Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
31.10.2020

1 листопада. Цього дня згадуємо таких іменинників:

  • письменниця і поетка, яка за життя була популярнішою за свою сучасницю – Лесю Українку;
  • учасник Бо під Крутами, провідник ОУН у Люксембургу;
  • скульптор, автор портретів багатьох українських історичних діячів, зокрема – монументу гетьману Конашевичу-Сагайдачному у Севастополі, що був демонтований російськими окупантами;
  • актор і режисер театру, який зіграв понад 120 ролей, зокрема у фільмах, що увійшли до золотого фонду українського кіно, очільник Львівського українського драматичного театру ім. М. Заньковецької;
  • диригент, який вже кілька десятиліть очолює головний симфонічний оркестр України;
  • видавець і популяризатор українського контенту, засновник митецької агенції «Наш Формат», який каже про себе: «Я по мамі в п’ятому поколінні донецький. Справжній донецький. І говорю так, як говорили баба, прабаба і прадід. Українською».

Також вшановуємо пам’ять народжених цього дня захисників Україні, які полягли у протистоянні з російськими окупантами. Серед них – санінструкторка, що загинула від прямого влучання ворогів у санітарний автомобіль.


Починаємо огляд з нині призабутої письменниці, яка свого часу, за твердженням літературознавиці Віри Агєєвої була популярніша за Лесю Українку.

 

ДНІПРОВА ЧАЙКА (1861-1927) – письменниця та поетка.

Справжнє ім’я письменниці – Людмила Березіна-Василевська. Народилася вона у в селі Карлівка Херсонської губернії (тепер — с. Зелений Яр на Миколаївщині) у сім’ї священника. Хоча батько за походженням він був росіянином, але цікавився місцевим фольклором, в домі читали книги українських письменників і істориків. Мати походила з козацького роду, тому в родині жила пам’ять про колишній розквіт Гетьманщині.

Дитинство та молодість Людмили проминули на півдні України. Закінчивши Одеську гімназію, вона, всупереч волі батька, який вважав викладання негідною справою для попівни, вона почала вчителювати – спочатку як приватна вчителька, потім у сільських школах Херсонської губернії.

Юна вчителька викладала російську мову – про навчання українською тоді взагалі не йшлося. 1881 року вона стала делегаткою вчительського з’їзду в Херсоні, на якому активно підтримала підсумкову ухвалу про “викладання в школі на рідній мові народу”.

Людмила пише у щоденнику:

– Знаю тепер, що я – українка. І ніякі лихоліття, слова чи події Великої Росії не хвилюють мого серця так, як історія України, ніякий спів не знаходить такого відгомону в душі, як український, ні за кого не болить так серце, як за її помилки, її виразки – відлунюють стогоном у мене в душі. І чим більше бачу в її історії помилок, недоліків, тим палкіше люблю Україну.

Віршувати Людмила почала ще у гімназії, пізніше перекладала українською Пушкіна, Лермонтова, Байрона.

А 1885 року в одеському альманаху «Нива» було вперше надруковано два вірші Дніпрової Чайки («Вісточка» й «Пісня») та оповідання «Знахарка», яке за своїм характером близьке до запису з народних уст.

Людмила Березіна захоплювалася збиранням фольклору, і у 1984 році взала участь у археологічно-етнографічному з’їзді в Одесі. Там знаний історик Володимир Антонович познайомив поетку і молодого стастистика Єлісаветградського земства Феофана Василевського, відомого в літературних колах під псевдо  Софрон Круть.

Молоді люди глянулися одне одному, втім, після з’зду кожен повернувся до своїх справ. Але, як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло – Василевського, який був близьким з елісаветградськими народовольцями, заарештували і відправили під поліцейський нагляд у заслання у Херсон.  І тут вже незабаром Феофан і Людмила побралися. Василевський працював губернським статистиком. Більше не ризикуючи з революційними ідеями, молоде подружжя, разом із тим, всіляко брало участь у громадському та літературному житті Херсона, створивши активне культурне середовище, куди ввійшла родина Русових – Олександр та Софія, а також Борис Грінченко, Дмитро та Олена Марковичі, Андрій Грабенко-Конощенко та інші.

У Херсоні Дніправа Чайка переживає творчій злет: пише вірші, оповідання, лібрето дитячих опер. 24-річна письменниця стала активісткою місцевого просвітницького гуртка, зорганізованого очільником земської оціночно-статистичної комісії Олександром Русовим, котрий на дозвіллі захоплювався етнографією та фольклористикою.

В гостинному будинку, де замешкала також і родина Василевських, збиралася передова українська інтелігенція Херсона. Невдовзі приватний мистецький салон перетворився на херсонську “Громаду”. Тут Дніпрова Чайка особисто познайомилася з корифеями української сцени Марією Заньковецькою, Іваном Карпенком-Карим, Миколою Садовським, Павлом Саксаганським, котрі на знайомини припливали з Києва баркасами.

Разом із чоловіком Дніпрова Чайка поширювала гнівні вірші Тараса Шевченка, твори інших передових українських письменників. Як підсумок плідної роботи на теренах національної культури, українська громада у Херсоні підготувала й за редакцією Дмитра Марковича у Санкт-Петербурзі накладом 1200 примірників наприкінці видала перший у місті часопис “Степ. Херсонський белетристичний збірник” (1886).

Починаючи з 1887 р., письменниця друкується здебільшого в періодиці Західної України (альманах «Перший вінок», журнали «Дзвінок», «Правда», «Зоря»), випускає цикл «Морські малюнки». Особливий інтерес у сучасників і найвищу оцінку критиків викликали поезії в прозі.

Тим часом влада не втрачала пильності, викорінюючи усе українське – Херсонське губернське жандармське управління припинило діяльність місцевої “Громади”. Феофану Василевському разом із дружиною було наказано упродовж 24 годин залишити межі Херсонської губернії. Саме через такі обставини подружжя Василевських оселилось у селі Королівка (нині – Фастівський район Київщини).

Подружжя стало часто бувати у Києві. Дніпрова Чайка роззнайомилася з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Агатангелом Кримським, Борисом Грінченком, Любов’ю Яновською та іншим провідними діячами доби національного відродження.

Знаковою була її зустріч із “батьком української музики” Миколою Лисенком. Довгі роки той тандем єднали творчі зв’язки, хоча, зважаючи на репутацію ловеласа, літераторка відвідувала композитора тільки зранку.

З голосу Дніпрової Чайки Микола Віталійович записали низку народних пісень, а саме: “Хіба тільки рожам цвісти”, “Я вірую  красу”, “Єрихонська рожа” і таке інше. Потім вони приступилися до створення трьох дитячих опер: саме на лібрето Дніпрової Чайки композитор створює опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна».

У родині Василевських зростає троє дітей. За таких обставин зазвичай саме матері занурюються у родинні турботи і відходять від творчості та громадської активності. Тут сталося навпаки. Феофан Василевський стає дуже поміркованим і сварить дружину за пристрасть до красного письменства.

По повернені до Херсону подружжя вирішило жити окремо. Дніпрова Чайка не лише продовжувала писати і друкуватися, а й співпрацювала з організацією допомоги політичним в’язням Херсонської каторжної в’язниці.

Невдовзі її помешкання перетворилося на місце зустрічі місцевих політичних діячів. Як наслідок, Василевська підпала під гласний нагляд поліції.  Далі – більше. У 1905 р. за виступи на зборах із закликом боротися проти експлуататорів, а також за допомогу політичним в’язням, Дніпрову Чайку заарештували, а вдома при ошелешених дітях влаштували трус, за результатами якого всі рукописи вилучили.

Письменниці знову довелося покинути Херсон і податися до Києва, де вона знову поринає у просвітницьку роботу,  співпрацює з «Громадою» і «Просвітою». Втім, хвороби змушують її виїхати на лікування до Одеси. Потім були Кавказ і Крим. Через хвороби і негаразди письменниця відходить від творчості. Ціла низка втрат надовго вибила її з творчої активності – 1915 року у нападі душевного розладу її  60-річний чоловік, Феофан Василевський наклав на себе руки. Одне за одним відходили у засвіти побратими і посестри по творчості: Борис Грінченко (1910) Микола Лисенко (1912), Михайло Коцюбинський (1913), Леся Українка (1913), Олександр Русов (1915)…

Востаннє натхнення Дніпрову Чайку відвідало протягом 1918–1920 років.

Наприкінці 1922 р. – на початку 1923 р. прикута до ліжка Дніпрова Чайка знову жила в Києві у родині старшої  дочки Оксани, яка на Київщині працювала лікарем. До останнього подиху мужню жінку не полишали творчі плани. Мала вона намір упорядкувати літературний доробок, навіть була домовленість із київськими видавництвами про друге повне зібрання творів.

Аби виконати замислене, вона навчилася писати лежачи. Зберігся уривок з останнього (незакінченого) твору Дніпрової Чайки. У ньому йшлося про період першої російської революції. Така собі омріяна діяльність підпільників на селі, самовіддане розповсюдження антиурядової літератури. Їй так хотілося – хоч би на папері! – повернути сили та молодість…

Дніпрова Чайка померла 1927 року в с. Германівці Київської області (де на той час жила і працювала її донька).

 

ОСИП ТВЕРДОВСЬКИЙ (1891-1930) — учасник Бою під Крутами, керівник відділу ОУН в Люксембурзі.

Народився у місті Ніжині на Чернігівщині  в заможній козацькій сім’ї. Закінчив Ніжинську гімназію.

Під час Першої світової війни хорунжий російської армії. Нагороджений за хоробрість орденом святого Георгія.

У січні 1918 організував у Ніжині разом з рідним братом Матвієм Твердовським загін для оборони УНР від більшовицьких військ Муравйова. Приєднався разом зі своїм загоном до сотні Студентського куреня на станції Крути. Під час бою під Крутами зумів прорватися крізь лави більшовиків і скривається у лісах, здійснюючи разом із товаришами партизанські набіги на загарбників.

Згодом Твердовський узяв активну участь у протигетьманського повстанні, вів боротьбу з карними відділами, сформованими з числа російського офіцерства.

За часів Директорії УНР Осип Твердовський був заступником команданта бронепотягу «Помста» (посаду команданта займав його брат Матвій), а невдовзі, після загибелі брата, став комендантом та вславився низкою героїчних вчинків.

Поранений у боротьбі з більшевиками попадає до польського полону (утримується у таборах в Ланцуті та Бресті). Там вступає до 6 січової стрілецької дивізії армії УНР під командуванням Марка Безручка.

Після провалу визвольних змагань опиняється на еміграції. Там він тяжко працює, заробляючи на прожиття у Польській республіці, Французькій республіці і Люксембурзі.

У 1925 році Твердовський вступив до Леґії Українських Націоналістів і очолив її осередок у Люксембурзі. Згодом був серед ініціаторів утворення ОУН.

З 1929 р. стає керівником відділу ОУН в Люксембурзі та в суміжних областях Франції.  Його діяльність перервалася передчасною смертю – помер під час операції на мозку.

 

ВОЛОДИМИР ЛУЦАК (1928) — скульптор, автор низки портретів видатних українців.

Народився в селі Заїзд на Чернігівщині. У 1956 році закінчив Київський державний художній інститут.

Відомий скульптурними портретами українських історичних діячів: Григорія Сковороди, Івана Мазепи, Петра Конашевича-Сагайдачного, Патріарха УПЦ КП Філарета, Євгена Коновальця, Миколи Плав’юка та інших.

У місті Ічні Чернігівської області встановлено п’ять скульптур митця: пам’ятники Тарасу Шевченку, поету Василю Чумаку, скульптору Івану Мартосу, паркова скульптура «Гостинна Україна» та величний пам’ятник загиблим воїнам (останній у співавторстві з І. Гончарем), у місті Переяславі на Київщині Володимиром Луцаком зведений пам’ятник філософу Григорію Сковороді.

Скульптор багато років творчої праці присвятив увічненню пам’яті видатних військових діячів — серед них пам’ятник адміралу російського флота Василю Завойку, встановлений на його батьківщині в селі Велика Мечеть Миколаївської області. Завойко у середині ХІХ ст. був військовим губернатором Камчатки та комендантом Петропавлівського порту, багато зробив для розвитку Далекосхідного краю. Під його керівництвом на р.Амур було побудовано місто Ніколаєвськ (зараз – Ніколаєвськ-на-Амурі).

До 225-ліття заснування Севастополя (2008) Володимир Луцак створив для міста бронзовий пам’ятник гетьману України Конашевичу-Сагайдачному.  Цей пам’ятник був демонтований російськими окупантами у квітні 2014 року. Сама скульптура зберіглася була вивезена до Харкова і встановлена у сквері на Гімназійній набережній 22 серпня 2015 року, у переддень Дня міста.

 

ФЕДІР СТРИГУН (1939) – актор і режисер театру і кіно. Знявся у багатьох культових фільмах українського кінематографу.

Народивсяу с. Томашівка на Черкащині.  Навчався на акторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. По закінченні працював у Запорізькому драмтеатрі.

З 1965 року — актор Львівського українського драматичного театру ім. М. Заньковецької. З 1987 р. — художній керівник, головний режисер цього театру.

Серед поставлених ним спектаклів — «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море» І. К. Карпенка-Карого, «Гайдамаки» Т.Шевченка, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Народний Малахій» та «Маклена Ґраса» Миколи Куліша, «Мазепа» (трилогія) Б.Лепкого, «Ромео і Джульєтта», «Гамлет» В.Шекспіра, «УБН» Г.Тельнюк та інші.

Стригуну належить відкриття і сценічне втілення творчості незаслужено забутого композитора Ярослава Барнича і його оперет «Шаріка» та «Гуцулка Ксеня».

За 40 років творчої діяльності зіграно більше сотні ролей у театрі. Знявся в багатьох фільмах, які вважаються досягненнями Українського кінематографу: «Пропала грамота», «І в звуках пам’ять відгукнеться…», «Вавілон ХХ» «Запорожець за Дунаєм», «Дударики», «Камінна душа» та інших.

Остання на цей час роль Стригуна – у фільмі «Поводир» (2014)

 

ВОЛОДИМИР СІРЕНКО (1960)  – головний диригент і художній керівник Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України.

Народивсяу с. Покровська Багачка на Полтавщині, там закінчив музичну школу по класу баяна. Потім було Полтавське музичне училища ім. Лисенка, де Сіренко захопився диригуванням.

1980 року став студентом Київської консерваторії, де по класу баяна потрапив до Сергія Крапиви. Паралельно займався диригуванням у Анатолія Семешка, який підтримав мрію свого студента стати диригентом, і на четвертому курсі Володимира Сіренка було переведено на кафедру оперно-симфонічного диригування у клас професора Алліна Власенка.

У 1985 році Володимир Сіренко закінчив оркестровий факультет консерваторії і був призваний до лав Радянської Армії. Службу проходив у Львівській області у прикордонних військах. За перші півроку проявив свої музичні вміння і решту служби ніс у ансамблі військової частини. Після звільнення в запас в 1987 році Володимир знову повертається до консерваторії і в 1989 році закінчує диригентський факультет.

Дебютував у 1983 році на сцені Національної філармонії України (у програмі концерту — твори Стравінського, Булеза, Шенберга).

У 1990 році став фіналістом та здобув перемогу на Міжнародному конкурсі диригентів ім. Вацлава Таліха у Празі.

З 1991 – стоїть на чолі Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України.

З 2011 року — головний диригент Національного ансамблю «Київські солісти».

Серед численних звань у Сіренка було і таке: «заcлужений діяч мистецтв Російської Федерації». Його присудив на початку 2000-их президент Росії Володимир Путін. Але 2014 року диригент від такого звання відмовився: «замотав у бандерольку свою медалюшку разом із підписом Путіна» і відіслав поштою до російського посольства.

У репертуарі диригента – твори від найвищої світової та української класики до сучасного музичного авангарду.

Зокрема, диригент втілив монументальні симфонічні та ораторіальні цикли: «Всі симфонії Густава Малера», «Всі симфонії Дмитра Шостаковича» , меса сі мінор, «Страсті за Матвієм», «Страсті за Іоанном», «Страсті за Марком», «Страсті за Лукою» Й. С. Баха.

Одним з головних напрямків у творчості Володимира Сіренка є виконання, популяризація та перше прочитання творів українських композиторів, серед яких — твори Б. Лятошинського, Є. Станковича, В. Сільвестрова, В. Губаренка, І. Карабиця, М. Скорика.

Сіренко виступив як диригент-постановник 9 опер, серед яких здійснені вперше в Україні унікальні проекти :

«Цар Едіп» Ігоря Стравінського — монументальної ораторії, коли вистава відбулася на Майдані Незалежності у Києві у День Незалежності України (1999),

«Сестра Анджеліка» Джакомо Пуччіні — до 80-річчя світової оперної співачки Марії Каллас у Національній філармонії України (2004),

Сценічної кантати «Карміна Бурана» Карла Орфа (2007), на Співочому полі в Києві.

Сіренко диригував оркестрами: Московської та Санкт-Петербурзької філармоній, Державним симфонічним оркестром Росії імені Є. Ф. Свєтланова, Національним філармонічним оркестром Росії, Єрусалимським симфонічним оркестром, Братиславським оркестром радіо, Brooklyn Philharmonic Symphony Orchestra, США, The Royal Philharmonic Orchestra (London), Sinfonia Varsovia.

Відгуки світової преси про діяльність українського диригента сповнені щирого захвату — його звуть «одним із найкращих диригентів світу» (LOrtvu), «одним з блискучих сучасних молодих диригентів світу, на зразок Esa-Pekka Salonen та Simon Rattle, який завжди є жаданим гостем найкращих європейських та американських оркестрів» (The French magazine Globe).

Здійснив більш ніж 200 фондових записів для Українського радіо.

Сторінка на ФБ: Volodymyr Sirenko

 

З точки зору стереотипного сприйняття, наступний герой мав би бути якщо не затятим русскомірцем, то вже точно «какойразніцей»: народився на Донеччині, вчився у Москві, робив бізнес у Росії. Але він рве усі шаблони – бо варто ще пошукати на наших теренах настільки активного розповсюджувача українського контенту.

 

ВЛАДИСЛАВ КИРИЧЕНКО (1968) – громадський діяч, підприємець, меценат, засновник мистецької агенції «Наш Формат».

Народився у м. Горлівка на Донеччині. Закінчив біологічний факультет МДУ ім. М. Ломоносова, Росія, 2005 року – МВА Вищої школи економіки, Москва, Росія.

1992 — почав власний бізнес у Росії, 1997 — заснував біотехтологічне товариство Helicon (лідер на російському ринку комплексного оснащення лабораторій для молекулярної біології).

З 2003 працює в Україні. Керує агрофірмою.

Сам про себе Владислав Кириченко каже: «Я по мамі в п’ятому поколінні донецький. Справжній донецький. І говорю так, як говорили баба, прабаба і прадід. Українською».

Кириченко фінансував українську недільну школу в Москві, українські фестивалі «Уніж — фестиваль українського формату», «Шешори», «Арт-Поле», «Мазепа-Фест», свято 65-річчя Української повстанської армії в Києві.

Регулярно фінансує видання українською мовою світоглядної літератури.

2006 року Кириченко викупив аудіовидавництво «Книга вголос» і, перейменувавши на «Наш Формат», випустив близько 200 українських аудіокниг – почавши з казок Сашка Лірника.

Крамниці з такою назвою у Києві, Львові, Калуші продавали українські книжки, музику, фільми, одяг, сувеніри. Також «Наш Формат» є найбільшим інтернет-магазином українського контенту.

Кириченко так формулює своє кредо: «За дві тисячі років людство сформувало набір соціальних вимог та ідеалів. Треба бути розумним, досвідченим, соціально-відповідальним, любити батьківщину, ставити інтерес суспільства вище за особисте. Це в Україні дуже на часі. Коли треба — взяти в руки зброю, коли треба — вийти на демонстрацію, на толоку»

Послухати інтерв’ю з Кириченком (навіть тим, хто, як і я, не любить відео і аудіо, варто подивитися): https://www.youtube.com/watch?v=o6p-6egah5A&feature=youtu.be&fbclid=IwAR3elEL1w6F79xqsTooMkM8gLNGVNqTjEAbKrTOSijsxmkAs_d9R6F7S15M

І ще (зокрема про сумні тенденції у книжковій справі, про «какіхразніц»  та про те, як лівацтво і рагулізм заважають розвитку української культури): https://www.youtube.com/watch?v=s4sqyWG3X2Q

Сторінка у ФБ: Кириченко Владислав

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російськими окупантами

 

ІРИНА ШЕВЧЕНКО (1970-2019) — сержант ЗСУ.

Народилась в селі Дар’ївка на Херсонщині. Мешкала у Херсоні, працювала продавцем риби на херсонському Дніпровському ринку.

Активна учасниця Революції Гідності, херсонського Євромайдану.

Першими із українських військових на ділянці з окупованим Кримом стали солдати 79-ї бригади, у яких на той час не було хоч якоїсь організації по забезпеченню — їх навіть ніхто не годував, просто привезли та залишили у степу. Мешканці сіл, а згодом й Херсона узяли на себе вирішення цієї проблеми — люди скуповували на ринках продукти, у мисливських крамницях — зелений одяг; везли це на Каланчак, самі знаходили бійців, щоб віддати воякам усе, що могли.

Згодом 79-ту бригаду замінила 30-та окрема механізована бригада. Хаотична допомога військовим переросла в організований рух — люди, які вже перезнайомилися між собою під час перших поїздок, почали їздити сформованими колонами. Цим займалася новостворена волонтерська група «Херсонська Чайка». Ірина стала волонтеркою «Херсонської чайки», допомагала армії на адмінкордоні з Кримом, по тому регулярно їздила на східний фронт.

Щотижня усе зароблене витрачала на скуповування борошна та яєць, потім усю ніч пекла пироги, які відвозилися на фронт — коли біля Донецька та Іловайська вже точилися важкі бої.

Але Ірині цього було замало, тому 2014 року вона пішла навчатися справі медичної допомоги — до медичного загону швидкого реагування «Влад»; пройшла кілька медичних курсів — як волонтер загону «Влад» та два курси у Києві. Викладала тактичну медицину на полігоні «Широкий Лан».

11 травня 2015 року вступила на військову службу за контрактом, санінструктор 1-ї роти 1-го десантно-штурмового батальйону, по тому — радіотелефоніст-санінструктор бригадного медпункту 2-го батальйону 36-ї бригади. Готувала, прала, телефонувала батькам та дружинам вояків. Багато бійців були сиротами, опікувалася ними, мов рідними дітьми. Того ж року батальйон зайшов до Широкиного, і усі ротації до 2019-го був у тому селі.

1 липня 2019-го під час виїзду на евакуацію пораненого поблизу села Водяне (Волноваський район) санітарний автомобіль Hummer HMMWV був обстріляний з ПТРК. Внаслідок прямого влучення ракети водій Сергій Майборода загинув на місці; Ірина Шевченко дістала тяжкі поранення та опіки, померла в лікарні міста Маріуполь.

Без Ірини лишилася сестра.

 

РОСТИСЛАВ ПРОНЬКОВ (1994-2014) —десантник, солдат ЗСУ.

Народився в місті Горлівка на Донеччині.

Проходив військову службу за контрактом в Дніпропетровській десантній бригаді.

Солдат, номер обслуги 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗС України, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня о 0:40 перший літак, під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з ПЗРК. В результаті літак вибухнув і врізався у землю поблизу аеропорту.

49 військовослужбовців — весь екіпаж літака та особовий склад десанту — загинули.

Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

Минуло більше 40 діб, перш ніж десантників поховали: українські військові збирали рештки тіл загиблих, влада домовлялася з терористами про коридор для евакуації, в Дніпрі проводились експертизи ДНК для ідентифікації.

Без Ростислава лишилася мати.

 

ІВАН ЗУБКОВ (1973-2015) — старший лейтенант ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у м. Деражня на Хмельниччині.

1991 року вступив до Львівського вищого військово-політичного училища. Навчався у роті, що готувала фахівців для Військово-Морських Сил, після ліквідації цього підрозділу переведений до Київського вищого військово-морського училища, яке закінчив 1995 року.

У 1995-1998 роках проходив службу у 19-й ракетній Запорізькій Червонопрапорній орденів Суворова та Кутузова дивізії ЗСУ (нині – 19-а окрема ракетна бригада, військова частина 33874, м. Хмельницький).

1998 року звільнений у запас ЗСУ, деякий час працював комерційним директором одного із підприємств Хмельницького, потому був приватним підприємцем.

Взимку 2013 – 2014 рр. був активним учасником Революції гідності, перебував на столичному Майдані Незалежності.

У серпні 2014 року добровольцем став до війська, служив у 90-му окремому аеромобільному батальйоні 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ (з осені 2014 року – 81-ї окремої аеромобільної бригади ВДВ ЗСУ, військова частина польова пошта В1611, м. Костянтинівка Донецької області).

З листопада 2014 року брав участь в АТО. Учасник оборони Міжнародного аеропорту «Донецьк». З 28 грудня 2014 року перебував удома, в Хмельницькому, у десятиденній відпустці після закінчення якої одразу повернувся в зону проведення АТО.

18 січня 2015 року брав участь у операції з деблокування підрозділів Збройних Сил України, які обороняли Донецький аеропорт. Впевненими діями та вмілим керівництвом підпорядкованого особового складу забезпечив прорив позицій терористів, що дозволило ввести до нового терміналу резервний підрозділ для підкріплення оборони.

Під час наступу російсько-терористичних угруповань на аеропорт, в результаті якого їм вдалося закріпитися у його частині, старший лейтенант Зубков організував контрнаступ та забезпечив відновлення контролю над новим терміналом і організував евакуацію поранених.

19 січня 2015 року в ході боїв за аеропорт дістав поранення в руку, але продовжував керувати обороною нового терміналу зі зброєю в руках.

20 січня 2015 року старший лейтенант Зубков, прикриваючи відхід підрозділу, загинув під завалами в результаті підриву російсько-терористичними угрупованнями другого поверху аеропорту, з того часу вважався зниклим безвісти. Лише у квітні 2015 року тіло Івана Зубкова було ідентифіковано завдяки експертизі ДНК. 30 квітня 2015 року похований на кладовищі міста Деражні Хмельницької області.

30 грудня 2015 року Президент України Петро Порошенко, ураховуючи особливі заслуги перед Батьківщиною Івана Зубкова та зважаючи на зразкове виконання поставлених завдань особовим складом, своїм указом постановив присвоїти ім’я Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова 90 окремому аеромобільному батальйону 81 окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ ЗСУ.

 

ВАЛЕРІЙ КУЧЕР (1987-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Верблюжка на Кіровоградщині. У Новгородківському ПТУ № 36 здобув професію тракторист-водій. 2008 року одружився, подружжя виховувало двох дітей. Працював в місті Долинська на залізниці.

Мобілізований 1 серпня 2014-го, водій, 55-й окремий автомобільний батальйон «Чорний ліс».

17 лютого 2015-го військовики на вантажівках поверталися з Дебальцевого, поблизу Нижнього Лозового близько опівночі потрапили під обстріл терористів.

Вважався зниклим безвісти. У березні 2015-го ідентифікований серед загиблих.

Без Валерія лишилися дружина і дві доньки.

 

ОЛЕКСАНДР ЧЕРНІКОВ (1984-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Дніпропетровську. Закінчив факультет систем і засобів масової комунікації Дніпропетровського національного університету, отримав кваліфікацію спеціаліста з міжнародної інформації та перекладача.

Працював відеооператором на дніпропетровському «9 каналі», із колегами робив «Губернські Хроніки» — програма розслідувань. 2008 року добровольцем прийшов у військкомат, служив у десантних військах, в 25-й бригаді. По тому працював у ЗМІ — nctv.in.ua, «Резонанс ТВ», «Приват TБ Дніпро», газеті «The Kyiv Times».

У березні 2014-го мобілізований, військовослужбовець 9-ї роти 25-ї окремої повітрянодесантної Дніпропетровської бригади.

Загинув 22 січня 2015-го у бою поблизу міста Авдіївки. Тоді ж загинули старший сержант Олександр Чумаченко, молодший сержант Микола Закарлюка, старші солдати Олексій Жадан, Микола Кучер та Андрій Стародуб, солдат Андрій Ткач.

Без Олександра лишились мама, молода дружина та двомісячна донька, яка народилася вже після того, як тато пішов на фронт. Доню Олександр бачив кілька разів під час коротких відпусток.

 

ЮРІЙ ХОМІК (1963—2019) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Зимне На Волині, проживав у місті Володимир-Волинський.

20 листопада 2017 року вступив на військову службу за контрактом; солдат, старший стрілець 14-ї бригади. 2018-го зазнав контузії, після лікування повернувся до війська.

14 листопада 2019 року під час ворожого обстрілу позицій ЗСУ зазнав вогнепального кульового поранення. Помер під час операції в лікувальному закладі міста Гірське.

Без Юрія лишилися мама та донька.

 

ДМИТРО ЛЕСЕШАК (1984-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Рихтичі на Львівщині, закінчив Дрогобицький механічний технікум, після служби в армії працював майстром на Долотному заводі.

В часі війни — солдат 24-ї ОМБр.

20 серпня в складі підрозділу мав важкий бій під Георгіївкою з російськими військами. Загинув внаслідок важкого осколочного поранення 21 серпня у бою поблизу Георгіївки під час артилерійського обстрілу російськими терористами. Тоді ж поліг капітан Руслан Жилін.

Залишились батьки, брат, бабуся.

 

ВАСИЛЬ ШЛІМКЕВИЧ (1970-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Хороцеве, Івано-Франківська область. Навчався в деревообробному училищі Івано-Франківська, спеціальність столяр. Строкову військову службу пройшов в Узбекистані. Брав участь у кількох війнах. В цивільному житті працював на різних роботах, займався домашнім господарством.

З початку створення 4-го батальйону оперативного призначення Національної гвардії «Крук» служив у ньому, був снайпером на блокпостах поблизу міста Попасна. 14 лютого 2015-го перейшов у 80-ту десантну бригаду, старший сержант, розвідник.

5 липня 2015 року загинув під час виконання службових обов’язків на одному з блокпостів у Луганській області на кордоні з Росією.

Без Василя лишились дружина та дві доньки.

 

ДМИТРО КРАСОВ (1975-2014) — матрос ЗСУ.

Народився у Миколаєві.

Матрос 73-го морського центру спеціального призначення, військова частина А1594, Очаків; стрілець відділення охорони та обслуговування органів військової контррозвідки СБУ.

Загинув 13 серпня 2014 року при звільненні села Грабське від проросійських терористів — отримав смертельне кульове поранення в груди.

Вдома залишилося двоє дітей від різних шлюбів.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада