Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
09.04.2020

10 квітня.

Сьогодні в огляді:
-двоє Героїв Небесної Сотні – один загинув від кулі снайпера на київському Євромайдані, другий – від автоматної черги, випущеної співробітником СБУ в учасників Євромайдану у Хмельницькому;
– акторка-шістдесятниця;
– боєць УПА, який народився і помер в Чикаго;
– дитячий письменник, який вважав, що дітей не потрібно годувати «солоденьким»;
– основоположник мануальної терапії;
– вчений-історик, фахівець з історії західноукраїнських земель у період між двома світовими війнами;
– блогерка, письменниця, переселенка з Луганщини;
– командир батальйону, який обороняв ДАП
А також полеглі герої російсько-української війни.


ОЛЕКСІЙ БРАТУШКО (1975-2014) – учасник Євромайдану, герой «Небесної Сотні».

Народився у Сумах. Працював столяром Сумського машинобудівного науково-виробничого об’єднання. Закінчив Сумський університет. Займався приватною підприємницькою діяльністю, був перевізником. Любив подорожувати наодинці, на вихідні брав наплічник та вирушав у піші походи на десятки кілометрів, ходив не дорогами, а тільки за компасом, знав усі пам’ятні місця Сумщини.
Брав активну участь у Помаранчевій революції 2004 року.
Під час Революції Гідності Олексій не раз їздив до Києва, але був там тільки в найгарячіші періоди. Коли ситуація заспокоювалася, повертався. Коли Олексій побачив у новинах побоїще 18 лютого, одразу почав збиратися.
«У січні, як усе почалося на Грушевського, я відчував, що маю його втримати… Бо не повернеться… В лютому не послухався, сказав: «Батя, не роби з мене пацюка. Я буду через два дні». Обіцянку виконав… Через два дні його й привезли… У труні…» — згадує батько Олексія Братушко Сергій Федорович.
Знаючи, що на в’їзді до столиці виловлюють потенційних демонстрантів, одягнув не камуфляжний, а цивільний одяг, не взяв із собою навіть рюкзака.
Маршрутки довго не випускали з Сум, в Лубнах їх довго перевіряло ДАІ, але мовчазного Олексія без речей ні в чому не запідозрили. Пізно ввечері 19 лютого він подзвонив київській подрузі Ані з вокзалу. Запитав, як добратись до Майдану?
«Я кажу йому: «Льошо, метро не працює, давай краще до нас, вранці 20¬го разом підем», — згадує вона. — А він відповів, що вночі якраз найнебезпечніше. Вранці підтягнуться кияни, тому йому потрібно бути там зараз. І пішов пішки».
Аня розмовляла з ним всю дорогу. Боялася, щоб Олексія не перестріли тітушки, які полювали в центрі Києва. Через півгодини він уже був на Хрещатику. Знайшов земляків, але 36-та Сумська сотня стояла посеред Майдану. Тому Братушка записався до Львівської сотні, яка була на передовій.
«Ми знали, що він буде не там, де бутерброди розносять, а там, де кулі свистять…» — зітхає сестра Ольга.
Зранку Аня знову вмовляла Олексія піти перепочити, але марно. Весело відповідав він і на дзвінки батька: «Все добре, я під годинником. Не переживай». Востаннє батько і син поговорили о 8:25. Більше його телефон не відповідав…
Далі був дзвінок слідчого: «Ваш син загинув, звертайтесь в інформаційний центр». І два дні пошуків. Як виявилося, телефон Олексія знайшли в іншого загиблого. Спочатку це дало надію, може, поранений? Шукали на Майдані, в Михайлівському, зверталися по телебаченню — марно.
22 лютого сестра героя Небесної сотні Ольга знайшла його тіло серед невпізнаних загиблих в Київському морзі. Куля снайпера прошила груди навиліт. Загинув на Інститутській. Лікарі сказали, що він навіть не зрозумів, що сталося, — миттєва смерть…
У Сумах залишилися його хворі батьки, дружина, дочка і син.

 

ДМИТРО ПАГОР (1992-2014) — активіст Євромайдану.

Народився в селі Хропотова на Хмельниччині. Працював в обласному ценрі на автомийці і заочно навчався в Подільському державному аграрно-технічному університеті в Кам’янці-Подільському.
Сім’я Мати, батько та старший брат.
Загинув в Хмельницькому біля будівлі СБУ, звідки була відкрита стрілянина. Був поранений у голову, невдовзі помер у лікарні. «У морзі нам сказали, що в нього кульове поранення, ніби то стріляли із автомата Калашникова, але кулі не показали. Діма закривав собою дівчину, коли лунали постріли», — розповів дядько загиблого.
Коли почалася Рреволюція Гідності, Дмитро став активістом хмельницького Майдану.
19 лютого він разом з іншими небадужими хмельниччанами пішли до будівлі СБУ. Люди хотіли допомогти киянам, щоб не допустити участі хмельницької «Альфи» в бійні, яку розв’язали СБУ і МВС на Майдані, хотіли заблокувати відправку підкріплень до Києва. Керівник Хмельницького СБУ Віктор Крайтор був людиною Януковича, ніяких переговорів, ніякого діалогу людьми Крайтор не вів. Майданівці прорвалися у двір будівлі СБУ, їх було кілька сотень, серед них було чимало літніх, жінок, демонстранти підійшли до входу в будівлю, і хтось розбив скло біля дверей, спробували зайти. Цей привід Крайтор використовував, щоб дати наказ відкрити вогонь. Дмитро в цей момент був недалеко від дверей, але стекол не бив і двері не виламував.
Офіцер спецназу СБУ «Альфа» Віталій Тарадай був прекрасно підготовлений, і перебуваючи у вестибюлі добре бачив, що зброї ніякого у людей немає. В руках у Тарадая був кулемет. Він не робив попереджувальних пострілів. Співробітник антитерористичного спецназу випустив чергу в бік беззбройних протестувальників.
Він вбив Дмитра Пагора і пенсіонерку Людмилу Шеремет, яка саме стояла на колінах і молилася. Було поранено ще двоє людей.
Вбивця лишився непокараним. Військова прокуратура і СБУ вважали, що стріляв Тарадай законно – мовляв, раз була спроба проникнути на об’єкт, що охороняється, значить закон дозволяє стріляти.
Тільки через три роки справу забрало управліня спецрозслідування ГПУ. 21 червня 2018 го року співробітники Управління спецрозслідування заочно повідомили про підозру Тарадай по ч. 1 ст. 119 (вбивство через необережність), ч. 2 ст. 365 (перевищення службових повноважень), ч. 2 ст. 121 (умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого) та ст. 128 (необережне тяжке тілесне ушкодження) Кримінального кодексу.
Однак замість того, щоб видати вбивцю в руки правосуддя, голова СБУ Василь Грицак відправив Тарадая … в службове відрядження в зону операції Об’єднаних сил (ООС). Не думайте, що Тарадай там воював – він сидив в одному з найбільш спокійних місць в районі Станиці Луганській, його просто сховали від слідчих.
20 грудня 2018 року військова прокуратура прибрала саму тяжку статтю, а саме ч. 2 ст. 121, за яку передбачено до 10 років в’язниці і наступного дня суд відправив Тарадая під домашній арешт на строк до 8 січня 2019 року, але на початку січня відмовився продовжити цю запобіжний захід…

Певернемося до більш ранніх часів і підемо за хронологією.

 

ТЕТЯНА ЦИМБАЛ (1908-1995) —актриса, майстер художнього слова, громадська діячка, шістдесятниця.

Народилася у Києві в родині Івана та Лідії Цимбалів, народних вчителів, організаторів перших українських шкіл. За свою патріотичну просвітницьку діяльність батьки зазнавали переслідувань як царату, так i радянської влади.
Старший брат Віктор, який згодом став відомим художником, мусив емігрувати. Через це вся родина постійно перебувала під контролем совєтських органів держбезпеки.
Теятна 1930 року закінчила Музично-драматичний інститут ім. Миколи Лисенка, працювала в Київському Театрі юного глядача, Театрі «Березіль» (Харків), Театрі ім. Марії Заньковецької (Запоріжжя).
Переживши з родиною жахіття окупації, залишила роботу в Театрі й почала працювати майстром художнього слова у Львівській філармонії.
1953 року, коли після смерті Сталіна в столиці з’явилась потреба в українському слові, на запрошення Республіканської філармонії повернулась до Києва.
Літературні вечори та концерти за участю актриси мали значний вплив на формування громадської свідомості шістдесятих років. Вона була суто народною артисткою. Аудиторія любила її i за мистецький талант, i за український патріотизм. У її репертуарі були як класики, так i молоді Іван Драч, Василь Симоненко, Ліна Костенко та інші. Однією з найцікавіших програм була моновистава про Лесю Українку «Дочка Прометея», блискуче зроблена перші режисерські штрихи поклав молодий талановитий Лесь Танюк.
З гастролями об’їздила всю Україну, Казахстан, європейську частину Росії. Виступала i перед великими аудиторіями, i перед кількома слухачами, дуже часто — безкоштовно.
За переконаннями i за естетичними засадами була шістдесятницею.
Брала участь у літературних вечорах, організованих клубом творчої молоді «Сучасник», зокрема, тих, що були заборонені радянською владою.
На забороненому вечорі Лесі Українки в Першотравневому парку 31 липня 1963 року на лаві у світлі «смолоскипів» з газет читала «І ти колись боролась, як Ізраїль». Після цього виступу її зняли з урядового концерту та відправили на пенсію, практично заборонивши працювати. Це стало творчою трагедією.
Через «політичну неблагонадійність» її не допускали на радіо i телебачення, тому немає жодного професійного запису її виконання. Опальну акторку не наважувались запрошувати Спілка письменників та товариство «Знання». Тоді її «імпресаріо» стала теж опальна невтомна Оксана Мешко. Ходила по школах, підприємствах, інститутах, організовувала концерти (звичайно, безкоштовні).
Іноді щастило, а ще частіше доводилося повертатися нi з чим: якраз у цей день раптом починався ремонт, або зала ставала аварійною.
Після чергової хвилі арештів в інститутах Академії наук УРСР влітку 1972 року на квартирі родини відбувся обшук. Регулярно почали викликати на допити до КДБ. Кожного разу, йдучи туди, була готова до арешту.
Попри все продовжувала активну громадську роботу. Зрідка виступала з концертами. Серед друзів i знайомих збирала українські книжки i власним коштом розсилала у далекі сільські й міські бібліотеки, туди, де раніше бувала на гастролях i де компактно жили українці. Поширювала самвидав, морально i матеріально допомагала родинам політв’язнів.

Цей український патріот народився і помер в Чикаго. А більшу частину життя провів в Україні та в совєцьких таборах в Мордовії.

 

ВОЛОДИМИР КОВАЛИК (1921-2017) — поет, вояк УПА.

Народився в Чикаго в родині емігрантів із села Дроздовичі, що поблизу українського міста Перемишль. У 1935 році повернувся разом із батьками на Батьківщину, закінчив гімназію в Перемишлі. У роки Другої світової війни брав участь у боротьбі УПА. У 1947 році був заарештований до десяти років каторги та десяти років заслання, карався разом із митрополитом Йосипом Сліпим у таборах Мордовії. Вирок відбув повністю. У 1967 році був звільнений, мешкав у селі Підгірне Львівської області, потім, як громадянин США, повернувся до Чикаго (1992). Писав українською та англійською мовами. У різних видавництвах Львова видано півтора десятка його книжок.
Читати про участь Ковалика у визвольній боротьбі УПА, про арешти і карання в таборах, про подальшу долю: https://ukrainka.org.ua/node/8085

А зараз буде дуже суб’єктивний відступ, втім, втриматися просто не можу. В дитинстві однією з моїх улюблених книжок була «Звук паутинки» (рос). Я перечитувала її безліч разів, забуваючи про все навкруги, щоразу неначе вперше поринаючи в її тихий чарівний світ. І ось, готуючи цей огляд, я натрапляю на відомості про те, що цю незабутню для мене книжку написав український письменник, і написав українською мовою. Я відразу знайшла цей текст і він миттєво увібрав мене без останку, подарувавши і рідкісну можливість наново пережити емоції майже 40-річної давнини, і насолоду від плину живої мови, від кожного слова, яке творить цей неймовірний всесвіт.
Ні, зрозуміло, що цю книжку варто перекласти і російською, і взагалі усіма мовами, щоб якомога більше дітей (і дорослих) її прочитали. Але якого біса було продавати російській переклад на українських теренах? Якого біса ця книжка робила в Донецьку, а не в Саратові?! Питання риторичне… Такого ж русифікаторського біса, як і переклади російською Нестайка, що були в нас вдома.
Це просто маленький, мікроскопічний приклад масштабної політики з перетворення міста в російське: наші бабусі говорили зі своїми старими батьками українською, а з дітьми і онуками спілкувалися вже російською…
Але годі спогадів і обурень! Дійзнаймося більше про автора «Звука павутинки»

 

ВІКТОР БЛИЗНЕЦЬ (1933-1981) — письменник.

Народився у селі Володимирівка Одеської області в селянській родині. Оскільки під час німецької окупації свідоцтво про народження загубилося, то дату появи на світ його мати визначила приблизно: «в голодовку перед Пасхою» — 10 квітня 1933 року.
Близнеці були багатодітною родиною селян-колгоспників, а Віктор був четвертою дитиною. Їх батьки спізналися ще в часи громадянської війни, батько росіянин, а мати — українка. Замість весільної подорожі молоде подружжя вирушило на Південний фронт — супроти Врангеля.
Змалку, малий Вітько тягнувся до книжки, до знань. Та лиш хлопець пішов до школи, як почалася війна, довелось пережити голод, страх, знущання. У селі виникла підпільна організація (про неї, і про захмарене війною небо письменник розповість уже з часом — у своїй першій повісті «Паруси над степом»).
По закінченню десятирічки, в 1952 році, Віктор Близнець успішно склав іспити на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Його однокурсниками і товаришами були Василь Симоненко, Тамара Коломієць (про неї – в огляді за 9 квітня) та інші талановиті люди, у майбутньому також письменники.
Після університету Віктор працював за фахом у різних виданнях, згодом завідував відділом шкільного життя журналу «Піонерія», був заступником головного редактора видавництва «Молодь».
Перебування у творчому та інтелектуальному середовищі спонукало Віктора Близнеця до власних творчих спроб. Перші оповідання він показав старшому колезі і товаришу Всеволоду Нестайко, який дуже схвально про них відізвався.
Перша книжка — збірка оповідань «Ойойкове гніздо» вийшла в 1963 році.
Вихід першої збірки надихнув автора-початківця він узявся за об’ємний твір – це була повість споминів «Паруси над степом».
Повість Близнеця «Звук павутинки» (1970) змусила критику говорити про автора, як про одного з найяскравіших дитячих письменників України.
Герой повісті — Льонька, навколишній світ якого населений незвичайними звуками, явищами, істотами: він бачить срібного чоловічка, який не боїться Сопухи, він чує звук павутинки, він дружить, як із живим, із собакою Рексом, що його давно вбив сусід Глипа. Розкриваючи язичницьке світобачення дитини, письменник проникає в таїну світової гармонії, в якій існує Льонька.
Не втратив дитячої здатності бачити й розуміти цей світ і Льоньчин дорослий приятель Адаменко, або Адам. Смерть Адама (його вбиває променева хвороба) — як наслідок (чи кара) за досліди й створення «штучного сонця» — для Льоньки не лише страшна трагедія, а й урок спокути, прозріння, самозречення.
У написаній невдовзі повісті «Мовчун» (1972) автор пішов іншим шляхом, хоч і в ній відчувався полемічний потенціал, світоглядне протистояння системі. Це твір суто реалістичний. Дія відбувається в роки війни. Головний герой — підліток Сашко, батько якого на фронті, а сам він із матір’ю — на окупованій території. Сашкова мати зраджує батька з гультіпакою Гринею, і син відчуває докори сумління, щось на зразок співучасті, власної вини.
Образом мовчуна Сашка В. Близнець започаткував в українській літературі традицію, що продовжилася хоч і в небагатьох, але надзвичайно вартісних творах, де діють маленькі герої, які передчасно дорослішають через воєнне лихоліття. Втрачаючи дитинство, вони зберігають найдорожчу якість душі — гідність.
Письменник прагнув говорити про те, що в суспільній свідомості свої позиції втрачало. А що це був свідомий підхід — свідчить повість «Женя і Синько» (1974).
Звичайна київська п’ятикласниця Женя знаходить у підвалі будинку маленького кумедного чортика Синька і забирає його, хворого, додому. Дружба ця ніяких переваг Жені не дає — Синько нічого такого казкового не вміє, навпаки, про нього самого треба дбати. Натомість дівчинка одержує те, що не піддається ніякому обліку, але є, мабуть, найціннішим: зерна народної моралі й мудрості.
Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть — без сентиментального рюмсання.
Згодом Віктор Близнець береться за твори для дорослих: з’являються суто соцреалістичні повісті«Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980). Можливо, сумлінним виконанням соціальних замовлень Близнець прагнув заробити право на правду в наступній книжці для дітей?
Країна все глибше вгрузала в сонну трясовину. Навесні 1981 року ситуація, очевидно, здалася Віктору Близнецеві такою ж безнадійною, як за рік до того — Григору Тютюннику. І він власноруч обірвав своє життя…
Незадовго до смерті Віктор Близнець переклав сучасною українською мовою літопис «Повість минулих літ». У видавництві «Веселка» вона вийшла з гравюрами знаного художника Георгія Якутовича.

 

Прізвище наступного героя огляду відоме, мабуть, кожному, хто застав совєтські часи, або й просто цікавився різними методиками лікування проблем зі спиною. А хто ж ними не цікавився?

 

МИКОЛА КАСЬЯН (1937-2009) — лікар, родоначальник мануальної терапії в СРСР та Україні.

Народився в селі Бережнівка Полтавської області в селянській родині. Батько – Андрій Касьян був костоправом – без усілякої медичної освіти лікував людей. Цей дар перейшов і до сина.
1960 року Микола закінчив Харківський медичний інститут, працював заступником головного лікаря в одній з районних лікарень на Тернопільщині. Після армії був головним лікарем районної СЕС на Дніпропетровщині.
З 1970 по 2002 працював лікарем Ліщинівського психоневрологічного будинку-інтернату Кобеляцького району Полтавської області. Зажив слави як лікар, що без операцій, буквально голими руками лікує складні захворювання хребта і ставить людей на ноги.
Хоча його методику лікування офіційна медицина довго не визнавала, до Касьяна пацієнти їхали з усього СРСР. Він міг прийняти кілька сотень людей на день – щоб поставити на місце хребці йому іноді вистачало лише 30 секунд – і проблема, з якою роками не могли впоратися інші лікарі, минала. Серед його пацієнтів було чимало знаменитостей.
Поведінка і манера спілкування Касьяна були такими ж нестандартними, як й його метода. Міцне слівце було для нього нормою у спілкуванні, пацієнтам з зайвою вагою міг запросто видати рекомендацію «менше їсти, більше срати».
Наприкінці 80-х і у 90-х його неодноразово запрошували працювати до столичних лікарень, але він любив повторювати «Москва і Київ нам до сраки, столиця наша – Кобеляки», у політкоректному варіанті там фігурували Париж з Пекіном… У Кобиляках він був сам собі хазяїн не мав ні перед кім звітувати.
Друзі-колеги казали, що він був чудовим лікарем і жахливим пацієнтом. Здоровий спосіб життя – це було не про нього: курив по дві пачки «Беломору» на день, не відмовлявся від чарки, та й сам стрункістю не вирізнявся. І при цьому працював понад міру. Тож мав серйозні проблеми з серцем.
Вийшовши на пенсію 2003 року, продовжив приймати пацієнтів,. В останній рік життя через поганий стан здоров’я припинив приймати пацієнтів, роблячи виняток лише для дітей та немовлят.
Багато хто називав себе учнем Касьяна, брався вправляти хребці – і калічив людей. Самому Касьяну часто доводилося виправляти наслідки втручання цих самозваних «учнів».
Справи Миколи Касьяна продовжує його прийомний син – Ян Касьян. І хоча він вчився безпосередньо у батька, працював з ним поруч і теж успішно лікує людей, його результати все ж не порівняти з батьковими. Мабуть, справа все ж не в методі, а в особливому дарі, якого не можна навчити.
Або, як вважають скептики, в хоча й стихійному, але успішному піарі. За пізніх совєтських часів, в умовах, м’яко сказати, не надто ефективної медицини, серед населення прокочувалися хвилі захоплення різними панацеями – то лікуванням медом або пророслою пшеницею, то диханням за методом Бутейка, то загартовуванням по Іванову… Скрізь були місцеві «світила», медики-професори або й баби-діди, про чудодійність яких ходили переповідки. В одних була слава в межах району, у інших – області, а у деяких і набагато ширша.
Так чи інакше, але метод Касьяна, якій допоміг тисячам людей, виявився таким, що не годиться для широкого застосування, хоча його автор і намагався зробити його загальним надбанням.
Касьян написав монографію «Мануальна терапія при остеохондрозі хребта», яку було видано чотири рази (двічі у Москві — 1985, 1986, та двічі за межами СРСР), запатентував винахід «Методика лікування деґенеративно-дистрофічних захворювань хребта за М. Касьяном» (1987), створив перші методичні рекомендації з мануальної терапії, і затверджені Міністерством здоров’я СРСР.
Втім, мануальна терапія не стала панацеєю і при цих розповсюджених захворюваннях.

 

МИКОЛА ЛИТВИН (1957) — історик, директор Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України (2010-2018).

Народився у Тернополі у родині службовців. Навчався на історико-педагогічному факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту ім. Стефаника. 1999 — захистив докторську дисертацію «Українсько-польська війна 1918–1919 рр.».
Від 1979 — працює в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (до 1993 — Інститут суспільних наук АН України): починав стажистом-дослідником, а з 2010 – директор.
Викладав спецкурс з історії Українських визвольних змагань першої третини XX ст. на кафедрі новітньої історії України Львівського національного університету ім. І. Франка (2000–2009),
Має близько 500 наукових і науково-популярних публікацій з новітньої історії України, українсько-польських відносин, історичного краєзнавства. Серед його монографічних праць:
Українсько-польська війна 1918–1919 рр. — Львів, 1998.
1939. Західні землі України. — Львів, 1999.
Військова еліта Галичини. — Львів, 2004.
Львів: між Гітлером і Сталіним. — Львів, 2006.
Збройні сили України першої половини XX ст. Генерали і адмірали. Харків; Львів, 2007.
Сталін і Західна Україна 1939–1941 рр. — Київ, 2010 (співавтор К. Науменко).

 

ОЛЕНА СТЕПОВА (1971) блогерка та письменниця з Донбасу. Прізвище є вигаданим.

Народилася в Довжанську (Свердловськ) Луганської області. Була підприємцем, 2000 року приєдналася до правозахисної діяльності. Була членом Народного Руху.
Пише на тему війни на Донбасі, як все починалося, що відбувається на окупованих територіях. Особисті переживання і спостереження перетворилися на десятки історій-оповідань, які стали основою книги «Все будет Украина», яка вийшла у грудні 2014 року.
Пише вона і дитячі казки.
– Моя казка була написана в такий страшний час, що люди дивуються, як в такий час можна писати казки, – каже Олена Степова. – Ми сиділи в підвалах, ховаючись від обстрілів “градів”. Мами йшли на роботу, бо військового стану не було і їх могли звільнити за прогул, а дітей залишали на тих, хто втратив роботу. В мене був приватний будинок з гарним підвалом, теплий, який витримував все, і так у мене виник маленький дитячий садочок. В підвалах потрібно було якось відволікати дітей, і я почала розповідати казки. Без війни, тільки з любов’ю. Я розповідала про степи, рідну землю. Так написала казку “Світло рідного дому”.
Прізвище Степова взяла в квітні 2014-го, коли місцева влада почала її переслідувати. Під час АТО переїхала з дітьми в село неподалік Переяслава на Київщині.
Для багатьох уродженців Донбасу російська агресія стала каталізатором родинних непорозумінь і остаточного розриву з родичами. Батько Олени живе в поблизу Воронежу в Росії. Він написав доньці: «Тримайся, ми збираємо гроші, озброюємо наших хлопців. Скоро ви будете в Росії. Ми вб’ємо всіх бандерівців». Олена відповіла, що ці хлопці їдуть вбивати її, бо вона теж бандерівка. Після цього видалила сторінку в «однокласниках» і припинила контакти.
Блог Олени Степової https://ukurier.gov.ua/…/olena-stepova-lyudi-yaki-proklina…/

 

ВІТАЛІЙ БАРАНОВ (1967) — підполковник ЗСУ.

Народився м. Коростишів Житомирської області, поступив до Кам’янець-подільського вищого військового інженерно-командного училища, яке закінчив в 1988 році.
З 1988 року по 2004 рік проходив службу в Збройних силах (командир інженерного взводу, роти, батальйону, заступник командира військової частини з озброєння). У 2004 році звільнений в запас ЗС України.
З 2004 по 2013 рік працював на посадах заступника генерального директора та технічного директора ТОВ «Алекс Транс Груп».
Був учасником Революції Гідності у Києві. Після окупації Криму та вторгнення в Україну російських збройних сил добровільно пішов до ЗС України та став на захист Батьківщини.
У вересні 2014 року був мобілізований до 90-й окремого аеромобільно-десантного батальйону на посаду помічника командира батальйону з оперативного забезпечення. Батальйон виконував бойове завдання в Донецькому аеропорту та околиці Донецька: Опитне, Водяне, Піски.
З 22 січня 2015 року очолив командування батальйоном.
25 вересня 2015 року був демобілізований в запас ЗС України. Працює помічником голови громадської організації «Товариство сприяння обороні України».
Читати спогади Баранова, про те, з якими труднощами – стратегічними, організаційними і психологічними йому довелося стикнутися, коли прийняв на себе командування батальоном: https://fakty.ua/281411-vozle-doneckogo-aeroporta-my-ustroi…та https://m.censor.net.ua/…/podpolkovnik_vitaliyi_baranov_my_…

 

Пом’янемо захисників України, які віддали життя в боротьбі з російською агресією.

 

І, як зазвичай, почну з земляка, з уродженця Донбасу, який добровольцем пішов захищати рідний край від російських окупантів. Почну з нього не тому, що він чимось кращий за захисників з Львівщини, Миколаївщини чи Чернігівщини. А тому, що надто багато жителів України вважають, що на Донбасі суцільна вата, що тамтешні люди «самі винні». І тому не завадить вкотре нагадати – що і вата, і патріоти є скрізь. І навести слова Любомира Гузара «Україна поділяється не на Захід і Схід, а на тих хто любить Україну і хто її не любить».

Отже, про тих, хто любив Україну:

СЕРГЙ ІСАЄВ (1975- 2016) — старший сержант ЗСУ, сапер (122-й окремий аеромобільний батальйон, 81-ша окрема аеромобільна бригада).

Отримав спеціальність у ПТУ №20. У 1994-1996 рр. служив у десантних військах, був водієм-гранатометником, потім – сапером. Після служби в армії одружився, створив невеличкий власний бізнес. Ніколи не був байдужим до чужого горя. Зумів знайти однодумців і організувати допомогу дитячим будинкам. Був активним і свідомим патріотом України. Його ім’я добре знайоме громадським активістам не тільки Костянтинівки, а й Слов’янська, Краматорська, Дружківки, Бахмута, Торецька.
Коли на Донеччину прийшла війна, Сергій долучився до волонтерського руху «Схід та Захід єдині», зробив конструкції для плетіння маскувальної сітки. Він допоміг військовим від Станиці Луганської до Волновахи, водночас не забуваючи дбати про своїх підопічних із сиротинця. Не залишив благородну справу допомоги дітям і тоді, коли в липні 2015 року пішов добровольцем у лави ЗСУ. Служив у 122 батальйоні 81 бригади старшим сержантом – командиром 1-го інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу, неодноразово виконував обов’язки командиру взводу.
Загинув Сергій 25 квітня 2016 р. під час виконання завдання по знешкодженню мінно-загороджувальних перешкод біля населеного пункту Новгородське. Вибух міни ОЗМ-72 забрав його життя.
В останню путь його проводжали рідні, друзі, волонтери не тільки з Костянтинівки, Дружківки, Слов’янська, а й із Західної України. Патріоти України стали на коліна перед героєм, що віддав своє життя заради Рідної Землі.
У Сергія залишились дружина Тетяна та двоє неповнолітніх дітей.

 

БОГДАН ГАВРИЛІВ (1999-2019) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Калуш Івано-Франківської області. Навчався в калуському ВПУ № 7 за фахом лицювальник-плиточник, муляр-штукатур; займався боксом.
У 2018 році залишив навчання та вступив на військову службу за контрактом,, солдат, розвідник-далекомірник 1-го батальйону 80-ї бригади.
4 березня 2019 року загинув внаслідок мінометного обстрілу поблизу села Лебединське (Волноваський район): о 6-й ранку противник з боку окупованої Ужівки почав обстріл із танків, артилерії, мінометів та ПТРК. Богдан Гаврилів передав на командно-спостережний пункт координати; близько 7:40 безпосередньо на його спостережному посту розірвалася міна. Зазнав мінно-вибухових травм, несумісних з життям.
Без Богдана лишились батьки.

 

БОРИС БАЙНЕНКОВ (1963-2015) — капітан ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився на Київщині, 1978-го вступив до Київського геологорозвідувального технікуму. В 1982–1983-х служив у лавах РА. 1983 року вступив до Алма-Атинського прикордонного училища. По закінченні направлений у Забайкальський військовий округ, по тому — до Тихоокеанського, згодом Одеського округу, звідти в місто Керч.
1996 року з сім’єю переїхав до Семенівки на постійне місце проживання.
У серпні 2014-го мобілізований, командир взводу, 80-та окрема десантна бригада.
20 січня 2015-го зник безвісти під час оборони аеропорту Донецька.
Впізнаний за експертизою ДНК у березні 2015-го. Похований у селі Германівка Обухівського району Київської області.

 

ВЛАДИСЛАВ КОЗЧЕНКО (1997-2018) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в Полтаві. Захоплювався тайським боксом, з 2013 по 2016 рік займався у клубі юних десантників «Гвардія», у Центрі виживання та спецпідготовки «SEAL» — здійснив 16 стрибків з парашутом, мріяв про службу в десантних військах. Захоплювався підводним полюванням, зимовою риболовлею, туризмом. По закінченні 9 класів гімназії навчався на юриста в аграрно-економічному коледжі Полтавської аграрно-економічної академії. Боровся з браконьєрами — сітки витягував, обривав або спалював, випускав рибу, ламав електровудки.
Зимою 2014 року неподалік Полтави, у Побиванці, був на блок-посту — з-поміж добровольців, стояли майже без зброї. Їздив у зону боїв і там був місяць чи півтора: здійснювали охорону. У червні 2016-го вступив на військову службу за контрактом; після 3-х місяців в 199-му НЦ ВДВ його хотіли залишити інструктором, але він вирушив на фронт. Молодший сержант, стрілець-снайпер 1-го десантно-штурмового взводу 2-ї десантно-штурмової роти 95-ї бригади.
Загинув 6 березня 2018 року. За офіційною версією – внаслідок обстрілу в промзоні міста Авдіївка — від осколкового проникаючого поранення у шию, що несумісне з життям. Але є й неофіційна, яку розповів друг Владислава – Олександр.
Сашко і Влад познайомилися в клубі юних десантників «Гвардія». За словами Олександра, Революція Гідності змінила погляди керівництва гуртка на проукраїнські, а відтак – і вихованців. Так, у Влада було бачення армії як «супермогутньої», тому він завжди мав стимул постійно покращувати навики та знання теорії.
«Він просто був одним із небагатьох, хто реально вчив те, що розповідали. Сам відточував свої навики. І він хотів піти в армію, для того щоб ще чомусь навчитися. А потім як потрапив туди, то казав: “Не знаю, я тут більше вчу, ніж мене вчать”», – говорить Олександр.
«Скільки пам’ятаю по розповідям – із самого початку в клубі він добре стріляв. У нього були природні навики маскування. За рахунок того, що він був маленький, худенький – скрізь міг пролізти, і ніхто його не помітив би».
У 2016 році Владислав Козченко пішов у армію. Тоді він дуже постарався, щоб його взяли, адже навіть не підходив по зросту та мав деякі проблеми зі здоров’ям. Перед ним поставали два варіанти – 25-та бригада або 95-та. І він вибрав саме 95-ту, поїхав у Житомир. Потім його направили в батальйон.
ЗМІ писали, що осколок вразив Владислава Козченка під час його першої поїздки в АТО. Однак Олександр говорить, що насправді його друг уже бував на фронті:
«Влад їздив у зону АТО ще до того і довго там був – місяць чи півтора: здійснювали охорону та супровід генералісимусів. Вони мали по передовій, по сектору Д їздити, але через якусь недбалість командирів, по всій лінії розмежування катали – від Маріуполя до Луганської області. Чого цей факт не внесений – не знаю. По всім цим справам він давно вже мав отримати статус учасника бойових дій».
На тілі Владислава виявили кілька кульових поранень, що не збігалося з офіційною версією подій. Крім того, відомо, що при бійцю не було автомата: його зникнення «повісили» на побратимів. А наступного ранку після смерті Владислава прямо біля позицій його загону помітили свіжі сліди на снігу. Після здогадок версію підтвердили офіційно: на позицію проникла ворожа диверсійно-розвідувальна група.
«Одні кажуть, що він як снайпер відпрацьовував ціль, і його засікли та «накрили». Інші кажуть, що всі просто заснули, а він щось почув, виліз і його… Що там за правда – я не знаю».

 

ТАРАС МИСИК (1984-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Новояворівську на Львівщині. 2006 року закінчив Інститут енергетики та систем керування Національного університету «Львівська політехніка». Працював на відокремленому підрозділі «Львівські магістральні електричні мережі».
Травнем 2014-го мобілізований, номер обслуги, гранатометне відділення протитанкового взводу, 2-й механізований батальйон, 24-та ОМБр.
11 липня 2014 року в районі села Зеленопілля Луганської області приблизно вранці російсько-терористичні угрупування обстріляли з РСЗВ «Град» блокпост українських військовиків, внаслідок обстрілу загинуло 19 військовослужбовців, серед их і Тарас Мисик
Залишились батьки, дружина, син.

 

ЮРІЙ ПРИХІД (1993-2014) – старший солдат ЗСУ, розвідник.

Народився в селі Семирівка Львівської області. У 2012 році закінчив Львівський кооперативний коледж економіки і права.
У 2012-2013 роках проходив строкову службу в роті глибинної розвідки 54-го окремого розвідувального батальйону у місті Новоград-Волинський. Із січня 2014 р. розпочав військову службу за контрактом у Яворові.
Старший солдат, старший розвідник. 24-а окремаа механізова Залізна бригади імені Данила Галицького Сухопутних військ ЗСУ.
8 березня 2014 р., у зв’язку з російською збройною агресією проти України, підрозділи частини було відправлено в Сумську область на кордон з РФ, з травня брав участь в АТО у Донецькій області.
19 червня 2014, в ході військової операції зі звільнення від терористів населених пунктів у Лиманському районі (на той час — Краснолиманський район), знищення блокпостів противника біля смт Ямпіль та взяття під контроль мосту через Сіверський Донець, бронегрупа розвідувальної роти потрапила у засідку на підході до села Закітне. Розвідники виявили на дорозі два КамАЗи та БРДМ-2 бойовиків. Було вирішено відконвоювати трофейну техніку ближче до основних сил батальйону, але у цей момент бойовики із засідки відкрили вогонь з кулеметів по бійцях, які сиділи на броні. Бій тривав 3 години, загинуло 7 військових, зокрема Прихід. Троє бійців дістали поранення, один з них — важко поранений.
Залишилися батьки та молодша сестра.
7 серпня, у бою за висоту Савур-могила загинув двоюрідний брат Юрія, старший лейтенант Валентин Прихід.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада