Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
11.11.2020

10 листопада. Цього дня згадуємо таких іменинників:

  • конструктор-самоук, винахідник автоматичної гвинтівки та самохідного комбайну. Обидва ці його винаходи не були вчасно поціновані і за царату, ні за совєтів, і впроваджувалися значно пізніше іншими людьми.
  • поет, який став відомим як автор пісень, популярних у 1950-60 роках;
  • видатна народна художниця, визнана мистецтвознавцями феноменом рівня Катерини Білокур та Марії Приймаченко;
  • основоположник педіатричної кардіохірургії в Україні, розробник багатьох нових методів оперативного лікування вроджених вад серця;
  • головний пропагандист та популяризатор джазу та якісної сучасної музики.
  • спортсмен, ультрамарафонец, найвищим досягненням якого ст’ла друга позиція у світовому рейтингу ультрамарафонців, що спеціалізуються на бігу в пустелях.

 

Пом’янемо також народжених цього дня захисників України, які ціною власного життя зупинили і стримували російських окупантів.


Почнемо:

 

ЯКІВ РОЩЕПІЙ (1879-1958) — конструктор, винахідник автоматичної ґвинтівки та самохідного комбайна.

Народився в селі Осовець (тепер – Чернігівська область). Серед дванадцяти дітей він був найстаршим. Закінчив чотири класи церковно-парафіяльної школи, священник кілька разів приходив до Якового батька із порадою, що хлопцю треба вчитись далі. Але бідність родини не дала змоги Якову отримати подальшу освіту.

У 1895 році Яків зробив велосипед і їздив на ньому по селу. Для односельців найбільшим дивом було, як Яків їхав на двох колесах і не падав. А виготовлений був велосипед, крім ланцюгового приводу, з дерева.

Незвичайний транспортний засіб потрапив на очі місцевій знаті, вона й потурбувалась, щоб хлопець взяв участь у земській виставці досягнень. Звідти Яків повернувся з премією в десять царських рублів. Тоді за такі гроші можна було купити головну тяглову силу на селі – коня.

На Всеросійську виставку Яків виготовив дерев’яне куряче яйце у півлітровій пляшці, за яке теж одержав грошову премію і диплом учасника виставки.

У 1898 році Якова призвано на військову службу і направлено у російську фортецю Зегрж Варшавського військового округа, де він служив ковалем зброєремонтної майстерні.

У 1902 році винахідник-самоук запропонував проект самозарядної ґвинтівки оригінальної конструкції, а у 1904 році на базі відомої трьохлінійки Мосіна сконструював першу у Російській імперії десятизарядну автоматичну гвинтівку оригінальної схеми, у якій був нерухомий ствол і напіввільний затвор. На той час основним напрямком розробки автоматичної зброї вважалася конструкція із рухомим стволом, тому розробка Рощепія була революційною за суттю, бо значно підвищувала купчастість і точність бою зброї.

У 1907 році Яків Рощепій запропонував нову, вдосконалену модель автоматичної ґвинтівки. Тепер успіх 28-річного винахідника був відзначений і високим начальством. Але зразок ґвинтівки потребував доопрацювання. Начальник рушничного полігона у своєму рапорті попросив прийняти Рощепія на службу на казенний Сестрорецький збройовий завод «як талановитого винахідника», вважаючи, що було б «цілком справедливо, якби за його тяжкі й посилені труди, не рахуючи творчої праці, було б видано [п. Рощепію] винагороду в триста рублів».

Збройовий відділ повністю погодився з думкою начальника рушничного полігона. Рощепію дали можливість в належних умовах працювати над його ґвинтівкою, і успіх перевершив сподівання.

На Петербурзькій технічній виставці 1910 року автоматичну ґвинтівку Рощепія було відзначено великою срібною медаллю «За трудолюбие и искусство». Розробка Рощепія зацікавила багатьох. Під час випробування ґвинтівок винахідник був представлений царю Миколі II. Від військового міністерства була видана Рощепію грошова нагорода в 100 рублів і запропоновано доопрацювати та вдосконалити ґвинтівку в більш сприятливих умовах виробництва, ніж він працював до того. Тоді ж він був переведений в унтер-офіцери. Також царські бюрократи змусили конструктора підписати декларацію про те, що у випадку, коли його роботи будуть успішними, він «удовлетворится разовой премией и впредь не будет претендовать ни на что».

Деякі особливо вдалі конструкторські рішення талановитого самородка запозичили австрійський зброяр Андре Шварцлозе для свого кулемета, американський капітан Джон Томпсон для пістолета-кулемета і навіть для складної автоматичної ґвинтівки американця Педерсена.

Успіх не запаморочив голову Якову Рощепію, він продовжує працювати над усуненням вад – шукає причини затримок і збоїв при стрільбі з його зброї. Не відразу винахідник усвідомив, що причина невдач не у конструкції зброї, а у гільзі патрона, що застосовується у ґвинтівці.

Навесні 1913 року на Сестрорецькому збройовому заводі Яків Рощепій успішно випробував свою нову ґвинтівку. Її перший дослідний зразок було передано на завод. Після успішного випробовування та схвалення Артилерійським комітетом було видано наряд на виготовлення кількох зразків нової зброї. Завод виконав замовлення до літа 1914 року. Винахідника відзначили премією та великою срібною медаллю.

Ці події збіглися із початком першої світової війни і Рощепій  вважав, що це посприяє найскорішому початку виробництва його винаходу, але йому було повідомлено, що у воєнний час «отвлекать завод разработкой какой бы то ни было системы автоматической винтовки совершенно нецелесообразно…», а самого винахідника, разом із іншими зброярами було відправлено на фронт.

Але війна показала гостру необхідність у розробці стрілецької зброї, в тому числі й автоматичної, що і змусило військове керівництво згадати про талановитих винахідників і відкликати їх з діючої армії. Федоров, Рощепій і Токарев восени 1915 року прибули на Сестрорецький збройовий завод.

Після 1917 року Яків Рощепій продовжив свою конструкторську діяльність на заводі «Арсенал» у Києві. Рощепій, повернувшись на батьківщину, запропонував свою систему українському уряду і був направлений в Київський арсенал для продовження роботи над гвинтівкою. Робота ця затягнулася, тому що Рощепій удосконалював гвинтівку, створюючи новий зразок 1918 року. Нарешті, в 1920 році він приїхав з ґвинтівкою в Москву в Головне артилерійське управління, але там не отримав сприяння; опинившись без засобів, Рощепій комусь продав свою ґвинтівку за 700 рублів і, повернувшись на батьківщину, вирішив кинути збройову справу.

Та все ж у кінці 1921 року він очолив збройове виробництво Трудової комуни ім. Бакуніна (Катеринослав).

14 серпня 1928 року конструктор Рощепій представив науково-технічній раді збройово-кулеметного тресту проект нової автоматичної ґвинтівки. Простота і надійність гвинтівки Рощепія, бездоганність її автоматики були відзначені науково-технічною радою. Взагалі простота пристрою – одна з переваг всіх моделей зброї Якова Рощепія.

Але застосування нестандартного (нестереотипного!) патрона поставило хрест на хорошій гвинтівці: «У зв’язку з тим, що ґвинтівка спроектована не під штатний патрон, визнати її виготовлення недоцільним».

І тільки в розпал Другої світової війни, у 1943 році в СРСР було розроблено новий, так званий проміжний патрон (займає проміжне положення між ґвинтівочним патроном і пістолетним), який мав не закраїну, а гільзу з проточкою.

На 15 років випередив Яків Рощепій створення автоматичних і самозарядних систем у Совєтському Союзі, правильно усвідомивши важливість і навіть критичність гільзи без фланця.

Ще один – цілком мирний – винахід Рощепія теж випередив свій час.

У 1924 році у рідному селі Осовець він виготовив і вивів на лан самохідний зернозбиральний комбайн. Всі металеві та дерев’яні деталі, пружини конструктор виготовив власноручно вдома. Діюча модель комбайна сама рухалась, підбирала колоски, обмолочувала, видавала в бункер зерно та окремо полову і солому.

Модель комбайна відправили до Харкова (тодішньої столиці України), але там винахіднику порадили зробити причіпний комбайн, а модель здали в історичний музей як технічний курйоз.

Самохідний комбайн, виготовлений за розробками Рощепія, з’явився на українських полях лише в кінці 40-х, але вже під іншим авторством. Винахідник у 1947 році намагався довести, що це саме він є автором розробки, і свої претензії адресував Міністерству сільського господарства УРСР.

Звідти надійшла зверхня відповідь: «Ваш самохідний комбайн – річ неоригінальна. Якщо хочете знати, такий комбайн вперше з’явився в Австрії». При цьому чиновник з міністерства чомусь не звернув увагу на те, що в Європі самохідного комбайна випустили значно пізніше, ніж його сконструював Рощепій. І розробки його в 1924 році були надто оригінальні, це вони після того, як десь пролежали 24 роки, стали, можливо, вже не такими «свіжими».

Яків Устимович сконструював також у себе у дворі крупорушку та олійницю, якими користувались всі жителі села. Поламав голову, потрудився з братом Митрофаном – і запрацювала в Осовці вітрова електростанція. У 1938 році Яків Устимович ще займався вдосконаленням сільськогосподарських машин і жив у бідності.

Коли нацистські окупанти ступили на нашу землю, Якову Устимовичу Рощепю йшов уже сьомий десяток і на фронт його не забрали. Найбільше він шкодував, що не зміг озброїти наших солдат автоматичною зброєю.

Проте в 1943 році коли совєтські війська вибили німців з його села, він побачив у одного воїна незвичну ґвинтівку. Розпитав про неї і довідався, що то «самозарядная винтовка Токарева». Вже після війни справжньому її автору вдалося зв’язатись з цим конструктором, і той визнав, що зробив ґвинтівку за системою Рощепія.

Доля самородка-винахідника Токареву не була відома, а Вітчизна опинилась перед загрозою окупації, от і згадали про розробки ще царського періоду, які й лягли в основу виготовлення самозарядки та іншої автоматичної зброї. Прославлений зброяр Федір Токарев посприяв, щоб суспільству стало відомо ім’я справжнього автора геніального винаходу, бо, на жаль, сталося так, що у післявоєнні роки Яків Устимович опинився у забутті.

Особливу роль у його подальшому житті відіграв Вершигора, відомий письменник і партизанський командир, Герой Радянського Союзу. Він приїздив до Рощепія восени 1946 року, клопотався про нього. Про винаходи Якова Рощепія у 1950-1951 році з’явилися матеріали у журналі «Огонёк», газетах «Радянська Україна», «Красная звезда» та ряду фахових видань. Вони нагадали про винахідника, який був на той час забутий.

Постановою Ради Міністрів УРСР від 11 травня 1951 року Рощепію була призначена персональна пенсія республіканського значення (Токарєв потурбувався) в сумі 400 карбованців (звичайна становила 150 крб.). Невідомо лише, коли він почав її одержувати. За деякими архівними документами – з березня 1954 року. А пішов він з життя 1958 року.

 

ТЕРЕНЬ МАСЕНКО (1903-1970) – поет і перекладач, автор текстів популярних свого часу пісень.

Народився в селі Глодоси (тепер Кіровоградської області) у незаможній селянській родині. Навчався на робітничому факультеті Кам’янець-Подільського сільгоспінституту, а пізніше в Харківському інституті народної освіти. 1930 року закінчив факультет журналістики Комуністичного університету імені Артема при ЦК КПУ.

У воєнні роки працював на радіостанції імені Шевченка та в редакції газети «Соціалістична Харківщина».

Дебютував Масенко «Маршем робітфаківців» у 1924 році. Перша збірка поезій «Степова мідь» вийшла 1927 року. Працював письменник також як нарисовець та автор книжок для дітей.

Після війни уславився як поет-пісняр. Чимало віршів Масенка поклали на музику композитори Георгій та Платон Майбороди, Левко Ревуцький («Пісня про Дніпро», «Дніпровські хвилі»), Ігор Шамо та інші.

Останній, виданий за життя, прозовий твір — есеї та спогади про митців-побратимів Павла Тичину, Максима Рильського, Анатолія Петрицького, братів Майбородів, Джамбула та Янку Купалу, Андрія Малишка «Роман пам’яті».

 

ПАРАСКА ХОМА (1933-2016) — майстриня народного декоративного розпису.

Параска Хома (у дівоцтві — Процюк) народилася в селі Чернятин Івано-Франківської області.

Дивлячись на її твори, – яскраві, гармонійні, сповнені життєрадісності і сонячного настрою, важко навіть уявити, що їх авторка – жінка надзвичайно важкої, але зовсім не унікальної для українського селянства долі.

У сім’ї виростало семеро дітей. Параска була п’ятою за віком. Працював лише батько. Мати тяжко хворіла. Поля не мали – тільки 25 соток городу. Бідували страшенно. Шестирічною дитиною вона грала роль у виставі і отримала подарунок – олівці. Це був фантастичний подарунок для неї!

Пізніше ровесники пішли до школи, а Параска не мала в що вдягнутися. Батьки вирішили: не вчитиметься! Влада за таке рішення покарала. Тож довелося обмотати дитині взимку ноги скатертиною, взути в капці, дати два зошити, олівець і відправити на навчання.

“Я не мала жодного підручника! Все запам’ятовувала. Як привели мене до класу, то учень писав слово “хата”, тобто вже завершували вивчати абетку”, – пригадує Параска.

Щоб придбати собі книжки для другого класу, працювала в сусідів – робила снопи з ячменю. Так закінчила чотири класи. Пізніше захворіла на менінгіт. Згодом вимушена була залишити навчання.

У 1946 р. пережила жахливий голод. Щодня разом із сестрою долала 12 км, щоб принести збанок сироватки з овечого молока. Вдома нею заливали бур’ян чи кропиву, й так вижили. Уже з 14-річного віку працювала у колгоспі в ланці. Ще через два роки влаштувалася аналізатором якості молока – проходила п’ять сіл пішки.

У 1950 р. померла мати, а батько одразу одружився з іншою жінкою. Мачуха порозганяла пасинків. Параска вийшла заміж. Однак чоловікова родина не прийняла “вбогу Параску” до хати. Тож новостворена сім’я перебивалася по сусідських помешканнях. Там і підросли три сини, народжені рік за роком.

Згодом побудували хатину. В ній у центрі села Чернятин і вимальовує свої особливі квіти та птахи Параска.

Для суспільства її талант відкрився тільки у 1968 році, коли її син Ярослав, який вчився у Косівському училищі прикладного мистецтва, показав її малюнки своєму вчителеві, професійному художнику Юліану Савці.

Того ж року за допомогою директора Львівської національної картинної галереї Бориса Возницького було організовано першу виставку творів Параски Хоми, що проходила у Львівській картинній галереї. Наступні виставки пройшли в музеї Т. Шевченка у Києві, в Івано-Франківському краєзнавчому музеї, в музеї етнографії та художнього промислу у Львові, в Українському фонді культури у Києві.

Останні три роки життя майже не зводилася з ліжка, але все одно щодня малювала. У її картинах переважають квітково-рослинні мотиви. Довершена композиція, вишукані поєднання кольорів, винахідливі прийоми художнього узагальнення, майстерна техніка – здавалося б, щоб так малювати, треба довго вчитися. Втім, у Параски не було вчителів – проте в неї були унікальне обдарування і неймовірна працездатність, які у поєднанні і дали нам це диво.

Картини художиці зберігаються в музеях Києва, Львова, Канева, Івано-Франківська, Снятина, Одеси, частина — в збірках Москви, Санкт-Петербурга, в приватних колекціях США, Канади, Польщі, Австралії.

 

МИХАЙЛО ЗІНЬКОВСЬКИЙ (1937-2017) – видатний хірург, основоположник педіатричної кардіохірургії, розробник кількох новаторських реконструктивних операцій на серці.

Народився у м. Козятин на Віинниччині. По закінченні Київського медінституту почав працювати в Інституті серцево-судинної хірургії, невдовзі очолив відділенні вроджених вад серця.

Зіньковський – один з провідних фахівців педіатричної кардіохірургії, він запропонував низку нових оперативних методів лікування складних вроджених вад серця, розробив оригінальні конструкції біологічних і синтетичних протезів. Вперше у світі виконав оперативну корекцію гіпоплазії правого шлуночку серця. Стояв у витоків клінічного впровадження методу штучного кровообігу.

Видатний лікар особисто провів понад 7 000 операцій на серці.

Йому належить близько 400 наукових праць, зокрема 7 монографій, 11 патентів. Зіньковецький також підготував потужну зміну: трьох докторів і 35 кандидатів медичних наук.

 

ОЛЕКСІЙ КОГАН (1957, Теофіполь) — український автор і ведучий радіо- та телепрограм, ведучий джазових концертів.

Закінчив музичну школу за класом скрипки, бібліотечний факультет Київського інституту культури (заочно, 1978—1982) за фахом «Музична бібліографія». Служив в армії — у танкових військах.

З 1989 р. позаштатно, а з 1992 р і досі штатно працює на радіо.

Когана називають головним пропагандистом і популяризатором джазу і якісної сучасної музики в Україні.

Сам він вважає себе дуже щасливою людино, тому що захоплюється музику, любить її слухати і ділитися знахідками з іншими, і сталося так, що його хобі перетворилося на професією.

З 1991 року Коган працює на радіо «Промінь», де веде програму «Година меломана».

Також працював на радіостанціях «Континент», «Nostalgie», «Super Nova», «MusicRadio», «Радіо „Ера“», інтернет-каналах «Радіо Аристократи» (програма «Jazz Time») та «Old Fashioned Radio» (авторська програма «Плейлист Когана») та в інших проектах.

Загалом у його доробку — понад 5 тисяч радіопрограм.

Олексій Коган входить до редколегії журналу «Джаз Квадрат», є представником України в Європейській джазовій федерації, членом Міжнародної джазової асоціації журналістів.

Поради – що послухати? – від Когана: https://slukh.media/texts/kogan-on-ukrainian-jazz/

Інтерв’ю: https://eventukraine.com/magazine/oleksij-kogan-vin-iz-dzhazu/

 

ЄВГЕН ГЛИВА (1983) — спортсмен, ультрамарафонець. Особистий рекорд: 100 кілометрів — 6 годин 49 хвилин.

Народився в селі Малій Павлівці, Сумська область. Закінчив магістратуру Сумського державного педагогічного університету імені А. С. Макаренка за спеціальністю «Фізичне виховання». Працює тренером ДЮСШ Охтирського району. Майстер спорту України. Особистий рекорд: 100 кілометрів — 6 годин 49 хвилин.

Брав участь у майже 30 міжнародних ультрамарафонських забігах, які проходили у понад 20 країнах світу. Його найвище досягнення – друга позиція у світовому рейтингу ультрамарафонців, які спеціалізуються на бігу в пустелях.

А у 2015-му році Євген пробіг марафонську дистанцію на Wizz Air Kyiv City Marathon, де став переможцем.

Дізнатися більше про ультрамарафони та Євгена: https://kyivmarathon.org/news/ultramarafonets-yevgen-glyva-z-dytynstva-meni-podobalosya-robyty-te-chogo-ne-roblyat-inshi/

 

Пом’янемо захисників України від російської збройної агресії.

 

ВІТАЛІЙ ПРИЙМАК (1977-2014) — солдат ЗСУ.

Народитвся у с. Полянка на Житомирщині.

Закінчив школу, пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ. В мирний час проживав у селі Берестівка.

У часі війни — кулеметник, 30-а ОМБр

6 серпня 2014-го загинув біля села Степанівка — колона з технікою потрапила під мінометний обстріл терористів.

 

ВОЛОДИМИР ВОКАЛЮК (1981-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Мурманській області. Проживав у селі Червоні Кошари Миколаївської області, куди  1999-го родина переїхала сюди з півночі, закінчив Мартинівську ЗОШ.

У часі війни мобілізований, з серпня 2014 року. Навідник, 79-та окрема аеромобільна бригада, батальйон «Фенікс».

22 лютого 2015-го загинув під час вогневого зіткнення із засідкою ворога біля населеного пункту Широкине.

Без Володимира залишились батьки та сестра.

 

ДМИТРО БЄЛЄЦЬКИЙ (1987-2014) – молодший сержант ЗСУю

Народився у м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область.

Служив на посаді гранатометника, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

Помер 1 серпня 2014 р. у полоні від поранень, отриманих 31 липня в бою за м. Шахтарськ.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада