Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
09.07.2020

10 липня.

Давно не було такого розмаїття сфер, в яких проявили себе іменинники одного дня. Цього разу в огляді:

  • бджоляр, винахідник рамкового вулика, який повністю змінив галузь;
  • вчений-лісівник, який розробив методі заліснення різних територій, зокрема нижньодніпровських пісків;
  • модельєр, дизайнер чоловічого одягу, костюми якого купував, зокрема, Сталлоне. Зараз продукція під його брендом продається у багатьох країнах світу;
  • художник, майстер інтелектуального, філософського живопису;
  • художник, якому довелося тікати з рідного міста від російських окупантів і заново починати життя з роботи двірником;
  • співак, засновник гурту «Вася Clab»;
  • письменник, який працює в жанрі антиутопії, автор роману «Помирана», поштовхом до створення кого стали реалії російсько-української війни;
  • танцівник і хореограф, відомий завдяки телешоу «Танці з зірками», «Танцюють усі» тощо.

 

Вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що ціною свого життя зупинили і стримували навалу «русского міра».


Отже, почнемо з досить таки давніх часів:

 

ПЕТРО ПРОКОПОВИЧ (1775-1850) – бджоляр, винахідник рамкового вулика, основоположник раціонального бджільництва.

Народився в селі Митченки поблизу Батурина на Чернігівщині в сім’ї дворянина-священика козацького роду. Навчався у Києво-Могилянській Академії, служив у Переяславському кінно-єгерському полку.

Після відставки почав займатися бджільництвом на пасіці меншого брата Степана, вивчав біологію бджолиної сім’ї, вдосконалював методи бджільництва.

1814 року — створив перший у світі розбірний рамковий вулик. У ньому винахідник вперше виділив рамку в самостійну частину бджолиного житла. Завдяки цьому стало можливим вільно оглянути бджолину сім’ю й активно впливати на хід її розвитку. Вулик Прокоповича дозволив вилучати мед, не відганяючи димом бджіл, як це практикувалося в ті часи. Нині рамкою оперують мільйони пасічників у світі.

Ще один визначний винахід Прокоповича — дерев’яна перегородка з отворами, через які проходять тільки робочі бджоли, що дає можливість отримувати чистий мед у рамках.

Усвідомлюючи важливість свого відкриття, Прокопович створив першу в Російській імперії та єдину тоді в Європі школу пасічників. Спершу вона містилася в рідному селі пасічника — Митченках Конотопського повіту Чернігівщини, а з 1830 року — на хуторі Пальчики, купленому спеціально для цієї мети. За 53 роки існування школи з неї вийшло понад 700 кваліфікованих пасічників.

1839 року — мав майже 3 тисячі бджолосімей, які приносили господарю до 20 тис. крб щорічного прибутку. Згодом його пасіка стала найбільшою в світі — вона нараховувала 10 000 бджолосімей.

Пасіку Прокоповича відвідав навіть імператор Микола I, після чого було укладено угоду про постійні поставки меду до царського двору.

Дізнавшись, що залізниця Москва—Київ має пройти через його землі, Прокопович надіслав на ім’я імператора прохання «задля збереження чистоти меду» змінити проект, обіцяючи оплатити всі додаткові витрати. Внаслідок цього залізниця замість Глухова і Батурина пролягла через Конотоп і Бахмач.

Бджолярська школа пережила свого засновника на 29 років, але коли 1879 року несподівано помер продовжувач справи великого бджоляра — його син Степан, уряд наклав арешт на шкільне майно, не описавши його. Через це школу фактично було пограбовано — разом зі зрубаними липами та зниклими пасіками загинули рукопис невиданої книги Петра Прокоповича й навіть його портрети.

Іменем Прокоповича названо Український інститут бджільництва.

 

ПЕТРО ПОГРЕБНЯК (1900-1976) — вчений-лісівник і ґрунтознавець. Створив українську типологічну наукову школу в лісівництві і заснував еколого-лісовий напрямок.

Народився в селі Волохів Яр на Харківщині в родині фельдшера. Закінчив 1924 року Харківський сільськогосподарський інститут. Займався науково-дослідницькою і викладацькою роботою, очолював Інститут лісівництва, очолював відділ географії ґрунтів України Ради з вивчення продуктивних сил України, головував в Українському товаристві охорони природи.

Петро Погребняк — вчений зі світовим ім’ям. Здійснив дослідження в галузі лісівництва, лісового ґрунтознавства, екології рослин, результати яких широко застосовувалися у лісовому господарстві, зокрема, у залісненні нижньодніпровських пісків. Створив вчення про природну родючість лісових ґрунтів; удосконалив лісову типологію.

Створив українську типологічну наукову школу в лісівництві і заснував еколого-лісовий напрямок. Досліджував закономірності обміну речовин і енергії між компонентами ландшафту. Розробив низку способів лісорозведення. Автор фундаментальної праці «Основи лісової типології» (1955). Ця праця переведена на багато мов світу.

Об’єктами постійного піклування Погребняка були всі складові природоохоронної справи: боротьба за чистоту повітря, охорона водних ресурсів, захист рослинного і тваринного світу, організація заповідників і пам’яток природи.

 

МИХАЙЛО ВОРОНІН (1938-2012)  — модельєр, дизайнер і виробник класичного одягу.

Народився в Києві. Кравецькою справою почав займатися в 14 років. Будучи вже висококласним закрійником чоловічого верхнього одягу, у 1972 році закінчив Київський технологічний інститут легкої промисловості.

За совєтів працював на київській трикотажній фабриці. З середини 1980-х очолив власний бізнес (з 1985 року фірма «Мода і час»; з 1991 року СП, згодом концерн «Михайло Воронін — Відень—Париж»). З 1994 року був власником основного пакету акцій ВАТ КШФ «Желань».

Михайло Воронін — багаторазовий переможець престижних міжнародних конкурсів кравецької майстерності; успішний бізнесмен, новатор і раціоналізатор. Автор унікального жилетно-макетного методу пошиття чоловічого одягу без примірок, патент на який видано ще 1970 року.

У період з 1964 по 1998 рік пройшли демонстрації його моделей одягу у більш ніж 60 країнах світу, а продукція під брендом «Михайло Воронін» продається у близько 20 країнах світу, а в Україні представлена як у мережі монобрендових бутіків, так і полібрендових магазинах одягу.

Перший авторський показ моделей дизайнера у Голівуді (США) відбувся 1989 року. Костюми у Вороніна замовляли Сільвестр Сталлоне, Роман Віктюк, Володимир Гришко та інші відомі політики, спортсмени і актори.

2002 року Михайло Воронін пошиттям смокінгу 500-го розміру (заввишки з триповерховий будинок) встановив світовий рекорд розміру смокінга, який було занесено до Книги рекордів Гіннеса.

http://www.vox.com.ua/data/2008/11/04/myhailo-voronin-odyag-ye-zasobom-prodovzhyty-zhyttya.phtml

 

Натрапивши при підготовці огляду на цього художника, я сильно и приємно здивувалася – в його ранніх, реалістичних картинах мені відчувався дух мого найулюбленішого художника усіх часів і народів –  Ендрю Ваєта. На мій вкрай дилетантський погляд, це не плагіат, а погляд в один бік. Пізніші твори українського митця переконують в цьому, бо вони розкривають, те, що вже було відчутним в ранніх картинах на новому рівні. І вже зовсім не нагадують нічого «ваєтівського», окреслюючи цілком унікальний всесвіт.

ЛЮБОМИР МЕДВІДЬ (1941) — художник, майстер академік національної академії мистецтв України.

У 1946 році, у результаті так званого обміну населенням (тобто примусової депортації українців з території Польщі до підсовєтської України, а поляків – з українських теренів до Польщі), родина Медвідів опинився в УРСР .

Короткий час жили у м. Збараж, на Тернопільщині. Згодом сім’я спочатку переїхала у с. Водяне, де батько майбутнього художника придбав будинок, а пізніше до селища Рудне.

У 1965 році Любомир закінчив Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва за спеціальністю «Художня кераміка».

За совєтів, перебуваючи у внутрішній еміграції, був художником львівського андеграунду. Живопис Любомира Медвідя глибоко інтелектуальний з неповторними притчевими інтонаціями.

Упродовж 1970-1980-х років художник створює галерею портретів визначних особистостей національної та світової культури, серед яких портрети Лесі Українки, Льва Толстого, Миколи Гоголя, Михайла Грушевського, Івана Франка. Ці роботи сповна виявили незвичний, дуже несподіваний погляд художника наці постаті.

Однією з провідних тем творчості Медвідя стало примусове переселення, як одна з трагічних сторінок історії українського народу у ХХ столітті. Вона отримала втілення в серіях «Евакуація», «Емігранти» та «Галичанські долі».

Згодом митець осмислить діяння людини у планетарних масштабах у таких живописних серіях, як «Притчі» («Блудний син»), EcceHomo, «Terraincognita».

Художник мав персональні виставки у Львові, Торонто, Нью-Йорку, Чикаґо, Битові та Варшаві, Ханчжоу.

За цикл живописних творів «Ремінісценції», створених 2010-2011 роках, Любомир Медвідь отримав Шевченківську премію 2014 року.

Дивитися твори художника: https://sverediuk.com.ua/reministsentsiyi-lyubomira-medvidya/

 

Наступний герой огляду – теж художник. Можливо, його доробок не настільки значущий, як у попереднього митця, втім, вкрай показовою є історія його життя, в якій втілюється нинішня доля усього українства Донбасу.

ТАРАС НОСАР (1959) — художник. Працює у галузі станкового живопису (тематична картина, пейзаж), графіки, іконопису.

Народився у Донецьку. У 1980 році закінчив відділення художнього оформлення Єнакіївського технікуму радянської торгівлі. З 1993 р. займається викладацькою діяльністю, зокрема, в Українському центрі освіти, науки та культури; Українському гуманітарному колегіумі, у Донецькій філії Київського національного університету культури та мистецтв.

Носар брав участь у більше ніж 20 міжнародних, всеукраїнських, обласних виставок, пленеру «Седнівська осінь-2004». Його твори знаходяться в музеях України та приватних колекціях Голландії, Німеччини, Росії, США, України.

2014 року художник мусив втікати з окупованого Донецьку, щоб уникнути потрапляння «на подвал», бо завжди був свідомим українцем. Звісно, такого окупанти пробачити йому не могли.

У липні 2014 року до майстерні Носара під’їхали 4 автоматники і вивели, взявши під руки. Спершу, розповідає, привезли у приміщення колишньої обласної адміністрації, а потім посадили у підвал.

– Запитували : «Українською викладаєте?». А я 20 років збирав підписи, щоб свій предмет викладати українською мовою. «У демонстраціях участь берете?», «Наркотики чи зґвалтування було?», – питали. Такий букет підібрали, що як його не став, а воно квадратне і в кругле не лізе. Мені сказали, що на мене є три заяви. Завели у камеру в підвалі, а там – забілена кров на стінах, трилітрові банки з сечею з кров’ю. Це було жахливо. Прийшов високий такий із батогом – і мені дісталось. Коли зачинились двері підвалу, у мені все вмерло, я зрозумів, що все, що робив у Донецьку, що відроджували, що все пропаде, – розповідає художник.

Тарасові Носару дуже пощастило, що його відпустили зробити документи на новонароджену дитину. Він отримав папірець у пологовому відділенні і вдалось навіть дістати ще й український документ. Друзі сховали його сім’ю у погріб.

– Взяли найнеобхідніше ще до «комендантського часу». І нас вивезли друзі до залізничного вокзалу. З двома наплічниками ми сіли у потяг. Це був останній день, коли ще не було фейс-контролю. Через 20 кілометрів від Донецька побачили українських військовослужбовці, – пригадує Носар.

Сьогодні сім’я мешкає у гуртожитку у Брюховичах, що неподалік Львова. Між шафою і дитячим ліжком – мольберт. Це «майстерня» Тараса Носара. Художнику довелося працювати на різних роботах у Львові і поблизу міста, зокрема двірником. За прибиранням вулиці його помітив директор Львівського парку культури і запросив на роботу. Олександр Молодий знав про Тараса Носара як талановитого художника і побачити у його руках віник замість пензля йому було боляче.

– Прізвище Носара було мені відомим. Якось я почув, що він переїхав до Львова, і подумав собі: це знаний митець, член Спілки художників України, певно, колеги мали потурбуватися про нього і забезпечити прихисток. А виявилося, що пан Тарас підмітає вулиці, – згадує директор Львівського парку культури та відпочинку Олександр Молодий. – Підійшов до нього, кажу: «Нашому парку саме потрібен художник, ходіть до нас працювати». Він і згодився.

– Приїжджаю на роботу на ровері, бо 30 гривень на маршрутки мені закруто. Я знав Львів, тому приїхав сюди. У 1978 році був тут на практиці, потім стажувався щороку і малював багато у місті. Тепер знову тут і знову малюю. Мрію про музей війни, можливо, колись вдасться його відкрити і представити дитячі малюнки про війну. З’явився не страх, а, навпаки, інше ставлення до життя. Перестав хвилюватись із деяких моментів, а став більш цілеспрямований, – зауважує художник.

Останнім часом він бере участь у виставках з новими роботами. От історія однієї з них: коли художник побував у зруйнованому будинку культури у Пісках, то побачив серед руїн на сценічних рейках бандуру з розірваними струнами, брудну зім’яту вишиванку і червні дитячі черевички. Він лише трошки посунув ті черевички ближче до бандури і зробив ескіз, який потім перетворився на повноцінне полотно.

 

Ще один фігурант огляду не надто відомий загалу, але згадати його варто – бо явищем у музичному житті він був непересічним.

ВАСИЛЬ ГОНТАРСЬКИЙ (1964-2007) — співак і музикант, автор пісень, вокаліст та ідейний натхненник гурту «Вася Club».

У нього класична і прикра доля неприкаяного митця. Народився у Києві, тут закінчив школу, в армії служив в будбаті. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Працював у Москві конферансьє.

Мав дружину, з якою познайомився під час навчання у КНУТКТ. Прожив з нею у шлюбі шість років. Розлучився. Після розлучення мандрував, якщо не сказати – бурлакував. Зокрема на півострові Ямал влаштувався в бригаду (тоді з материкової Росії тягнули залізницю до Північного океану). Через брак музикантів у тій місцевості, грав на весіллях свої пісні.

2001 року заснував гурт «Вася Club», який був, як кажуть, широко відомим у вузьких колах. Дотепні, подеколи іронічні, а подеколи сумні і жорсткі тексти, блюзові мелодії, потужний вокал – гурт Гонтарського ті його сольні виступи завжди збирали свою аудиторію.

Одна із композицій авторства Василя увійшла у саундтрек до фільму режисера Івана Кравчишина «Прорвемось!» про події Помаранчевої революції. Останньою роботою Василя Гонтарського стала участь в дубляжі данського мультфільму «Теркель і Халепа», що став одним із лідерів прокату у листопаді 2006 р.

В останні роки Гонтарський приохотився до опію та міцних спиртних напоїв. Помер 19 лютого 2007 р., ймовірно через серцевий напад.

Послухати Гонтарського:

https://www.youtube.com/watch?list=RDTEkTobo7_hM&time_continue=71&v=ZPEdL-z9pFA&feature=emb_title

https://www.youtube.com/watch?v=ZKafSeljeOg

https://www.youtube.com/watch?v=dgxLFt90484

https://www.youtube.com/watch?v=maZxhl0SBkA

 

ТАРАС АНТИПОВИЧ (1978) — письменник, сценарист, надає перевагу жанру антиутопії.

Народився й виріс в Полтаві. Вищу освіту отримав у Львівському національному університеті імені Івана Франка на факультеті журналістики. Був журналістом у багатьох періодичних виданнях.

Його перший роман «Мізерія» (2007) був відзначений Всеукраїнським рейтингом «Книжка року» як найкращий прозовий дебют. Інтерес критиків викликав також цикл оповідань «Тіло і доля» (2008).

2011 року у видавництві А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА вийшов друком фантастичний роман Антиповича «Хронос». Літературний оглядач Ірина Славінська, дала позитивну оцінку твору:

«Безперечною перевагою „Хроносу“ є навіть не опис апокаліптичного світу. Цінність тут становить тонке переосмислення реалій сьогодення. Всі епізоди та персонажі роману про майбутнє мають свою первинну матрицю в нинішньому світі. Тарас Антипович змінює їх до непізнаваності, залишає тільки головне. І навіть не це в романі найкраще. В романі „Хронос“ немає того, за що я особисто не люблю сучасні „серйозні“ романи. „Хронос“ приємно читати — він не дидактичний, не самозакоханий, без відтінку месіанства і не автобіографічний. Тобто роман точно сподобається всім, хто любить цікаві та гарно розказані історії».

2016 року виходить роман «Помирана». І знову це антиутопія, яка виросла на ґрунті реалій російсько-української війни, втім, як рослина живиться з землі, але не схожа на землю, так і цей твір не описує те, що його породило, а йде набагато далі. От тут можна почитати варту увагу рецензію на роман «Помирана»: http://litakcent.com/2016/10/26/hronika-postupovoho-vymyrannja/

 

ВЛАД ЯМА (1982) — танцюрист, хореограф. Відомий за телепроектами «Танцюють всі!», «Україна має талант», «Танці з зірками» тощо.

Народився у Запоріжжі в родині вчителів-істориків. Закінчив Запорізький національний університет, факультет фізичного виховання. Танцями займається із семи років. Потім багато років танцював у колективі «Фієста». Після переїзду до Києва, займався в київському «Данс-центрі» та виступав в Українській федерації сучасного танцю.

Викладає з дев’ятого класу. Спочатку викладав дітям, з 19 років — працює з усіма віковими категоріями. Викладав хореографію в Київському університеті культури. На даний момент викладає класику у власній студії, на базі «Release Dance Complex».

Певний час співпрацював з шоу-балетом Олени Коляденко «Freedom».

У телепроекті «Танці з зірками» був танцівником у парі з Наталею Могилевською. Судив виступи учасників шоу «Україна має талант» та «Танцюють всі!»

Хто цікавиться цим артистом, тому може бути цікаво: https://www.segodnya.ua/ua/lifestyle/showbiz/vlad-yama-u-menya-byl-god-za-kotoryy-do-sih-por-ochen-stydno-1095793.html

 

Пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією:

 

МИХАЙЛО ІЛЛЯШУК (1979-2015)— старший сержант ЗСУ.

Народився у селі Свійчів Володимир-Волинського району. З 1998 року служив за контрактом у 1-й радіотехнічній бригаді. Проживав разом із сім’єю у Володимирі-Волинському. Разом зі своїм підрозділом виконував бойові завдання на сході України.

10 лютого 2015 року Михайло Ілляшук загинув під час обстрілу російсько-терористичниму угрупуваннями аеродрому неподалік міста Краматорська

Лютий 2015-го для війни на Донбасі був знаковим місяцем. За Дебальцеве тривали запеклі бої, в яких росіянам та місцевим збройним формуванням “кров з носу” треба було перемогти, організувавши нове оточення для угруповання ЗСУ.

Однак українська армія відчайдушно захищалася. Тому в якийсь момент російським командуванням був розроблений план – знищити (або суттєво паралізувати) командування операцією. На той момент штаб АТО знаходився на аеродромі прифронтового Краматорська.

Але було дві проблеми – досить велика відстань від лінії фронту, а також той факт, що аеродром знаходився фактично в межах міста, і в будь-якому випадку жертв серед мирного населення було не уникнути. Першу проблему вирішили просто – з Росії була перекинута батарея важких 300-мм РСЗВ БМ-30 “Смерч”, які були здатні обстріляти Краматорськ з околиць окупованої Горлівки. А етичні проблеми росіян хвилювали мало – вони воюють не на своїй території.

В результаті 10 лютого 2015 року о 12:30 по Краматорську було завдано раптовий ракетний удар. Втім, раптовим його можна назвати лише відносно. Буквально за кілька днів над містом стали масово з’являтися безпілотники, які, як стало потім вже зрозуміло, робили дорозвідку цілей. Мало того, вранці 10 лютого ЗРК “Бук”, який прикривав український штаб, навіть збив один такий апарат. Однак пов’язати факти разом на той момент не змогли – всі сили були кинуті на керівництво операцією під Дебальцеве.

Буквально протягом кількох хвилин по місту і аеродрому були випущені десятки 800-кілограмових ракет. Згодом було знайдено місця падіння 32 ракет, однак з огляду на, що кожна пускова установка “Смерчу” має 12 направляючих для пуска, можна припустити, що відстрілялися три машини і було випущено 36 снарядів касетного типу.

Згідно з розслідування військової прокуратури, 18 ракет впали в районі штабу АТО, а 14 – в житлових кварталах, було пошкоджено 41 будівлю.

Майже відразу популярні паблікі “ДНР” в соціальних мережах відписалися про “героїчний” вчинок “армії ДНР”. Природньо, що після того, як пішли повідомлення про загиблих мирних жителів, колаборанти від своїх слів відмовилися, і більшість повідомлень було видалено. Надалі всі ЗМІ, близькі до окупаційних органів влади, пишуть тільки про те, що це була провокація з боку ЗСУ.

Всього внаслідок обстрілу загинули 17 людей, з яких 9 – військові, і 8 цивільних. Кількість втрат мирних жителів могла бути більше, але, на щастя, 10-те лютого було першим днем карантину в місцевих школах, і учнів на вулицях міста було менше, ніж зазвичай.

У ніч з 10 на 11 лютого Краматорськ відвідав глава держави, який побував в місцях, куди потрапили снаряди, відвідав постраждалих в лікарні і провів нараду в штабі АТО.

У відповідь на обстріл за місцем можливого знаходження “Смерчів” в районі Іловайська 13-го лютого був нанесений “удар відплати”. Але установки виїхали до Росії майже перед вогневим нальотом. Зате спрацював запасний варіант – ще при плануванні розвідкою були виявлені два ешелони з особовим складом, боєкомплектом і паливом, які в цей момент знаходилися на залізничній станції “Іловайськ”.

Удар “Смерчів” 15-ї реактивно-артилерійської бригади знищив обидва ворожих ешелони, з яких, як з’ясувалося пізніше, якраз вивантажувалася російська батальйонно-тактична група, призначена для захоплення Волновахи. В результаті був зірваний широкомасштабний наступ російських військ, в якому захоплення Дебальцеве, за задумом російських штабістів, було лише початком.

 

АНДРІЙ МАНСУРОВ (1989-2014)— сержант ЗСУ.

Народився у м. Куп’янськ на Харківщині.

Закінчив харківську середню школу, Первомайський професійний ліцей — електрогазозварювальник. З 2007 року на строковій службі в Збройних Силах України; проходив в 169-му навчальному центрі (селище Десна).

З 2008 року служить за контрактом, командир танка, 1-а гвардійська танкова бригада.

Загинув 3 серпня 2014-го біля села Красний Яр (Краснодонський район) — танк підірвався на протитанковому фугасі.

 

ЛЕОНІД СУХАЦЬКИЙ (1969-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився в м. Тетіїв на Київщині. Закінчив радомишльське ПТУ, пройшов строкову службу в лавах РА, в польському місті Катовіце, командир танку. Від 1993 року служив в органах внутрішніх справ, з 2000-го працював на посаді командира відділення пожежної частини № 29, Тетіїв. Протягом 2008—2014 років працював у ПП «Слободяник».

В найстрашніший час – 28 серпня 2014-го пішов добровольцем на фронт, командир танку 17-ї окремої танкової бригади. В грудні побував у відпустці, став головним героєм випуску програми телеканалу 1+1 «Хоробрі серця». На цей час він вже зажив слави – терористи називали його танк «чорна смерть»  на рахунку Леоніда було 3 підбиті бойові машини — за 2 місяці оборони Маріуполя. Загалом разом із командою вони знищили більше десятка танків і «Градів» ворога.

Загинув 22 лютого 2015 р. під час проведення рекогносцировки шляхів з позицій блок-посту №11 під Маріуполем, внаслідок перекидання автомобіля добровольчого батальйону «Діва Марія». Тоді загинули рядовий міліції В. Дереш та рядовий міліції В. Росоха. Леоніда встигли довезли до лікарні, але він помер в реанімації.

Лишилися дружина й донька.

 

СЕРГІЙ КОЗИР (1974-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився в смт Петрове на Кіровоградщині. Закінчив середню школу в рідному селищі, протягом 1993—1995 років проходив строкову військову службу в ЗСУ. З 1996 року мешкав у місті Кривий Ріг, працював вантажником у ПАТ «ЄВРАЗ Суха Балка».

У зв’язку з російською збройною агресією проти України 10 лютого 2015-го призваний за частковою мобілізацією. Старший сержант, командир бойової машини — командир 1-го відділення,  93-я ОМБр., смт Черкаське, Дніпропетровська область. З весни 2015 брав участь в АТО.

29 квітня 2015-го ніс службу на блокпосту поблизу селища Піски Ясинуватського району, у тому часі терористи розпочали мінометний обстріл. Одна з мін розірвалася під ногами Сергія, завдавши йому важких уламкових поранень. Його евакуювали до госпіталю, де він від поранень помер.

Без Сергія лишилися дружина і двоє дітей.

 

ОЛЕГ КОВАЛЬ (1986-2015)— капітан ЗСУ, (майор – посмертно).

Народився в селі Івашків на Одещині. Випускник 2008 року Львівського інституту Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, спеціальність «автомобілі та автомобільне господарство».

Командир роти забезпечення, 101-ша окрема бригада охорони ГШ.

17 лютого 2015-го загинув від кулі снайпера під час відходу з Дебальцевого — куля потрапила у кевларову каску, переламалися шийні хребці.

Без Олега залишилися мама, дружина, трирічна донька.

 

ПЕТРО БОДНАР (1976-2014) – десантник, солдат ЗСУ.

Народився в с. Панка, Чернівецька область у багатодітній родині. Мати виховала п’ятьох дітей. Коли вона працювала верстатницею у Сторожинецькому держспецлісгоспі агропромислового комплексу, Петро почав їй допомагати та після закінчення школи влаштувався замість матері на посаду рамника та налагоджувача обладнання. Здобув середню спеціальну освіту за фахом механіка. Після строкової військової служби повернувся до лісгоспу, де працював понад 10 років. Любив лагодити техніку, автомобілі, щось майструвати з дерева та заліза. Разом із братом, за пропозицією художника Анатолія Гайдамаки, долучався до побудови храму Святителя Миколи Чудотворця в селі Малоріченське у Криму.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України мобілізований на захист Батьківщини. Напередодні тривалий час був на заробітках у Москві і збирався знову туди їхати, але отримавши повістку, вже на другий день проходив військові навчання у Чернівцях. Направлений у військову частину в Житомир, звідти — у Миколаївську область і на Донбас.

Солдат, старший навідник мінометного взводу мінометної батареї 2-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади, м. Житомир.

У складі мінометного розрахунку ніс службу на блокпостах біля Слов’янська — у Семенівці та Карпівці.

Дружина не знала, що відпускає чоловіка на війну. Їй сказали, що він їде на навчання — спочатку на десять днів, потім — на сорок п’ять. І так Петро Боднар протримався у гарячій точці три місяці. Мав їхати у відпустку, але залишився, бо на фронті не вистачало людей для заміни.

28 червня 2014-го загинув від осколкових поранень під час мінометного обстрілу блокпосту на північно-східній околиці Слов’янська в районі придорожнього комплексу на БЗС (бензозаправній станції), — поблизу села Карпівка.

Залишились мати, брати й сестри, дружина  та маленька донька.

 

ПЕТРО ШИМЧУК (1991-2015)— старший лейтенант ЗСУ.

Народився у с. Чепілівка Хмельницької області.

В АТО- командир взводу, 3-й окремий танковий батальйон «Звіробій».

Загинув 8 лютого 2015-го під мінометним обстрілом поблизу Авдївки, намагаючись врятувати танк та витягнути тіло побратима старшину Олександра Олійника, котрий напередодні загинув. Тоді ж з лейтенантом Шемчуком загинув старший сержант Віктор Арабський.

Вдома лишилася мама.

 

ОЛЕГ ЗАДОЯНЧУК (1971-2014) – солдат ЗСУ.

Народився в місті Хабаровську в сім’ї військового. У 1995 році закінчив Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, політична журналістика.

Починав займатися журналістикою з репортажами для московської газети «Мегаполис-Экспресс», відвідуючи зону бойових дій у Придністров’ї. У 1993—1997 рр. — редактор, кореспондент «УНІАН-новини». У 1997—1998 рр. — редактор програми «Післямова» на студії «1+1».

З 1998 року — працював головним редактором телекомпанії «Нова мова», був редактором проекту «Обличчя світу», випусковим редактором новин «Нового каналу», «5 каналу», ТСН, СІТІ. Шеф-редактор медіа-центру «Кандидат». Перед війною працював в агентстві «Укрінформ».

Призваний за мобілізацією 29 серпня 2014 року, 2 вересня в числі 16 новоприбулих бійців склав присягу в 12-му батальйоні територіальної оборони Києва. Уночі проти 4 вересня 2014 року російська артилерія системами «Смерч» підступно знищила український підрозділ у с. Дмитрівка Новоайдарського району.

Поховали журналіста 8 вересня 2014 року на Алеї героїв Лук’янівського кладовища.

 

ОЛЕКСАНДР УСТИМЕНКО (1983-2014) — лейтенант ЗСУ.

Народився в с. Гаврилівка на Київщині. Проживав у селі Литвинівка. Призваний за мобілізацією, командир механізованого взводу, 72-а ОМБр.

Загинув від кулі снайпера поблизу міста Волноваха.

Залишилася дружина та дві доньки.

 

 АНДРІЙ ТИЩЕНКО (1976-2014) – солдат НГУ.

Народився в Улан-Уде, що в Бурятії, в сім’ї етнічних українців. Син офіцера, який згодом продовжив службу на Чернігівщині, Андрій теж деякий час після проходження строкової військової служби служив за контрактом у 169-му навчальному центрі Сухопутних військ ЗСУ, потому жив і працював у «селищі танкістів» Десні. Навесні 2014-го, залишивши вдома дружину та семирічного сина, він став до лав резервістів Національної гвардії України.

Загинув 28 серпня 2014 року в районі міста Дебальцеве Донецької області. Колона підрозділів Національної гвардії та Збройних сил України, що рухалась на допомогу українським силам за маршрутом Дебальцеве — Комісаровка, і потрапила у засідку.

 

ПАВЛО СНІЦАР (1976-2014)— полковник (посмертно) ЗСУ.

Народився у м. Ульяновка на Кіровоградщині. Військову службу розпочав солдатом, закінчив військове училище прикордонних військ. Кіровоградським батальйоном командував більше 10 років, підполковник. В грудні 2013-квітні 2014 з батальйоном був на Майдані.

В зоні бойових дій із батальйоном з весни 2014-го. Загинув 23 липня в боях за визволення Лисичанська при спробі вивести з-під обстрілу терористів та порятувати поранених бійців Національної гвардії й Збройних сил України і полковника Олександра Радієвського.

 

СЕРГІЙ ШКАРІВСЬКИЙ (1963-2014)— капітан НГУ.

1986 — закінчив Київський політехнічний інститут за спеціальністю інженер-металург (кафедра — фізика металів). Служив в ракетних військах, місто Єйськ Краснодарського краю, РРСФР, де здобув звання офіцера запасу. У 1988—1991 роках працював на Чорнобильській атомній електростанції інженером, керівником групи металознавства. 1993 року закінчив Міжнародний інститут менеджменту, проживав в місті Ірпінь, був головою правління ВАТ «Ірпінське АТП-13250». 2005 року увійшов до складу Ради підприємців України при Кабінеті Міністрів України.

Побудував власний будинок і виплекав біля нього затишний садок, пізнав радість батьківства, виростивши двох доньок, захоплювався мисливством і подорожами, грав на кількох музичних інструментах.

Брав участь у подіях Революції Гідності, зокрема, відстоював барикаду на вулиці Михайлівській. Згодом став до лав військового резерву Національної гвардії України, очоливши взвод резервного батальйону спецпризначення “Донбас”.

Загинув від кулі снайпера 19 серпня в боях за визволення Іловайська в центрі міста. Перша куля влучила під бронежилет, друга стала смертельною — в шию. Святослав-Андрій Грушевський, будучи пораненим, намагався врятувати побратима, проте зазнав другого поранення.

Без Сергія залишилася дружина та дві доньки.

 

МИХАЙЛО РИБАК (1994-2014) — СОЛДАТ ЗСУ.

Народився в с. Городище на Житомирщині.

Закінчив ПТУ, водій-автослюсар. 2013 року демобілізувався зі строкової служби в ЗС України, працював вантажником. У квітні 2014 року за мобілізацією повернувся до війська, солдат, 51-а ОМБр.

14 жовтня 2014-го помер у Військово-медичному клінічному центрі Південного регіону (Одеса) від важких поранень, яких зазнав у бою під Волновахою.

 

ВОЛОДИМИР ШАПОВАЛ (1977-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Піщане Полтавської області. Закінчив Кременчуцький автомеханічний технікум (нині – Кременчуцький коледж національного університету імені Михайла Остроградського).

З 1997 року по 1998 рік проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України.

Мешкав у місті Кременчук. З 1990-х років працював фрезерувальником модельного цеху Кременчуцького автомобільного заводу, з жовтня 2006 року – фрезерувальником у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Науково-виробнича фірма «Техвагонмаш».

У серпні 2014 року мобілізований, з 2015 року продовжив військову службу за контрактом. Служив командиром 2-го механізованого взводу 92-ї ОМБр.

6 березня 2016 року загинув під час патрулювання в місті Щастя Новоайдарського району Луганської області в результаті підриву на гранаті, перебуваючи за кермом автомобіля ВАЗ.

Залишились батьки, дружина та дві доньки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада