Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
09.06.2021

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

10 червня.

Цього дня в огляді:

  • один з найвідоміших сучасних письменників – якого називають батьком українського бестселера; крім творів відомий ще й тим, що відмовився від Шевченківської премії;
  • журналіст, борець проти «темників», один з ініціаторів утворення 5-го каналу і автор слогану «Канал чесних новин»;
  • один сучасних провідних артистів балету, який відмовився від пропозицій Маріїнського театру та Берлінської опери, щоб працювати у Києві;
  • засновник партії «Демократична сокира»;
  • переможниця Європейської математичної олімпіади.

А також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, ціню свого життя зупинили наступ «русского міра».


Підемо за хронологією:

 

ВАСИЛЬ ШКЛЯР (1951) — письменник, політичний діяч. Один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників.

Народився в селі Ганжалівка на Черкащині. Пізніше родина переїхала до міста Звенигородки, де Василь закінчив школу зі срібною медаллю (1968), а відтак вступив на філологічний факультет Київського університету.

Після закінчення вишу, Шкляр працює журналістом і пише перші літературні праці, зокрема, у 1970-1980-х роках вийшли друком його збірки повістей та оповідань: «Перший сніг» (1977), «Де твій Остап, Соломіє?» та «Живиця». У 1978 році став членом Спілки письменників України. У цей період виходять численні дитячі оповідання та книги Шкляра. Перші романи письменника, що з’явилися у 1986 році («Праліс: Тінь сови») та 1989 році («Ностальгія»), не були помічені літературними критиками та читачами.

У період з 1988 по 1998 роки Шкляр займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках». Цей досвід, зокрема, подробиці операції з врятування дружини Алли та родини генерала Дудаєва після його загибелі, Шкляр згодом відтворив у романі «Елементал» (2001) – у 2018 року передрукований під назвою «Самотній вовк».

Популярність до письменника прийшла лише у 1999 році з виходом роману «Ключ», який зібрав низку нагород та був неодноразово перевиданий. Це був перший твір автора після тривалої паузи — з початку 1990 років.

У 2009 році виходить найвідоміший роман письменника «Залишенець. Чорний ворон» одночасно у двох видавництвах — київському, «Ярославів вал», та харківському, «Клуб сімейного дозвілля». За цей роман у 2011 році Комітет з Національної премії України ім. Т. Шевченка визнав Шкляра лауреатом премії, але письменник відмовився її отримати на знак протесту проти перебування на посаді Міністра освіти України одіозного українофоба Дмитра Табачника.

Наприкінці 2011 року Шкляр також створив Міжнародну благодійну організацію «Фонд Василя Шкляра „Холодноярська Республіка“», основною метою якого було отримати фінансування на виробництво повнометражної екранізації роману «Залишенець. Чорний Ворон».

Не цурається Шкляр і політики:  1991 року він став членом Проводу та прес-секретарем Української республіканської партії (УРП) і перебував у лавах цієї партії до 1998 року. У березні 1998 був кандидатом в народні депутати України від виборчого блоку «Національний фронт».

У вересні 2015 року Шкляр знову спробував себе в українській політиці, увійшовши до проводу новоствореної партії УКРОП.

 

АНДРІЙ ШЕВЧЕНКО (1976) — політик та журналіст, борець за свободу слова, один з ініціаторів утворення «5-го каналу», автор слогану «Канал чесних новин»

Народився в смт Гвіздець Івано-Франківської області. Закінчив школу-гімназію № 117 міста Києва (1993), із золотою медаллю. 1994 року став фіналістом програми майбутніх лідерів «FLEX» та закінчив «Вищу школу» міста Аламіда (Каліфорнія, США). Магістр журналістики. Закінчив Інститут журналістики Київського університету ім. Шевченка (1999, з відзнакою). Стипендіат кількох університетів США та Британії.

1995–1997 — політичний кореспондент інформаційно-аналітичної телепрограми «Післямова» Олександра Ткаченка (ефір на телеканалах УТ-1, «1+1», частотах регіональних телекомпаній мережі УНІКА-ТБ).

1997–1998 — політичний кореспондент ТСН каналу «1+1», куди був запрошений разом із командою журналістів «Післямови» Ткаченка. Згодом кореспондент телепрограми Ткаченка «Обличчя світу» (телеканал «Інтер»).  У 1999–2002 роках працює на «Новому каналі» під керівництвом Ткаченка — спочатку як спеціальний кореспондент, згодом — як ведучий програм новин «Репортер», «Тема тижня», «Тема дня», «Спецрепортер». В цей період співпрацює як журналіст із зарубіжними радіостанціями: 1999 — кореспондент радіо «Ukrainian Broadcasting Network» (Нью-Йорк), 1999–2003 — кореспондент американського радіо «Голос Америки».

Після запровадження Адміністрацією Президента Кучми цензури та темників у вересні 2002 Андрій звільнився з посади ведучого «Нового каналу» та став одним з ініціаторів хвилі журналістських протестів в Україні. Був членом журналістського страйккому, співзасновником та першим головою Київської незалежної медіа-профспілки.

У грудні 2002 виступив на парламентських слуханнях щодо цензури, на яких продемонстрував темники. У 2002–2003 Шевченко був секретарем Громадської ради з питань свободи слова та інформації при профільному парламентському комітеті.

На початку 2003 став одним з ініціаторів утворення 5-го каналу — непідцензурного цілодобового інформаційного телеканалу. Шевченко став шеф-редактором новоутвореного каналу, сформував його інформаційну службу, разом з Романом Скрипіним вів авторську програми «Час». Автор слогану «Канал чесних новин».

На противагу іншим київським телеканалам, які жорстко цензурувалися Адміністрацією Кучми, 5 канал запровадив Засади редакційної політики. Шевченко та Скрипін від імені журналістського колективу ініціювали та підписали з власником каналу Петром Порошенком публічну Угоду про взаєморозуміння, яка гарантувала його невтручання в редакційну політику.

Андрій Шевченко став першим українським ведучим новин, що вийшов у ефір у вишиванці: 21 листопада 2004 він відкрив програму «Ніч виборів» у вишитій сорочці.

Автор телефільму «Обличчя протесту» (2003) — про акції протесту «Україна без Кучми».

Після Помаранчевої революції став одним з лідерів ініціативи щодо утворення в Україні суспільного мовлення. З квітня по жовтень 2005 працював віце-президентом Національної телекомпанії України. Представив Концепцію утворення суспільного мовлення, запровадив Засади редакційної політики НТКУ. Після фактичної відмови Президента Ющенка від утворення на базі НТКУ суспільного мовлення подав у відставку і залишив НТКУ.

За громадську діяльність на захист професії та за документальний фільм «Обличчя протесту» у 2005 році нагороджений Премією свободи слова «Репортерів без кордонів» (Відень, Австрія).

В політику прийшов з Блоком Юлії Тимошенко, хоча був і лишається безпартійним. Депутат Верховної Ради 5-го скликання (2006–2007) та 6-го скликань (з 2007) скликань Верховної Ради України. На обох виборах був № 5 у списку БЮТ. В обох скликаннях обирався головою Комітету ВРУ з питань свободи слова та інформації.

У ВРУ 5-го скликання у 30 років став наймолодшим головою комітету в історії Верховної Ради. 15 червня 2007 достроково припинив повноваження під час масового складення мандатів депутатами-опозиціонерами з метою проведення позачергових виборів до Верховної ради.

У Верховній Раді України 6-го скликання з 2007 до 2010 року був першим заступником Комітету ВРУ з питань свободи слова та інформації. Обраний головою Комітету як представник опозиції після президентських виборів 2010 року. У 13 січня 2012 року звільнений з посади голови Комітету голосами парламентської більшості (Партія регіонів, КПУ, Блок Литвина). Перейшов до Комітету ВРУ з питань правової політики.

З грудня 2012 р. — нардеп України 7-го скликання від партії «Батьківщина» (№ 33 у списку). Перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

Активний учасник Євромайдану — приєднався до протестів у перший вечір — 21.11.2013, учасник оборони Майдану 11.12.2013 та 18-20.02.2014 р. Впродовж протестів займався звільненням євромайданівців від незаконного затримання, захистом євромайданівців під час їхнього перебування у лікарнях, СIЗО, судових процесах.

Андрій Шевченко – автор Закону «Про доступ до публічної інформації», який був ухвалений у січні 2011 під тиском громадськості і суттєво розширив для громадян гарантії отримання інформації від органів влади. Співавтор низки інших ініціатив, спрямованих на зміцнення громадянського суспільства — зокрема, Закону «Про волонтерську діяльність» (2011) та Закону «Про громадські об’єднання» (2012). Співавтор закону про заборону реклами та спонсорства тютюнових виробів(2012). Автор кількох законопроектів щодо суспільного мовлення в Україні. Співавтор законопроекту про вибори, що передбачає систему «відкритих» партійних списків.

24 вересня 2015 року Президент Порошенко призначив Шевченка послом України в Канаді, на цій посаді перебуває і нині.

 

ОЛЕКСАНДР СТОЯНОВ (1987) — артист балету, прем’єр Національної опери України.

Народився в Сімферополі. Займаючись бальними танцями всього півроку, у віці 10-ти років Олександр встиг завоювати призові 1-е і 2-е місця на місцевих чемпіонатах з бальних танців. На одному з конкурсів, його помітив професійний балетний педагог. І в 1998 році Олександр вступив у Київське державне хореографічне училище і закінчив його в 2006 році.

У 2006 році, після випуску з КГХУ, Олександр став солістом Національної опери України. У тому ж році він отримав запрошення на роботу в Маріїнський театр опери та балету в Санкт-Петербурзі, а через кілька років його запрошував Большой театр і Берлінська Опера. Але від роботи за кордоном він відмовився. У Національній опері України Олександр виконує провідні ролі практично всього репертуару.

Перша гастрольна поїздка Олександр Стоянова в якості організатора відбулася в 2015 році в Швейцарію та Німеччину з виставою «Лебедине озеро». У 2016 році він організував Гала-тур по 30-ти містах Франції в якості художнього керівника. Численні французькі критики і преса писали захоплені відгуки про якість та високому рівні, як артистів, так і самої гала-програми.

Дует з заслуженою артисткою України, примою-балериною Національної опери України — Катериною Кухар сформувався з самого початку творчого шляху Олександра Стоянова. Їхнім першим спектаклем на сцені Національної опери України став балет «Лускунчик», а через деякий час вони станцювали «Ромео і Джульєтту». Лондонський балетний критик Меггі Фоер називає дует найкрасивішою балетної парою Європи.

 

 

Стосовно діяльності наступного іменинника існують вкрай суперечливі оцінки – від того, що він є проектом російського ФСБ до того, що очолювана ним політична сила – є єдиною притомною патріотичною партією в Україні. Зізнаюся, я своєї власної думки з цього приводу не склала – замало даних. Але через те, що фігура він, безперечно, помітна і очевидної шкоди для України від нього і його партії немає, все ж включаю його до огляду.

 

ІГОР ЩЕДРИН (1988) — блогер, публіцист. Голова та співзасновник партії «Демократична Сокира».

Народився у Запоріжжі. Середню освіту здобув у школі № 106 м. Запоріжжя. У 2005 вступив на факультет іноземної філології Запорізького національного університету, де отримав повну вищу освіту за напрямом російська мова, російська література та німецька мова. Захоплювався грою «Що? Де? Коли?». Працював копірайтером, журналістом, з 2011 – політтехнологом.

У 2013 році переїхав до Києва, бо вважав, що в Запоріжжі вже немає куди рости в напрямку політтехнологій.

У 2014 році разом з Олександром Нойнецем і відомим російським націоналістом запускає сайт «Петр и Мазепа».  Цей вкрай дивний і підозрілий чин пояснює так: «Технічний задум проекту був такий: ми набираємо авторів, які знані в Росії як опозиційні, будуємо репутацію на російськомовний світ загалом і висвітлюємо події як «погляд росіян з України на війну». Те, що Нойнець був знайомий з одіозним російським журналістом Єгором Просвірніним, дало можливість залучити його на презентаційному етапі створення «Петра і Мазепи». Це дало великий хайп від самого початку. Це дуже важливо в умовах війни, коли рахунок іде на години. Крок за кроком, від березня 2014 до квітня-травня 2014, ми підвели русофільску аудиторію сайту до розуміння, що Україна права і її треба всіляко підтримати. Від «Мы любим русскую культуру» до «Давайте помогать украинской армии и ездить на фронт, вот наш логотип на танке, бей агрессора» пройшли буквально тижні, і все виглядало дуже логічно для читачів. Себто, наш план спрацював. Пишаюся двома речами: швидко зібраним мільйоном гривень на допомогу ЗСУ у часи найзапекліших боїв, а також проведеним вже у 2015 році конкурсом патріотичних роликів. Робота «Петра і Мазепи» дала колосальне охоплення серед українців з проросійською культурною інерцією, які коливалися та не знали, на який бік стати. Якщо ми переконали тисячу людей – а я думаю, що скоріше десятки тисяч, бо сайт мав півтора-два мільйони переглядів на місяць – то сайт виконав своє завдання. А вже у 2015 році це завдання «Петра і Мазепи» перестало бути актуальним, і він став волонтерським ЗМІ, яким залишається і сьогодні.»

 

З 2018 року – засновник і член Орккомітету спочатку ГО, а згодом – партії «Демократична Сокира», яка проголошує право-ліберальні принципи, без яких, на його думку Україна не лише не стане успішною, а й не виживе як незалежна держава.

 

 

ОЛЬГА ШЕВЧЕНКО (2000) — переможниця Європейської математичної олімпіади серед дівчат-2017 (EGMO-2017) у Цюріху (Швейцарія). Народилась 2000 року у місті Харків.

У 2017 році вона закінчила Харківський навчально-виховний комплекс № 45 «Академічна гімназія». Цікавилась математикою, була постійною учасницею олімпіад з цього предмету. У лютому 2016 року перемогла у фінальному етапі Всеукраїнської учнівської Інтернет-олімпіади з математики.

 

У квітні 2016 року вперше брала участь у Європейській математичній олімпіаді серед дівчат (EGMO-2016), що проходила у румунському місті Буштені. Серед 55 учасників виборола «бронзу».

У квітні 2017 року, навчаючись у 11-му класі, Ольга Шевченко здобула перше місце на шостій Європейській математичній олімпіаді для дівчат (EGMO-2017) у Цюріху (Швейцарія). Вона набрала максимальну кількість балів — 42 та разом з американською школяркою Ци Ци (виступала поза конкурсом) випередила інших власниць золотих медалей з Великої Британії, США, Сербії, Угорщини, Франції, Боснії і Герцеговини, Саудівської Аравії, Казахстану і Росії. У рейтингу серед держав Україна посіла II місце, поступившись США.

2017 року вступила на математичний факультет Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Пом’янемо народжених 10 червня захисників України, які загинули у боротьбі з російською збройною агресією:

 

АНДРІЙ КАМІНСЬКИЙ (1987-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Харків, здобув військову освіту, однак військовим не став. Мешкав у місті Дніпродзержинськ. У квітні 2014-го долучився до руху «Правий сектор», потім пішов добровольцем батальйон «Донбас»; солдат, стрілець-гранатометник гранатометного взводу.

Брав участь у боях, пройшов навчання в школі сержантів. В 20-х числах лютого мав під час відпустки одружитись.

12 лютого 2015-го батальйону зайшли в село Логвинове — розташоване на трасі Дебальцеве — Артемівськ для проведення «зачистки» територій від залишків російсько-терористичних збройних формувань та виявили в лісосмузі танки противника. Внаслідок штурму в село по центру вдалося увійти лише 2 ротам 30-ї бригади, бійці якої взялися встановлювати контроль над Логвиновим, зазнаючи втрат. Контроль над Логвиновим встановити не вдалося — дії військовиків були скуті ударами ворожої артилерії, підрозділ десантників 79-ї бригади (мав синхронно увійти в село з флангу) потрапив під танковий обстріл; загін же 24-ї бригади взагалі не дістався Логвинового.

Андрій підбив ворожий БТР, в цей напарник зазнав поранення. Коли Камінський поповз до нього, щоб допомогти, противник відкрив вогонь з танків, добиваючи поранених, від обстрілу загорілася вантажівка, тіло Андрія сильно обгоріло. Тоді ж полягли ще 9 захисників України.

Тіло Андрія вивезли 21 лютого. Похований в Дніпродзержинську.

Батько Андрія Ігор Камінський теж захищав Батьківщину — офіцер батальйону «Донбас», у квітні 2015-го зазнав важкої контузії під час ворожого обстрілу позицій біля села Широкине.

 

ОЛЕГ ЛИСЕВИЧ (1985-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Сваричів, Івано-Франківська область. Пройшов строкову службу, після демобілізації приїхав додому, намагався знайти роботу. Щоб допомогти мамі, працював на будівельних роботах в Москві, згодом — в Польщі.

В АТО — санітарний інструктор 122-го окремого аеромобільного батальйону, 81-ша окрема аеромобільна бригада, старший солдат.

6 липня 2016 року в промзоні Авдіївки під час обстрілу терористами міна 120-мм калібру залетіла у бліндаж, загинули двоє бійців — Володимир Сергєєв у госпіталі і Олег Лисевич, ще 3 вояки зазнали поранень.

Без Олега лишились мама, брат (також служив в зоні бойових дій) та бабуся.

 

СЕРГІЙ БРИЗГАЙЛО (1979-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у смт. Дворічна на Харківщині. Наприкінці 1990-х проходив строкову службу в лавах НГУ. 2011 року вступив на заочне відділення автодорожнього технікуму, спеціальність «будівництво та реконструкція доріг» — взимку 2015-го мав закінчити. Захоплювався історичною літературою, спортом. Працював охоронцем.

Призваний за мобілізацією 2 серпня, старший стрілець 92-ї ОМбр, старший водій. Того ж серпня-місяця, перебуваючи вже на службі, наполіг щоб розписатися офіційно зі своєю цивільною дружиною.

28 серпня ротно-тактична група рухалась у район Старобешевого з метою деблокування українських підрозділів в Іловайську. За 5 км на схід від міста Комсомольське (Донецька область) о 4-й ранку колона потрапила під масований обстріл російських військ з РСЗВ «Град», мінометів і танків та під вогонь ДРГ терористів. Крім Сергія тоді ж полягли ще 9 захисників України.

Залишились мама, дружина, донька та син.

 

АНДРІЙ ФІГУРНИЙ (1979-2015) – молодший сержант ЗСУю.

Народився у с. Надорожна на Івано-Франківщині у багатодітній сім’ї, був наймолодшим з-поміж сімох дітей. Закінчив Львівський технікум електрозв’язку, Державний університет телекомунікацій, здобув освіту за спеціальністю «технічне обслуговування та ремонт апаратури зв’язку», відслужив в армії.

З 2001 року працював в Івано-Франківській філії ПАТ «Укртелеком». Пізніше розпочав підприємницьку діяльність, займався монтажем світлового та звукового обладнання для нічних клубів, концертних виступів, часто супроводжував гастролі різних українських артистів. Мешкав в Івано-Франківську.

Під час Революції Гідності щотижня їздив на Майдан.

Коли почалася війна, Андрій нікому з рідних не розповів, що вирушає на передову, — щоб не хвилювалися. 2014 року став на облік в Новомосковському районному військовому комісаріаті (Дніпропетровська область). Коли чоловікові прийшла повістка, він уже був у зоні АТО. Родичі про це дізналися, побачивши Андрія по телевізору. Спочатку воював у батальйоні «Донбас», згодом перейшов до Збройних сил України. Молодший сержант, командир 1-го взводу 6-ї роти 2-го механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

З 14 січня 2015 року виконував бойові завдання в зоні АТО поблизу Донецька — в селах Водяне, Опитне, Піски, Невельське, Карлівка, Старомихайлівка. Пройшов бої за Донецький аеропорт. Довгий час чергував на 17-тій висоті (позиція «Мурашник» біля злітної смуги ДАП). Бойові товариші згадують Андрія як талановитого військовика та справедливого командира.

24 листопада 2015 року молодший сержант Андрій Фігурний загинув під час проведення розвідки місцевості поблизу селища Старомихайлівка в бою з диверсійно-розвідувальною групою противника. Бій тривав більш як годину. Поки Андрій ще залишався живим, то разом із двома пораненими товаришами (командиром 3-го взводу, та командиром 6-ї роти) давав відсіч ворогам, які намагалися взяти їх в полон. Товаришів врятували, а Андрій загинув від численних поранень.

«Близько 15:30 в р-ні Старомихайлівки (під Донецьком) під час ротації на взводному опорному пункті, бійці 93 ОМБр були обстріляні з мінометів. Три людини вийшли вперед і потрапили під обстріл. Один загинув, двоє поранених. Терористи продовжували обстріл, не даючи можливості забрати поранених. Намагалися взяти їх у полон. Довелося задіяти бронетехніку. Під прикриттям бехи, поранених евакуювали, тіло загиблого забрали.» – так писав про цей бій волонтер Роман Доник.

Без Андрія залишилися дружина та двоє синів.

 

ВОЛОДИМИР ЛИСЕНЧУК (1984-2014)—  правоохоронець, спецпризначенець, прапорщик міліції.

Народився в селі Лісний Хлібичин Івано-Франківської області. Вивчився за спеціальністю слюсар-ремонтник, електрозварювальник ручного зварювання. Захоплювався полюванням. Пройшов строкову військову службу на посадах курсанта, інструктора, командира відділення Кінологічного навчального центру Державної прикордонної служби України, м. Великі Мости.

З листопада 2005 року проходив службу в органах внутрішніх справ на посадах міліціонера та інспектора патрульної служби — кінолога Коломийського міського відділу УМВС України в Івано-Франківській області, з листопада 2008 обіймав посади міліціонера-снайпера та міліціонера окремої роти міліції особливого призначення «Беркут» УМВС України в Івано-Франківській області.

З березня 2014 року, після розформування «Беркута», — міліціонер спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області.

З квітня брав участь в АТО.

Мати згадувала: “Це був Великдень, Поливаний понеділок. Володя гостював у нас на свято з дружиною й дітьми. Після обіду до нас приїхали хлопці з його спецпідрозділу. Посиділи за столом, потім – на вулиці. Я чула, як вони відмовляли Володю їхати на Схід. Мовляв, ти ж після операції ледве став на ноги. Сина минулої осені невдало прооперували на апендицит, тож була повторна операція. У медиків не було твердої гарантії, що виживе. Хлопці з «Беркута» навіть здавали для нього кров. «Ні, я не можу не поїхати, – гарячково казав мені. – Хлопці їдуть, поїду і я. Ми будемо разом».

Спочатку вони охороняли громадський порядок у місті Ізюмі.

«Там усе було спокійно, – розповідає дружина загиблого героя. – Володя телефонував, що люди дуже доброзичливі, приносять їжу, каву, сигарети. Потім передзвонив, що їх переводять у Слов’янськ. Для мене тоді життя ніби перевернулося, я щодня жила на емоціях, недосипала, недоїдала, постійно хвилювалася за нього. Коли стався перший обстріл вертольоту, в ньому був і наш кум Ростислав Ткачук. Їх перекидали в Слов’янськ на один із блокпостів. Слава Богу, тоді все обійшлося добре, хлопці приземлилися без ушкоджень. Володя після цього зізнався, що страшно сідати у вертоліт, бо в будь-який час його можуть обстріляти, тож не знаєш, чи він приземлиться. Ніби щось передчував. Пригадую таку його фразу, яку він проронив перед загибеллю: «Шкода, що не побачу, як малий почне ходити». Я його заспокоювала, мовляв, малому лише півроку, а ти скоро повернешся…»

29 травня 2014 року Володимир Лисенчук разом з іншими бійцями івано-франківської спецроти міліції мав повертатись із зони проведення АТО на відпочинок. Близько 12:30, гелікоптер Мі-8МТ (борт «16») Національної гвардії України, на борту якого перебували прикарпатські правоохоронці, після злету з майданчику на горі Карачун, був обстріляний з лісосмуги та підбитий терористами з ПЗРК.

Під час падіння вибухнули паливні баки. Внаслідок події загинуло 12 чоловік: шість військовослужбовців Національної гвардії, серед яких двоє членів екіпажу і генерал-майор Сергій Кульчицький, та шість представників спецпідрозділу МВС України з Прикарпаття. Вижив лише штурман екіпажу Олександр Макеєнко, який впав на дерева до падіння вертольоту.

Залишились батьки, старший брат, дружина та двоє дітей.

 

ОЛЕКСАНДР ЧЕРНОВ (1988-2014) — старший солдат ЗСУ.

Родом з Херосна. У лютому 2014-го призваний до лав ЗСУ, служив за контрактом, старший водій 93-ї ОМБр.

Загинув під час виходу з Іловайська «зеленим коридором», який російська армія перетворила на коридор смерті. У бензовоз, на якому Олександр вивозив ще чотирьох побратимів, влучив осколок, і усі загинули. Зв’язок із Олександром обірвався 28 серпня.

Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих під Запоріжжям невідомих захисників України.

Залишилися батьки, вагітна на час смерті чоловіка дружина та 3-річний син.

 

ДМИТРО РОЖКОВ (1979-2014) – солдат ЗСУ, 24-й батальйон територіальної оборони ”Айдар”.

Народився в м. Котовськ Одеської області у родині військового.

Активний учасник Революції Гідності; добирався до Києва електричками, був у 12-й сотні Самооборони Майдану. Під час подій у Києві зазнав поранення, після лікування у Львові одразу поїхав на фронт.

Брав участь у боях за Щастя і Металіст під Луганськом. Поблизу Лутугине був поранений, лікувався у Харкові та Рівненському гспіталі, не долікувавши ноги, вирушив на передову. Завернули на реабілітацію, в кінці серпня повернувся до частини.

Загинув під час бою з російськими диверсантами, які напали на бійців 2-ї роти батальйону із засідки поблизу села Весела Гора. Українські бійці на двох машинах під’їхали до блокпоста — на ньому майорів український прапор. Командир групи вийшов з машини, терористи відкрили вогонь. Прострелено бензобак, одна з автівок вибухнула. Загинуло 17 захисників України.

Дмитро був похований 1 жовтня в Старобільську як невідомий Герой. В лютому 2015-го експертиза ДНК підтвердила, що загиблий – саме Дмитро Рожков.

Залишилася мати.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада