Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
30.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

1 липня.

Почнемо з вшанування пам’яті застреленого снайпером Героя Небесної Сотні, який вважав, що бути на Майдані – це місія, визначення для нього Богом. Був вбитий, коли допомагав пораненим під час спроб силового придушення масових протестів.

Далі в огляді:

  • учасник бою під Крутами;
  • шістдесятник, мистецтвознавець, доводив і обстоював автентичність Київської школи малярства початку XII ст. – на противагу тим мистецтвознавцям, які приписували російське походження творам представників цієї школи;
  • видатний майстер Петриківського розпису;
  • письменник, який описав трагедію сіл, затоплених при створенні Дніповського каскаду;
  • всесвітньо відомий ілюстратор, чий неповторний і впізнаваний стиль став невід’ємною рисою книг видавництва «А-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»;
  • контрлітератор і водночас автор чудових дитячих поезій.

Пом’янемо і народжених цього дня захисників Україні від російської збройної агресії на Донбасі.


Отже, починаємо:

 

ЮРІЙ ПАРАЩУК (1966 -2014) — учасник Євромайдану. Був убитий снайпером 20 грудня 14-го.

Народився у місті Тальне Черкаської області. Після закінчення школи переїхав спочатку до Києва, а згодом до Харкова. У Харкові Юрій працював столяром, був релігійною людиною та патріотом.

На столичному Майдані Юрій Паращук, був наїздами не один раз – коли бачив чергове загострення – відразу відправлявся до Києва. В один з таких приїздів прямо біля нього вибухнула світлошумова граната і пошкодила ногу.

18 лютого, коли ситуація в столиці різко погіршилися, Паращук в черговий раз поїхав до Києва. Проривався до Києва на автобусі разом з іншими харків’янами, їх постійно гальмували на блокпостах. Чоловік просив всіх, хто дзвонив йому в той день, помолитися за те, щоб вони могли благополучно дістатися.

– Незадовго до цього Юра був у нас в гостях, зайшла суперечка про Майдан – чи потрібно туди їхати, – згадує друг Паращука Олег Обернихін. – І тоді Юра сказав: “Я відчуваю, що повинен бути там, це моя місія від Бога”.

А його товариш Валерій Міщук згадував, що коли вони разом працювали у Москві на заробітках, то Юрій навіть там завжди говорив українською, принципово. Зрозуміло, що так само поводився він і у російськомовному Харкові, де він жив з дружиною. А на часті питання: «Ти західняк?» – відповідав: «Я українець».

Аматорський відеозапис запис випадково зафіксувала останні хвилини життя Героя Небесної Сотні Юрія Паращука. На страшних відеокадрах розстрілу мітингувальників на Інститутській вранці 20-го лютого яскрава бузкова куртка Юрія раз у раз  з’являється серед активістів, які відступали з вулиці, обстрілюваної снайпером, відтягуючи поранених товаришів.

Лише через декілька годин стривожена новинами зі столиці дружина Юрія спробувала додзвонитися з Харкова чоловікові. Телефон довго не відповідав. Потім з Юриного номеру зателефонувала чужа людина і повідомила, що чоловіка більше немає серед живих.

Юрій перебував в самому центрі подій, на лінії вогню – без бронежилета, без щита, без зброї – лише в одній будівельній касці. Каска не вберегла … Куля снайпера влучила йому прямо в потилицю.

-Юра щиро переживав за те, що відбувається в країні, щиро хотів бути там, на Майдані, щось міняти, – розповідає його дружина. – Майдан же для нього став своєрідною боротьбою за вищу справедливість і чистоту.

Багато років Юрій Паращук мріяв про сім’ю. З нею довго не складалося, він досить пізно знайшов близьку за духом людину. За тиждень до загибелі Юрій з дружиною відзначили три роки подружнього життя.

Без Юрія залишилася мати, син від першого шлюбу, дружина і дві прийомні доньки.

 

Повернемося до більш ранніх часів.

СЕРГІЙ ЗАХВАЛИНСЬКИЙ (1902-1977) — учасник бою під Крутами в січні 1918-го, хорунжий Армії УНР.

Народився у м. Носівка Чернігівської губернії.

Учасник бою під Крутами в складі 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького.

Старшина Кінного полку імені Максима Залізняка (1920—1921). Уславився тим, що на чолі кінного роз’їзду з шаблею наголо взяв у полон цілу роту більшовиків. Отримав звання хорунжого. Учасник Першого Зимового Походу.

Напередодні Другої світової війни разом з дружиною та донькою проживав у Подєбрадах та Празі (Чехословаччина) у великій скруті. Тут він здобув фах інженера (випускник Чеської політехніки, Прага, 1931), працював виховником в українській гімназії в Модржанах, в українських організаціях і товариствах на Закарпатті. Коли Закарпатська Україна боролася за свою незалежність, він одним із перших вступив до Карпатської Січі.

За контрактом служив офіцером (у званні майор) у польській армії.

Старшина українського шуцманшафту (охоронні команди) у складі німецької армії (1941—1944). 1941-му очолював українські військові формування в Києві. Після Другої світової війни мешкав на еміграції в Німеччині, потім в США.

Працював виховником в українських організаціях й товариствах в Німеччині та в США.

Дізнатися про долю інших учасників бою під Крутами: https://antikor.com.ua/articles/84656-hittja_pislja_krut._jak_sklalasja_dolja_uchasnikiv_sichnevogo_boju

 

ЮРІЙ СМИРНИЙ (1938-2012) — мистецтвознавець, релігієзнавець. Учасник руху шістдесятництва.

Народився у Запоріжжі. Закінчив Запорізький політехнічний університет, отримав диплом інженера. Мешкав у Києві, захопився гуманітарними дослідженнями, говорив і писав українською мовою, відстоював ідею вільної України, вільного мистецтва.

З 1966—1969 рр. керував історико- мистецьким Клубом молоді, який згодом «компетентними» органами розглядався як клуб, що провадить націоналістичну діяльність, через те став неугодним владі і припинив існування. Щоб легалізувати свою діяльність, Юрій вдався до нечуваної хитрощі. Назвав клуб іменем Петра Запорожця(1873–1905), визнаного партократією революціонера, чиїм іменем було названо вулицю в Києві. Насправді ж Юрій мав на увазі його тезку, адже був послідовником українського просвітника Петра Запорожця (1895–1963) – діяча Сірожупанної дивізії УНР, який емігрував до Америки. Проте цей жарт з КДБ не вдався.

Попри всі заборони, Смирний мав широке коло спілкування. Підтримував невизнаних на той час митців опозиційного до соцреалізму неофіційного мистецтва —андеґраунду: письменника Леоніда Нефедьєва, художників Миколу Трегуба і Вудона Баклицького та багато інших.

От як згадує про Юрія Смирного Олена Голуб, автор книги “Свято непокори та будні андеграунду”:

«Діяльність Смирного як сподвижника руху шістдесятництва високо оцінив видатний культуролог Євген Сверстюк (1928-2014), редактор газети «Наша віра», де друкувався Юрій, а також члени громадської організації «Музей шістдесятництва».

Юрій мав щось героїчне у незламній стійкості своїх переконань, чим приваблював у спілкуванні, до того ж, ніби зазирав у душу ясними блакитними очима. Говорив і писав здебільшого українською мовою, відстоював ідею вільної України, вільного мистецтва, що тоді було неабиякою крамолою. Вражала сміливість, з якою він міг виступити, наприклад, на офіційному відкритті виставки, присвяченій черговій річниці Жовтня. Він ставав поряд з виступаючими представниками влади і після чиєїсь пропагандистської промови так само гучно заявляв про те, що насправді українське мистецтво у небезпеці й не розвивається за вільними законами, притиснуте партійною ідеологією і т. і. Ніхто не очікував почути щось подібне від такого приємного на вигляд, у чиновницькому костюмі, інтелігентного чоловіка. Звісно, довго йому говорити не вдавалося, а тільки той невеликий час, поки до офіційних осіб повільно доходив зміст крамольних слів. Далі якісь «люди у цивільному» забирали його під руки кудись подалі. Смирний перебував під наглядом органів КДБ, про що мало хто знав, а якби й знав, то цим не переймався…»

Юрій Смирний досліджував український іконопис, малярство княжих часів, знаходив у них несподівані порівняння з мистецтвом авангарду та ін.

Він підняв на достойний щабель Алімпія Печерського, відстоював зрілість оригінальної Київської школи малярства початку XII ст., заснованої ще Алімпієм, — школи малярського ієроліризму, — протидіяв тим мистецтвознавцям-історіографам, які звикли під тим чи тим приводом, а часом просто притягнути за вуха, видавати українським мистецьким речам фіктивні метрики про російське походження, якщо ці речі за конкретно невідомих обставин опинилися в Росії (тяжка тотальна трагічність подій минулого).

Це стосується багатьох ікон, фресок, мозаїк. Наприклад, мозаїка Алімпія Перерського — «Дмитро Солунський» з Києво-Михайлівської церкви (беззаконно затримана у Москві у 30-х роках XX ст.), ікона «Велика Панагія», визнана київським твором, вивезена свого часу до Росії тощо.

Особливо багато сил фізичних і духовних забрало дослідження «Алімпій Печерський і Андрій Рубльов у традиції українського іконописання». Смирний доводить, що ікони «Трійця» і «Вишгородська Богородиця» написані Алімпієм Печерським (помер 1114 р.).

 

ВОЛОДИМИР ГЛУЩЕНКО (1939) — художник, майстер петриківського розпису.

Закінчив Петриківську дитячу художню школу. Майстерності навчався у Василя Соколенка та Федора Панка. З 1961 року працював на фабриці петриківського розпису «Дружба». Учасник виставок від 1964 року, 1974-го в Чикаго відбулася персональна виставка.

Протягом 1995-1997-х років — головний художник фабрики «Петриківський розпис». З 1997 року працює у Центрі народного мистецтва «Петриківка».

Індивідуальному стилю майстра притаманні максимальне заповнення площини мальовки доволі крупними елементами, закруглені, цілісні форми самих елементів, відносно мала кількість «петушіння», щільна послідовність соковитих, здебільшого непрозорих і часто неперехідних мазків крупним пензлем, що не утворюють між собою проміжків – «білих жилок». При цьому мальвоки Глущенка не справляють враження перевантаженості –  за рахунок бездоганної, дивовижно гармонійної композиції, плавності ліній і віртуозної роботи з кольором. Художник використовує не лише класичну петриківську палітру, що поєднує різноманітні чисті яскраві кольори. Він також вирішує свої роботи в новаторській синьо-зеленій або синьо-фіолетовій гаммі.

Один з улюблених мотивів художника – півні. Показово-характерна для Глушенка мальовка – півень в фіолетових тонах в обрамленні крупних округлих квітів була розміщена на блоці поштових марок «Краса і велич України: Дніпропетровська область», випущених Укрпоштою 2013 року.

Побачити роботи майстра можна тут: https://artlibraryblog.wordpress.com/2019/07/02/%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80-%D0%B3%D0%BB%D1%83%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%80%D0%BE/

 

СЕРГІЙ НОСАНЬ (1939-2019) — поет, прозаїк, драматург, публіцист.

Народився на хуторі Дубинка (з 1954 р. – територія Черкащини) у хліборобській родині. Батько не не повернувся з війни, усі турботи лягли на плечі матері, яка працювала у рільничій бригаді.

Після закінчення школи працював у будівельній бригаді, відслужив в армії. 1967 року закінчив Черкаський педагогічний інститут. Працював матросом, учителем, журналістом, викладачем інституту, редактором Черкаської обласної державної телерадіокомпанії.

Перше оповідання «Пісня для тебе» було опубліковано у «Сільських вістях» у 1972 році.

Уже першу повість Носаня «Стежка в зеленому житі»  помітив метр української прози Олесь Гончар і тепло привітав у пресі молодого автора. Високо оцінив він і наступну — екологічну повість Сергія Носаня «Ой, Дніпро, Дніпро!..», де автор на ґрунті багатющого документального матеріалу розповідає, вдаючись до метафоричних узагальнень, про сотні тисяч гектарів безцінних земель, потоплених водами Кременчуцького та інших так званих «рукотворних морів» Дніпровського каскаду, про тисячі знищених тими ж «морями» древніх сіл, серед яких і рідна авторові Дубинка, що стала прототипом зображеного в повісті хутору, про ту страшну матеріальну, а ще страшнішу — непоправну моральну — шкоду, злочинно завдану Україні і її народу в часи безглуздих компартійних дороговказів.

Широкий розголос мав роман Носаня «Голгофа любові» (1989) про самовіддану дружину декабриста Василя Давидова Олександру Давидову, яка, маючи вже шестеро маленьких діток, з нашої Кам’янки помандрувала за чоловіком в Сибір на каторгу і прожила там, підтримуючи його до самої смерті, 25 років.

Носань спробував себе і в драматургії. У 1990 році було опубліковано «По схрещених мечах, або Остання ніч з життя поета Василя Симоненка» — фрагмент з поетичної драми-феєрії «Остання мить».

Дія цієї п’єси гранично сконденсована в часі. Поет показаний в останню мить перед вічністю, коли перед ним проходить все його коротке, як спалах, 28-річне життя в духовному плані. Хоча Муза (світле начало, уособлення Життя Поета) і Смерть ведуть боротьбу за Поета в цю останню мить, насправді свій вибір між життям і смертю він зробив значно раніше, коли зважився сказати людям страшну правду. Отож, зустрівшись з Дідом у потойбічному світі й чує від нього Поет:

Сказати правду закортіло?

А не сказав би — не боліло б,

І там би, на землі, спокійно жив…

За правду — не прощають, брате…

 

ВЛАДИСЛАВ ЄРКО (1962) — видатний художник-ілюстратор, відомий своєю співпрацею з видавництвом «А-ба-ба-га-ла-ма-га».

Народився в Києві в 1962. Ріс без батька, і в силу складних сімейних обставин в семирічному віці потрапив до інтернату. Але мати встигла прищепити синові інтерес до живопису, багато розповідаючи йому про визначних митців минулого.

Не маючи можливості отримати художню освіту, Владислав навчався в торговому училищі на оформлювальному факультеті, після чого продовжив навчання на кафедрі «Мистецтво книги» Київської філії Львівського поліграфічного інституту ім. І. Федорова, де, провчившись 6 років, відмовився захищати диплом, серйозно посварившись з викладачами. Однак, до цього моменту Єрко вже був членом Спілки художників України. Що зайвий раз підтверджує — талант криється не в дипломі, а в майстерності та завзятості.

Першою професійною роботою Єрка було оформлення книги про піонерів для видавництва «Политиздат» в 1986 р. Згодом через незатребуваність у видавництвах художник малює кіноплакати, однак 1990 року плакатне видавництво було закрите.

На початку 1990-х років Єрко працює у видавництві «Молодь». За його словами, «там мені було дозволено малювати все, що завгодно. Тобто книги там видавалися про колгоспників і робітників – таке ось нескінченне совкове мораліте, але ілюстрації до них були досить довільними … Там було багато слабеньких моїх робіт, але я на них вчився ».

В середині 1990-х рр. Владислав Єрко переходить у видавництво «Софія» і спочатку малює переважно обкладинки, через рік влаштовується в видавництво «Ніка-центр», де працює також і над чорно-білими ілюстраціями для європейських романів. В цей час він ілюструє Карлоса Кастанеду, Річарда Баха, Пауло Коельо. Останній назвав Єрка «найкращим в світі ілюстратором моїх творів».

З 2000-х рр. Владислав Єрко починає працювати у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га».

Серед робіт Єрка найбільш відомі читачам ілюстрації до українського видання серії книг Джоан Роулінг про Гаррі Поттера, до серії романів Карлоса Кастанеди та Пауло Коельо. Ілюстрації Єрка до книг Коельо видавництво «Софія» навіть випустило окремим альбомом, пояснюючи це тим, що «при багаторазовому збільшенні в ілюстраціях Єрка проступають все нові й нові детал).

«Снігова королева» Ганса Крістіана Андерсена з ілюстраціями Єрка випущена видавництвом «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», завоювала Гран-прі на всеукраїнському конкурсі «Книжка року-2000», а в 2005 р. вийшла англійською двома виданнями і стала лідером продажів англійської видавництва «Templar», у США одержала титул «Найкраща дитяча книжка-2006», а також медаль Фонду Андерсена.

Зараз це здається дуже дивним, але спочатку Єрку відмовили чимало видавництв, якимвін пропонував свої ілюстрації до «Снігової королеви» та «Казок туманного Альбону» – радили брати приклад з Діснеєвських книжок і бути простіше. На наше щастя, художник цим шляхом не пішов. І врешті зажив світової слави.

2008 року оформлений Єрком новий український переклад трагедії Шекспіра «Гамлет». виконаний Юрієм Андруховичем, був удостоєний Гран-прі Львівського Форуму видавців.

До Дня Незалежності України в 2014 році Владислав Єрко розробив святковий логотип для української сторінки Google. Багато мільйонів українців змогли побачити, як традиційний напис Google перетворився на фруктовий сад з елементами українського стягу.

Художник з однаковою майстерністю працює як в кольоровій, так і в монохромній ілюстрації. Його фантазія у втіленні героїв обмежується лише психологічною достовірністю, а у створенні світів – не обмежується взагалі.

Єрко певен: «Загалом, художник ніколи не повинен пояснювати, чому він так нмалював. Якщо він пояснює, значить, він графоман, мистецтвознавець або психоанадітик!»

Роздивитися деякі дивовижні ілюстрації Єрка  можна тут: https://www.uezd.com.ua/ukrajinskyj-hudozhnyk-ilyustrator-roboty-yakoho-zdatni-zacharuvaty-kozhnoho/

Дуже цікаве інтерв’ю з художником: https://rozmova.wordpress.com/2018/02/06/vladyslav-erko-2/

Сторінка Єрка на сайті видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» з переліком проілюстрованих ним книг: http://ababahalamaha.com.ua/uk/%D0%84%D1%80%D0%BA%D0%BE_%D0%92%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2

 

ВОЛОДИМИР ВАКУЛЕНКО (1972) — контрлітератор, прозаїк, поет, перекладач. Учасник АТО.

Нардився в селі Капитолівка, Харківська область Друкується з 2001 року. З 2003 по 2006 входив у ізюмське літоб’єднання «Крем’янець», а у 2005 був членом констянтинівського літоб’єднання «Прометей». У 2005—2006 р. був заступником голови літоб’єднання «Крем’янець», м. Ізюмі де був головним редактором дитячо-підліткової газети «Криниця». В мережі автор з’явився наприкінці 2005 року.

Готував до друку і видав альманах «Ізюмська гора» (2007), де надруковані і його твори. Автор ідеї, керівник проекту одного з номерів журналу «Четвер» (№ 30, «Готика»).  Кореспондент журналу «Мистецькі грані» (2009). Координатор і упорядник декількох журналів та альманахів. Спів-організатор багатьох літературних проектів, які вийшли друком. Друкувався в багатьох антологіях, альманахах та журналах. Твори перекладалися німецькою, англійською, білоруською та російською мовами.

Свій стиль характеризує як «контрлітература», називаючи так експериментальний стиль на ґрунті постмодернізму, модернізму та неокласицизму, з елементами логічного абсурдизму.

Брав активну участь у Революції Гідності. Потім – воював в АТО. З цього досвіду виросла книга віршів «УБД-Реінкарнації».

Живе в Ізюмі, має двох синів, молодший має аутизм. Виховує його сам. Тому іншій і несподіваний бік медалі творчості панка-контрлітератора – поезія для дітей.

Серед його доробку:

«Ви…не», АС «Scotch», Харків, 2011. Збірник антицензурної поезії

«Сонечкова сім’я», Збірник дитячих віршиків та казочок (доповнена та перевидана в новій редакції за сприянням ГО «СоцІнтел» на базі видавництв «Точка» та «Мадрид» (м. Харків), за принципами універсального дизайну адаптованого для дітей з важкими порушеннями зору. 2020 рік)

«Татусева книга», Львів, 2014  Дитячі віршики (в 2020 році озвучена і викладена для вільного прослуховування[4])

«Інфаркт для ґурманів. Щоденник вар’ята», Луцьк. Проза – роман в монологах.

Почитати вірші можна тут: http://www.gak.com.ua/authors/220

Ось, для прикладу:

ПСИ

P.C.

А місяць зненацька на сонячний обрій наскочив.
Нехрещений вітер лютує і лупить в язичницьку жерсть.
Десь пси розривають ще теплу поезію вовчу,
Шматують так злісно. У небо здіймається шерсть.

Крильми ненароком розкидають птахи новини,
Двигтітиме горами вічна затемнена мла.
Порубані вершники вийдуть з прозорої піни,
Щоб ще подивитись в обличчя воскреслого зла.

2008

Прочитати «правила життя» Вакуленка: https://gazeta.ua/articles/opinions-journal/_do-postriliv-zvikayesh-strashni-lyudi-naskriz-gnili-vid-bajduzhosti/949419

Сторінка у ФБ: Володимир Вакуленко-К

 

 

Вшануємо пам’ять наших захисників, які загинули у боротьбі російською агресією проти України.

 

ПАВЛО БАС (1988-2015, — боєць полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України.

Народився у Тернополі. Навчався в Тернопільському комерційному інституті за спеціальністю товарознавця, але залишив навчання. Пішов працювати, щоб допомагати родині. Працював на різних роботах, робив ремонти. Захоплювався музикою, добре грав на гітарі та співав, малював мультиплікаційні анімації. Був прихильником тернопільської футбольної команди «Нива».

Брав участь у Революції Гідності – кілька разів їздив на Майдан до Києва.

Боронити цілісність і незалежність Україну пішов добровольцем. На передовій був близько трьох місяців. Загинув у різдвяну ніч 7 січня 2015 під час обстрілу з РСЗВ «Град» у с. Гранітне біля Маріуполя.

Залишились молодші сестра і двоє братів.

 

ОЛЕКСАНДР ШИК (1981-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився у Чернігові. Закінчив будівельний технікум, працював за фахом, проживав у гуртожитку, неодружений, перебував у цивільному шлюбі.

Мобілізований у березні 2014-го, навідник-оператор танку 1-ї окремої гвардійської танкової бригади.

Загинув проти ночі 4 вересня близько 2-ї години — від осколкового ураження під час обстрілу з РСЗВ «Смерч» поблизу села Дмитрівка Новоайдарського району Луганської області; снаряд влучив у танк. За словами очевидців, обстріл вівся з території РФ.

Осколок пробив Олександру легеню, лікар не зміг зарадити.

 

РУСЛАН РУДІМ (1976-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Фастові. Працював на Фастівському машинобудівному заводі «Червоний Жовтень». Відслужив строкову військову службу, полк морської авіації, місто Саки.

З березня 2015-го — доброволець, солдат, 24-та ОМБр.

27 серпня 2015-го загинув на бойовому посту під селом Кримське Новоайдарського району.

Без Руслана лишилася сестра.

 

ІВАН ШЕЛЕНГОВИЧ (1995-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Новопідкряж, Дніпропетровська область. Батьки померли, виховувався дідусем і бабусею. Захоплювався технікою — у дідуся все це було, тому Іван вільний час проводив поруч із ним, вчився кермування. Розбирався у конструкціях, займався ремонтом у вільний час, коли приїжджав до села. Захоплювався спортом — грав у волейбол, футбол та теніс, виборював призові місця на змаганнях. З 2012 мешкав в обласному центрі — де навчався на хімічному факультеті ДНУ ім. О. Гончара — вступив поза конкурсом на бюджет. 2015 року залишив навчання і пішов працювати у делікатес-маркет «Le Silpo».

29 березня 2016 року підписав контракт із ЗСУ, спочатку служив у 95-й бригаді в Житомирі, де проходив навчання; у подальшому переведений до 25-ї бригади. Солдат, навідник 1-ї роти 1-го парашутно-десантного батальйону; на фронті з 12 жовтня.

29 грудня 2017 року загинув в другій частині дня під час бойових дій на позиції «Шахта» (вентиляційний ствол шахти «Бутівка-Донецька») — від смертельного вогнепального поранення кулею снайпера; його не встигли довести до лікарні.

Без Івана лишились дід та баба, дві сестри, цивільна дружина й син.

 

АНДРІЙ ТОПІХА (1991-2015)— молодший сержант ЗСУ.

Народився в м. Гоголів на Київщині.

Водій, 93-тя ОМБр. На фронті з початку осені 2014 року, після демобілізації планував одружитися.

14 лютого 2015-го загинув, потрапивши під мінометний вогонь терористів при виконанні бойового завдання поблизу села Піски Ясинуватського району.

Похований 17 лютого 2015 року в Гоголеві.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада