Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
10.03.2021

10 березня. Вкотре посинаємо з ушанування пам’яті Героя Неьесної Сотні, громадського активіста, який задовго до Євромайдану втілюваав свої патріотичні переконання у реальні справи. Загинув він від вибуху гранати – коли силовики намагалися придушити народний протест проти злочинного проросійського режиму Янковича.

Далі в огляді:

  • легендарний ватажок повстанців початку 19 століття;
  • чи не найплодовитіша українська письменниця;
  • архітектор, за проектами якого в Києві побудовано шедеври нео-модернізму;
  • вчений-генетик, що отримав перші в Україні трансгенні рослини і створив десятки високоврожайних  сортів злаків;
  • співак і композитор, автор знаменитої пісні «Україна»;
  • дивовижна художниця-керамістка;
  • співзановниця та керівниця інтернет-порталу «Українська правда»;
  • кібер-волонтер;
  • композитор, музику якого використовують для реабілітації дітей з інвалідністю;
  • світова чемпіонка з шашок.

І як завжди, пом’янемо захисників Україні, які могли б 10 березня відзначати свій день народження – якби їм не довелося ціною власного життя зупиняти російсько-терористичну навалу.


Починаємо.

 

ОЛЕКСАНДР КАПІНОС (1984-2014) – громадський активіст, Герой Небесної сотні.Народився  в селі Дунаїв Кременецького району Тернопільської області. Закінчив школу із золотою медаллю, згодом –  Львівський лісотехнічний університет із відзнакою. Як один із кращих випускників був на стажуванні у Польщі, потім працював на Вінницькому деревообробному комбінаті.

У 27 років Сашко почав опановувати гру на бандурі, планував власноруч виготовити цей інструмент і кобзарювати по селах. Цікавився філософією, історією та культурою України. Олександр мав непересічний талант організатора, вмів запалити цікавими ідеями людей. І в Вінниці, і в рідному Дунаєві, і в навколишніх селах – Савчинцях та Куликові – організовував Шевченківські дні, фестивалі народної пісні, вечорниці.

Очолював громадську організацію «Патріот Волині». У 2008–2009 роках, під час проживання у Вінниці, був керівником громадської організації патріотичного спрямування «Сколоти».

Щороку приїздив до Києва на Покрову та брав участь у маршах УПА. Ініціював зведення памʼятника Шевченку в рідному селі. Організував спортивний клуб і власним коштом та силами облаштовував його. Волонтер літніх таборів для дітей-сиріт України. Власноруч спорудив у селі Куликів пам’ятник «Борцям за незалежність України». Із тих книжок, на яких виховувався, він обрав для напису на ньому такі слова: «Коли я впаду, мою кров випʼє рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце…»

Займався фермерством та відродженням рідного села. З 4 липня брав участь у акції на захист української мови, що відбувалася у Києві біля Українського Дому. Був одним із тих, хто оголосив голодування на знак протесту проти прийняття мовного закону Ківалова-Колісніченка та протримався найдовше.

Брав участь у Помаранчевій революції. По завершенні протестів планував одружитися. Був активним учасником Євромайдану, служив у сотні «Волинська Січ». За незламний дух мав псевдонім «Кремінь».

Ввечері 18 лютого 2014 року між отримав поранення голови від вибуху гранати під час атаки силовиків біля барикади поблизу Будинку профспілок.

Після надзвичайно важкої та тривалої операції прийшов до тями, але травма була надто складною. Вранці 19 лютого його серце зупинилося.

 

Повернемося до більш ранніх часів. Наступна частина огляду присвячена дуже своєрідному явищу на ймення «Устим Кармалюк». Саме так – до огляду потрапляє персонаж, знаний під цим ім’ям, тоді як його реальний прототип не мав би на це жодного шансу.

УСТИМ КАРМАЛЮК (1787-1835) – відомий як ватажок селянського руху на Поділлі.

Зазначимо, що зміфологізована й оспівана в літературі та совєтській історіографії постать народного месника, що роздавав пограбоване панське добро нужденним, образ народного героя, породжений мріями про волю та справедливість, суттєво відрізняється від свого прототипу.

Щоб розрізняти їх – називатимемо легендарного героя згідно з народною традицією – Кармалюком, а його протитипа – справжнім прізвищем – Карманюком.

Народився Устим в родині кріпака Якима Карманюка. Володів грамотою та достатньо розумів російську, польську мови та їдиш. Народився в селі Головчинці  – нині це село Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області.

Традиція розповідає нам таку зворушливу історію: у віці 17 років через непокірний характер Устим був відданий поміщиком на 25-річну службу в царську армію.

У 1813 той дезертирував з 4-го уланського полку, який розміщався в Кам’янці-Подільському та повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його скерували до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік з-під варти.

У 1814 році очолив повстання селян проти російської адміністрації і дворянства, що розгорнулося в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах. У 1817 році Кармелюк був схоплений жандармами і засуджений до смертної кари. В останній момент кара була замінена на 25 ударів батогом і 10 роками каторги в Сибіру. Однак під час етапування Кармалюк втік із В’ятської етапної в’язниці. Повернувшись на Поділля, продовжував боротьбу, доки його знову не схопили під час облави. Скориставшись знанням російської мови й відповідними документами, під час слідства видав себе за солдата з Костроми. Після того, як його запроторили у Кам’янець-Подільську фортецю, Кармалюк разом з іншими в’язнями здійснив свою четверту втечу. При спробі до втечі був поранений, потім схоплений і прикутий до кам’яного стовпа у вежі Юлія II (Папській, пізніше названій Кармелюковою).

Взимку 1824 року його покарали 101 ударом батога, затаврували розпеченим залізом і знову відправили етапом у Сибір – і знову вчергове втік і знову вчергове схоплений.

Наступна втеча – це вже просто Голівуд: восени, під час нічної бурі, Кармалюк виламав грати, зібрав сорочки всіх співкамерників і зв’язав їх у довге полотнище, до кінця прив’язав камінь і закинув за частокіл в’язниці. По цьому висячому мосту, прямо з вікна за огорожу один за одним перебралися усі в’язні… (Тільки уявіть собі – яким мав би бути той камінь, щоб стати противагою для для ваги середнього чоловіка, і як такий камінь можна було закинути за огорожу).  Далі – ще кілька втеч і затримань…

Вважається, що 1830-1835 селянський рух під проводом Кармалюка охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії та Київщини. У ньому брали участь близько 20 тисяч осіб… (Важко навіть уявити, якого ресурсу потребувало б утримання такої кількості повстанців – якби це дійсно були більш-менш постійні загони, а не розрізненні випадки грабунків). Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармалюка здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі садиби. Захоплені у поміщиків гроші та цінності роздавали селянським біднякам. У повстанському русі брали участь не тільки українці, а й поляки та євреї. Жоден з них на допитах і очних ставках не зрадив Кармалюка, за що деякі з них були страчені, а інші вислані в Сибір.

Для боротьби з повсталими російський уряд у листопаді 1833 р. створив т. зв. Галузинецьку комісію. У 1835 році Кармелюк був убитий із засідки шляхтичем Рутковським; за переказами – не кулею, а срібним гудзиком. З метою залякування непокірних селян тіло ватажка ще довго возили по містах і селах. Поховали його в Летичеві, де вже в 1974 році було встановлено 5-метровий пам’ятник. Допитавши 2700 осіб, урядова комісія постановила, що Кармелюк підняв на боротьбу 20 тисяч повстанців…

Вважається, що пензлю художника Тропініна належить достовірний портрет Кармалюка, хоча різні його варіанти мають назви «Українець» та «Літній українець».

Феномен Кармелюка відобразили у своїх творах Михайло Старицький, Марко Вовчок, Степан Васильченко, Василь Кучер та ін. Йому присвячено три опери. Зокрема, харківський композитор Валентин Костенко у 30-ї роки 20 століття створює оперу «Кармелюк». На початку 90-х років минулого століття подільський композитор Микола Балема створив «народну оперу» про Кармалюка – «Вічний етап».

В українській літературній Кармалюкіані – десяткі творів – від романів і поем – до оповідань та віршів. Фольклорно-етнографічна творчість про Кармалюка рясніє піснями, казками, переказами. У кожному з цих творів постає незламний бунтар, що присвятив своє життя боротьбі за народне щастя, герой, який є прикладом  дієвого прагнення волі.

Красиві легенди… Та реальність являє нам зовсім іншу людину, з іншим прізвищем і з іншим життям.

Зрозуміло, що справа розвінчання народних героїв абсолютно невдячна. Але все ж варто розрізняти Устима Кармалюка як літературно-мистецьке явище і Устима Карманюка – як історичну особу.

Кому цікаво, ким насправді був Карманюк, якими методами діяв, кого саме грабував та куди дівав награбоване – раджу почитати наукові дослідження:  http://muzeum.in.ua/files/pdf/%D0%9D%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%9A%D0%9F%D0%94%D0%86%D0%9C%D0%97.%20%D0%A2.%202.pdf . Статті за темою, яка нас цікавить – на сторінках 17 та 161.

От лише кілька моментів.

Поміщик віддав свого кріпака Карманюка в рекрути не через його бунтівний волелюбний характер, а через крадіжку воску з каплиці в рідному селі. Карманюковська ватага грабувала та піддавала тортурам не так панів, як селян (включно з двоюрідним братом самого Карманюка), корчмарів та їхніх постояльців. Вкрадені гроші та майно йшли на утримання самої ватаги, відкупні хабарі та подарунки коханці…  З архівних документів вимальовується зовсім несимпатична постать, яка може викликати захоплення хіба що хистом і вправністю.

 

Переходимо ближче до наших часів.

ДОКІЯ ГУМЕННА (1904-1996) – письменниця, спадщина якої становить понад 30 томів.

Народилася в селі Жашків на Черкащині. Дід з батьківського боку був селянином, мати Дарія Кравченко походила із збіднілого шляхетського роду.

Докія Гуменна вищу освіту здобула в Київському інституті народної освіти на літературному факультеті. В період студентства друкувала в журналах перші невеликі оповідання про тогочасну сільську молодь, її інтереси та мрії. Перше оповідання „В степу“ було надруковане в журналі „Сільськогосподарський пролетар“. У 1924 році вона увійшла до об’єднання  „Плуг” – Спілки селянських письменників.

Студентські публікації Гуменної не мали активного продовження. Молодій авторці повертали з редакцій написане, нарікаючи на „ідеологічну невитриманість”. Гуменна натрапила на нездоланні для себе перешкоди. „Воліла писати так, як очі бачили; тут же наростала лавина лакувальницької, славослівної літератури, офіційно заохочувалася, у першу чергу, „естетика” „маршо-лозунгової” творчости, що націлювала на захоплене відображення реалій і тенденцій, пов’язаних з побудовою „найпроґресивнішого у світі суспільного ладу”. А як же бути з природним прагненням до обстоювання престижу своєї нації, своєї мови, чому більшовики протиставляли російськомовний „інтернаціоналізм”?

З цими сумнівами у 1928 та 1929 роках Гуменна побувала за відрядженням від „Плуга” на Запоріжжі та Кубані й після опублікування репортажів з цих поїздок під назвами „Листи із степової України” та „Ех Кубань, ти Кубань хлібородная” враз стала широкознаною, навіть знаменитою. Але не прекрасну „комуну” побачила письменниця на власні очі, а реальну, що її характеризувала маса неґативів — від фактичної, але старанно маскованої нерівности керівників і рядових членів, до статевої розпусти в середовищі комунарів. Тепер тавро „куркульська аґентка в літературі” переслідувало її скрізь.

Письменниця виїхала на кілька місяців до Туркменії вивчати східні мови. Повернувшись до Києва, намагалася знову писати художні твори на теми сім’ї, моралі („Жадоба”, „Вірус”), але постійно зазнавала критики.

1932 року Гуменну виключили з „Плуга”, заборонили друкуватися. Мусила працювати секретаркою, стенографісткою, виїздила в археологічні експедиції. І писала – писала без надії на публікацію. Так тривало до 1939 року, коли журнал „На зміну” надрукував нарис „Трипільська статуетка” та „Оповідання про мустьєрського хлопчика”, а журнал „Радянська література” – „Перший іспит кочівницького сина Чари”.

У 1940 році була надрукована повість „Вірус” і нарис „3 історії сивої давнини”. Але історія повторилася. Письменницю звинуватили у згущенні барв, якими вона змальовує все, що потрапляє під руку, в узагальненні всіх неґативних явищ і викривленні образу сучасної радянської людини.

Невідомо, як склалась б подальша доля Гуменної, але почалася Друга світова війна. Письменниця залишилася в окупованому німцями Києві, налагодила стосунки з членами Спілки українських письменників. Через деякий час нацисти знищили цю Спілку та її чільних представників. Оскільки  Гуменна на людях майже не з’являлася, в Києві подейкували, що і вона замордована в Ґестапо. А вона пильно приглядалася до життя українського народу під час німецької окупації, занотовувала факти, характери, ситуації – все це лягло в основу роману „Діти Чумацького шляху” і роману-хроніки „Хрещатий Яр”.

Восени 1943 року Гуменна подалася до західної України. Кілька її оповідань, новель і нарисів з’явилося на сторінках львівських журналів і газет. Книгу „Епізод з життя Европи Критської”, видану в Нью-Йорку в 1957 році, письменниця написала у 1944 році. Це феєрія про синьооку дівчинку-Україну, про стару Европу, про любов і життя. Гуменна пророкує в своїй казці значну ролю України в майбутньому Европи і всього людства.

Далі була Австрія, табір для переміщених осіб у Зальцбурзі. В Австрії письменниця працювала в редакції журналу „Керма”, на сторінках якого були вміщені окремі її твори. У видавництві „Нові дні” було надруковано збірку оповідань „Куркульська Вілія”. Згодом Гуменна опинилась в Мюнхені, де у видавництві „Українська трибуна” вийшли томи роману-хроніки „Діти Чумацького шляху”.

У своїй книзі „Плянета Ді-Пі” Улас Самчук  (про нього – в огляді за 20 лютого) згадував про Гуменну: „Дуже близька мені за професією, але далека за вдачею, цікава, своєрідна, осамотнена людина, повна горечі і невдоволення, чого їй не беремо за зле і жаліємо, що не можемо помогти їй у її боротьбі за життя“.

З 1950 року письменниця жила, працювала і публікувалася в США.

За кордоном Гуменна написала і видала (здебільшого власним коштом) повісті „Мана”, „Велике цабе”, роман-хроніку „Хрещатий Яр”, роман-скаргу „Скарга майбутньому”, казку-есей „Благослови, Мати”, роман „Золотий плуг”, есей „Родинний альбом”, спогади „Дар Евдотеї”, нариси „Багато неба” та інші.

За останні роки твори діяспорних письменників стали відомими читачеві в Україні, однак творчий доробок Гуменної належить до числа майже невідомих сторінок українського літературного процесу. Померла письменниця 4 квітня 1996 року в Нью-Йорку.

Прочитати роман «Хрещатий яр» можна тут – https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14190

Сторінка у ФБ, присвячена пам’яті письменниці – https://www.facebook.com/DokiaHumenna/

Докладніше про неї можна почитати тут – http://korolenko.kharkov.com/virtual_vistavki/Gumenna/Gumenna.htm

 

АВРААМ МІЛЕЦЬКИЙ (1918-2004) – архітектор, один з найважливіших архітекторів Києва другої половини XX століття. Пропонент нео-модернізму.

Народився  у Києві. Закінчив  Київській  інженерно-будівельний інститут. Протягом 1941–1945 брав участь у Другій світовій війні. Після навчання в московській воєнно-інженерній академії, брав участь у воєнних діях як військовий технік другого рангу, а потім — заступник командира саперної роти.

З 1950 року працював головним архітектором проєктів, а з 1979 — керівником архітектурної майстерні № 11 ГУ «Київпроект». Протягом 1985–1989 років працював на посаді головного архітектора проєктів майстерень № 6 ГУ «Київпроект».

Найвідомішими його роботами є готель «Салют», готель  «Україна», будівля Укравтодору. В соавторстві із подружжям Рибачук проектували київський крематорій на Байковом кладовищі.

Через антисемітську кампанію і блокування реалізації проєктів емігрував у 1991 році в Ізраїль і помер у Ашкелоні 16 червня 2004 року.

 

Здебільшого до оглядів потрапляють діячі культури. Звісно, «не хлібом єдиним», але не варто забувати і про тих, хто дбає про наявність хлібу – у буквальному сенсі. Як от наш наступний герой.

 

ВОЛОДИМИР МОРГУН (1938) – видатний вчений у галузі генетики і селекції рослин, експериментального мутагенезу, генетичної інженерії, біотехнології та фізіологічної генетики. Директор Інституту фізіології рослин і генетики НАН України

Він отримав перші в Україні трансгенні рослини кукурудзи, що було пріоритетним дослідженням не лише в Україні, а й у світі. Вчений розвинув теорію індукованої мінливості та обґрунтував новий напрям генетичного поліпшення рослин — мутаційну селекцію.

Автор праць з питань теорії і методів гетерозисної селекції кукурудзи, створення нового типу напівкарликових сортів озимої пшениці, які поклали початок «зеленій революції» в Україні.

Наукові розробки Моргуна органічно поєднують фундаментальні дослідження з вирішенням актуальних прикладних проблем державного значення.

Моргун — автор 86 сортів і гібридів різних культур, занесених до Державного реєстру сортів рослин України. Створені ранньостиглі гібриди кукурудзи сприяли значному підвищенню валових зборів зерна в Україні та країнах СНД. Нові сорти озимої пшениці вдало поєднують високий генетичний потенціал продуктивності (100 — 124 ц/га) з хорошою якістю зерна та стійкістю до умов довкілля.

Створені ним сорти злакових культур уже протягом десятків років висіваються на полях України та країн СНД. Площа посіву цих сортів у різні роки становила від 1 до 5,5 мгн га, що є вагомим внеском у вирішення продовольчої безпеки.

Моргун розвиває новий напрям наукових досліджень — отримання в Україні врожаїв зернових понад 100 ц/га. Це нова для України філософія хліба, що дасть змогу вивести нашу державу на рівень передових країн Європи.

Усім, хто не байдужий до тем продовольчої безпеки, екології, та якості їжі, яку споживаємо, – варто почитати інтерв’ю з Володимиром Моргуном – https://umoloda.kyiv.ua/number/3282/159/121190/

 

ТАРАС ПЕТРИНЕНКО (1953) – музикант, співак, композитор, поет. Син видатної оперної співачки Діани Петриненко (про неї – в огляді за 8 лютого)

Свій шлях на вершину української поп-музики Тарас Петриненко починав як і більшість його ровесників з танцмайданчика, де на початку 1969 року заспівав ансамбль “Еней”, складений з учнів спеціальної музичної школи ім. Лисенка. Через рік “Еней” дебютував на телебаченні. В кінці 1971 року Петриненко створив новий, дещо попсовіший гурт “Дзвони”, та через три роки знову об’єднався з друзями з “Енея”.

Новостворений ВІА “Візерунки шляхів”, довантаживши лірику “Дзвонів” (вірніше Петриненка) та фолк-рок “Енея” патріотикою членів спілки композиторів, на початку 1975 року записав на “Мелодії” платівку-гігант. Відразу ж гурт запросили до Укрконцерту, де під вивіскою “Гроно” він проіснував майже рік.

Після служби в армії Петриненко недовго керував знаменитою “Мрією”, та після того як їм заборонили виконувати власні пісні, він з гуртом “Чарівні гітари” подався до Росії. З 1982 року Петриненко в тульському ансамблі “Красные маки”, який на той час складався виключно з українських музикантів. Повернувшись в 1986 році в Україну,  Петриненко разом з гітаристом Ігорем Шабловським  та співачкою Тетяною Горобець  відроджує “Гроно”. Згодом з’явилися знаменита і донині популярна пісня “Україна”.

В 1991 році Петриненко почав запис для “Аудіо України” альбому “Господи, помилуй нас”, який був завершений лише через два роки. Причиною тому став розвал гурту “Гроно” – одного разу акомпануючі музиканти просто не повернулися із зарубіжних гастролей. Та це не відбилося на якості альбому – за підсумками 1993 року він визнаний кращим в Україні.

В 1995 році метр поп-музики мабуть вирішив спочити (на лаврах) і несподівано став ві-джеєм – він деякий час вів на центральному телебаченні програму “Колискова для дорослих”.

1997-го вийшов третій сольний альбом Петриненка “Любов моя”.

В 2003 році лейбл «Атлантик» причислив Тараса Петриненка до когорти рок-музикантів і видав збірник його пісень в серії “Рок Легенди України”.

Інтерв’ю зі співаком  – https://fakty.ua/249785-taras-petrinenko-ya-boyavsya-zapisuvati-p-snyu-ukra-na-bo-tod-lyubiti-mozhna-bulo-lishe-ros-yu , https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2829887-taras-petrinenko-muzikant.html

Послухати його можна тут – https://www.youtube.com/watch?v=Yv9W-IM83bY , https://www.youtube.com/watch?v=PDo26TrdGls

 

Переосмислення та оригінальна інтерпретація кращих здобутків гончарного ремесла у поєднанні з яскраво індивідуальною манерою і сміливим експериментом характеризують творчість відомої майстрині кераміки, про яку зараз піде мова.

УЛЯНА ЯРОШЕВИЧ (1949) – художниця-керамістка.

Народилася в селі Нижанковичі Старосамбірського району на Львівщині. Навчалася  у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша й у  Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. У 1974 році вперше представляє свої роботи на виставках. А 1987 року вже представляє свої роботи на Міжнародному конкурсі кераміки в м. Фаенца (Італія).

Декоративні композиції, здебільшого антропоморфні чи зооморфні фігури, вона монтує з численних великих та дрібних порожнистих об’ємів. У ряді робіт традиційний за формою посуд стає основою для ліпленого чи мальованого декору, іноді цілих сюжетних сцен. Виразність пластики підкреслюється характерним при точінні на колі рельєфом поверхні черепка.

У своїх роботах Уляна Ярошевич відображає буденні речі та явища, які у процесі творчого переосмислення одержують нові мистецькі та естетичні якості, повстають перед глядачем у вигляді оригінальних декоративних композицій. Глибинний зв’язок з традиціями, часто навмисно акцентовані риси архаїки, підкреслена рукотворність і внутрішня теплота надають її творам неповторного емоційного забарвлення. Синтезуючи традиційні прийоми формотворення і декорування, поєднуючи їх з сучасним світобаченням та образним мисленням, художниця знаходить свій, яскраво індивідуальний шлях у мистецтві.

Ознайомитись з її роботами можна тут. Раджу, вони дуже цікаві й незвичні. http://uartlib.org/downloads/UlianaYaroshevich_uartlib.org.pdf

 

ПАВЛО НЕЧИТАЙЛО (1979) – музикант, лідер гурту «Пропала Грамота» та учасник дуету «Zapaska», поет, кандидат історичних наук, археолог, радіоведучий, письменник.

Народився у м. Кам’янець-Подільський. Навчався у педагогічному університеті Кам’янця-Подільського, а продовжив навчання в Києво-Могилянській академії. Захистив кандидатську з археології. Як археолог багато їздив в експедиції по печерних монастирях.

Після захисту кандидатської дисертації близько півтора року займався археологією. Захоплювався етнографію, збирав фольклор, переймав на слух співи старих людей в етнографічних експедиціях Наддністрянщиною. Багато пісень перейняв у своєї виховательки — сестри бабці по маминій лінії — Марії Микитівни Співак.

Працював викладачем, вантажником, газетярем. Кілька років працював на радіо «Київ» у таких передачах як «Варган» (годинна передача про музику народів світу з живими музикантами в ефірі), «Слухай своє», «Гудок». Вів авторську передачу, присвячену молодій поезії на радіо «Культура».

1998 року в рідному місті Нечитайло створив музичний гурт – у них була тільки назва і три-чотири пісні, які навіть крутилися по радіо. Гурт проіснував близько року, потім заглох. 2005 року теж була подібна спроба, але реально гурт існує з 2007-го. Випустили три альбоми і об’їздили з виступами Чехію, Польщу, Україну. Тепер у них перерва.

В кінці 2009 року Павло Нечитайло і Яна Шпачинська утворили дует «Zapaska». На початку існування гурту Павло та Яна одружилися.

Інтерв’ю з Павлом – https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2782101-pavlo-necitajlo-arheolog-muzikant-duetu-zapaska.html

Послухати його пісні можна тут: https://www.youtube.com/watch?v=x4nC_6sfSlc , https://www.youtube.com/watch?v=LoXN328pGAQ

 

ОЛЕНА ПРИТУЛА (1967) –  журналістка, співзасновниця та власниця інтернет-видання «Українська правда».

Народилася в Горьківській області Росії, коли їй було 6 місяців, родина переїхала до міста Ізмаїл Одеської області. У 1989 році Притула закінчила факультет автоматики та обчислювальної техніки Одеського політехнічного інституту за фахом «Електроакустика та ультразвук», працювала інженером. Незабаром переїхала з чоловіком до Севастополя.

У 1991 році під впливом чоловіка, який зайнявся журналістикою, покинула НДІ та стала кореспонденткою агентства УНІАН. У 1993 році перейшла до агентства «Інтерфакс-Україна», де пропрацювала до весни 2000 року. З 1993 до 1995 року також працювала стрінгером агентства «Рейтер» в Криму. У 1996 році переїхала до Києва. У тому ж році проходила стажування в Дюкському університеті в Північній Кароліні. З 1996 по 1999 рік висвітлювала діяльність президента України Леоніда Кучми для «Інтерфаксу».

У грудні 1999 року Олена Притула разом з журналістами Сергієм Шолохом і Георгієм Ґонґадзе прибула до Вашингтона з метою привернути увагу влади США до утиску свободи слова в Україні. У квітні 2000 року Притула разом з Георгієм Ґонґадзе заснувала інтернет-видання «Українська правда». Ґонґадзе став головним редактором, а Притула — його заступницею. Вбивство Георгія, який відкрито протестував проти зростання державної цензури, привернуло міжнародну увагу до стану свободи слова в Україні.

У Притули був роман з одруженим Ґонґадзе з 1997 року. Саме її квартиру Ґонґадзе покинув перед тим, як його востаннє бачили живим (його було вбито 17 вересня 2000 року)

У 2003 році Олена Притула отримала Стенфордську журналістську стипендію імені Джона Найта. Під час Помаранчевої революції, «Українська правда» відігравала важливу роль у наданні своєчасної інформації для публіки в атмосфері цензурних обмежень.

Уже 2005 року «Українська правда» вийшла на самоокупність, отримуючи доходи від реклами. Згодом Притула доповнила «Українську правду» новинними сайтами, присвяченими економіці, світському життю, місцевим новинам, створивши інтегровану інтернет-медіа-групу. У жовтні 2014 року Притула передала посаду головреда «Української правди» Севгіль Мусаєвій, залишившись в проєкті як відповідальна за стратегію видання та спецпроєкти.

Олена Притула була цивільною дружиною журналіста Павла Шеремета, якого було вбито 20 липня 2016 року. Саме їй належав автомобіль Subaru, котрим керував Шеремет, і куди був закладений вибуховий пристрій.

Трагічна доля обох журналістів-розслідувачів, які були з нею в стосунках, навіть дала привід для пересудів, на тему того, що Олена Притула була причетна до їхньої загибелі. Втім, жодних фактичних підтверджень тому не оприлюднено.

 

АНТОН МЕЛЬНИК (1988) – ініціатор та засновник Академії Кодування, некомерційного волонтерського руху з навчання дітей програмуванню.

Народився й навчався в Києві. Закінчив  Національний університет харчових технологій за спеціальністю «Програмування ЕОМ та АС». Був членом команди- розробників порталу Bigmir.net, займався створенням та розвитком українських інтернет порталів, зокрема Liga.net, Tochka.net.

Засновник некомерційної ініціативи Академія Кодування. Ідея проекту — навчання дітей 9-11 років програмуванню за допомогою візуальної мови Scratch, а також HTML/CSS за рахунок волонтерів-програмістів провідних IT-компаній України, які на волонтерських засадах навчають дітей кодуванню.

Станом на березень 2017 року в Академія Кодування відбулось більше 30 успішних випусків в Києві, Одесі, Харкові, Маріуполі та в інших містах України.

Невелике інтерв’ю з ним https://www.kyivsmartcity.com/news/academy-of-coding/

Матеріал про роботу Академії кодування: https://povaha.org.ua/yesshecodes-akademiya-koduvannya-zapustyla-kampaniyu-na-pidtrymku-prohramistok/

 

ЄВГЕН ХМАРА (1988) – композитор, який створює особливу інструментальну музику, легку для сприйняття і розуміння, піаніст-віртуоз.

Народився в Києві у родині залізничника і педагога. З дитинства захоплювався літаками й музикою. У сім років написав першу музичну композіцію. Також у сім років знав усі типи літаків, міг розпізнати їх за звучанням.

З 2004 починає працювати у музичній сфері. Перше місце роботи — музичне оформлення меблевого салону. З 2005 року по 2010 рік навчався в Українській академії бізнесу і підприємництва (Київ). 2010 року почав аранжувати для зірок українського шоу бізнесу, а 2012 року став фіналістом шоу «Україна має талант». З 2012 по 2018 рік — музикант шоу Х-Фактор.

Постійно виступає в Україні та за кордоном з сольними концертами та у співпраці з іншими артистами. Свої концерти за кордоном завершує Гімном України, і як сам каже «Робив це тоді, коли це ще було в моді». Наймасштабнішим проектом 2018 року був великий сольний концерт «30», який відбувся у палаці «Україна» та зібрав близько 3900 глядачів.

Перший альбом композитора Хмари під назвою «Казка» вийшов у 2013 році і досить великим накладом розійшовся країнами Європи. Там його музику стали використовувати у реабілітації дітей з інвалідністю. І ця практика дала надзвичайно гарні результати. Побачивши зарубіжний досвід, Євген Хмара почав разом з організацією, яка працює з особливими дітьми, проводити таку ж музикотерапію й в Україні. Перед першим концертом виконавець хвилювався: адже особливим дітям важко концентрувати свою увагу на чомусь більше 20 хвилин, проте виступ тривав більше години, і ніхто з них не вийшов із залу, діти плакали і водночас посміхалися.

За словами Хмари, він говорить з людьми на мові музики, і ця мова — універсальна, бо її розуміють в усіх країнах.

Послухати його можна тут – https://www.youtube.com/watch?v=_KTzpLmFZR0 , https://www.youtube.com/watch?v=i4NhdIwj1CE , https://www.youtube.com/watch?v=eGGqow4UIfk

Його ютюб-канал – https://www.youtube.com/user/pianokh

Виконання Гімну України на спінете  – https://www.facebook.com/pianokhmara/videos/10217300442056231/?__tn__=%2CO-R

Сторінка у ФБ – https://www.facebook.com/pianokhmara

Велике й цікаве інтерв’ю з ним – https://www.5.ua/interview/khmara-132691.html

 

ВІКТОРІЯ МОТРИЧКО (1989) — шашкістка, чемпіонка світу

Народилася і живе в Одесі.

Перший успіх серед дорослих досягла в 2005, коли стала чемпіонкою України на малій дошці. Того ж року Вікторія поділила 1-2 місця на чемпіонаті світу з російських шашок в Дніпропетровську, поступившись представниці Молдови Олені Міськовій за коефіцієнтом. В 2007 році в Нідзіце (Польща) у 18 років стала чемпіонкою світу з бразильських шашок серед дорослих.

Чемпіонка світу серед дорослих (2008), золота медалістка турніру з російських шашок на Пекінській інтеліаді 2008.

Вікторія Мотричко неодноразово перемагала на найбільших турнірах. Вона  чемпіонка Європи 2014 року з швидких міжнародних шашок і чемпіонка Європи з бліцу 2018 року, багаторазова чемпіонка України з шашок-64 та шашок-100.

 

Пом’янемо наших захисників від російської агресії. Чи багато ми знаємо голів райдержадміністрацій, які пішли добровольцями на фронт? А такі є!

 

ВАСИЛЬ КІНДРАЦЬКИЙ (1963-2015) – військовик-доброволець, заступник командира батальйону ОУН-ЗСУ, заступник голови Львівської крайової організації Народного Руху України.

Народився в селі Струпків Коломийського району Івано-Франківської області. Працював трактористом. У 1981-1983 роках проходив строкову службу у Повітряно-десантних військах.

У 1989 році закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. У 1989-1993 роках працював у сфері журналістики у Миколаївському районі Львівської області.

У 2005–2010 роках – голова Миколаївської РДА Львівської області. У 2008 року закінчив Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, магістр державного управління. З 2010 року – приватний підприємець.

З 2001 року займався громадською діяльністю, член Української Народної Партії. З 2008 року – голова Миколаївського районного осередку Української Народної Партії. У 2004-2005 роках – керівник районного виборчого штабу кандидата у Президенти України Віктора Ющенка. У листопаді-грудні 2004 року був активним учасником Помаранчевої революції.

У 2006-2010 роках – депутат Миколаївської районної ради від Української Народної Партії. Був заступником голови Львівської крайової організації Народного Руху України. З лютого 2015 року – член Організації українських націоналістів.

Взимку 2013-2014 років був активним учасником Революції гідності у Києві.

У листопаді 2014 Василь пішов на війну добровольцем. Він, як і багато патріотів, які пройшли Майдан, не вірив Міністерству оборони, не кажучи вже про МВС. А тому своє місце на війні знайшов у селі Піски, де у складі добровольчого батальйону ОУН багато місяців захищав незалежність і соборність України.

Він був одним із перших добровольців, який зрозумів, що перемогти військову міць Росії може лише сильна, боєздатна і патріотична армія.

На кожній ротації Василь “воював” ще на два фронти.

Першому, коли оббивав пороги Міноборони і Генштабу, переконуючи високих чиновників у необхідності залучати добровольчі формування до ЗСУ на їхніх умовах.

Другому, коли переконував своїх побратимів добровольців, що настав час ставати професійними військовими, якщо хочемо не на словах, а на ділі захисти Україну від російської агресії.

Треба  було бачити радісне обличчя Василя Кіндрацького, коли найкращі бійці ОУН, нарешті, “легалізувалися” у складі 81-ї десантно-шутрової бригади Збройних сил. Це був його особистий успіх. Хоч сам Василь вважав це успіхом України і Української армії.

25 травня 2015 року героїчно встановив прапор ОУН на найвищій точці на шахті у селі Водяне, з якої видно Донецьк і позиції противника, і яка постійно перебувала під обстрілами.

28 травня 2015 року Василь Кіндрацький був важко поранений у результаті прямого влучення танкового снаряду під час обстрілу російськими бойовиками позиції «Шахта» поблизу села Водяне Ясинуватського району Донецької області. Після поранення Кіндрацький був при свідомості. Медики намагалися врятувати життя, проте їх зусилля виявилися марними. Через 40 хвилин Василь Кіндрацький помер від отриманих поранень.

Залишились дружина, дочка та син.

Документальний фільм про Кіндрацького, в якому використовуються і відео-хроніка із особистого архіву Кіндрата. Перебуваючи на війні, він записував усе, що відбувається. Це і мирне спілкування із побратимами, і підготовка зброї, і обстріли ворожими снарядами. – https://www.youtube.com/watch?v=oqTxKXihxPY

 

ВОЛОДИМИР КОРДАБНЬОВ (1964-2014) – майор ЗСУ.

Народився у м. Кам’янське (тоді – Дніпродзержинськ) на Дніпропетровщині. Ветеран-«афганець». Працював майстром на ДМКД в доменному цеху.

Майор, начальник інженерної служби 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас».

Був  суворим, вимогливим командиром, який не давав попуску у питаннях дисципліни, був зворушливо-турботливим і людяним…

Бійці батальйону отримали завдання встановити блокпост поблизу Мар’янівки (Старобешівський район, Донецька область), та натрапили на угруповання терористів. В бою 7 бійців було поранено, а майор загинув. У бою також брали участь бійці розвідувального батальйону з Черкаського, 3-го оп СпП, 51-ї ОМБР, «Правого сектору», було зруйновано блокпост і ДОТ супротивника, знищено машину з прибулим підкріпленням бойовиків. Всього було ліквідовано до роти терористів.

Без Володимира залишилися доросла донька і неповнолітній син.

 

ВАДИМ  ШЕШЕНЯ (1984-2014) – старший солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Стрілець, 3-й окремий полк спеціального призначення.

3 жовтня 2014-го загинув при виконанні бойового завдання з оборони аеропорту Донецька. Вадима, важкопораненого, витягнув з-під обстрілу побратим, проте врятувати життя не вдалося.

Вдома залишилися дружина, донька та новонароджений син. Похований у селі Маринське на Херсонщині, де проживав з родиною.

Більше про нього в Книзі Пам’яті – http://memorybook.org.ua/28/sheshenya.htm

 

ПИЛИП СЛОБОДЕНЮК (1961-2014) – старший лейтенант ЗСУ.

Народився  в селі Бежів Житомирської області. Навчався в Житомирському сільськогосподарському політехнікум.

Коли помер батько, 20-річний Пилип, старший у родині, взяв на себе відповідальність за сім’ю. У 1980 році був призваний до армії, службу проходив у Німеччині. Рідні згадують випадок, який став потрясінням для Пилипа: повертаючись після строкової служби в Україну, в аеропорту він побачив на власні очі оцинковані гроби, які привезли з Афганістану. Кинувши свою сумку, побіг допомагати військовим. Можливо, саме тоді вперше зіткнувся зі страшними реаліями війни.

У рідному селі Бежеві зустрів кохану. Побралися і в щасливому шлюбі виховували трьох донечок.

Пилип працював на цегельному заводі, потім начальником ЦОКу ВО «Західкварцсамоцвіти». Після політичної й економічної кризи та розпаду старої держави, підприємство теж перестало працювати, тому у пошуках роботи разом з родиною переїхав до Києва де як приватний підприємець займався рієлторською діяльністю.

Пилип  Слободенюк пішов на Майдан у Києві наприкінці 2013 року і впродовж двох з половиною місяців відстоював європейські цінності сучасної демократичної держави. Був не просто учасником, а командиром восьмої сотні воїнів-афганців.

Коли події на Донбасі стали загрожувати, незалежності, суверенітету та територіальній цілісності України, під час першої хвилі мобілізації на початку травня Пилип звернувся до військкомату, але йому відмовили, бо мав 53 роки – не призивний вік. У цей час біля Українського Дому в м. Києві формувався добровольчий батальйон «Айдар» куди і звернувся Слободенюк. З 11 травня 2014 року, старший лейтенант Слободенюк призначений на посаду командира 1 роти охорони 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».  Рота складалася з воїнів-афганців і мала назву «1 рота Філіпа».

Йому вірили побратими і були переконані, що він надійний командир і справжній патріот України. На його ім’я приходила вагома допомога для бійців. Перебуваючи у самому пеклі війни, він був твердим у своїх переконаннях і казав своїм рідним і близьким: «Перемога буде за нами, бо мої хлопці як соколи. В Україні буде рости найкраще жито і пшениця, найкраще будуть співати пташки, бо багато хлопців знялися в небо ангелами».

З травня по серпень 2014 року Пилип брав участь зі своєю ротою в бойових діях по звільненню міст та селищ: Сєвєродонецьк, Щастя, Металіст, Стукалова Балка, Олександрівськ, Георгіївка, Лутугине, Успенка, Красний Яр, Вергункий Роз’їзд.

14 серпня 2014 Пилип Слободенюк загинув під час визволння населеного пункту Хрящувате Луганської області від незаконних збройних формувань.

 

СЕРГІЙ ФЕДЧУК (1981-2014)  – молодший сержант ЗСУ.

Народився у м Кривий Ріг, Дніпропетровська область. Випускник Криворізького професійного транспортно-металургійного ліцею

В АТО служив у на посаді гранатометник, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

Загинув 17 серпня 2014 р. внаслідок обстрілу з під час операції по визволенню території України від російських окупантів в районі смт Нижня Кринка на Донеччині. Разом з Сергієм загинули капітан Шевчук, старший лейтенант Ричков, лейтенант Коза, лейтенант Гаврюшин, старший сержант Король, старший сержант Ятченко, молодший сержант Маковєй, старший солдат Вакулич, солдат Приходько та солдат Єманов.

 

ОЛЕКСІЙ ЄМАНОВ (1988-2014) – солдат ЗСУ.

Народився в місті Кривий Ріг. Закінчив криворізький центр професійної освіти металургії та машинобудування.

Гранатометник, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

17 серпня 2014-го загинув під час пошуково-ударних дій при обстрілі терористів БМ-21 “Град”

Вдома залишилися батьки.

 

В’ЯЧЕСЛАВ КАТРИЧ (1979-2014) – сержант міліції.

Народився у м. Калинівка, Вінницька область.

Сержант міліції, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення ”Миротворець” ГУ МВС України в Київській області.

Загинув 29-го серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла т.зв. Зеленим коридором під час обстрілу російськими десантниками поблизу хутора Горбатенко.

Залишилися батьки, старший брат, дружина та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада