Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
01.10.2020

1 жовтня.  Сьогодні згадуємо таких непересічних особистостей:

  • письменник, автор численних творів про героїку Запорозької Січі;
  • поет і письменник доби Розстріляного відродження, який видав близько 50 книжок. Страчений в урочищі Сандармох;
  • діячка ОУН, яка залишила змістовні спогади про український визвольний рух;
  • власниця унікального контральто, легендарна співачка 60-х років, що стояла біля витоків української естради;
  • художник, майстер пейзажу, автор близько 3 тисяч живописних творів;
  • журналіст і письменник, якій залишався в окупованому Донецьку і передавав звідти репортажі в українські ЗМІ. Понад 2,5 років провів у полоні «днр».

А також вшануємо пам’ять народжених 1 жовтня захисників України, які ціною свого життя зупинили збройну експансію «русского міра».


Починаємо.

 

АНДРІЯН КАЩЕНКО (1958-1921) – письменник, автор численних прозових творів про вікопомну героїку Запорозької Січі.

Народився в родині небагатого поміщика Феофана Кащенка, родовід якого сягає часів Запорозької Січі в пору її розквіту. Батько був власником хутора Веселого в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. Сім’я Кащенків була великою — п’ятеро хлопців і чотири дівчини. Всі діти здобули ґрунтовну освіту. Двом із них — Андріану та Миколі — судилося відіграти помітну роль в історії свого народу.

Микола Кащенко став знаним ученим, дійсним членом АН УРСР. Він був засновником і директором Київського ботанічного саду. Адріан обрав долю літератора.

1867 року Адріан вступив до Катеринославської гімназії. Хоча хлопець був, як писав брат Микола, «працелюбним, тихим, рівним вдачею, і незворушно спокійним», навчання в гімназії йому аж ніяк не давалося. Андріан залишає гімназію після третього класу і вступає до юнкерського училища. Але, на відміну від найстаршого брата, який дослужився до генерала, Адріан не зробив військової кар’єри. Прослуживши кілька років офіцером, він вступив на дрібну службу в управління залізниці (був контролером у поїздах).

Оселившись у Катеринославі, одружився, купив маленький будиночок, з невеликої платні допомагав навіть старим батькам, а коли в 1888 році померла мати, він узяв на своє утримання батька і доглядав його до смерті. А душевні запити задовольняв посильною працею на ниві українського письменства.

Якось він хотів поселитися в Києві, ближче до українського національно-культурного життя, до брата, та з цього нічого не вийшло. Він продав власну хату, щоб купити собі оселю на одній із київських круч. Гроші поклав у банк, який збанкрутував на другий же день, і всі його заощадження пропали. Довелось далі тягнути лямку контролера. Начальство його перекидало з місця на місце: спочатку — в Перм, згодом — у Петербург, де він став помічником головного контролера залізниці, далі в Туапсе — головним контролером залізниці, що будувалася, і, нарешті, знову до Катеринослава.

Протягом 1917 — 1919 років Кащенко опублікував найбільше своїх творів. Так сталось не тому, що тоді він їх найбільше написав. У попередні роки Кащенко теж писав, не покладаючи рук. Тільки не все з написаного потрапляло до друку. Кілька творів навіть після революції 1905 — 1907 років не могли бути видрукувані з цензурних міркувань.

І лише в 1917 — 1918 роках, коли в Катеринославі з’явилось Українське видавництво, яке невдовзі стало видавництвом Кащенка, він зміг надрукувати свої давніші та щойно написані твори. Адріан Кащенко не щадив себе в роботі, і хвороба знову звалила його. Останні півтора року він був прикутий до ліжка.

Письменник починав свій шлях у літературу з друкування народних легенд, переказів, казок. Кащенку судилося стати популярним історичним повістярем, який у своїх творах популяризував славне минуле рідного народу («Запорозька слава», «На руїнах Січі», «Під Корсунем», «Зруйноване гніздо» та інші). Основна його праця — «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» — стала бестселером.

У підсовєтській Україні знайомство з творчістю Кащенка тривало до 1933 року, на Західній — років на дванадцять довше. В роки культу і застою на його книги було накладено категоричне табу. З відновленням Незалежності його твори знову почали видаватися.

 

ВАЛЕР’ЯН ПОЛІЩУК (1897-1937) – поет і письменник доби Розстріляного відродження. Страчений в урочищі Сандармох.

Народився в сім’ї селян-хліборобів в с. Більче (нині – Рівненської області). Навчався в Луцькій і Катеринославській гімназіях, навчався в Інституті цивільних інженерів у Петрограді та на історико-філологічному факультеті в Кам’янець-Подільському державному українському університеті.

Брав участь у повстанні Директорії, був інтернований, редагував у Кам’янці-Подільському студентський журнал «Нова думка». 1920 року повернувся до Києва, співпрацював у газеті «Більшовик». Наступного 1921 року перебрався до Харкова, працював у різних літературних часописах.

1919-го року видав поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», написану за мотивами відомого літопису та під впливом реалій громадянської війни. Згодом переїздить до Києва, де знайомиться з творчою молоддю.

Знайомство й спілкування з Павлом Тичиною спонукало Валер’яна Поліщука переглянути підхід до власних поезій. Тичина заохотив його до пошуків нової художньої якості в ліриці. То були часи повного взаєморозуміння поетів. Вони навіть хотіли видавати спільний альманах або збірник, утворити Київську філію Всеукраїнської федерації пролетарських письменників, яку мав очолити Павло Тичина. Невдовзі керівником цієї ефемерної організації став Микола Хвильовий, з яким Валер’ян Поліщук опублікував спільну збірку «2».

Ранній Валер’ян Поліщук декларував «неореалізм пролетарського змісту, що виростав з революційного романтизму», мріяв створити синтетичне мистецтво, в якому б гармонійно поєдналися всі наявні течії. Водночас у своєму пориванні до синтетичного мистецтва, мистецтва революційного динамізму, він обстоював ідею мистецтва універсального, поза часом і простором («мистецтво не залежить від місця або нації, яка його створила»).

Таку надію він покладав на альманах «Гроно» (1920), що було спробою «бодай хоч наблизитися до того істинного шляху» в мистецтві, який би відповідав духовній структурі «нашої доби великих соціальних зрушень».

Поет великі надії покладав на верлібр як єдину віршовану систему, здатну передати стрімку ритміку нової доби. Віршовані верлібри становили основу першої збірки Поліщука «Сонячна міць», якою він вперше по-справжньому заявив про себе.

Поліщук спершу належав до літературної організації «Гарт», але 1925 року заснував у Харкові модерністську групу «Авангард», що обстоювала програму конструктивного динамізму (за нею поезії належало оспівувати модерну цивілізацію і світ технічної революції). Проте Поліщук долав межі суто авангардистських постанов. І тому в його творчому доробку є поетичні пейзажі („Цвіркуни“, „Лан“, „Нуга“) зі збірки „Радіо в житах“ (1923), які по своїй музичності і глибокому чуттю, які, на думку критиків, не поступаються Тичині.

Виступає Поліщук і як прозаїк, критик і теоретик літератури. Окремими виданнями побачили світ понад 50 його книжок.

23 квітня 1932 року під приводом недостатнього зв’язку з письменницькими масами й зловживань вузькогруповою політикою влада розпускає так звані пролетарські, а разом з ними й усі інші письменницькі організації. Натомість було створено Всесоюзну спілку совєтських письменників з комуністичною ідеологією. На чолі Спілки поставили Максима Горького. Українських письменників підпорядкували російському центру.

Усі, хто так чи інакше орієнтувався на Захід, на Європу, хто не бажав іти московським шляхом, хто пробував і далі експериментувати з формою, були приречені. Не оминула ця доля й Валер’яна Поліщука.

У листопаді 1934 р. його, разом із М. Любченком, М. Кулішем, Г. Епіком, В. Підмогильним, В. Вражливим, Є. Плужником, В. Штангеєм, Г. Майфетом, О. Ковінькою було звинувачено у приналежності до так званого Центру антирадянської боротьбистської організації й заарештовано органами ДПУ.

Поліщуку винесено вирок: 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував на Соловках.

Наприкінці 1937 — на початку 1938 року окрема «трійка» Управління НКВС по Ленінградській області (голова — Л. Заковський, члени — В. Гарін та Б. Позерн, секретар — М. Єгоров) оформила низку групових справ, засудивши до розстрілу 1825 соловецьких в’язнів, яких було переведено на тюремний режим (Соловецька тюрма окремого призначення).

За справою № 103010/37 р. найбільше було засуджено до розстрілу саме українців — Омеляна Волоха, Марка Вороного, Миколу Зерова, Антона Крушельницького, Миколу Куліша, Леся Курбаса, Юрія Мазуренка, Валер’яна Підмогильного, Павла Филиповича, Клима Поліщука та інших. Постанова трійки по Валер’яну Поліщуку датується 9 жовтня.

Оперативна частина Соловецької тюрми звинуватила їх у тому, що, «залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію „Всеукраїнський центральний блок“».

Поліщук був вивезений із Соловків з великим етапом в’язнів Соловецької тюрми і страчений 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох (нині Республіка Карелія, РФ).

 

МАРІЯ САВЧИН (1925-2013) — діячка ОУН.

Народилася в с. Задвір’я (за польським адмінподілом, Кам’янецький повіт, Тарнопольське воєводство).

1940-і рр. — провідниця підпільного юнацтва ОУН у Львові, надрайонова Українського Червоного Хреста) Перемишльщини, зв’язкова референтури Служби Безпеки у Крайовому Проводі ОУН.

У травні 1945 вийшла заміж за діяча УПА Василя Галасу. 15 грудня 1946 у народила сина. У травні 1947 була затримана у Кракові співробітниками МГБ. Усвідомлюючи, що сина від неї й так відберуть, шантажуватимуть ним під час тортур, щоби вона видала місце перебування чоловіка, Марія втекла, вистрибнувши через вікно. Втеча вдалася, але сина батькам уже ніколи не вдалося віднайти. За чутками, його усиновив начальник місцевої служби безпеки Польщі.

Відтак перебувала в підпіллі в Карпатах, на Волині та Поліссі.

18 жовтня 1948 у Василя і Марії народився другий син. Переховувалася з ним у рідному селі Василя Олесин у його сестри Поліни. Коли Марія 19 січня 1949 приїхала на зустріч з сестрою до Львова, де її підступно схопили співробітники МГБ. Серед її речей був лист від Василя, в якому він повідомляв, крім іншого, і про приблизне місце перебування.

Погрожуючи повним знищенням рідні, Марію відправили до чоловіка з вимогою переконати його до співпраці з органами МДБ. У важкому душевному стані Марія найперше кинулася рятувати тримісячного сина, якого таємно погодилася прийняти двоюрідна сестра Василя Анастасія Мартиновська, яка з чоловіком та сином мешкала в Олесині. Після цього Марія розшукала свого чоловіка в криївці на Волині й розповіла про арешт та умову звільнення.

1952 року головнокомандувач УПА Василь Кук, передав під керівництво Галаси ще Вінницьку та Кам’янець-Подільську області. Втім, кільце продовжувало невпинно звужуватися навколо Галаси з дружиною та їхніх побратимів.

У квітні 1953 створилася критична ситуація: зв’язки обірвалися, у найближчому оточенні залишилося кілька підпільників. Це спонукало Галасу до переходу на східні терени України. Під час переходу, який організовував окружний провідник Кам’янець-Подільської області «Скоб» (як виявилося, агент МГБ), Галасу з дружиною схопила група МГБ.

Їх перевезли у в’язницю в Києві. Керівництво МГБ у Києві запропонувало вислати кур’єра від його імені у США для встановлення контакту із Закордонним Представництвом УГВР. Галаса не погоджувався на невідомого йому зв’язкового, погодившись врешті лише на кандидатуру дружини Марії Савчин, якій незаперечно довіряв. Заручниками в Україні залишалися їхні родичі, син, та й він сам. За таємною домовленістю Василя Галаси з дружиною, Марія повинна була розкрити плани МГБ і не повертатися в СРСР. Перед від’їздом у 1954 Марії до США їм дали змогу з вікна автомобіля побачити свого 6-річного сина Петруся, якого виховувала кузина Василя. У 1960-х рр. після виходу на волю Василь Галаса одружився вдруге й забрав сина Петра до себе.

Виїхавши до США, Марія Савчин виконала свою місію і розкрила світові провокаційні плани МГБ, скеровані на знищення українських визвольних осередків за кордоном. Вона Мешкала у м. Мілвокі, Вісконсин. Вийшла заміж вдруге за Володимира Пискіра. У другому шлюбі народились діти: Богдан та Лариса.

Марія брала активну участь в діяльності громадських організацій діаспори. Очолювала один з відділів Союзу Українок Америки. У жовтні 2002 була делегатом VIII Конґресу Світової Федерації Українських Жіночих Організацій у Торонто.

У видавництві «Смолоскип» побачили світ спогади Марії Савчин, які є цінним джерелом інформації про визвольний рух і практики совєтських спецслужб.

 

ВАЛЕНТИНА КУПРІНА (1934) — співачка, що стояла біля витоків української естради. Легендарна зірка 60-х років.

Народилася у селі Кочеток на Харківщині, поблизу Чугуєва, на батьківщині Іллі Рєпіна. Співала в самодіяльних хорах. Валентина закінчила Чугуїво-Бабчанський технікум лісового господарства і за розподілом поїхала в Голу Пристань на Херсонщині. Там працювала помічником лісника, посадила 180 гектарів лісу.

Співочий талант Валентини не залишився непоміченим – її запросили співачкою до штату Ансамблю пісні і танцю в Херсоні, де вона працювала майже рік.

У 1955 році Купріна пройшла прослуховування в Державний український народний хор ім. Верьовкии у Києві. Там у процесі студійної роботи вона опанувала елементарну теорію музики, сольфеджіо. Згодом довгі роки брала уроки вокалу в Алли Дзюблик. Співачкою народних пісень пробула п’ять років.

За цей час вона побачила чимало прикметного.

«На все життя запам’ятала наш концерт у Брюсселі 1958 року, на якому серед глядачів був Степан Бандера. Після виступу він підійшов до нас зі словами: «Я думав, що України вже нема. А Україна живе!» Тоді разом зі мною співав і Микола Кондратюк, якого невдовзі люб’язно величатимуть як Контр-Гнатюк», – згадує співачка.

І ще один спогад: «Так сталося, що в день вбивства лідера ОУН Степана Бандери 15 жовтня 1959 року, хор Верьовки мав аншлаговий виступ у Мюнхені. Концерт проходив у палаці спорту. Пригадую, як Григорій Гурійович зреагував на те, що недоброзичливці викупили квитки у перших рядах. Його спокійний голос чую досі: «Наша справа — робити своє діло!» Німецькі газети тоді вийшли із заголовками: “У день вбивства Степана Бандери у Мюнхені гастролював славетний хор з України”.

Майже всюди ми починали з Шевченкової пісні “Реве та стогне Дніпр широкий”, від якої з перших секунд звучання пробігали мурашки тілом. Майже після всіх виступів у Європі до нас зі сльозами на очах приходили земляки-емігранти і не могли надякуватися!»

Після роботи в хорі ім. Верьовки, з порадою київського естрадного музиканта Юрія Братолюбова, який згодом працював у Голівуді, після прослуховування Валентина Купріна стала солісткою московського естрадного оркестру під керуванням Олега Лундстрема, але працювала там недовго – майже півроку.

Повернулася до Києва і з 1962 року стала працювати в джазовому колективі «Дніпро» на чолі з Миколою Гриньком та Ігорем Петренком. Вона проспівала не один сольний концерт в парі з відомими оперними виконавцями, в тому числі з Костянтином Огнєвим.

Валентина Купріна багато концертувала, робила багато записів до фонду Українського радіо, випускала платівки. У 1972 році співачка підтримала щойно організований Олександром Зуєвим вокально-інструментальний ансамбль «Кобза», випустивши з ним диск-гігант. Працювала і над озвучуванням фільмів.

 

В естрадно-вокальному мистецтві, як відомо, особливо цінується впізнаваний неповторний тембр голосу. Про вокал Валентини Купріної добре відгукнувся в «Літературній Україні» композитор Борис Буєвський, який нині живе в Бельгії.

«Купріна має унікальні дані. У неї — контральто, тобто низький, надзвичайної краси голос, тембр якого, яскраво індивідуальний, властивий тільки їй, а пластичність і виразність сягають завершеності, набувають легкості, чарівності, могутності…».

Очевидно, саме на цю властивість голосу Валентини Купріної звернули увагу режисер Леонід Осика і композитор Володимир Губа, запросивши співати у супроводі хору, органу, симфонічного оркестру при озвучуванні фільму «Захар Беркут», який став класикою українського кінематографу.

Володимир Губа охрестив контральто Валентини Купріної «містичним». Багато критиків і самих композиторів називали її голос саме так. Окрему статтю присвятив її тембру Борис Буєвський, який неодноразово доручав Валентині першопрочитання своїх творів. Він писав, що «мало яка країна може представити шансоньє з таким небувалим голосовим матеріалом».

Співачка поєднала на естраді різноманітні жанри: народні пісні, романсову лірику, джаз та академічне мистецтво. Вона виконувала твори понад сорока українських композиторів та поетів. За час роботи над записами у фірмі «Мелодія» співпрацювала з дванадцятьма оркестрами і ансамблями. У репертуарі — близько 200 пісень.

Співачка виконувала багато пісень про квіти. Першою такою відомою її піснею була «Червона троянда» Анатолія Горчинського. Потім в репертуарі з’явилися пісні Володимира Верменича «Ромашка» і «Квіт папороті», Бориса Буєвського «Зоряні лілеї», Леоніда Вербицького «Жоржини», Жербіна — «Конвалії», Владислава Толмачова — «Квіти ромена», Ткаченка рос. «Севастопольские розы».

Купріна виконала твори Петра Сокальського, одного з основоположників української професійної музики, в супроводі фортепіано в академічній манері співу. Як «спеціальний гість» нерідко бере участь у презентаціях творів поетеси Ліни Костенко — на її запрошення.

Втім, не все в творчому житті співачки було ідеально. Записи виконаних нею пісень на вірші Ліни Костенко та інших поетів, які вважалися «неблагонадійними» розмагнічувались, а у певний момент вона залишилась безробітною, довелося влаштуватися викладати хоровий спів у ПТУ.

Втім, життєвим кредо Валентини Купріної було і залишається: «А життя — воно триває!».

Послухати дивовижний спів Купріної:

https://www.youtube.com/watch?v=VpUDtJIWA7I

https://www.youtube.com/watch?v=c-P1JY4aTys

https://www.youtube.com/watch?v=UXmZ86dxX1A

https://www.youtube.com/watch?v=Gm9qwSNJqCk

 

ІВАН БОНДАР (1944)) — художник, майстер пейзажу і жанрової картини.

Народився у с. Яснозір’я, Черкаська область. Навчався в Одеському художньому училищі ім. М. Грекова. У 1975 р. закінчив Київський державний художній інститут (майстерня Віктора Шаталіна). Понад 25 років працював художником-живописцем Черкаських художньо-виробничого комбінату. Від 2000 р. працює на кафедрі образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького. Викладає студентам курси «Малюнок», «Живопис» та ін.

Як художник, вважає своїм вчителем народного художника України, лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка Федора Захарова. Працює переважно в царині станкового живопису. Пише картини на історичну тематику, а також пейзажі, натюрморти. Автор близько 3 тис. живописних творів (жанрових, історичних, портретних).

Твори зберігаються у Художньому фонді України, Міністерстві культури України, в державних музеях та приватних збірках України і зарубіжних держав. Постійний учасник обласних, республіканських, міжнародних вистав, творчих поїздок та міжнародних пленерів. Спорядив 50 особистих вистав (зокрема понад 30 всеукраїнського рівня).

Дивитися чудові пейзажі Бондаря: https://sverediuk.com.ua/narodniy-hudozhnik-ivan-bondar/

 

СТАНІСЛАВ АСЄЄВ (1989) – письменник, журналіст і блогер. Під псевдонімом Станіслав Васін працював журналістом в окупованому Донецьку. Довгий час перебував у полоні «днр».

Народився в Донецьку, закінчив школу в місті Макіївка. У 2010 році закінчив Донецький державний інститут інформатики і штучного інтелекту, факультет філософії і релігієзнавства, у 2012 році — магістратуру Донецького національного технічного університету, факультет комп’ютерних наук і технологій і отримав диплом магістра релігієзнавства з відзнакою.

Після закінчення університету поїхав до Франції, щоб вступити до лав Французького іноземного легіону. Повернувшись в Україну, змінив багато професій: працював вантажником, стажистом у банку, копачем могил, оператором у поштовій компанії, продавцем-консультантом побутової техніки тощо.

Як журналіст співпрацював із газетою «Дзеркало тижня», журналом «Український тиждень» та «Радіо Свобода» під псевдонімом Станіслав Васін.  Асєєв вважав своїм журналістським обов’язком залишатися в Донецьку і об’єктивно описувати події, що відбуваються.

Востаннє Станіслав виходив на зв’язок з колегами 2 червня 2017 року. Його місцезнаходження не було відоме, в квартирі був обшук, на дзвінки Станіслав не відповідав. Через півтора місяці, 16 липня 2017 року бойовики повідомили, що він затриманий за звинуваченням у «шпигунстві». Повідомляється з посиланням на екс-нардепа Єгора Фірсова, що «мамі Стаса дали письмове підтвердження. … Мати Асєєва змогла з ним побачитися. … Стас тримається добре, розуміє, що на справедливий суд сподіватися не варто. Його єдина надія — це обмін полонених».

Чекати обміну довелося довго – два с половиною роки.

22 жовтня 2019 року бойовики заявили про „засудження“ Станіслава так званою «прокуратурою ДНР» до 15 років ув’язнення. А 29 грудня 2019 року Асєєв був визволений з полону в рамках обміну «76 на 127».

Головним прозовим твором Асєєва є автобіографічний роман «Мельхіоровий слон, або Людина, яка думала». Він був надрукований у № 1—6 за 2015 рік московського журналу «Юность» та вийшов окремою книжкою у київському видавництві «Каяла» у 2016 році.

У романі розповідається про історію життя автора в реаліях українського політичного та духовного середовища. Багато уваги приділяється війні на Донбасі крізь призму філософських оцінок і висновків автора.

«Стас був моїм студентом, – розповідає культуролог і релігієзнавець Ігор Козловський, який і сам провів 700 днів у полоні «днр». – Він завжди мав свою особисту думку і її підкреслював. У нього філософський склад розуму. Він досить скептично міг ставитися до тих чи інших авторитетів. Здавалося, що він постійно комусь щось доводить, щось намагається сказати – чи своїми думками, чи поведінкою. Хоча загалом Стас, я би сказав, був людиною внутрішньою, більше зосередженою на собі. Я бачив, як з нього формується оригінальний мислитель».

Більше про життя, характер і творчість Станіслава Асєєва: https://pen.org.ua/publications/stanislav-asyeyev-za-stinoyu/

Перша колонка Станіслава в «Дзеркалі тижня»: https://tyzhden.ua/Society/130797

Асєєв розповідає про полон в «днр»: https://www.radiosvoboda.org/a/30400928.html

Сторінка в ФБ Станислав Асеев

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з росіською агресією на Донбасі.

 

ВОЛОДИМИР ПРЕСНЯКОВ (1988-2014) — молодший сержант ДПС.

Народився в Новоазовську на Донеччині.

Навчався в професійному ліцеї, отримав спеціальність монтажника-будівельника та електрозварника. 2008 року закінчив Навчальний центр підготовки молодших спеціалістів ДПСУ.

Старший механік відділу зв’язку. Загинув при обстрілі терористами з мінометів пункту пропуску Новоазовськ на кордоні з Росією. Терористи почали обстріл пункту пропуску о 2.20 ночі з боку села Маркине Новоазовського району, на той момент в «Новоазовську» було чимало людей, зокрема водіїв вантажного транспорту.

Після початку обстрілу прикордонники допомогли укритися цивільним, після чого зайняли укріплені позиції для ведення кругової оборони; з водіїв лише один зазнав поранень. З прикордонників 8 було поранено.

Вдома залишилися дружина та маленька дитина.

 

ДМИТРО ІВАХ (1989-2015) — десантник, старший лейтенант ЗСУ.

Народився в м. Хмельницький. 2013 року закінчив Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, спеціальність «управління діями підрозділів аеромобільних військ». По закінченні Академії направлений на проходження подальшої служби в Житомир.

З 9 березня 2014 виконував завдання на Сході України.

Командир 1-ї аеромобільно-десантної роти 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади. Після поранення ротного Олега Бутніцького у бою під Слов’янськом, з 3 червня 2014-го Дмитро Івах виконував обов’язки командира роти.

Під час бойових дій з утримання коридору до Донецького аеропорту 18 січня 2015 року бійці потрапили під обстріл з РСЗВ «Град». Дмитру осколок влучив у голову, загинув на місці. Іще двоє вояків померли у санітарному автомобілі при евауації, 14 були поранені.

Без сина лишились батьки.

 

ІГОР ШОЛОДЬКО (1965-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Черняхів на Житомирщині. Проживав у Житомирі. Працював слідчим Генпрокуратури. 2005 року вів справу проти Ігоря Коломойського до її закриття щодо підозри у вбивстві.

В серпні 2014-го мобілізований у Дніпропетровській області. Розвідник-снайпер, 74-й окремий розвідувальний батальйон, псевдо «Спец».

30 листопада 2014-го загинув під час штурму терористами Донецького аеропорту — вогнепальне осколкове поранення шиї, розтрощення шийних хребців.

 

СЕРГІЙ ГРИБКОВ (1981-2014) — прокурор, солдат ЗСУ, доброволець батальйону «Айдар».

Народився у Луцьку. Здобув вищу освіту у Волинському державному університеті імені Лесі Українки. Після проходження строкової військової служби у 2005 році почав свій трудовий шлях помічником Володимир-Волинського міжрайонного прокурора Волинської області. Потім працював на різних посадах у прокуратурі міста Луцька та обласному апараті прокуратури Волині. Станом на 2014 рік — молодший радник юстиції, прокурор відділу захисту прав і свобод дітей прокуратури Волинської області.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України в липні 2014 року взяв відпустку і добровольцем пішов на фронт у складі 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». 28 серпня був оформлений у батальйон через Сватівський райвіськкомат. Солдат, водій-електрик.

5 вересня 2014-го зник безвісти під час бою з російськими диверсантами, які напали на бійців 2-ї роти батальйону із засідки поблизу села Весела Гора. Бійці на двох машинах під’їхали до блокпоста — на ньому майорів український прапор. Командир групи вийшов з машини, терористи відкрили вогонь. Прострелено бензобак, одна з автівок вибухнула.

Був похований під Старобільськом, на військовому кладовищі у селі Чмирівка, як невідомий солдат. 2016 року упізнаний за експертизою ДНК. 8 квітня 2016 року перепохований на Алеї почесних поховань луцького міського кладовища у селі Гаразджа.

Неодружений, без сина лишилися батьки.

 

ОЛЕКСАНДР ПОРОСЮК (1977-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Кременчук на Полтавщині. Вивчився на кухаря в профтехучилищі № 29. Проходив строкову військову службу в Збройних силах України, працював кухарем у військовій частині Кременчука. Закінчив заочно факультет психології у київському інституті. Працював у Кременчуці психологом в Центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді — по мікрорайону Молодіжне, однак потрапив під скорочення.

Батько-одинак, після смерті дружини сам виховував доньку, доглядав за паралізованою бабусею.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України у січні 2015 призваний Кременчуцьким об’єднаним військовим комісаріатом за частковою мобілізацією як доброволець. Півтора місяця проходив навчання на Львівщині.

Старший солдат, кухар взводу матеріального забезпечення танкового батальйону 72-ї ОМБр, м. Біла Церква. З 15 березня 2015 брав участь в АТО.

27 квітня 2015-го помер від множинних осколкових поранень, яких зазнав у районі міста Волноваха під час обстрілу.

Без Олександра лишилися мати, брат та донька.

 

ОЛЕКСІЙ ЖАДАН (1983-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Павлограді на Дніпропетровщині. Здобув шахтарську спеціальність. Працював у ДТЕК Шахтоуправління імені Героїв космосу, підземний електрослюсар.

Призваний за мобілізацією 25 березня 2014-го, старший солдат, снайпер 25-ї окремої повітрянодесантної Дніпропетровської бригади.

Загинув 22 січня 2015-го у бою поблизу міста Авдіївки. Тоді ж загинули старший сержант Олександр Чумаченко, молодший сержант Микола Закарлюка, старші солдати Микола Кучер і Андрій Стародуб, солдати Андрій Ткач й Олександр Черніков.

Без Олексія лишились мама та старша сестра

 

СЕРГІЙ ШЕВЧУК (1982-2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився у Борсилаві на Львівщині. Закінчив Львівський державний університет внутрішніх справ. Служив в лінійному управлінні, Львівська залізниця УМВС України.

Одружився, проживав у Трускавці, 2006 року у подружжя народилася дочка Марія-Анастасія. В 2009 року переїхав до Дніпропетровська, працював на Придніпровській залізниці, ст.Ніжнеднепровск-вузол, СК-1 в Воєнізованої охороні.

У березні 2014 року призваний до лав ЗСУ. Командир парашутно-десантного взводу парашутно-десантної роти парашутно-десантного батальйону, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

Брав участь у операціях в Амвросіївці, Краматорську, Зеленопіллі, Шахтарську, Савур-Могилі, Дебальцевому. 17 серпня 2014-го загинув у бою в Макіївському районі, селі Нижня-Кринка — під час обстрілу з БМ-21 «Град» при проведенні пошуково-ударних дій.

Без батька залишилась донька.

 

ВАЛЕНТИН ОПАНАСЕНКО (1986-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в смт Немішаєве на Київщині.

До лав армії вступив 27 серпня 2014 року. Стрілець 9 роти 3-го батальйону 80 ОАеМБр. Після реорганізації 3-й батальйон став 122-м окремим аеромобільним батальйоном.

В Донецькому аеропорту Валентин перебував з 13 січня 2015-го. 15 січня поранений, продовжував вести бої за утримання терміналу. Маючи двічі можливість виїхати, не полишив поранених побратимів. 20 січня через обстріли терористів обвалилася будова терміналу, під обвалом Валентин загинув. Упізнаний батьками на початку квітня 2015-го.

Вдома лишились дружина із сином, батьки, брат та сестра.

 

ІВАН ЛУЧИНСЬКИЙ (1975-2014) — сержант ЗСУ.

Народився на Кіровоградщині, жив у селі Шамраївка на Київщині. Працював в ДНЗ «Сквирське вище професійне училище».

У часі війни — оператор, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар», псевдо «Луч».

26 серпня 2014-го Іван з айдарівцями їхав в УАЗі, яким Василь Пелиш вивозив важко пораненого в живіт побратима до найближчої лікарні у Хрящуватому. По дорозі на трасі в районі Новосвітлівка — Хрящувате терористи влучили у авто із танка. Усі, окрім Василя Пелиша, хто був в УАЗі — Іван та солдати Сергій Кононко, Борис Шевчук і Василь Білітюк, загинули від вибуху.

Перебував у списках зниклих безвісти. 23 грудня терористи передали українській стороні тіла 8 загиблих вояків. Упізнаний за експертизою ДНК.

Без Івана лишились батьки.

 

ВІТАЛІЙ ДЗИЗА (1994-2017) – старший матрос ВМС ЗСУ.

Народився 1994 року на Запоріжжі, в селі Трудове Більмацького (колишнього Куйбишевського) району. Був молодшим із чотирьох дітей у сім’ї. Коли Віталію було два роки, родина переїхала до села Смирнове, що розташоване неподалік. Після смерті батька переїхав із матір’ю у сусіднє село Вершину Другу. Закінчив Смирнівську середню школу. По тому навчався в ліцеї у Бердянську. Після навчання працював будівельником.

Ще до війни, за запрошенням, поїхав працювати в РФ, на будівництво. Там познайомився з майбутньою дружиною, українкою. Повернувшись додому і дочекавшись народження доньки, 16 червня 2016 року вступив на військову службу за контрактом.

Старший матрос, старший навідник гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 1-ї роти 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗС України. З 15 жовтня 2016 року постійно перебував у зоні бойових дій, виконував завдання на території проведення антитерористичної операції, Оперативно-тактичне угруповання «Маріуполь».

10 березня 2017 року загинув під час обстрілу взводного опорного пункту поблизу села Гнутове, — унаслідок прямого влучання в окоп снаряда 120-мм калібру дістав множинні уламкові поранення тіла, помер за 10 хвилин на очах побратимів.

Залишились мати, сестра, два брата, дружина та маленька донька. Старший брат також служить у ЗСУ.

 

ОЛЕКСАНДР КУШІЛЬ (1978-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився у м. Новомосковська на Дніпропетровщині. Закінчив Орлівщинську ЗОШ.

Заступник командира взводу, 93-я бригада. Кадровий військовик, брав участь у миротворчих місіях — Сьєрра-Леоне та Ірак.

Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з оточення поблизу Іловайська. Маючи можливість вибратися самотужки чи в складі невеликої групи, залишився, щоб вивести хлопців зі своєї бригади. Завдяки його вмілим та героїчним діям вийшли з оточення 10 молодих вояків, сам не вберігся.

Вдома залишилися дружина та син.

 

СЕРГІЙ ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ (1984-2014) — старший прапорщик ЗСУ.

Після строкової служби в армії обрав професію військового, служив на кораблі «Донбас», підводному човні. Старшина РБМТЗ 23-ї окремої бригади Національної гвардії України.

24 серпня 2014-го під час передислокації колона нацгвардійців потрапила в засідку терористів поблизу села Новоіванівка Амвросіївського району — на покинутому блокпосту (вояки вважали, що там ще були українські військові). Тоді у бою загинули старший прапорщик Сергій Добровольський, прапорщик Борис Грязнов та старший сержант Максим Баранов. 25 вояків потрапили до полону.

Тіла загиблих українських бійців місцеві жителі поховали неподалік села. Волонтери ГО «Народна пам’ять» провели ексгумацію і вивезли останки із зони АТО. Сергія ідентифікували за експертизою ДНК.

Залишилися мати і молодший брат, дружина та донька, яка 2014-го пішла в перший клас.

 

ОЛЕКСАНДР ЛИВАДАР (1993-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Забари на Миколаївщині. Закінчив Доманівську ЗОШ № 2, рік служив у ЗСУ.

19 березня 2014-го у зв’язку з окупацією Криму Росією мобілізований, 19 червня звільнений в запас. 31 липня знову мобілізований, проходив службу в зоні бойових дій. Солдат, старший стрілець 28-ї ОМБр.

25 січня 2015-го на блокпосту в районі Мар’їнка — Курахове пізно увечері під час огляду стався вибух автомобіля — теракт, скоєний «смертником». Внаслідок вибуху Олександр Ливадар загинув на місці, ще один вояк зазнав важких поранень та помер у лікарні.

Без Олександра лишились мама та сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада