку автоматично ставав членом сенату країни. Таким чином в 1916 році Вільгельм Габсбурґ став членом парламенту і налагодив там контакти з українськими депутатами, зокрема з головою Української Парламентарної Репрезентації — Євгеном Петрушевичем. Для українських політиків у Відні підтримка члена імператорської сім’ї виявилась справжнім благословенням. За протекції архікнязя вдалося призначити міністром охорони здоров’я українця Івана Горбачевського.

Після знайомства з одним з провідних українських політиків імперії — К. Гужковським, який був полковником австрійської армії і одним з небагатьох українців, що займав адміністративну посаду в Галичині,  Вільгельм прийшов до розуміння необхідності державного оформлення етнічних українських земель. На цьому етапі йшлося не про незалежність, а про виокремлення українських земель у складі Австро-Угорської імперії, надання українцям більше самоврядування і і впливу на культурне життя.

Згодом Вільгельм познайомився з іншими українськими політиками Австро-Угорщини — Костем Левицьким, Євгеном Олесницьким та Миколою Васильком. Олесницький вважав залучення архікнязя до української справи найбільшим успіхом українських політиків. Головним їхнім завданням тоді була нейтралізація польського впливу в Галичині, українізація освіти і зокрема відкриття Українського університету у Львові. Також розглядалося питання об’єднання Буковини з Галичиною в одну провінцію або коронний край, де переважало б українське населення. Проте довгий час вирішення українських проблем не було першочерговим завданням для центрального уряду, тому навіть протекція молодого Габсбурґа не мала відчутного впливу на зміну традиційного політичного курсу імперії.

Політика Відня стосовно вирішення українських проблем набула актуальності напередодні Першої світової війни. Відчуваючи, що з загостренням відносин з Росією ідея поєднання держав в рамках династії Габсбурґів може знайти підтримку серед керівних кіл імперії,  він зосередився на проекті перетворення імперії на федерацію. Передбачалося, що Україна зі столицею в Києві мала бути разом з Угорщиною третьою складовою частиною імперії. На цьому була зосереджена діяльність Вільгельма Габсбурґа аж до осені 1918 року.

Тим часом події на східному фронті розвивалися на користь Австро-Угорщини та Німеччини. У результаті загострення політичної ситуації в Росії  знизилася боєздатність російських військ, були втрачені значні. Після більшовицького перевороту 1917 року новий уряд на чолі з Леніним вирішив укласти мирний договір з Центральними державами. Вільгельм Габсбурґ відігравав важливу роль в проведенні переговорів у Бересті (Брест-Литовську), які передували укладанню цього договору.

Одним з проявів української політичної активності в Австро-Угорщині було формування легіону Українських Січових Стрільців у 1914 році. З поразкою Росії навесні 1918 Вільгельма Габсбурґа призначено командиром австрійської «Групи архікнязя Вільгельма», до якої входив і курінь УСС. За Берестейським мирним договором загони німецьких та Австро-Угорських військ також були передислоковані в Україну — серед них і загони Січових Стрільців. 1 квітня 1918 р. Вільгельм Габсбурґ перейняв командування УСС біля Херсона.

Перебуваючи на півдні України, він не тільки оберігав легіон УСС від розформування, якого жадали деякі як в Україні, так і в Австрії, але проводив напрочуд незалежну політику підтримки українських сил. За його власним визнанням, він не лише не бажав брати участь у реквізиціях збіжжя у мирного населення, але й відмовлявся придушувати народні повстання, які спалахували повсюди у відповідь на репресії окупаційної влади. Прихильність місцевого населення до Вільгельма зросла до такої міри, що це викликало занепокоєння гетьмана Павла Скоропадського. Він мав агентурні дані, що навколо Вільгельма гуртується опозиція владі гетьмана. Від Скоропадського до німців було направлено декілька скарг, а ті в свою чергу вимагали від Відня більшого контролю над поведінкою члена імператорської сім’ї. Підкорившись тиску Німеччини, австрійська влада відкликала Вільгельма до столиці, де він мусив давати пояснення. Незважаючи на опір його діяльності, а також на спроби ліквідувати УСС, Вільгельму  вдалося відстояти цей підрозділ і по поверненні в Україну, знову очолити його.

Побоювання Скоропадського щодо Габсбурґа виявилися небезпідставними. У травні 1918 р. серед соціалістів Одеси виник задум підняти повстання проти влади Скоропадського і проголосити Габсбурґа-Вишиваного новим гетьманом. Але сам Габсбурґ не був до цього готовий, і мотивував свою відмову тим, що жадав підтримки всього українського народу в разі приходу до влади.

З поваленням гетьманату Скоропадського в грудні 1918 року Вільгельм Габсбурґ-Вишиваний почав співпрацювати з урядом Директорії, отримав звання полковника армії УНР, був призначений головою відділу закордонних зв’язків Генерального Штабу УНР, розпочав формування мережі військових шкіл для армії УНР. Однак його діяльність в армії Директорії була нетривкою. Він вкрай негативно сприйняв укладену Петлюрою у квітні 1920 року Варшавську угоду, за якою визнавалась належність західних земель, і зокрема Галичини, до Польщі.

На знак протесту Вільгельм пішов у відставку і подався до Відняю, де 9 січня 1921 року опублікував в австрійській газеті «Neues Wiener Journal» гостру антипольську статтю, в якій охарактеризував союз Польщі з УНР як «неприродний». Стаття розгнівила його батька — затятого полонофіла і претендента на польську корону. У відповідь поляки навіть опублікували гнівну відповідь батька Вільгельма Карла Стефана Габсбурґа, яка фактично була відреченням від сина.

Опинившись в еміграції, Вільгельм Габсбурґ спочатку брав активну участь у житті української діаспори в Австрії. Серед деяких українських емігрантських монархічних кіл він все ще користувався певною популярністю. Однак він однозначно публічно заперечив свої претензії на владу в Україні. Це однак не завадило Вільгельму перейматися українськими питаннями. Він намагався знайти підтримку українській справі серед європейських політиків. Проте успіху ці починання не мали, оскільки за ним не стояло впливових політичних сил. Поступово Габсбурґ став непомітним в політичному житті української еміграції.

Пізніше Вільгельм Габсбурґ займався рієлторскім бізнесом. Під час Другої світової війни, як і всі Габсбурґи, відмовився від співпраці з нацистами і перебував під наглядом Гестапо, його підозруювали у співпраці з англійською розвідкою. Після війни він продовжував бізнес — мав лакофарбовий завод, одружився, мав двох синів.

Певні побоювання щодо Габсбурґа-Вишиваного мала й совєцька розвідка. Вже після війни, під час совєтської окупації Відня в 1944–1947 рр. сталінська розвідка вела таємне стеження за ним.

Привід для арешту з’явився, коли агент французької розвідки зустрівся з Вільгельмом Габсбурґом. Ймовірно, французи сподівалися налагодити через нього стосунки з українським рухом опору. 1947 Вільгельма Габсбурґа – йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами, союзниками СРСР по антигітлерівській коаліції, та звинувачували в зв’язках з ОУН.

Наприкінці листопада 1947 Вільгельма Габсбурґа перевели до Лук’янівської тюрми Києва. Півроку його щоденно допитували, переважно вночі, вимагаючи зізнатися в контактах з оунівським підпіллям та західними розвідками. Вільгельм заперечував свою причетність до політичних рухів за останні 20 років. Він відмовився видавати прізвища своїх друзів та вигадувати наклепи на соратників по еміграції. Йому планували дати вирок – 25 років таборів, однак Вільгельм помер від туберкульозу у тюремній лікарні – ця його давня хвороба загострилася через важкі умови утримання. Не збереглося навіть відомостей про місце його захоронення.

У часи перебудови і переоцінки діяльності Сталіна та його секретних служб справа Габсбурґа-Вишиваного була переглянута комісією з реабілітації –  1989 року його посмертно реабілітовано. Відтоді розсекречено багато документів у справі Габсбурґа-Вишиваного.

 

 

Ну, а тепер, нарешті, перейдемо до народжених 10 лютого митців.

 

ОХРІМ КРАВЧЕНКО (1903-1985) — художник-монументаліст, графік, яскравий представник школи Михайла Бойчука, нонконформіст у часи совєцького соцреалізму в українському мистецтві.

Народився на Київщині. Вчився на художньому факультеті Київського художнього інституту (викладачі Михайло Бойчук, Андрій Таран). По закінченні вишу, у 1930 р. Кравченка несподівано заарештували і «за систематичну антирадянську діяльність» засудили на заслання до Котласа, що на Північній Двіні. 1939 р. отр謬мав дозвіл на проживання у Кривому Розі на Дніпропетровщині.

Під час другої світової війни співпрацював з підпіллям ОУН. Але коли 1942 р. розпочались арешти та розстріли ОУНівців, пішки добрається до Києва, де працює у май¬стерні монументального розпису церков при Київському художньому інституті . По війні працював у центральному будинку народної твор¬чості.

Уникаючи можливих повоєнних переслідувань, Кравченко переїжджає до Львова, де протягом 1946—1948 рр. працює спочатку методистом у Будинку народної творчості, потім викладачем стінної поліхромії у Львівському училищі прикладного та декоративного мистецтва та Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва. Оскільки він був «людиною твердих переконань», то дуже швидко опинився в колі «ненадійних приїжджих». Пропагуючи національні принципи та лаконічні форми монументального малярства, був звинувачений «борцями за реалістичне радянське мистецтво» у «формалізмі» й 1948 р. його було звіль¬¬нено з викладацької роботи.

Займався розписом церков. Працював художником в КБ Львівського телевізійного заводу, де розробив дизайн телевізорів «Верховина», «Тре쬬біта», «Україна».

У часи «відлиги» брав участь у виставках. Членом Спілки художників України став майже у 70-річному віці.

На своїх полотнах  Кравченко послідовно стверджував принципи українського монументалізму, засвоївши від Бойчука потяг до національної тематики, «вічних тем» народного буття, виражених у цільній лако¬нічній формі узагальнених образів монументального мистецтва, ніби понадчасового образу-символу. Для творчості характерні тяжіння до монументальності, узагальнення образів, ла¬-конічні композиції площинного харак¬теру, стримана кольорова гама.

 

ГЕОРГІЙ МАЛАКОВ (1928-1979) — графік, ілюстратор. Брат українського краєзнавця Дмитра Малакова.

Народився в родині службовців, підлітком пережив німецьку окупацію в Києві. Під час окупації працював помічником у Виробничо-художніх майстернях, паралельно малюючи листівки для продажу та різноманітні малюнки, зокрема й карикатури.

У 1944—1949 роках навчався в Київській художній середній школі ім. Шевченка. 1949 року вступив на графічний факультет Київського художнього інституту, де 1955 року закінчив майстерню книжкової графіки під керівництвом Іларіона Плещинського.

Працював у галузі станкової, книжкової графіки та екслібрису, переважно в техніці лінориту. Створив монументальні серії «Київ. 1941—1945», «Київ у грізний час», «Завойовники морів» та «Середньовічні сюжети», «Бенілюкс» та «Навколо Європи» (1961—1963), станкові ілюстрації до твору Джованні Боккаччо «Декамерон» (1965—1966), роману Володимира Владка «Аргонавти Всесвіту» (видання 1956 року). Проілюстрував десятки книжок.

Загалом його творчий спадок налічує тисячі робіт, виконаних з надзвичайною майстерністю.

Вивченням та популяризацією творчості митця багато десятиліть займався його молодший брат — відомий український краєзнавець Дмитро Малаков. Багато робіт Георгія Малакова опубліковано у ряді спогадів Дмитра Малакова, здебільшого присвячених періоду війни та повоєнній добі. Книжки, присвячені видатному графіку, миттєво розбралися поцінвачами його творчості.

Інтерес до особи і творчості Малакова не вщухає і понині – нещодавно за сприяння доктора філософських наук Віталія Заблоцького було видано два томи зі спогадами про художника і його малюнками, які не видавалися раніше. Ці грунтовні видання і підсумовують те, що було вже зроблено «малковознавцями», і відкривають нові грані особистості і таланту видатного графіка.

Придбати ці книжки про Малакова:

1 том: https://www.book-on-demand.com.ua/product/georgij-malakov-zhyttya-v-malyunkah-i-spogadah

2 том:  https://www.book-on-demand.com.ua/product/georgij-malakov-malovano-dlya-svoyih-dmytro-malakov

 

 

ОЛЬГА ПЕТРОВА (1942) — художник, кандидат мистецтвознавства, доктор філософських наук. Автор 4 монографій та 550 статей з історії та теорії образотворчого мистецтва.

Народилася на Уралі. Мати — Зоя Рожанська — архітектор. Батько — Микола Петров — інженер, молодший лейтенант. Загинув у бою під час німецько-совєтської війни на острові Пушкарському (поблизу Хортиці) в 1943 році.

1959 року закінчує в Києві середню школу і працює копіювальницею, техніком-архітектором у Київпроекті. Бере приватні уроки малювання.

У 1966 році закінчила факультет графіки Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова. Знайомиться з персоналіями авангардного мистецтва, особливе враження на неє справив Параджанов. Під час навчання працює ілюстратором в часописах Києва.

1969-71 роках працює над ілюстраціями (туш, перо) до «Божественної комедії» Данте. В ідеологічному відділі ЦК КП України ілюстрації кваліфіковано як сюрреалізм, видавництвам нагласно заборонено давати роботу ілюстраторці. Вимушена була поїхати з Києва, через що відірвалася від художнього процесу України.

Поступила до аспірантури Всесоюзного інституту історії мистецтв Міністерства культури СРСР у Москві. В 1974 році захистила дисертацію «Данте Аліг’єрі в тлумаченні художників» («Божественна комедія» в образотворчому мистецтві XIV—XX ст.”) і повернулася в Україну вже в статусі кандидата мистецтвознавства.

Створює декорації для Київського державного театрі опери та балету. Працює в галузі художньої критики та історії мистецтва, публікується у всесоюзних часописах «Искусство», «Творчество», «Образотвоче мистецтво» тощо.

1975-1994 рр. — доцент кафедри режисури Київського державного інституту культури ім. О. Корнійчука.

Художниця відходить від графіки,  основним напрямком творчости стає станковий живопис.

1993 року захищає докторську дисертацію «Функціонування етнохудожньої традиції в професійному образотворчому мистецтві». З 1995 р. — професор кафедри культурології та археології в «Могилянці».

2009 року виходить друком монографія Ольги Петровой «„Комедія“ Данте Аліг’єрі мистецький коментар XІV — XX ст.» Одна з найголовних праць мистецтвознавиці побачила світ за сприяння Італійського інституту культури в Україні, Товариства Данте Аліг’єрі в Києві.

Іллюстрації Ольги Петрової до «Божественої комедії» можна побачити тут: http://uartlib.org/exclusive/dante-alig-yeri-po-ukrayinsky/

Живописні роботи: http://museum.net.ua/news/olga-petrova-wordless-pershoelementi/

Трошки про головну монографію Петрової: https://www.bbc.com/ukrainian/entertainment/2010/06/100630_petrova_dante_oh

 

Від митців перейдемо до грромадських діячів.

 

БОГДАН ГОРИНЬ (1936) — політичний та громадський діяч, народний депутат України 1-го та 2-го скликань, мистецтвознавець, політолог, колишній дисидент.

Народився на Львівщині. Закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка, учитель української мови і літератури.

Вчителював, з 1962 року працював науковим співробітником Львівського державного музею українського мистецтва. Виступав у пресі як літературний критик і мистецтвознавець. Організовував видання і поширення самвидаву.

1965 року — заарештований, засуджений «за антирадянську пропаганду» на 3 роки таборів.

Після звільнення кілька років працював бібліотекаром, муляром, кочегаром… У 1976—1989 роках — старший науковий працівник Львівської картинної галереї.

1988 року — один із засновників Української Гельсінської Спілки.

У 1990-1997 роках — член Проводу і Ради УРП – Української республіканської партії, що була створена на основі УГС та зарєстрована 1990 року.

У 1990-1994 роках — Народний депутат України 1-го скликання, очолював парламентські делегації на сесіях і семінарах в Раді Європи та Північноатлантичній асамблеї.

У 1994—1996 рр. — директор Інституту досліджень діаспори.

У1994 – 1998 роках — народний депутат України 2-го скликання. Член Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

У 2019 році став лауреатом Шевченківської премії у номінації «Публіцистика, журналістика» — за есе-колаж  про видатного художника, поета і органзатора культурного життя на Галичині – «Святослав Гординський на тлі доби» у двох книгах.

У видавництві «Пульсари» вийшлі спогали Гориня «Не тільки про себе» у трьох томах. Зараз в наявності лишився тільки т.3 https://www.pulsary.com.ua/shop/index.php?id_product=36&controller=product&id_lang=3

Почитати інтервью з Богданом Горинєм:

https://m.day.kyiv.ua/uk/article/ukrayinci-chytayte/zvilneni-vid-strahu

 

Сьогодні відзначє день народження і, можна так сказати, дисидент нашого часу:

 

ДЕНИС КАЗАНСЬКИЙ (1984) — блогер, журналіст та політичний оглядач. Автор книги «Чорна лихоманка» про нелегальний видобуток вугілля на Донбасі. Став відомим за критику Партії Регіонів та висвітелння реалій донбаського регіону.

Денис Казанський народився в Донецьку, 2006 року закінчив Донецький національний університет економіки і торгівлі ім. Туган-Барановського.

У 2012 році партія «УДАР» висунула Казанського на пост мера Єнакієвого.

У 2014 почав писати для журналу Український Тиждень., У 2015 став головним редактором сайту Четверта Влада, видав книгу під назвою «Чорна Лихоманка» про нелегальний видобуток вугілля на Донбасі.

У 2016 році працював ведучим телепрограми Блогери на каналі 3s.tv.

У 2017 році увійшов у Топ-20 політичних блогерів України у Facebook за рейтингом Espreso.tv

Його сторінку в ФБ  читають понад 85 тисяч осіб.

 

Привітаємо з днем народження українського воїна, який пішов захищати від російської агресї не лише Україну, але й безпосередньо свою малу батьківщивну – Донбас.

 

МАКСИМ МАРЧЕНКО (1983), полковник ЗСУ. Зараз – командир 28-ї ОМБр.

Народився в місті Слов’янськ Донецької області. У 2005 році закінчив Харківський інститут танкових військ, був слухачем командно-штабного інституту застосування військ Національного університету оборони України. Пройшов службу від командира взводу до командира бригади.

У 2015-2017 роках був командиром 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». Згодом, у 2017 році був призначений на посаду заступника командира 92-ї ОМБр, а вже за рік очолив іншу бригаду. У травні 2018 року призначений командром 28-ї ОМБр в Одесі.

Брав безпосередню участь у бойових діях на Донбасі, багато успішних військових операцій були проведені під командуванням полковника Марченка.

У квітні 2019 року достроково присвоєне чергове військове звання — полковника.

І зараз варте уваги інтерв’ю з Марченком за 17 рік: http://slavgorod.com.ua/news/article/15572/

 

 

Пом’янемо захисників України, народжених 10 лютого:

СЕРГІЙ ПЕШКО (1989-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився на Житомирщині. Проходив військову службу за контрактом у миротворчих формуваннях. Під час опору російській агресії на Донбасі – водій, 30-а ОМБр.

Загинув 14 серпня в результаті артилерійського та мінометного обстрілу позицій бригади в райні с. Никифорівка Донецької області.

 

КОСТЯНТИН ДРОНГОВСЬКИЙ (1984 – 2014) — солдат ЗСУ.

Народився На Житомирщині. Мобілізований, радіотелефоніст 30-ї ОМБр.

Загинув 1 серпня, коли колона військової техніки потрапила під обстріл терористів у районі прикордонного села Степанівка Донецької області.

Лишилася дружина та донька.

 

СТАНІСЛАВ БАДІЧЕНКО (1996-2014) — солдат ЗСУ.

26 серпня був поранений під Іловайськом. Зі слів побратимів, 28 серпня його везли до шпиталю, востаннє бачили поблизу села Новокатеринівка (Старобешівський район).

3 вересня 2014-го тіло Станіслава Бадіченка разом з тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до дніпропетровського моргу.

16 жовтня 2014-го тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі як невпізнаний Герой. Ідентифікований за експертизою ДНК серед похованих на Краснопільському кладовищі.

 

ЮРІЙ БРОНІК (1972 – 2014) — сержант ЗСУ.

Народився на Житомирщині. Проходив строкову службу в лавах РА. 22 роки відпрацював в Ушомирському лісопромисловому комплексі ДП «Коростенське лісомисливське господарство», верстатник.

Мобілізований у березні 2014-го, водій-механік 30-ї окремої механізованої бригади.

Помер у лікарні смт Черкаське Новомосковського району від поранень, яких зазнав у бою.

Залишились дружина та двоє синів.

 

ІГОР ІЛЮШКО (1989-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Чорноземне на Запоріжжі. Закінчив Мелітопольський професійний ліцей залізничного транспорту. Відслужив строкову службу. Працював у локомотивному депо Нижньодніпровськ-Вузол помічником машиніста, бригадиром бригади слюсарів.

Під час російської збройної агресії проти України 29 березня 2016 року Якимівським райвійськкоматом був направлений до 184-го навчального центру в Старичі Львівської області, де був зарахований до списків особового складу для проходження фахової підготовки на військову службу за контрактом. Після підготовки був направлений до 92-ї бригади.

Старший солдат, головний сержант — командир гармати 92-ї ОМБр.

17 березня загинув під час виконання бойового завдання поблизу міста Мар’їнка на Донеччині, внаслідок обстрілу.

Залишилися громадянська дружина та двоє маленьких синів.

 

ВАДИМ РУДНІЦЬКИЙ  (1978- 2014) — рядовий, добровольчий спецбатальйон міліції особливого призначення «Шторм».

Народився в Естонії. Згодом сім’я переїхала до села Привітів Любарського району. Служив у прикордонних військах у Львові. Згодом потрапив в один зі спецпідрозділів органів внутрішніх справ. По тому більше восьми років служив у 95-й Житомирській окремій аеромобільній бригаді.

Протягом 4-х років двічі брав участь в миротворчій операції в Югославії. По службі працював в сфері торгівлі.

Зголосився добровольцем до підрозділу «Шторм». Загинув при обстрілі терористами блокпосту українських сил — поблизу смт Георгіївка, що під Луганськом.

Вдома залишилися дружина та донька.

 

ІВАН СТУПАК (1977 – 2015) — лейтенант ЗСУ.

Закінчив Фастівську ЗОШ № 5. До 1998 року працював слюсарем, одночасно навчався у Національному аграрному університеті. Згодом працював економістом на заводі «Радар», потім у Фінансовому управлінні Київської ОДА. 1999 року перейшов на роботу в АТ «Брокбізнесбанк», займав посаду заступника керуючого з корпоративного бізнесу Київського ГРВ.

31 липня 2014-го як офіцер запасу пішов добровольцем. Лейтенант, командир взводу 25-го окремого мотопіхотного батальйону. З 20 серпня брав участь у бойових діях.

Загинув 29 січня у боях з російськими збройними формуваннями в місті Вуглегірськ.

Без Івана лишились дружина та двоє синів.

 

СЕРГІЙ ПАРУБЕЦЬ (1995 – 2015) — солдат ЗСУ.

Родом з Чернігівщини. З 2013-го проходив військову службу за контрактом, стрілець-помічник гранатометника. У часі війни — навідник, 95-та окрема аеромобільна бригада.

18 січня 2015-го загинув у бою з російськими збройними формуваннями за Донецький аеропорт біля села Спартак під час обстрілу з РСЗВ «Град».

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада