Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
30.04.2020

1 травня.

Цього разу в огляді:

– актриса, яка зажила народної слави завдяки яскравим характерним ролям другого плану;

– вчитель-новатор, який за тиждень викладав річний курс геометрії, і у якого не було трієчників;

– композитор, який працював майже у всіх жанрах – від симфоній і опер до музики для мультфільмів;

– естрадний співак, який прославився виконанням пісень на музику Володимира Івасюка, зокрема «Червоної рути»;

– ведуча популярних телепрограм.

І як завжди, вшануємо пам’ять героїв, які віддали життя, захищаючи Україну від російської агресії.


Отже, підемо за хронологією.

 

НОННА КОПЕРЖИНСЬКА (1920-1999) — актриса театру і кіно. Зажила слави завдяки яскравим характерним ролям другого плану.

Народилася в Києві. Коли їй було два роки, в неї помер батько. Потім Нонна з мамою-лікарем переїхали жити на Донбас у невелике місто — Димитров (нині Мирноград). Пізніше, коли її матір перевели на роботу до Києва, Нонна в 1938 році вступила до театрального інституту. Спочатку вона відмінно склала іспити на хіміко-фармацевтичний факультет університету ім. Шевченка, але забрала документи в університеті — й вступила до театрального. Потрапила в групу Амвросія Бучми. А згодом її помітив Олександр Довженко і в 1939 році зняв у своєму фільмі «Щорс».

У 1941 році почалася Німецько-радянська війна і Нонні довелося залишити навчання. Закінчила вона його вже після війни.. У 1946-му її запросив до трупи Гнат Юра, тому мала один єдиний запис у трудовій книзі – актриса театру імені Івана Франка.  Голодно, часом доводилося й спати у театрі в ложі. У 33 роки доля послала їй щасливий службовий роман – наче в нагороду за перший невдалий шлюб. Разом із другим чоловіком, режисером театру Павлом Шкрьобою вони побудували дачний будинок, посадили дерева, ростили синів (молодшого сина Дмитра народила, коли їй було сорок).

Народна слава до Копержинської прийшла після ролей у фільмах «За двома зайцями» (1961), де вона зіграла Секлету Лимериху, мати Галі, і «Королева бензоколонки» (1963), – де Нонна перевтілилась у колоритну буфетницю Рогнеду Карпівну. Голос видатної акторки впізнавали і любили шанувальники радіовистав «Театр перед мікрофоном».

Загалом вона зіграла десятки ролей в театрі і кіно – і хоча це були ролі другого плану, але вони запам’ятовувалися краще, ніж деякі фільми – глядачі забували назву і сюжет фільму,  а образ і висловлювання героїнь Копержинської закарбовувалися у пам’яті.

Їй довелося пережити важку хворобу і смерть чоловіка, потім від раку помер її син. Далі – скорочення в театрі. Багато років вона сама страждала від онкологічного захворювання, яке і спричинило смерть.

Чудова стаття про акторку: http://ju.org.ua/ru/publicism/918.html

 

ВІКТОР ШАТАЛОВ  (1927) – учитель-новатор. Автор системи навчання із використанням опорних сигналів. Використовує педагогіку співробітництва, ігрові форми занять.

Народився в учительській сім’ї у м. Сталіно (нині Донецьк). Закінчив фізико-математичний факультет Сталінського державного педагогічного інституту (1953). Працював вчителем математики, директором школи і знову вчителем.

Шаталов – автор понад 50 друкованих праць з проблем інноваційних педагогічних технологій, його методичні праці переведені на 17 мов. Активний просвітитель учительства і шкільної молоді.

Його педагогічний стаж складає 63 роки. З них 50 років – дослідження та експерименти. Уже перший експериментальний клас в школі Шаталова у Донецьку завершив вивчення шкільного курсу на два роки раніше програми, все 33 учні стали студентами вузів, 17 з них отримували підвищені стипендії . Здавалося, з безнадійних учнів (учителю-новатору віддавали класи «Г» і «Д») вийшли 64 кандидати наук, 12 докторів.

 

ЛЕВ КОЛОДУБ (1930-2019) — композитор, педагог, музично-громадський діяч.

Народився у Києві. Мати майбутнього композитора Лідія Андріївна була оперною співачкою, бабуся — вчителькою музики. Навчався в Харківській середній спеціалізованій музичній школі-інтернат як кларнетист; згодом — у Харківській консерваторії як композитор у класі професора М. Д. Тіца. Після закінчення консерваторії у 1954 р. працює в Києві.

Професор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського. Заслужений діяч мистецтв Української РСР (1973). Народний артист України (1993). Лауреат Шевченківської премії (2010). Президент Асоціації діячів духової музики України. Голова правління Музичного фонду України (1988—1994) та Київської організації НСКУ (1994—1999). З 2005 — академік Академії мистецтв України.

Колодуб створив дуже багато творів у різних жанрах.  Його приваблювали і музично-театральні жанри – опери, оперети, балети, і симфонічна музика (композитором написано більш як 30 симфонічних творів) й камерна мініатюра (особливо ефектні п’єси для духових). Створював він також музику для кіно і навіть мультфільмів.

Музикознавці зазначають, що  в творчості Колодуба поєднуються високий професіоналізм, майстерність сучасного митця з демократичною сутністю образів.

В 2010 році Колодубу присуджено Шевченківську премію за симфонію № 9 «Sensilis moderno» («Новітні відчуття»), симфонію № 10 «За ескізами юних літ», симфонію № 11 «Нові береги».

Інтерв’ю з композитором: http://mus.art.co.ua/levko-kolodub-pro-zhyttya-pro-muzyku/

 

ВАСИЛЬ ЗІНКЕВИЧ (1945) — естрадний співак. Чимало пісень у його виконанні увійшли до золотого фонду української музики XX століття.

Народився у селі Васьківці Ізяславського району тодішньої Кам’янець-Подільської області (зараз = Хмельницька область). Батько був регентом церковного хору.

1968 року, після служби в армії, Василь приїхав до міста Вижниці доучуватися в художнє училище прикладного мистецтва. В цей час робить перші кроки у вокальній школі Левка Дутківського, керівника ВІА «Смерічка», за рік там почав співати й молодий Назарій Яремчук.

У 1973–1975 — Зінкевич – соліст вокально-інструментального ансамблю «Смерічка» під орудою Левка Дутківського Чернівецької філармонії.

1971 року у місті Яремча був відзнятий, а потім показаний на Центральному телебаченні перший український музичний телефільм «Червона рута». Герой Василя Зінкевича — молодий шахтар Борис із Донбасу співає пісні на музику Івасюка та Громцева. Кульмінацією фільму стало виконання пісні Івасюка про справжнє й щасливе кохання — «Червона рута». Того ж року цю пісню Василь Зінкевич успішно виконує (разом з  Яремчуком і  Івасюком) на підсумковому концерті телевізійного конкурсу «Пісня року» у Москві. Пісня приносить молодому колективу велику популярність і звучить по всій країні.

У 1972 р. в Москві на телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти» разом із Н. Яремчуком та ансамблем «Смерічка» виконує пісню Л. Дутковського «Горянка», займає перше місце й стає лауреатом Всесоюзного конкурсу. У 1975 р. знімається в естонському телефільмі «Виступає ансамбль „Смерічка“ під керуванням Левка Дутковського».

Згодом, у 1975 році Зінкевич переїздить до Луцька і працює у складі ВІА «Світязь» Волинської обласної філармонії під керуванням Валерія Громцева. Через кілька років стає художнім керівником  ансамблю «Світязь».

Після «Червоної Рути» Зінкевич знімався і в інших фільмах-концертах, які ставали популярними у глядачів: «Мелодії голубих озер» (1977), «Червона Рута. Десять років потому» (1981), «Музика весни» (1987), «Відлуння його життя» (1988), «Червона Рута Володимира Івасюка» (1988), «Мереживо його доріг» (1990).

Василь Зінкевич якось розповідав, що замолоду до двох десятків разів брав участь у різноманітних творчих конкурсах і в більшості з них програвав, бо журі з московської музичної богеми не сприймали категорично нічого українського. А вже зі здобуттям незалежності люди відчули себе причетними до власної землі, природи та історії. І світ побачив, — каже артист, — що не все на одній шостій земної кулі є «рашен».

 

ЛАРИСА ГУБІНА (1972) — телеведуча.

1996 року – за спеціальністю психолог-дослідник закінчила Київський педагогічний інститут ім. Драгоманова. Потрапила на роботу не за фахом — на посаду редактора моніторингу Української Незалежної Агенції «Республіка» (УНІАР).

В 1996–1997 роках на запрошення колишніх колег по агенції працює на телебаченні — «ТБ Табачук» — редакторка та ведуча новин. 2002 року влаштовується до роботи на телеканал «Інтер», 5 років вела «Підсумки дня», «Підсумки тижня» та передвиборчий марафон «Парламент майбутнього».

З 2007 року працює на «5 каналі» — ведуча вечірньої програми «Час», згодом — в спецпроектах «Час» — «Час Важливо» та «Час інтерв’ю». З 2012 року веде аналітичні програми «Реальний сектор», «Енергонагляд» та психологічні інтерв’ю «В кабінетах».

Згодом стала вести ток-шоу –інформаційно-аналітичне ток-шоу «Час можливостей» про децентралізацію та реформу місцевого самоврядування, де доступно для пересічного глядача пояснюється, навіщо потрібна децентралізація в Україні, як вона відбувається та які переваги матимуть громадяни після її реалізації.

– П’ятий канал –  це не просто місце роботи.  Це великий шматок життя.  Це постійне занурення в новини  та  події. Працюючи тут, ти ніби тримаєш руку на пульсі  країни.   Я ніколи не можу передбачити, як завершиться  мій  день. Чи підкине він ще яких несподіванок? Чи не затримаюся я на роботі, бо сталося щось  неймовірне? Крім того,   робота на п’ятому – це зустрічі  з унікальними, цікавими,  непростими людьми.  У старості буде, про що написати книгу, – каже Лариса Губіна.

 

Пом’янемо захисників України, які могли б 1 травня святкувати свій день народження, якби не російська агресія, у боротьбі з якою вони поклали своє життя…

І почнемо з вояка, приклад якого доводить, що злочинні накази – не виправдання для злочинних дій – бо людині дана воля, щоб у будь-який момент покинути ту структуру, яка вимагає йти проти совісті та загальнолюдських цінностей.

 

ДМИТРО СИМОНЕНКО (1990-2014) – сержант ЗСУ.

Народився в селі Глинськ Сумської області. Після школи вступив до Глинського професійного аграрного ліцею, де отримав безліч спеціальностей різних галузей: бухгалтер, пасічник, оператор комп’ютерного набору тощо.

З 2010 здобував вищу освіту у Глухівському магро-технічну інституту на заочній формі навчання, поєднавши освіту зі службою на лавах ЗСУ.

На військовій службі з 2010 року, був водієм, командиром відділення парашутно-десантного взводу. Водій-кранівник, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

Під час Революції Гідності підрозділ Дмитра намагалися перекинути на придушення масових протестів. Дмитро і група десантників відмовилися їхати на Майдан, за це їх звільнили з ЗСУ.

Але після перемоги Майдану він відновився, і був направлений для участі в АТО, з перших днів брав участь у бойових операціях. За цей час його бронежилет витримав чотири ворожі кулі, а сам він зазнав поранення плеча, проте не залишив підрозділ.

31 липня 2014-го загинув під час обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» позицій українських військовиків та одночасної атаки із засідки на колону БТРів десантників поблизу Шахтарська. Сержант Симоненко загинув, прикриваючи маневр свого підрозділу, осколок потрапив між пластинами бронежилета та завдав смертельного поранення.

Вдома залишились мама та сестра.

 

ОЛЕКСАНДР БЕРДНИК (1995-2017) – матрос Військово-морських сил ЗСУ.

Народився в селі Велика Тернівка Запорізької області. Потім сім’я переїхала в село Дирдин Черкаської області. Олександр займався кікбоксингом, закінчив Городищенське ПТУ № 14.

Під час російської збройної агресії проти України 2015 року був призваний на військову службу, в лютому 2016 року підписав контракт ще на три роки. Матрос, водій 2-ї роти морської піхоти 137-го окремого батальйону морської піхоти ВМС ЗСУ. Виконував завдання В АТО на Маріупольському напрямку.

Загинув під час виконання бойового завдання 28 квітня 2017 року, внаслідок підриву військового автомобіля на міні неподалік села Павлопіль Волноваського району. Бердник завіз бійців на позицію і повертався назад дорогою, якою військові їздили вже півроку, але цього разу спрацював вибуховий пристрій. Машину у грудні 2016 передали морпіхам волонтери Фонду «Повернись живим», внаслідок вибуху автомобіль був повністю знищений.

Без Олександра залишились батько та наречена.

 

МИКОЛА ШТАНСЬКИЙ (1959-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився у селі Миловань на Волині. Закінчив Здолбунівський залізничний технікум, працював у депо понад 30 років. Вийшов на пенсію.

Підтримував Євромайдан. Коли почалася війна, зголосився добровольцем. Командир гармати, 2-га батарея гаубично-артилерійського дивізіону, 44-а окрема артилерійська бригада.

16 січня 2015-го загинув поблизу села Одрадівки Артемівського району, коли російсько-терористичні угрупування вели обстріл з «Градів» — снаряд влучив у бліндаж. Тоді ж загинуло ще троє захисників України.

Без Миколи залишилися дружина і дві доньки.

 

СЕРГІЙ ДОЛГІХ (1980-2014) — солдат ЗСУ, 128-ї гірсько-піхотная бригада.

Народився у селі Заруддя Тернопільської області. У перший рік життя Сергія помер батько, мати вдруге вийшла заміж, жила в вітчимом у сусідніх із Заруддям Олишківцях. Виховував хлопця дядько Микола Катеренюк.

Закінчив Кременецьке педагогічне училище, здобувши фах учителя трудового навчання, Інститут комп’ютерних технологій Тернопільської академії народного господарства (нині — ТНЕУ). Тоді поїхав на роботу в Київ, працював у Господарському суді, Тендерній палаті. Навчався в Київському політехнічному інституті.

Одружився і проживав у Києві, очолював комп’ютерний відділ у Республіканському центрі сертифікації. Був активним учасником Революції Гідності.

Мобілізований 3 серпня, а на початку вересня поїхав у зону АТО.

15 листопада відбувся сильний мінометний обстріл українських позицій, після якого неподалік від блокпоста знайшли мертвого дідуся. За правилами, в таких випадках викликали міліцію, яка попросила гарантувати їм безпеку. На світанку 16 листопада вояки вирушили ставити розтяжки, щоби перекрити зону, куди мали прибути міліціонери.

Але вночі неподалік від тіла чоловіка терористи влаштували засідку. Від пострілів майже впритул троє із чотирьох наших бійців були поранені. Сергій Долгіх отримав поранення в ногу, куля зачепила артерію. Він відповз від дороги, наклав собі жгут і продовжив бій. У нього влучили граната і куля, які й спричинили смерть.

Залишились дружина та донька.

 

МИКОЛА КОЛОТ (1977-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Миколаївка, Сумська область. Старший механік-водій 2-ї обслуги 1-го взводу 9-ї артилерійської батареї, 27-ма окрема реактивна артилерійська бригада.

3 вересня 2014-го загинув під час обстрілу з території Російської Федерації із РСЗВ «Смерч» базового табору 27-го полку поблизу Старобільська. Ідентифікований серед загиблих за тестом ДНК.

 

ЮРІЙ ФЕШКО (1994-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився у селі Оленівка, Дніпропетровська область. Захоплювався спортом, неодноразовий чемпіон району та області, захищав честь школи у змаганнях з футболу і легкої атлетики. Закінчив Кам’янський коледж фізичного виховання — за фахом вчителя фізичного виховання.

Строкову службу проходив у Нацгвардії в Павлограді, груднем 2016-го вступив на військову службу за контрактом в ЗСУ. Старший солдат, командир бойової машини — командир відділення 1-го взводу 7-ї «шаленої» роти 3-го механізованого батальйону 72-ї бригади.

Пройшов бої за Авдіївку — починав на опорному пункті «Зеніт» неподалік Донецького аеропорту. Планував вчитися в школі сержантів — а потім отримати офіцерське звання.

9 жовтня 2018 року загинув в районі селища Новолуганське від кульового поранення у грудну клітку під час обстрілу (з кулемета ДШК) на Світлодарській дузі. Відпрацював, свою роботу зробив, відходив до траншеї та – не встиг. Тоді на Світлодарському напрямку противник обстріляв українські позиції поблизу смт Луганське та селища Новолуганське з мінометів 120-го та 82-го калібру, гранатометів й великокаліберних кулеметів.

Без Юрія лишились батьки, брат і наречена.

 

ВІТАЛІЙ  МЕДУШЕВСЬКИЙ (1974-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у селищі Довбиш, Житомирська область. Механік-водій 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). Загинув від кулі снайпера, несучи варту на одному з блокпостів під Луганськом.

Залишились батьки, дружина (на той час при надії), донька, брат.

 

ІВАН СОРОКА (1985-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Дібрівне на Чернігівщині. Закінчив Чернігівське ПТУ № 1, де здобув спеціальність електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування. Працював електромонтером в термічному цеху ЗАЗ у м. Чернігові.

2003 року був призваний на строкову військову службу, яку проходив у Внутрішніх військах МВС в місті Кривий Ріг. Після служби повернувся на роботу до Чернігова. Певний період працював у Городні в «Укртелекомі», у Києві на будівництві. Останні роки жив у селі Дібрівне, ростив сад, тримав теплиці, доглядав за пасікою. Також власноруч на замовлення робив дерев’яні двері, вікна та інші речі.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України у вересні 2014 добровольцем пішов до військкомату, призваний за частковою мобілізацією.

Старший солдат, старший стрілець 2-го відділення 2-го взводу 2-ї роти 41-го окремого мотопіхотного батальйону «Чернігів-2» 1-ї окремої танкової бригади. На фронті, окрім виконання бойових завдань, у вільний час займався спортом та облаштуванням побуту у своєму підрозділі.

30 квітня 2015-го, під час розвідки в районі села Старогнатівка Волноваського району, військовики батальйону підірвалися на протипіхотній міні з «розтяжкою» поблизу села Новогригорівка, що входить до Старогнатівської сільської ради. Внаслідок вибуху від осколкових поранень загинули двоє бійців — старший солдат Іван Сорока і солдат Сергій Бадуненко. Наступного дня Іван мав би відмічати 30-річчя.

Без сина лишились батьки.

 

РОМАН МАГАС (1994-2018) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Баня Лисовицька, Львівська область. У віці 6 років втратив маму. Закінчив Стрийське ПТУ № 34 — за фахом техніка-будівельника.

У серпні 2014 року добровольцем прийшов до військкомату та підписав контракт на військову службу — у Повітряних силах, солдат, номер обслуги зенітного артилерійського відділення взводу охорони 223-го зенітно-ракетного полку. Неодноразово відряджався до інших з’єднань в зону боїв, в липні 2018-го поїхав у четверте відрядження — до 128-ї бригади, на посаду гранатометника.

10 жовтня 2018 року загинув вранці під час виконання бойового завдання поблизу села Гранітне (Волноваський район) внаслідок підриву на мінно-вибуховому пристрої.

Без Романа лишились батько, сестра, дружина та дитина.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада