Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
04.02.2021

1 лютого. Сьогодні народилися:

– поет і культуролог, якому належить належить влучне визначення: «Малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм»;

– художник, який розвивав традиції барбізонської пейзажної школи на українському матераілі, один із засновників Київського художнього училища;

– художник, що досяг вийщого ступеня як технічної майстерності, так і образної виразності, попри те, що у дитинстві втратив обидві руки і осліп на одне око;

– художник, обдарування якого найповініше розкрилося у розкритті життя і звичаїв закарпатського села;

– видатний біофізик, засновник української наукової школи дозиметрії і радіологічного захисту, фундатор і перший керівник НДІ радіаційного захисту Академії технологічних наук України;

– історик, фахівець з історії ОУН та УПА, Якого переслідувало СБУ за часів режиму Януковича;

– голова Ради Благодійного фонда Петра Порошенка, дружина П’ятого Президента України;

– естрадний співак і композитор, автор багатьох популярних пісень, зокрема хітів «Смерекова хата» та «Стожари»;

– співачка, що поєднує у своїй творчості сучасну та елекутронну музику з традиційним народним співом.

 

А також пом’янемо народжених 1 лютого захисників України, що загинули у боротьбі з росісько-терористичною навалою.


Поичнаємо.

«Малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм». Ці слова в інтернеті часто приписують Лесі Українці, а іноді й Ліні Костенко. Насправді ж вона належить сьогоднішньому імениннику:

ЄВГЕН МАЛАНЮК (1897-1968) – письменник, поет, культуролог-енциклопедист, сотник Армії УНР.

Вельми докладно його біографія викладена у Вікіпедії, тому наведу лише кілька фактів.

Народився в Новоархангельську (нині – на Кріовоградщині). Воював на фронтах Першої світової, брав участь у творенні УНР, служив в Генеральному Штабі України. Згодом став ад’ютантом отамана Василя Тютюнника, командувача Наддніпрянською Армією УНР. Маланюк перебував під сильним впливом цієї особистості, і набагато пізніше, в 30-ї роки, пише «Баладу про Василя Тютюнника» та інші присвячені йому вірші.

Після трьох років битв за українську державність у жовтні 1920 р. поет разом з іншими інтернованими захисниками УНР потрапляє до таборів у Стшелкові та Шипіорні, а згодом у Каліші (Польща). Тут Маланюк багато пишероздуми над причинами поразки УНР, яку він болісно переживав, знахадять втілення у гірких і часто жорстких рядках.

Восени 1923 року поет виїхав до Чехословаччини, де вивчився на інженера-гідротехніка.

Деякий час письменник входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН). Він брав участь у численних літературно-мистецьких вечорах, де спілкувався здружився з Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Олексою Стефановичем, Оксаною Лятуринською, Михайлом Мухіним… Знайомство з поетесою Наталею Лівицькою-Холодною переросло в кохання, яке дуже змучило Євгена, ледь не довівши до самогубства.

1925 року в Подєбрадах вийшла перша збірка віршів «Стилет і стилос», яка стала неабиякою подією і в житті автора, і в тогочасному літературно-мистецькому процесі, викликавши неоднозначну реакцію: від цілковитого несприйняття до надзвичайного захоплення. Цією книгою, як і наступною — «Гербарій» (Гамбург, 1926), Маланюк ствердив свої позиції поета-націєтворця, яким він не зрадить до смерті.

1929 року Євген подався на заробітки до Варшави. У 1930-х роках письменник плідно співпрацював із львівським журналом «Літературно-науковий вісник», редактором якого був відомий політик Дмитро Донцов.

На варшавський період припадає вихід у світ книг поета: «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата», «Вибрані поезії». Значно пожвавлюється публіцистична і наукова діяльність Маланюка, з’являються десятки статей, нарисів, есе, в яких він осмислює набутки вітчизняної і світової культури. Публікуються переклади з інших літератур (Шарль Бодлер, Йозеф Сватоплук Махар, Микола Гумільов).

У Варшаві поет познайомився з польськими митцями, намагався побудувати діалог між польськими та українськими митцями, незважаючи на несприятливі політичні умови. Польські поети високо цінували творчість Є. Маланюка, перекладали його твори.

Маланюк брав участь в обороні столиці Польщі від німецьких військ у 1939 році.

З 1944 р. — у Німеччині. Після вступу на територію Польщі радянських військ письменник був змушений податися вже на другу еміграцію, рятуючись від енкаведистів, які на той час уже замордували його друга Юрія Липу. Отже, знову табори для переміщених осіб, бараки, випадкові заробітки. У цей період Євген Маланюк усамітнюється, відсторонюється від активної літературної діяльності. Належачи до Мистецького українського Руху, (значну роль в якому відіграє Юрій Шевельов) нечасто бере участь у його зібраннях, культурних акціях.

У червні 1949 року поет переїжджає до США, поселяється на околиці Нью-Йорка: спершу працює фізично, потім — в проектному бюро, де й трудився до виходу на пенсію в 1962 р. У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово». За океаном з’являються друком його збірки «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»; окремим виданням виходить поема «П’ята симфонія», що уславлює діяльність борців за українську державність — Василя Тютюнника, Марка Безручка та інших. Публікуються роботи, що з часом отримали широкий резонанс: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Малоросійство» (1959), «Ілюстрісімус Домінус Мазепа — тло і постать» (1960), «Книга спостережень» у двох томах (1962; 1966), в яких упорядковано літературознавчі, культурологічні та історіософські статті та есеї.

Ідея утвердження державності України — центральна ідея поетичного Універсуму Євгена Маланюка. Поет звертається до витоків української державницької традиції — князівсько-дружинницької доби, періоду гетьманування Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, в ній прагне відшукати підстави для творення сучасної держави. Однак образ України — внутрішньо роздвоєний, дуалістичний, він постає перед читачем в двох своїх іпостасях: Степова Еллада та Чорна Еллада. І саме ця антиномія є для Євгена Маланюка джерелом внутрішньої неструктурованості українського суспільства, втрати вольового, динамічного, державницького начала. Поет вибудовує своєрідну історіософську концепцію буття України, елементами якої є Еллада, варяги та Рим. Еллінський гіпертрофований індивідуалізм, панестетизм має бути згармонізований варязьким активізмом та ієрархічністю Риму, ці три елементи мають існувати не окремо, лиш у своєму поєднанні, синтезі. У творенні свого образу України Євген Маланюк виходить із конкретних історичних та географічних реалій, бо саме Україна — це місце трагічної зустрічі Заходу та Сходу, цією обставиною зумовлене те, що вона довгий час лишалася об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу. Українець — «пісняр, мудрець і гречкосій» — здатний швидше до ліричної рефлексії, пасивного споглядання навколишньої дійсності, а не до адекватної вольової реакції на зовнішню загрозу. На противагу цьому Євген Маланюк розвиває цілу комплексну теорію «мазепинства», центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України, який має поєднати державний досвід Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цільність світогляду Тараса Шевченка, в постаті якого поєднались поет та державотворець.

Видатний мовознавець та літературний критик Юрій Шевельов цінував освіченіть і талант Маланюка, він писав, що «Маланюк — це гарантія загальнокультурного рівня». Втім, особистісні, людські якості поета ставив помітно нижче, про щой йдеться в опублікованому під псаведнімом Юрій Шерех спогаді «Пан Евген»

Твір Маланюка про малоросійство можна почитати тут:

https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13777

Хоч написаний він понад 60 років тому, а актуальност не втратив, лише навпаки, на превеликий жаль.

І дуже раджу видання «Смолоскипу»: https://smoloskyp.com.ua/product/yevgen-malanyuk-vybrani-tvory/

 

1 лютого народилися одразу троє дуже цікавих художників.

 

ВОЛОДИМИР ОРЛОВСЬКИЙ (1842-1914) – живописець, майстер пезажа, тесть художника Миколи Пимоненка.

Народився у Києві, початкову художню освіту здобув у 2-й київській гімназії у художника і педагога Івана Сошенка. Згодом за підтримки Тараса Шевченка вступив і в 1868 закінчив Петербурзьку академію мистецтв.

Брав участь у діяльності малювальної школи Миколи Мурашка, був одним із засновників Київського художнього училища. Після закінчення Академії вивчав сучасне мистецтво у Франції, де близько познайомився з творчістю майстрів барбізонської школи, і саме його можна вважати першовідкривачем барбізонців для українського пейзажного живопису.

Після повернення із Франції з 1886 живе постійно у Києві, бере участь у виставках київських художників, з успіхом проходять його виставки за кордоном. Його велика заслуга в тому, що він, перейнявши досвід барбізонців, одним із перших серед українських художників почав розвивати тему українського національного пейзажу.

Сонячне світло, його магічний вплив на природу, несподівані ракурси будуть хвилювати живописця все його життя. «Шукач сонячного світла» — так називали сучасника Володимира Орловського.

Твори зберігаються за кордоном, у багатьох музеях колишнього СРСР, а в Києві, у Національному художньому музеї України, зберігається лише незначна частина його творчої спадщини.

Більше про нього можна почитати тут: http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/volodimir-orlovskiy/

Чимало творів Орловського можна побачити тут:

ПЕЙЗАЖІ ХУДОЖНИКА ВОЛОДИМИРА ОРЛОВСЬКОГО

 

МИКОЛА БІДНЯК (1930-2000) — художник, іконописец.

Микола народився у Торонто (Канада) у родині емігрантів. Коли хлопцю було 4 роки, родина повернулася на Буковину, до села Ленківці. Але вже 1940 року, з приходом совєтів, родина знову виїхала – цього разу до Німеччини, аби уникнути Сибіру.

1945 року на полі Микола підірвався на міні. Він залишився без обох рук і осліп на одне око. Але юнак навчився малювати вустами. Згодом з’явилися перші замальовки — портрети, квіти. 1950 року Миколу запросили взяти участь у виставці в новозбудованому мистецькому центрі в Едмонтоні. Там роботи помітив професор Дж. Клайду з Університету Альберта, який запропонував Миколі опанувати курс комерційного малярства.

У 1950-1954 роках Бідняк вивчав художню майстерність в Інституті технології та мистецтва (Едмонтон), а в 1956-1958 роках — Онтарійському коледжі мистецтва в Торонто. Вже студентом заявив про себе як художник.

З 1958 року Микола Бідняк професійно займався живописом, графікою та монументальним мистецтвом, став членом Спілки образотворчих мистецтв (УСОМ), 1964-го — членом Всесвітньої Асоціації художників, які малюють вустами та ногами (з центром у Ліхтенштейні). На той час Микола Бідняк уже намалював серію портретів видатних українців, створив численні полотна і ліногравюри, розписав кілька українських церков. У багатьох країнах світу проводились його персональні виставки.

Упродовж життя Бідняк створив близько 4‚000 художніх робіт живопису, графіки‚ іконопису.

1991 року він повернувся до України‚ оселився у Львові. Того ж року організував свою першу персональну виставку в Україні. 1992 став членом Львівської організації Національної Спілки художників України, згодом — професором Львівської національної академії мистецтв.

Микола Бідняк підтримував учнів дитячої Академії мистецтв у Підбужжі (Львівська область). Під час фінансової кризи підтримав Наукову бібліотеку імені В.Стефаника у Львові. Присуджену йому Шевченківську премію поділив між Львівським фондом культури, журналом «Українська культура», музеєм у Лаврі.

Микола Бідняк започаткував престижну стипендію для найбільш здібних студентів Академії мистецтв у Львові.

 

ВОЛОДИМИР МИКИТА (1931) – художник.

Походить з родини закарпатських лемків. Народився с. Ракошино Закарпатської області (колишня Підкарпатська Русь в складі Чехословаччини) в родині землеробів. У 1947—1950 рр. вчився в Ужгородському училищі прикладного мистецтва. Після закінчення склав екзамени в Львівський інститут прикладного мистецтва, але не був зарахований за політичними мотивами.

1950 році влаштувався в обласний будинок народної творчості на посаду методиста, де працював один рік, до призову у військо. З 1951 по 1954 рік служив в арміх на Сахаліні. Після демобілізації був прийнятий на роботу в Закарпатські художньо-виробничі майстерні художнього фонду, де працював до 2001 року до виходу на пенсію.

З 1999 року і по цей день викладає в коледжі Закарпатського художнього інституту ім. А. Ерделі.

Художник працює в галузі портрета, пейзажу та побутової тематики. Найповніше індивідуальність митця розкрилася в композиціях, що відтворюють життя і побут закарпатського села.

Член-кореспондент Академії мистецтв України з 1997. Дійсний член Національної академії мистецтв України — з 2004 р.

Лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка за 2005 рік.

Твори Володимира Микити зберігаються в музеях України, Росії, Литви, Словаччини, Німеччини, Угорщини, Югославії, Венесуели та приватних колекціях багатьох країн світу.

Більше про художника: http://uzhgorod.in/ua/statti/2016/volodimir_mikita_hudozhnik_yakij_vmie_divuvati_i_divuvatisya_foto

 

В цей день прийшов на світ і визначний науковець

 

ІЛЛЯ ЛІХТАРЬОВ (1935-2017) — біофізик, засновник української наукової школи дозиметрії і радіологічного захисту, фундатор і перший керівник Науково-дослідного інституту радіаційного захисту Академії технологічних наук України, член Міжнародної комісії з радіологічного захисту.

Народився в Прилуках На Чернігівщині. Дитинство провів у Києві, 1962 року закінчив із відзнакою Всесоюзний політехнічний інститут у Москві за спеціальністю інженер-фізик та повернувся до Києва. Працював у радіологічній групі Київської обласної СЕС. Після закінчення аспірантури в Ленінградському інституті радіаційної гігієни МОЗ РСФСР 1968 році здобув ступінь кандидата технічних наук за спеціальністю — «радіаційна безпека» та очолив Лабораторію радіаційної біофізики цього наукового закладу. У 1976 році — здобув ступінь доктора наук з радіаційної біофізики. У 1983 році присуджена Державна премія СРСР за участь у розробці системи радіаційного контролю на атомних центрах міст Челябінська, Красноярська, Новосибірська.

Відразу після аварії на ЧАЕС повернувся до України та працював у Києві та Чорнобилі з травня 1986 року. У жовтні 1986 організував та очолив Відділ дозиметрії та радіаційної гігієни новоствореного Всесоюзного наукового центру радіаційної медицини Академії медичних наук СРСР, нині — «Національний науковий центр радіаційної медицини Національної академії медичних наук України».

Також, починаючи з 1995 року очолив «Науково-дослідний інститут радіаційного захисту» Академії технологічних наук України.

Ліхтарьову належить пріоритет у розробці та впровадженні національної системи загальнодозиметричної паспортизації населених пунктів України, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок чорнобильських випадінь. Під його керівництвом розроблено і втілено в практику національні законодавчі документи: «Норми радіаційної безпеки України», «Основні санітарні правила забезпечення радіаційної безпеки України», тощо.

З 1992 і по 2006 р. — член Міжнародної комісії з радіологічного захисту.

 

Діяльність наступного фігуранта огляду вкотре демонструє, як антиукраїнські сили бояться правди про ОУН-УПА.

 

РУСЛАН ЗАБІЛИЙ (1975) — історик, фахівець з історії ОУН-УПА, директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові.

Закінчив історичний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка. Досліджує історію УПА. Автор низки статей з історії підрозділів УПА і тактики повстанської армії.

Але як кілька десятиліть тому спецслужби боролося з українськими повстанцями, в незалежній Україні за часів Януковича вони боролося вже з дослідниками повстанського руху.

8 вересня 2010 шестеро співробітників СБУ в цивільному без будь-якої санкції затримали Руслана Забілого на пероні київського вокзалу, коли той виходив зі львівського поїзда. Метою приїзду Руслана до Києва була зустріч з колегами в Інституті національної пам’яті.

Підставою для затримання, за словами Руслана Забілого, в СБУ назвали усну вказівку керівника служби Валерія Хорошковського.

Руслана Забілого обшукали і відвезли в офіс СБУ. Там його без перерви протягом чотирнадцяти з половиною годин допитували десятеро співробітників СБУ. В нього було конфіскувано ноутбук та два жорсткі диски, на котрих знаходилися результати його праці за декілька останніх років. Йому не дозволили повідомити дружину про місце свого перебування. Як згодом повідомила прес-служба СБУ, Забілий «з метою передачі третім особам несанкціоновано зібрав відомості, що становлять державну таємницю».

Руслан Забілий сказав та колишній директор Архіву СБУ Володимир В’ятрович підтвердив його слова, що колекція матеріалів Забілого про історію УПА не містить документів із грифом «таємно» або «цілком таємно». Забілий стверджує, що користувався тільки розсекреченими матеріалами, а до секретних даних СБУ він не мав доступу.

Прес-служба СБУ повідомила про те, що Руслан Забілий був затриманий згідно із порушеною кримінальною справою за фактом підготовки до розголошення відомостей, що становлять державну таємницю.

Історик Володимир В’ятрович з цього приводу заявив, що співробітники СБУ не лише намагаються приховувати злочини сталінізму, але й використовувати його практику сьогодні, наче за вікном не 2010, а 1937-й.

Затримання Забілого викликало громадське обурення:

10 вересня 2010 у Львові близько 200 представників громадськості пікетували будинок Головного управління СБУ у Львівській області. Серед учасників були ветерани ОУН і УПА, студенти-історики. На пікеті було зачитано звернення істориків; учасники пікету вимагали від СБУ закрити кримінальну справу проти Руслана Забілого і відновити роботу Національного музею «Тюрма на Лонцького».

Наглядовою групою Музею «Тюрма на Лонцького» були поширенні звернення до ЗМІ, уряду та закордонних представництв в Україні. Всі члени Наглядової ради Музею одностайно заявили про свій рішучий протест проти «повернння до сталінщини» і вимогу, щоб спецслужби не втручались в роботу науково-дослідницьких та музейних установ.

З відкритим листом до президента Януковича, генерального прокурора Медведько та голови СБУ  Хорошковського «Припинити полювання Служби безпеки України на істориків!» звернулися керівники Української Гельсинської спілки по правах людини — виконавчий директор Володимир Яворський та член правління Євген Захаров.

15 вересня 2010 року відбулася акція «Приходь! Здавайся!», організована громадянським рухом «Відсіч» на підтримку Забілого.

17 вересня акція «Я здаюся СБУ!» на підтримку Руслана Забілого, була організована громадською організацією «Національний Альянс» в Луцьку. Протест мав форму флеш-мобу. Кожен його учасник приніс під приміщення спецслужби комп’ютерний диск із «секретною інформацією» для СБУ та записаними на них матеріалами про ОУН-УПА, які стали відомі громадськості завдяки зусиллям Забілого та його колег. На східцях обласного офісу СБУ протестанти виклали 26 томів «Літопису УПА».

Під час годинного пікетування виступили Володимир В’ятрович, Оксана Забужко, Степан Хмара та інші, які засудили затримання Забілого співробітниками СБУ та вимагали негайно повернути йому особисті речі — ноутбук та інформацію. Акція отримала широкий резонанс, її висвітлювали зокрема «Інтер» та «Євроньюз».

До 20 вересня 108 закордонних та 114 українських істориків підписали лист-протест проти затримання Забілого співробітниками СБУ і вилучення в нього наукової інфіормації, розцінивши це, як тиск на історичну спільноту, з метою залякати її, особливо на тих, хто піднімає історичні питання, незручні сучасній владі. Мабуть, це найбільша акція протесту вітчизняних та зарубіжних істориків проти дій влади за часів незалежності України.

Інтревью з Русланом Забілим: http://ukrnationalism.com/interview/1350-ruslan-zabilyi-vidkryttia-arkhiviv-vyb-ie-kozyr-z-ruk-rosiiskoi-propahandy.html

 

МАРИНА ПОРОШЕНКО (1962). Дівоче прізвище Переведенцева. Лікар-кардіолог, кандидат медичних наук. Дружина п’ятого Президента України Петра Порошенка. Голова Ради Благодійного фонду Петра Порошенка.

Народилася в Києві. Батько якийсь час був заступником міністра охорони здоров’я УРСР. Закінчила Київський медичний інститут, працювала лікарем у кардіологічному відділенні Жовтневої клінічної лікарні в Києві. Кандидат медичних наук.

У 2007 році закінчила з відзнакою Національну академію керівних кадрів культури і мистецтв за спеціальністю «Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво» і здобула кваліфікацію «мистецтвознавець-експерт».  Майже два роки – з січна 2018 по грудень 2019 очолювала Український культурний фонд. Згідно статуту – голова фонду виконує свої обов’язки на громадських засадах. Пішла з цієї посади підд тиском нового «зеленого» міністра культури, молоді і спорту. Втім, благодійними проектами вона продовжує опікуватися.

Марина познайомилася із Петром Порошенком на студентській дискотеці після закінчення зимової сесії в університеті. Зустрічатися почали лише за півроку після знайомства. Їх разом відправили у колгосп збирати врожай. Через рік Марина і Петро вирішили одружитися. Але після подачі заяви в ЗАГС, Петру прийшла повістка з військкомату – тоді не було відстрочки тим, хто навчався у вузі.

Проте солдата Петра Порошенка відпустили на 10 днів, щоб відгуляти весілля. Практично наступного дня він поїхав в частину. Першу дитину – Олексія – Марина народжувала, коли чоловік був в армії. А на наступних пологах чоловік був поруч. Старший син — Олексій (1985 р. н), молодший син — Михайло (2001 р.н.) і доньки —сестри-близнючки Євгенія та Олександра (2000 р. н.)

І від себе додам: хочеться побажати – не стільки піні Марині (бо воно їй, мабуть, зовсім не треба), скільки українцям, щоб згодом про неї писали – дружина п’ятого і сьомого Президента України… До слова, доводилося бачити пані Марину на публічних заходах – втілена гідність без краплини зарозумілості…

 

Сьогодні день народження у двох співаків різних поколінь

 

ПАВЛО ДВОРСЬКИЙ (1953) – естрадний співак, композитор.

Народився у с. Ленківці Чернівецької області. Навчався в Чернівецькому музичному училищі на трьох відділах одночасно: хорово-диригентський, народних інструментів (баян) та вокальний.

1976 року Дворський запрошений до ВІА «Смерічка». У 1979 році в репертуарі «Смерічки» з’явилися перші пісні Дворського — «Стожари» та «Маки для сина». В 1985 році він написав відомі хіти «Смерекову хату» і «Писанку». У 1989 році він був третім в жанрі популярної музики на «Червоній руті» в Чернівцях.

Ззараз разом з синами виступає як гурт «Стожари».

Може, хтось скаже, що це «нафталін»… Що ж, скажу відверто, я зовсім не належу до поцінувачів такого жанру, але те, що Дворський – одна зі знакових постатей української естради совєтських часів –  з им не посперечаєшся.

Інтервью з Дворським: https://wz.lviv.ua/interview/381654-pid-chas-kontsertiv-chuv-za-spynoiu-zaraz-toi-natsionalist-na-stsenu-vykhodyt-i-pokazuvaly-na-mene

 

ІРИНА ФЕДИШИН (1987) — співачка у жанрі поп-музики.

Народилася у Львові. У 13 років вирішила здобути музичну освіту і пішла навчатися у музичну школу. Завдяки домашній освіті, її прийняли відразу до четвертого класу. Здобуваючи економічну освіту в Львівському національному університеті імені Івана Франка, приватно навчалася музики й вокалу.

Брала участь в юнацьких конкурсах і фестивалях, де вигравала призи. Деякі пісні потрапляли до ротацій на українських радіостанціях. Випустила кілька аольбомів.

Федишин працює в двох напрямках. Перший — це український народний стиль, другий  — популярна музика. ВИпу

От приклад її писенної творчості в обох напрямках: https://www.youtube.com/watch?v=ZsevMQUPM20&list=RD3NtrmBNlMEk&index=4  та https://www.youtube.com/watch?v=_ayc1sZ3sKQ&list=RD3NtrmBNlMEk&index=3

 

Пом’янемо тих, завдяки кому ми можемо і слухати музику, і спокіно сидіти за компьютерами, писати та читати українською – без ризику бути кинуттими «на підвал»… Пом’янемо захисників українського світу від «руского мира».

 

Зазвичай до огляду не включаються ті, хто помер не під час боїв з ворогом Але в цьому випадку неможливо було не зробити виняток…

 

АНДРІЙ РИБЦОВ (1961-2017) – капітан ЗСУ. Позивний «Балу».

Народився на території РРФСР в родині військового. Навчався у школі у Хмельницькому. Армійську освіту здобув в Хмельницькому вищому артилерійському командному училищі. За час служби пройшов війну в Афганістані. Мешкав з родиною в Хмельницькому. Про Україну казав: «Вона мене вигодувала і викохала. Це моя Батьківщина».

З початком російської збройної агресії проти України вже у березні 2014 року прийшов добровольцем до військкомату. Тричі просився відправити його на фронт, але йому відмовляли через пошкоджену ногу. Зрештою домігся призначення в 3-й десантно-штурмовий батальйон «Фенікс», сформований з добровольців у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригаді. Командир гаубичної артилерійської батареї 3-го аеромобільного батальйону «Фенікс». Служив за мобілізацією з серпня 2014 по вересень 2015 року.

З інтерв’ю самого Балу: «Коли прибув на місце і оглянув особовий склад, з яким доведеться воювати, — очі, як то кажуть, вийшли з орбіт. Один — підполковник міліції, один майор міліції, — служать звичайними рядовими. Є доцент, кандидат технічних наук, археолог, архітектор, фермери, є бійці, яким по шістдесят, але переважна більшість — бізнесмени. Ось такі артилеристи у мене… Почали тренування. Крос з повною викладкою, снаряди на ґрунт та знову в машину, гармату в бойове положення та на причіп. Ганяє моє військо, і я разом з ним, до сьомого поту. Рили бліндажі, аж руки нижче колін звисали»

Зі своїм підрозділом обороняв населені пункти в районі Маріуполя (Широкине, Гранітне, Чермалик).

В листопаді 2014, тільки зайнявши позиції в секторі М, капітан Рибцов з бійцями першого взводу розгромив велику ворожу колону. А через день — переправу через Кальміус, де знищив велике скупчення ворожих військ, які вже переправлялись, готувались до переправи, а також, ті, що підходили до переправи, тим самим зірвав наступ противника на Маріуполь.

Під його командуванням бійцями двох відділень, — першого і другого взводів, було знищено 4 з 6 російських ракетних установки «Град», якф обстріляли 24 січня 2015 року околиці Маріуполя. «Коли гради підуть, — я вас усіх розстріляю!» — погрожував своїм хлопцям командир, але лише для того, щоб не зволікали, щоб не відпустили безкарно ворожі ракетні установки-вбивці.

Бойові заслуги командира артилеристів були високо оцінені ворогом, — його інтенсивно розшукували і обіцяли за нього два мільйони євро. Надзвичайна конспірація і обережність була у всієї батареї, — бійці берегли свого командира, тому що він був тим стовпом, на який можна було спертися завжди. «Коли був поряд Іванович, — це означало, що все добре, всі захищені, всі живі, — це основне, що ввібрав в себе Балу», — так розповідали про нього бійці. Він і взаправду був їх безпекою і охороною. «70 відсотків бойової слави всього батальйону — це особиста заслуга капітана Рибцова», — заявив замполіт батареї.

Рибцов був для бійців не лише командиром, — порадником, побратимом, наставником, другом. В підрозділі були значно старші бійці, але й для них командир був повним авторитетом, вони називали його «Батя». Ніхто з його батареї не загинув, перебуваючи більше року під вогнем.

Восени 2015 капітан Рибцов демобілізувався. Довго думав, вагався… Зателефонував додому: «Якщо залишусь, — залишиться весь колектив батареї, щонайменше 80-90 відсотків. Я піду на дембель,  – підуть майже усі. Я так хотів би зберегти цей колектив. Не знаю, що й робити. Яке рішення прийняти?» Вирішили, що має повертатися додому. А бійці, — кожен сам особисто має вирішувати свою долю, незалежно від того, яке рішення приймає їх командир. І Андрій Іванович повернувся додому, звикати до мирного життя.

В своєму місті офіцер активно займався громадською діяльністю та справами ветеранів АТО. Керівник Хмельницької Спілки учасників бойових дій, Хмельницької обласної філії ГО «Українська асоціація інвалідів АТО».

Брав участь у зустрічах ветеранів з молоддю, в організації та презентації фотовиставки «Боги війни», на якій були представлені фото, зроблені бійцями батальйону «Фенікс», підтримував сім’ї загиблих, організовував реабілітаційні заходи для демобілізованих бійців… Неодноразово виїжджав на передову, добре знаючи потреби бійців. Восени 2015 вже демобілізованим, на прохання командування залишався на полігоні навчати новачків артилерійській справі, — мав що передати, знав, як навчити… Залишив після себе офіцерів-артилеристів, першокласних навідників, коригувальників… Його друг якось сказав: «Андрій — це Людина, яка прийшла в цей світ, щоб залишити по собі слід. Дехто живе лише для того, щоб наслідити!»

Помер від обширного інфаркту. Серце капітана Рибцова зупинилося вночі 11 березня 2017 року. У витязі військово-лікарської комісії зазначено: «Захворювання та причина смерті пов’язане із захистом Батьківщини». Постійні стреси, виснаження, втома (заміни не було весь період запеклих затяжних боїв, позиції залишав завжди останнім, не покидав бійців самих) — підірвали сили і здоров’я Балу.

Фільм про його життєвий шлях: https://www.youtube.com/watch?v=G0ZOCNO3U7M

 

ЄВГЕН ХАРЧЕНКО (1987-2014) – солдат резерву, розвідник, 2-й батальйон спецпризначення НГУ ”Донбас”.

Народився в Києві, здобув вищу юридичну освіту.  Учасник Революції гідності.

Після анексії Криму Росією вирішив піти добровольцем до Національної гвардії України. З червня 2014 року служив штурмовиком у розвідувальній групі батальйону «Донбас».

Загинув  під час виходу так званим «Зеленим коридором» з Іловайського котла, під час бою з роським танком Т-72 зі складу 6-ї окремої танкової бригади збройних сил РФ.

Залишились батьки та брат.

 

ЄВГЕН КЛИМЕНКО (1978-2014) – молодший сержант ЗСУ.

Народився в  с. Оболонь Полтавської області. Вивчився на налагодника технічного обладнання. Пініше працював в охоронних структурах.

Боронити Україну від російської агресії зголосився добровольцем. Служив на посаді сапера, 93-я ОМБр.

Загинув 21 серпня внаслідок мінометного обстрілу в районі села Грабське Донецької області.

Залишились дружина та троє дітей.

 

ОЛЕГ ПУШКАРУК (1969-2018) – сержант ЗСУ.

Народився в м. Нововолинськ Волинської області. Вивчився на фрезерувальника, відслужив в ракетних військах, працював на ливарному заводі.

Добровольцем пішов на фронт восени 2014 року, воював в БТрО «Волинь». З 2016 року – 14-а окрема механізована бригада, головний сержант роти.

Загинув 9 травня під час відбиття атаки ДРГ на позиції ЗСУ між містами Золоте та Первомайськ Попаснянського району Луганщині.

Залишились дружина та двоє синів, а також син від попереднього шлюбу.

 

ВАЛЕРІЙ МАРЦИНЮК (1976-2015) – солдат ЗСУ.

Народився в  с. Сьомаки на Волині, проживав у Луцьку.

Був мобілізований весною 2015 року, солдат, 93-я ОМБ.

Загинув 21 листопада 2015 року від кульового поранення під час несення служби на позиціях восени 2015-го неподалік Селидове на Донеччині.

Залишились дружина та син.

 

ОЛЕКСАНДР БАБИЧ (1976-2914) – полковник (посмертно) ЗСУ.

Народився у смт Олександрівка на Кіровоградщині. В зоні бойових дій з початку серпня 2014-го, дружині повідомив: «Настав мій час, я повинен виконати свій обов’язок!»

Підполковник (посмертно), заступник командира батальйону по роботі з особовим складом, 128-а окрема гірсько-піхотна бригада.

Вечором 5 листопада 2014-го під час обстрілу російськими збройними формуваннями позицій українських військовиків під Дебальцевим в намет влучив снаряд із стрільнями, куди забіг Олександр, почалася пожежа. Військові, що зазнали опіків, були доставлені до шпиталю. У Бабича обгоріло 92 % повернхні тіла, шкіра лишилася лише на грудях під кишенями та на ногах — під берцями, проте Олександр іще кілька днів боровся за життя.

 

Помер 8 листопада у Дніпропетровському шпиталі. Того дня його меншшому синові виповнився перший рік.

Без Олександра залишилися дружина та двоє маленьких дітей.

 

СЕРГІЙ БАРДАСЬ (1976-2014) – солдат, механік-водій, 17-а окрема танкова бригада.

Народився на Кіровоградщні, жив у місті Кривий Ріг. Мобилизований влітку 2014 року. Загинув восени 2014-го під час виконання бойового завдання в районі Комінтернове під Волновахою. Перебував у списках зниклих безвісти, ідентифікований навесні 2015 року і похований м. Кривий Ріг.

 

 

АНАТОЛІЙ СОВА (1958-2014) – старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Сергіївка на Дніпропетровщині. Працював електриком та водієм, потім – приватним підприємцем.

Наприкінці серпня 2014-го, коли стало остаточнозрозуміло, що Україні доводиться захищатися не просто від банд російських бойовиків і місцевих колаборантів, а від регулярної російської армії, Анатолій пішов добровольцем до війська. Старший солдат, радіотелеграфіст, 72-а ОМБ.

Але він навітьне встиг повойувати, загинув він майже одразу – 28 серпня 2014-го року під час виконання бойового завдання в районі с. Новогнатівка під Волновахою.

Залишились дружина, син та донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада