Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
31.08.2020

1 вересня. Огляд народжених цього дня непересічних особистостей почнемо з ушанування пам’яті двох Героїв Небесної Сотні. Один помер в результаті побиття «беркутівцями» після кількамісячної коми. Другий був застрелений снайпером. І побиття, і розстріл відбулися у лютому 2014-го, коли режим Януковича спробував силою придушити народний протест.

Далі в огляді:

  • підприємець і меценат, який започаткував вивчення і промислову розробку Криворізького залізорудного басейну;
  • громадська діячка, організаторка жіночої чоти Легіону УСС, закатована польською поліцією за участь в УВО;
  • фізик-теоретик, академік, політик, очільник опозиції у Верховній Раді першого демократичного скликання, який доклався до створення і ухвалення Акту про Незалежність України ті ініціював проведення всенародного референдуму, який фактично легітимізував цей Акт;
  • художник-графік, ілюстратор кількох десятків книг;
  • майстер мікромініатюр, що створює композиції у вушку голки та на зрізі макових зернин;
  • кобзар і лірник, єдиний нині представник старосвітської чернігівської кобзарської школи, яка вважається найдавнішою в Україні;
  • очільник Дніпровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова, яка є одним з провідних центрів лікування поранених учасників АТО;
  • дизайнерка одягу, відома колекціями весільних і вечірніх суконь, які брали участь у показі в Луврі та продаються у багатьох країнах світу;
  • реп-співак, що піднімає своїх текстах проблеми сучасного українського суспільства.

 

І неодмінно пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі зі збройною російською агресією, яка несе на багнетах «русский мир».


 

Починаємо огляд з людей, що загинули заради демократичного майбутнього європейської України.

АНАТОЛІЙ НЕЧИПОРЕНКО (1941-2014) — учасник, захисник Євромайдану. Герой Небесної Сотні.

Народився в смт Бурсилів на Житомирщині в селянській родин. Вже з 14 років працював різноробочим на цегельному заводі. У 18 років закінчив курси водіїв і був призваний до армії. Після служби працював водієм рейсового автобусу, потім працював у Києві водієм таксі, з 1988 року і до пенсії працював у «Київзоніштрансі» на міжнародних перевезеннях.

На пенсії теж не сидів вдома – був охоронником гаражного кооперативу «Пролісок». Тому на Майдані приходив не щодня, а коли мав вихідні чи вдавалося домовитися, щоб його замінили.

18 лютого Анатолія Нечипоренко побили «беркутівці». Літню людину били переважно по голові – він мав вдавлений перелом кісток черепа і важкий забій мозку. В результаті потрапив до Київської міської клінічної лікарні № 17 (відділення політравми). Знаходився у реанімації у дуже важкому стані. Помер 11 квітня 2014-го рокую. Весь цей час був в комі, лише перед смертю вийшов з коми і пізнавав рідних.

У нього залишилися дружина, дочка, двоє онуків і сестра.

 

ІГОР ТКАЧУК (1975-2014) — активіст і захисник Євромайдану. Герой Небесної Сотні.

Народився у Калінінградській області в РФ. Мешкав у Великій-Кам’янці на Коломийщині (Івано-Франківська область).

Жив Ігор звичайним життям, був щасливим у родинному житті.  З дружиною Марією познайомився, коли їй  було  15,  а  йому  —  18.  Спочатку  просто  дружили. Перед  армією  друзі  уклали  парі,  що Марія  надішле  йому  тисячу  листів. Згадує, що доводилося писати по три­ чотири послання в день.

Після повернення з армії вони з Ігорем почали дуже романтичну історію кохання.  Побралися, мали  трьох  діточок:  старшому сину на час подій Революції Гідності було 17, доньці – 12, а меншому сину у лютому 2014-го виповнився рік.

Свої поїздки на Майдан Ткачук  приховував  свої поїздки від 82­ річної матері, знав, що та не відпустить. У передостанній раз повернувся додому 10 лютого, на перший день народження молодшого сина.

  • Перший раз, коли поїхав, я дуже переживала, – згадує дружина. – Але більше боялась, щоби він не застудився, не захворів, якось так. Він мені описував, що там все спокійно, все добре, вони просто там двіжують. Що там іде така бойня, я навіть не знала. Був момент, коли вбили перших хлопців, то я запереживала. Але я собі так думала, що то ж вбили їх, бо вони були десь не в тому місці, а Ігор же не там, у нього все добре. Потому вже він приїхав додому і одразу сказав, що 18 лютого він має бути там, на ході. Знаючи, як реагувала влада на любі кроки людей, вони знали, що буде якась дія, і він хотів там бути.

Кило настало 18-е, Ігор ще був вдома. Жінка зраділа: “Слава Богу! Буде дома, з ним нічого не станеться!”

  • Коли почалась оця хода, почали бити людей. І це все показують по телевізору. А Ігор стоїть біля телевізора і навіть не сідає! – продовжує розповідь дружина. – Стоїть і дивиться. Каже: “Чого я не там? Я мав бути там! Чого я тут? Я казав, що приїду”. Ми полягали спати. Зранку встали, він каже: “Не міг спати цілу ніч, не можу бути тут, коли там таке твориться. Я їду!”. Я його почала просити: “Як їдеш? Ти бачиш, що там уже вбивають. У тебе ж діти”. Він сказав, що не буде у мене під спідницею ховатись і поїде. Тоді я зрозуміла, що ні мої слова, ні мої плачі тут уже не подіють ніяк. Бо я вже і вмовляла, і просила, і плакала – все марно. Розуміла, що як буду сваритись – то він все одно поїде, але буде гірше. Тоді вже перестала плакати, нічого йому не казала більше. І він поїхав.

Записався на автобус. Автобус ще на нього чекав – вони запізнювались. З другом Юрою Гошовським вони їхали разом. Жінка-координатор Зоряна, яка керувала тим автобусом дзвонила Ігорю, і він попередив, що вони запізнюються на 15 хвилин, але точно будуть.

  • Мені потому Зоряна казала, як вона це співставила: вона затримала автобус, він на нього встиг, він поїхав, його вбили… Вона себе дуже довго почувала винною у всьому тому. Так само, як і Юра. Певно, що вони не винні. Я їм то багато разів казала, – каже Марія. – Що мало статись – то сталось, і тут ніхто не міг знати, як воно буде. Тут винен лише той, хто стріляв. І той, хто наказав стріляти.

20  лютого  снайпер поцілив Ігорю в голову.

Марія  згадує,  коли  Ігор  уперше поїхав до Києва, то на Майдані склав обітницю,  що  готовий  пожертвувати життям  заради  України:  «Він  завжди казав, що заради кращого майбутнього готовий віддати життя. Я не вірила. Все питала: «Кому віддавати, навіщо?» Як він сказав, так і сталося».

Ще  торік  восени  Ігор  Ткачук  дав собі  обіцянку:  побудувати  власноруч просторий  і  затишний  будинок  для своєї великої родини. На гроші, зароблені  у  Польщі,  побудував  стайню  та паркан.  Навесні  планував  розпочати будівництво  хати…  Але не судилося. Тоді сільська громада своїми силами допомогла Марії з побудувати дім, який мріяв звести її чоловік.

 

Повернемося до більш ранньої доби і поступово наближатимемося до наших часів.

 

ОЛЕКСАНДР ПОЛЬ (1832-1890) – підприємець і меценат, що започаткував промислову розробку залізних руд Криворізького басейну.

Майбутній рудорозробник народився у с. Малоолександрівка Катеринославської губернії () ніні – Дніпропетровщина) у дворянській родині підпоручика Миколи Поля (німецького походження) та Ганни Полетики (праправнучки сестри гетьмана Павла Полуботка).

1854 року закінчив юридичний факультет Дерптського (зараз Тартуський) університету. У 1858–1861 роках брав участь у впровадженні селянської реформи в Катеринославській губернії – був обраний делегатом від Катеринославщини до комісії, що розробляла положення реформи. З 1866 року входив до лав Катеринославського губернського земського зібрання.

Наприкінці 1850-х Поль почав займатися сільським господарством. Він практикував не лише хліборобство, яке, на його думку, приносило нестабільний доход, а успішно розводив велику рогату худобу, мав кінний завод.

Але головним інтересом усього його життя було вивчення і налагодження видобутку корисних копалин Криворізького регіону.

У 1873 р. на запрошення Поля тут проводив дослідження відомий німецький гірничий інженер Штріпельман. У результаті цих досліджень коштом Поля у Лейпцигу і Петербурзі була видана (в перекладі) книга «Южно-русские месторождения магнитных железных руд и железного блеска в Екатеринославской (Верхнеднепровского) и Херсонской губерниях».

У 1873-75 роках Поль взяв в оренду багаті на залізну руду криворізькі землі з метою їх подальшого промислового використання. Неодноразово звертався до міністра державного майна з проханням сприяти у створенні акціонерної компанії, яка б займалася експлуатацією мінеральних багатств Кривого Рогу. Без допомоги уряду Поль не зміг започаткувати промисловий видобуток руди і у 1880 р. віддав права на оренду новоствореній французькій компанії «Товариство залізних руд Кривого Рогу». Сам Поль був крупним акціонером цієї компанії.

Після передачі французам орендованих ним земель Поль не полишив справу розробки залізної руди. У 1881 р. він купив у поміщика Шмакова 500 десятин землі у Запорізькій ущелині (Велика Дубова балка). Тут Поль збирався видобувати руду, а переробляти її він планував на власному чавуноливарному заводі. Землю під майбутній завод Поль придбав у 1883 р. в Катеринославі поблизу сучасного залізничного вокзалу.

Однак розгорнути власне підприємство з видобутку руди Поль так і не зміг. Було видобуто лише декілька тисяч пудів. Не витримавши конкуренції з великими компаніями, які видобували руду в Кривому Розі, Поль змушений був зупинити справу в Дубовій балці. Окрім руди, велику увагу Поль приділяв аспіду і графіту.

В Олександрівському повіті Херсонської губернії біля с. Миронівка Поль заклав дві шахти, на яких впродовж 1870-х років видобувався графіт високої якості. У 80-х роках XIX ст. Миронівські рудники графіту поступово звужували видобуток через зниження попиту на цей матеріал, високими тарифами на залізниці і постійною нестачею коштів у Поля. Незважаючи на пропагування справді високоякісного графіту і необхідність його використання у металургійній промисловості (з графіту виготовляли вогнетривкі тиглі), великого масштабу видобуток так і не набув.

Така ж доля спіткала і підприємство Поля з розробки аспіду. На початку 1872 р. Поль разом із князем Кочубеєм розпочав розробку родовища аспідного сланцю у с. Покровському. Це родовище славилося якісним матеріалом, який використовували для покривання стріх і настилу підлоги. Основний ринок збуту аспідних плит охоплював Херсонську, Катеринославську і Миколаївську губернії. У Миколаєві цими плитами було перекрито багато казенних будівель, аспід був використаний і для спорудження пам’ятника адміралу С. К. Грейгу у Миколаєві (відкритий 21 травня 1873 р.). Під час будівництва Катерининської залізниці аспідом перекрили багато залізничних станцій і різних будівель для адміністрації Катерининської залізниці.

Після занепаду Покровських аспідних ломок на початку 1880-х рр., Поль взявся за розробку аспіду, який залягав в його новопридбаному маєтку Дубова балка (1881 р.). Та розпочати повномасштабний видобуток аспіду в Дубовій балці (Запорізька ущелина) Полю не вдалось, як не вдалось налагодити тут і видобуток залізної руди. Покровське і Запорізьке аспідні родовища були єдиними на всю Російську імперію, і саме завдяки Полю про них знали у всій Російській імперії.

Поль цікавився не лише підприємництвом, а був також археологом-аматором, проводив розкопки, колекціонував старожитності, створивши одну з найбільших приватних колекцій на півдні Російської імперії і у 1887 р. на базі своєї колекції створив приватний археологічний музей у Катеринославі. Велику частину колекції Поля становило зібрання предметів, пов’язаних з історією Запорозької Січі. Деякі з них він одержав у спадок від предків, які належали до відомих козацьких шляхетських родин (Полетики, Полуботки, Савичі, Малами). Більшість предметів запорозької старовини Поль знайшов під час археологічних розкопок або придбав шляхом купівлі. Ще за життя він надіслав кілька експонатів до Ермітажу і музею Одеського товариства історії та старожитностей.

У 1905 р. в Катеринославі відкрився Обласний музей (зараз Дніпропетровський історичний музей), складовою частиною експозиції якого стала колекція старожитностей Поля.

Більше про цю цікаву людину, ім’я і діяльність якої десятиліттями замовчувалися: https://www.dnipro.libr.dp.ua/index.php?route=information/project&prj_id=108

 

ОЛЬГА БЕСАРАБ (1889-1924) – громадська діячка, організаторка 1 жіночої чоти Легіону УСС, дипломатка УНР та ЗУНР. Закатована польською поліцією за участь в УВО

Народилася у с. Підгороддя, Австро-Угорщина (нині Івано-Франківська область) у родині громадського діяча Михайла Левицького . Рано втратили батьків (1904 року померла мати, 1908-го батько).

Навчалася в приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері (Сілезія), ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі та однорічних курсах у Віденській торговій академії. З 1910 р. працювала в страховому товаристві «Дністер», Земельному іпотечному банку. У 1910—1911 роках викладала у торговій школі та водночас проходила практику в Українському Кредитовому Союзі у Тернополі.

10 жовтня 1914 року одружилася з українцем із Буковини, студентом «Львівської Політехніки» Дмитром Басарабом. Він займався громадською діяльністю, очолював студентську організацію «Основа», долучався до дебатів, на яких обговорювались теми національно-визвольного руху поневолених народів Австро-Угорщини.

Невдовзі чоловік отримав повістку до війська і опинився на фронті, у чині молодшого офіцера австро-угорської армії. Менше ніж через рік після одруження, 22 червня 1915 року Дмитро загинув на італійському фронті.

Політичну кар’єру Ольга Басараб розпочала як працівниця уряду Євгена Петрушевича. Стала організатором 1 жіночої чоти Легіону УСС у Львові. У 1918—1923 рр. працювала секретарем українського посольства у Фінляндії, бухгалтером посольства України у Відні, водночас була українською розвідницею.

З метою збору військово-стратегічної та політичної інформації вона відвідувала Данію, Німеччину, Норвегію та інші держави. Провадила харитативну й просвітницьку діяльність у «Комітеті допомоги раненим і полоненим» у Відні та в «Комітеті допомоги цивільному населенню», за що відзначена міжнародною організацією Червоного Хреста. Член управи Українського жіночого союзу у Відні.

Після ліквідації дипломатичних представництв УНР 1923 р. Ольга переїхала до Львова, де стала членом Головної управи філії Союзу українок у Львові, активно співпрацювала з Українською військовою організацією, була зв’язковою полковника Євгена Коновальця.

Як член УВО Ольга Басараб була заарештована польською поліцією. Під час обшуку з шафи з-під одягу Ольги Басараб випав пакунок. Жінка підняла його і притиснула до себе. Жест здався поліцейським підозрілим. У пакунку виявили розвідувальні матеріали про дислокацію військових частин всієї польської армії. Ольгу було заарештовано і звинувачено у шпигунстві водночас на користь ваймарської Німеччини та більшовицької України.

Під час жорстоких допитів, що їх проводив слідчий львівської в’язниці (Бригідки) Міхал Кайдан, Ольга відмовилась свідчити. Два останніх допити відбулися 12 лютого, а на ранок 13 лютого її знайшли повішеною за нез’ясованих обставин на ґратах вікна камери №7. Дослідження показали, що останні дні життя Ольга провела, зазнаючи страшних тортур, зокрема, на тілі були численні гематоми, сліди від катування струмом, у жінки були вивернуті суглоби.

Завдяки агентам УВО у цій в’язниці не вдалося приховати факту смерті Ольги Басараб. Маніпуляції поліції спричинили масове обурення. Кампанію протесту розпочав «Союз українок» (Ольга була бухгалтером цього товариства), акцію продовжили інші українські товариства Львова, Галичини й осередків еміграції. Голова українського клубу в Сеймі Республіки Польща Сергій Хруцький виступив з інтерпеляцією (депутатським запитом). Єврейський клуб вимагав створити спеціальну депутатську комісію для дослідження умов утримання в’язнів у польських в’язницях. Польська влада змушена була розпочати слідство. Але слідство у справі загибелі Ольги Басараб невдовзі припинили «за відсутністю складу злочину»…

 

ІГОР ЮХНОВСЬКИЙ (1925) – фізик-теоретик, політик, народний депутат України І–IV скликань.

Народився у с. Княгинині – тепер Рівненської области. Дитинство і юність пройшли в Кременці на Тернопільщині, де батьки збудували хату. Тут же в тодішньому Кременецькому ліцеї починав він здобувати освіту. У 1939 році совєти закрили ліцей і на його базі було відкрито середню школу та педагогічні курси, що згодом переросли в учительський інститут.

Ігор Юхновський до Другої світової війни встиг закінчити лише 7 класів ліцею. За німецької окупації деякий час навчався у лісотехнікумі, але й там навчання тривало недовго.

З 1944 року Ігор Юхновський у Червоній армії. Бере участь у військових діях, на території Австрії був поранений і в червні 1946 року повернувся додому. Маючи а 7 класів неповної середньої освіти, наполегливо готується з фізики і математики та їде до Львова вступати на фізико-математичний факультет Державного університету ім. Ів. Франка – і стає студентом.

Закінчивши факультет у 1951 році з відзнакою, навчається в аспірантурі з теоретичної фізики, яку завершив захистом кандидатської дисертації з проблеми бінарних функцій розподілу для систем взаємодіючих частинок.

З 1954 року — викладацька робота на фізичному факультеті університету. У 1959 році очолює кафедру  теоретичної фізики, а в 1965 році захищає докторську роботу на тему „Статистична теорія систем заряджених частинок“ і в 1967 році одержує учене звання професора. З 1972 р. — член-кореспондент, з 1982 р. — академік Академії наук УРСР, голова Західного наукового центру, член Президії АН УРСР.

В академічному Київському Інституті теоретичної фізики очолив заснований у Львові відділ статистичної теорії конденсованих систем. Сьогодні це окремий Інститут фізики конденсованих систем, яким він керує: на його базі і на досягненнях фізичного факультету університету була створена наукова школа статистичної фізики. В науці Юхновський ішов угору й особливих перешкод не зустрічав.

Інакше склалася ситуація у політиці, до якої він спеціяльно не готувався, але в яку поступово влився.

Є підстави стверджувати, що розбудова незалежної Української держави для нього стало набагато важливішою, ніж творення нових ідей у сфері фізичної науки, задовго до так званої перебудови.

Ще працюючи на фізичному факультеті університету, Юхновський дбав, щоб факультет став україномовним. Усі заняття тут велися українською. Однак, з погляду тодішнього режиму були й ідеологічні „промахи“, як їх оцінювали партійні ідеологи.

Його підопічні студенти до „жовтневих свят“ випустили чорну газету — всю в траурі. Якщо скандал з появою газети вдалося погасити, то зустріч студентів, яку організував і вів Юхновський з автором підданого остракізму роману „Мальви“ — письменником Романом Іваничуком, не минула безслідно. Тим паче, що Юхновський відверто заявляв на факультеті, що він не згодний з „партійною критикою“ не тільки роману „Мальви“, а й роману Гончара „Собор“. Партійні інстанції вимагали звільнення з роботи Юхновського, щоб він не впливав „неґативно“ на студентів. Вчений одержав догану і мусив перейти працювати у відділення Київського інституту теоретичної фізики, що формувалося ним у Львові.

Час ішов, а з ним поволі слабшав тоталітарний тиск на науку і культуру.

Юхновський у 1987 році очолює , за дорученням громадськості, товариство „Меморіал“. Він разом із членами товариства веде пошук слідів злочинної діяльності тоталітарного режиму. Знайшовши чимало документів, фотографій, особистих речей загиблих у часи репресій і сталінського терору в концтаборах Сибіру, тюрмах, організовував виставку цих матеріалів в експозиції Львівського музею „Арсенал“, домігся дозволу на відновлення меморіального комплексу могил Січових Стрільців на Янівському цвинтарі, підтримував новостворене Товариство захисту української мови, брав участь в організації Народного руху за перебудову тощо.

Академіка Юхновського вже знав світ, і з ним мусили рахуватися й поважати вороги. Але він не рвався у політику. Мало того, він має рису характеру, яка заважає у політичній діяльності: ніколи не приховує своєї думки чи оцінки.

У 1988 році кілька академічних установ висунуло Юхновського кандидатом у депутати Верховної Ради СРСР, але, оскільки йому випало балотуватися і конкурувати з відомим поетом Ростиславом Братунем, він перед виборами зняв свою кандидатуру на користь поета, і Ростислав Братунь став депутатом Верховної Ради СРСР.

На виборах же до Верховної Ради УРСР у березні 1990 року Юхновському довелося змагатися з тодішнім першим секретарем Львівського міськкому партії Волковим, і хоча на Юхновського чинився адміністративний тиск — він не зняв своєї кандидатури і переміг.

На виборах до Верховної Ради УРСР Юхновський у 1990 році йшов уже з програмою побудови суверенної Української держави. У Верховній Раді УРСР йому випало очолити опозиційний Демократичний блок. Він також разом з Левком Лук’яненком був співавтором Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року.

Безперечно, що без цього доленосного документа не було б і Акту про незалежність України від 24 серпня 1991 року. Сьогодні важко уявити, як непросто було добитися щоб тодішня Верховна Рада , в якій комуністам належала абсолютна більшість, схвалила ці документи.

У тому, безсумнівно, є велика історична заслуга Юхновського та його Демократичного блоку, що переріс в опозиційну до режиму внутріпарламентську Народну Раду.

Досвід ученого, висока ерудиція та широкі знання у сфері науки, техніки і суспільного життя дали і дають змогу І. Юхновському ініціювати у Верховній Раді, в уряді, у керівних колах держави цілу низку програм, розрахованих на вихід України з економічної кризи, на зменшення енерґетичної залежности України від Росії, на підвищення продуктивности сільськогосподарського виробництва тощо.

Юхновський завжди був щедрим на ідеї, часто висловлені ним думки підхоплювалися іншими, втілювалися у життя і … забувалося, хто їх автор. Так було з ідеєю ланцюга між Львовом і Києвом, ідеєю відновлення Києво-Могилянської Академії, ідеєю всенародного референдуму 1 грудня 1991 року про незалежність — хоча про останню добре пам’ятають, бо саме Юхновський її запропонував з парламентської трибуни історичного 24 серпня 1991 року, викликавши на свою адресу чимало критики. Дехто сумнівався, що східні реґіони України підтримають ідею незалежності, але Юхновський був упевнений, що підтримають, крім того, він постійно твердив, що тільки після всенародного волевиявлення Акт про незалежність України набуде юридичної сили, і світ визнає Україну як самостійну державу. Це була далекоглядна і правильна думка, підтверджена життям.

В уряді Юхновський був на посаді першого віце-прем’єра з жовтня 1992 року по березень 1993. Це період обвалу економіки, період розчарувань незалежністю для багатьох, але не для нього. Працюючи, він намагався вникнути в суть багатьох дивних і незрозумілих речей, зроблених попереднім урядом. Він ініціює створення комісій для вивчення справ і дій окремих посадових осіб. Це, безперечно, не подобалося бюрократичній братії, вона снує інтриги навколо його, шукає захисту у Президента Кравчука

Після поїздки в Туркменістан та Казахстан, з урядами яких вів переговори про поставку в Україну нафти і газу, та підготовки до чергової поїздки в Іран, щоб домовитися про транспортування нафти танкерами від грузинського порту Поті до Одеси — це також його ідея, Леонід Кравчук підписав указ про звільнення Юхновського з посади першого віце-прем’єра. Проросійські фінансові та політичні кола виявилися впливовішими в Україні.

Значну роль Юхновський зі своєю фракцією „Державність“ зіграв при підготовці Конституції України. Це була справді героїчна праця, яка потребувала переговорів, компромісів, умовлянь, і вона закінчилася, як відомо, перемогою.

 

 

Більше про Юхновського і його погляди на минуле і сьогодення України, включно з російсько-українською війною:

https://www.pravda.com.ua/articles/2018/08/6/7186519/

https://zik.ua/news/2017/02/05/igor_yuhnovskyy_bog_nikoly_ne_robytyme_chuda_tam_de_yogo_ne_hochut_zdobuty_1037387

А тут можна прочитати промову Юхновського у Верховній Раді з приводу 30-ї річниці ухвалення Акту про Незалежність6 https://parlament.org.ua/2020/07/17/vysyup-iuhnovskyi/

 

ОДЕКСАНДР ГУБАРЕВ (1926) – художник, видатний графік.

Народився у Дніпропетровську. У 1955 закінчив з відзнакою Київський державний художній інститут за спеціальністю «Художник-графік». Працював художником-ілюстратором журналу «Україна», а з 1961 займався над власною творчістю.

Губарев проілюстрував 32 книжки в видавництвах «Дитвидав», «Молодь» і «Веселка». Саме для останнього художник створив знаменитий логотип. Він автор більш як 90 екслібрисів, які стали взірцем цієї своєрідної графічної мініатюри. Ім’я митця внесено до Європейської енциклопедії екслібрису.

Більшість творів художника регулярно експонуються на виставках і завжди мають успіх серед шанувальників образотворчості. З 1968 і дотепер було представлено близько 40 персональних виставок в Україні й за кордоном. Твори зберігаються в найкращих музеях країни та в зарубіжних колекціях.

 

МИКОЛА СЯДРИСТИЙ (1937) –  майстер мікромініатюри.

Народився у с. Колесниківка на Харківщині. Учився в Харківському художньому училищі. Закінчив Харківський сільськогосподарський інститут імені В. В. Докучаєва.

Працював агрономом на Закарпатті, потому інженером в Інституті надтвердих матеріалів Академії наук України у Києві.

Створенням мікромініатюр займається понад 40 років. Всі мініатюри виконує тільки вручну, за своєю неповторною для кожної роботи технологією. Кілька верблюдів у вушку голки, троянда у висвердленому волосі людини, справді підкована блоха, чайний сервіз на кришталику цукру, портрети на вишневих кісточках, найменша у світі книга з пелюсток безсмертника, зшитих павутинням  – фантазія і майстерність Миколи Сядристого просто вражають.

Майстер каже: «У мене часто запитують: «Що потрібно знати, щоб виконувати надтонкі роботи?». І я майже стандартно відповідаю: «Треба мати певні пізнання і досвід у малюнку, композиції і пластиці. Необхідно знати бездоганно властивості всіх матеріалів, які доводиться використовувати в роботі, а також добре володіти своїм тілом, щоб виконувати між ударами серця особливо тонкі рухи руки, в якій знаходиться той чи інший інструмент».

Побачити дивовижні роботи: http://microart.kiev.ua/gallery

 

МИКОЛА МОЗГОВИЙ (1947-2010) – естрадний співак, композитор-пісняр.

Народився в селі Сарнів району Хмельницької області. Навчався в Чернівецькому музичному училищі імені Сидора Воробкевича. Вступив до Харківського юридичного інституту, але кинув навчання, бо в цей час навчався у Республіканській студії естрадно-циркового мистецтва у м. Києві і працював співаком у ресторані “Метро”. По тому вчився у Київській державній консерваторії ім. П. І. Чайковського по фаху “сольний спів”.

1971—1994 працював солістом «Укрконцерту». Микола Мозговий був відомим не лише як виконавец, а й як композитор, віннаписав багато пісень, які були популярними того часу і досі мають своїх поціновувачів.

У 1986 році Мозговий зібрав та очолив власний гурт “Вересень”, з яким і гастролював, у 90-ї роки зайнявся менеджментом у шоу-бізнесі.

З 1994 по 1999 — директор і художній керівник Українського державного театру пісні. З 1999 — завідувач кафедрою теорії та методики постановки голосу Інституту мистецтв Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова.

З березня 2005 працював генеральним директором-художнім керівником Національного палацу мистецтв «Україна».

Серед найвідоміших пісень на вірші українських поетів – «Зачаруй нас, любов», «Минає день, минає ніч», «На щастя, на долю». Також Мозговий писав пісні і на власні тексти: «Край, мій рідний край», «Спомин», «Горянка» та інші.

Послухати: https://www.youtube.com/watch?v=57jC5impnug, https://www.youtube.com/watch?v=46_My-SWp-A

 

ВАСИЛЬ НЕЧЕПА (1950, Носівка) — кобзар, лірник, народний співак.

Народився у м. Носівка на Чернігівщині. Найперші уроки отримав у своїй родині, а згодом — у місцевого народного скрипаля Олександра Сопіги (1892—1971). У юнацькі роки навчався в музичній школі й училищі Чернігова. Надалі талант Василя шліфували уроки народного артиста України Козака, професора Київської консерваторії. А грі на кобзі й лірі навчався у майстра світової слави Олександра Корнієвського, який, своєю чергою, засвоїв таємниці кобзарського та лірницького мистецтва від славетного Терентія Пархоменка.

З 1967 року В. Нечепа працював у багатьох колективах. Створив фольклорний ансамбль «Сівери» при Чернігівській філармонії. З 1985 року виступає як кобзар-лірник-співак.

Василь Нечепа — унікальний співак-музикант, нині єдиний представник старосвітської чернігівської кобзарської школи, яку Гнат Хоткевич, визнаний авторитет з історії кобзарства, вважав найдавнішою в Україні.

Послухати Нечепу (запис аматорський, але все одно дух захоплює): https://www.youtube.com/watch?v=itaAzU-xKWQ

 

СЕРГІЙ РИЖЕНКО (1963) – Головний лікар Дніпровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова, яка є стала одним з провідних центрів лікування поранених учасників АТО.

Народився в Корсуні-Шевченківському на Черкащині. Закінчив Київське медичне училище № 2, служив у армії. У 1992 р. закінчив Дніпропетровський медичний інститут за фахом «лікувальна справа», зробив швидку кар’єру. Спочатку працював лікарем міської лікарні № 15, потому — лікар-інспектор управління охорони здоров’я Дніпропетровського міськвиконкому, згодом – головний лікар 7-ї клінічної лікарні Дніпропетровська. У 1999—2010 рр. — головний державний санітарний лікар Дніпропетровської області.

В каденцію президента Януковича призначений на посаду першого заступника міністра охорони здоров’я (на той час Зіновій Митник) — головний державний санітарний лікар України. 28 грудня 2010 указом президента Януковича звільнений з цієї посади і призначений головою Державної санітарно-епідеміологічної служби, утвореної в результаті адмінреформи. У червні 2011 року пішов з цієї посади.

Із 2015 року — депутат Дніпропетровської облради від фракції «Солідарність».

Під час російсько-української війни – головний лікар Дніпровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова, яка є одним з опорних медзакладів, куди привозять  важких поранених з фронту. Колектив лікарні неодноразово витягував захисників України буквально з того світу.

Сергій Риженко отримав репутацію вправного керівника і хорошого лікаря.

Втім, останнім часом виникла загроза, що він цю репутацію втратить через співпрацю з політичною силою, яка все ще має популярність, але щодалі, то більше викликає питань: Риженка висунуто кандидатом на посаду у Дніпровського міського голови від партії «Слуга народу».

Мати одного із загиблих захисників України, волонтерка про роботу Риженка: https://nadrossya.com/nas-poyednala-smert-zarady-zhyttya-tetyana-peretyatko-pro-sergiya-ryzhenka-ta-jogo-odnodumtsiv-yaki-peretvoryly-likarnyu-im-mechnykova-v-misto-myloserdya/

 

ОКСАНА МУХА (1964) — дизайнерка одягу, яка стала відомою завдяки створенню колекцій весільних та вечірніх суконь.

Народилася у Львові, у 1985—1990 рр. навчалась у Львівській академії мистецтв на кафедрі моделювання одягу.

«В кінці 80-х, коли Радянський Союз розвалювався, був важкий час для усіх, зокрема — наречених. Тоді я і сама збиралась вдягнути на своє весілля звичайний костюм, оскільки весільної сукні було просто не дістати, – згадує дизайнерка. – Але за порадою свого майбутнього чоловіка я, тоді вже випускниця Львівської Академії Мистецтв за спеціальністю моделювання одягу, наважилась, перепланувала і за одну ніч пошила власну весільну сукню. Коли ж всі були захоплені цим вбранням – зрозуміла, що просто зобов’язана допомогти львівським нареченим у придбанні нарядів для самого урочистого дня в їхньому житті».

З 1991 року Оксана Муха почала дизайнерську діяльність — створювала весільні сукні у власній квартирі. Дебют виявився успішним. 1994 року заснувала підприємство «Галвестмода».

На початку 2006 року вечірні і весільні сукні Оксани Мухи стали продаватися у США. Тоді вона вирішила заснувати власний бренд Oksana Mukha. Того ж року компанія вийшла на ринок Білорусі, Італії і Казахстану. Зарік вийшла на ринок Південно-Африканської Республіки (м. Преторія) та Литви.

 

Наступний рік і наступний крок – в Парижі відкрився бутік OKSANA MUKHA Paris. 2009 року Оксана Муха вже брала участь у показі весільних суконь «Carrousel du Louvre» у Парижі, де представила 15 моделей. У 2010 року на цій же виставці колекція OKSANA MUKHA настільки сподобались публіці, що сукню Oksana було відібрано для заключного дефіле.

Бренд OKSANA MUKHA – це сімейний бізнес, обличчам якого є донька Оксани – Катерина. Бренд щороку представляє нову колекцію на найбільших світових виставках весільної моди в Європі та США.

 

СТЕПАН БУРБАН (1994) — репер, співак і композитор, відомий за псевдо Кашляючий Ед та Паліндром.

Народився у Львові. Закінчив факультет режисури Київського національного університету культури і мистецтв у місті Львові. Репом почав займатися ще у школі. 2010 року разом з другом створив гурт Глава 94 та взяв собі псевдонім Стук, незабаром змінив його на Кашляючий Ед.

Згодом вирішив розпочати соло проект, поєднуючи при цьому роботу в гурті. 2015 року випустив альбом Нетривіальне чтиво.

2019 року випустив альбом «Про сьогодні, завтра і вчора», здивувавши музичну спільноту абсолютно новим стилем звучання у виконанні альтер-его Паліндром, який з хіп-хопом не має нічого спільного. Бурбан зазначав: «Паліндром — це коли запрошуєш додому друга, чи дівчину, і показуєш свій дитячий фотоальбом. Це дуже тендітне та особисте».

2 грудня 2019 року вийшов сингл «Мауглі», який передує майбутньому новому альбому. Пісня потрапила до списку 20-ти найкращих треків року за версією Радіо Свободи.

30 березня 2020 року випустив пісню «Холодний» та відеокліп до неї на вірш поета-шістдесятника Миколи Холодного «Вмирають поети».

Більше дізнатися про співака:

https://lviv.com/statti/z-kym-ty-druzhysh-tochno-ne-z-soboiu-rozmova-z-stepanom-burbanom-i-kashliaiuchym-edom-pro-albom-palindroma/

Послухати (хто не сприймає нецензурну лайку, тому цього робити не варто): https://www.youtube.com/watch?v=fKN4hYj1BVQ

https://www.youtube.com/watch?v=SQNuvFweNUE

 

Пом’янемо наших захисників, що загинули у боротьбі з російськими окупантами та колаборантами – за цілісність і незалежність України.

 

ІВАН СВІДЕРСЬКИЙ (1983-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Подільці Львівської області.

Стрілець-номер обслуги, 80-та окрема десантно-штурмова бригада.

Сестра, споряджаючи на фронт, придбала йому американську каску. Та це не врятувало Івана. 1 вересня 2014-го він зазнав важкого поранення у бою під Луганськом, було сильно ушкоджене обличчя, він втратив око. Лікували в Харківському військовому госпіталі, перевезли до Києва. Земляки в перший же день зібрали 24000 гривень на лікування. Іван переніс кілька операцій, але вранці 6 вересня помер.

Без Івана лишились батьки, дві сестри, дружина, син, донька.

 

МИХАЙЛО ЗАЄЦЬ (1975-2015) — сержант НГУ.

Народився в місті Червоноград Львівської області.

У часі війни — командир відділення, сержант, розвідник батальйону оперативного призначення «Донбас Національної Гвардії. При утриманні батальйоном передових позицій в Широкиному Михайло був старшим на одній з позицій.

4 жовтня 2015-го під час патрулювання та відстеження ДРГ проросійських терористів в секторі «М» поблизу села Павлопіль Волноваського району автомобіль батальйону «Донбас» наїхав на протитанкову міну. Михайло Заєць загинув, ще двоє бійців зазнали поранень.

Старшина Дмитро Бабкін, командир взводу батальйону НГУ «Донбас» згадував: «Він був спокійний і розсудливий розвідник, неодноразово заходив в тил до окупантів, щоразу практично повзком перетинаючи лінію фронту він збирав розвіддані. Михайло був найкращим серед нас у цій справі. Користувався абсолютним авторитетом за свою кмітоивість, відвагу та сміливість. Ніколи не ризикував даремно. Був старшим на одній з передових позицій в Широкино, зумів і хлопців уберегти і сам уберігся. Вцілів там, але не вцілів тут…»

Без Михайла лишилися дружина та дві доньки.

 

ОЛЕКСАНДР БАТУРІН (1983-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Києві.

Мобілізований 17 червня 2014-го до навчального центру «Десна» на 45 днів, у зоні бойових дій з серпня 2014-го; навідник-оператор 2-ї роти танкового батальйону, 30-та ОМБр.

Загинув 31 січня у бою поблизу селища Чорнухине. Тоді ж загинули командир взводу капітан Роман Башняк та механік-водій молодший сержант Олександр Лимарь. Перебував у списках зниклих безвісти, ідентифікований за експертизою ДНК.

Без Олександра лишились батьки та сестра.

 

ОЛЕКСАНДР ОСНОВА )1983-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився на Брянщині, РФ. Школу закінчив у м. Вільнянськ Запорізької області.  Закінчив Вільнянський професійний ліцей, здобув спеціальність автослюсаря. Пройшов строкову службу в лавах ЗСУ.

У квітні 2014-го мобілізований; гранатометник, 93-я бригада. Загинув у бою біля станції Дебальцеве.

Без Олександра залишилася мати.

 

РУСАЛН ЧЕРЕМИС  (1980-2014) — старший сержант ДПС України.

Народився у Харкові.

Призваний за мобілізацією, молодший інспектор — дозиметрист, Луганський прикордонний загін.

31 жовтня 2014 року службовий автомобіль «УАЗ» підірвався на протитанковій міні «ТМ-62» — біля села Нижньобараниківка Біловодського району, на польовій дорозі за 30 м від державного кордону з Росією. Від поранень сержант Черемис помер на місці.

Залишилися дружина і дочка.

 

СЕРГІЙ НЕПСОВ (1994-2017) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Калинівка, Миколаївська область. 2012 року закінчив ПТУ № 11, де здобув професію токаря. Працював у сфері продажів.

10 листопада 2015 призваний на строкову службу до Навчального центру «Десна», з 18 січня 2016 проходив службу у 222-ій артилерійській базі боєприпасів — навідник зенітних установок. Хотів стати професійним військовим, планував піти на офіцерські курси в Одесі.

Навесні 2016 підписав контракт і після підготовки у «Десні» вирушив на передову. Солдат, гранатометник 3-го відділення 2-го взводу 6-ї роти 2-го механізованого батальйону 93-ї ОМБр.

Загинув 26 січня 2017 року час обстрілу з 82-мм мінометів околиць смт Новотошківське Попаснянського району Луганської області. Під прикриттям мінометного обстрілу до українських позицій близько підійшла ДРГ противника. Сергій загинув у бою від кулі снайпера, яка пробила бронежилет, пробила легеню. Поранення виявилось несумісним із життям.

Залишились батьки та сестра.

 

ОЛЕКСАНДР ЯРИШ  (1970-2014)— молодший сержант НГУ.

Народився у с. Злинка на Кіровоградщині. Навчався у Миколаївському ПТУ №14 при Чорноморському суднобудівному заводі, пройшов строкову військову службу у Радянській Армії, в частинах Забайкальського військового округу.

Після оголошення в Україні часткової мобілізації пішов добровольцем боронити України. Говорив товаришам: «Не можу спокійно дивитися, як зовсім молоді, недосвідчені хлопці на війну йдуть…».

У колективі підрозділу Олександр мав високий авторитет, завжди допомагав молодшим товаришам, давав поради, ділився досвідом. Побратими згадують його, як веселу, чесну, надійну, життєрадісну людину, справжнього чоловіка, душу будь-якої компанії: «Саша ніколи не ходив сумним, завжди усміхався й усіх підбадьорював».

23 серпня 2014 року відбувся бій біля селища Лисиче Амвросіївського району в часі бойового зіткнення з російськими збройними формуваннями. В бою було знищено вантажний автомобіль КамАЗ з терористами та 2 КамАЗи зі зброєю і боєприпасами — рухалися колоною у супроводі двох БТРів з боку Російської Федерації до воюючих бойовиків. Яриш рішучими та вмілими діями допоміг побратимам знищити велику кількість бойової техніки ворога, однак сам загинув.

Вдома залишилися дружина та донька.

 

КОСТЯНТИН ЛАШХІА (1976-2015) – боєць  штурмового підрозділу Грузинського національного легіону.

Народився у м. Сухумі, Грузія.

Під час російсько-грузинської війни 1992—1993рр. його разом з матір’ю врятували українські військовики, що допомагали грузинам захищатися. Зі слів Костянтина, він добре пам’ятав своїх українських рятівників, а також великий український корабель, що вивозив мирних мешканців із палаючого Сухумі.

Коли в Україні почалася війна, він сказав рідним: «Мені з мамою шанс на життя подарувала Україна і моє життя тепер належить лише їй. Я грузин, але Україна для мене тоді стала, як друга Батьківщина. Тепер її захищати — мій священний борг». Лашхіа володів англійською та російською мовами, після приїзду в Україну вчив українську, але повністю засвоїти її не встиг.

Костянтин воював у складі Грузинського національного легіону, що був заснований 2014 року добровольцями-грузинами і брав участь в обороні України від російських окупантів. Від 24 лютого 2016  цей підрозділ у складі Збройних Сил України, легіон інтегрувався у 25 батальйон «Київська Русь» 54-ї ОМБр (3-я рота).

Загинув Костянтин поблизу Маріуполя. Похований у Тбілісі.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада