Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
01.03.2021

1 березня. На відміну від попередніх днів – сьогодні в огляді буде чимало героїв:

  • дисидент і громадський діяч, застрелений «Беркутом» вже за часів Незалежності – за те, що влаштував публічне вшанування героїв Крут;
  • карпатська народна художниця і письменниця, фотограф, фольклористка і діалектолог;
  • майстриня кролевецького художнього ткацтва;
  • актор, якого називали «королем епізоду»;
  • поет і перекладач, для якого сліпота не стала перешкодою в творчій реалізації;
  • художник, стиль якого межує з народним наївом, і який знайшов себе у зображенні радощів і буднів життя Південної Бессарабії;
  • бізнесмен, меценат і колекціонер, який побудував у Києві Центр сучасного мистецтва М17, співзасновник Фонду українського авангардного мистецтва;
  • музикант і композитор, популяризатор бандурної музики, конструктор електробандури;
  • журналіст, режисер-документаліст, письменник і музикант, автор проекту «Служба розшуку дітей» на Магнолія ТВ.

А також пом’янемо захисників України, що могли б 1 березня відзначати свій день народження, якби їм не довелося ціною власного життя зупинити і стримувати росісько-терористичну навалу на Донбасі.


Якщо хтось вважає, що «Беркут» вбивав патріотів лише на Євроайдані, то це не так. «Беркут» робив те саме ще 1995-року. З вбитого так званими правоохоронцями патріота України і почнемо.

ВАСИЛЬ ТКАЧУК (1946-1995) — суспільний діяч, дисидент, один з фундаторів Київського братства ОУН-УПА, загинув у річницю битви під Крутами.

Василь Ткачук народився на Вінниччині, в багатодітній родині, постраждалій від повоєнного голодомору. На Донеччині здобув робітничу професію. Під час служби в армії будував шахтні установки для запуску стратегічних ракет у Пензенській області. У Києві працював машиністом на ТЕЦ, здобув спеціальність електромеханіка.

З часом пан Василь став членом Української Гельсінської Спілки, відвідував її зібрання. Коли почалася «перебудова», стає одним з фундаторів Київського Братства ОУН-УПА, згодом — членом ОУН під стягом Степана Бандери. Активно включається у справу відродження репресованих національних церков. Згодом стає першим головою Парафіяльної ради громади УПЦ КП.

29 січня 1995 року, у річницю загибелі героїв Крут, сталася трагедія. У Маріїнському парку зібралися свідомі кияни, і Василь Ткачук власноруч встановив березовий хрест на місці поховання киян, які загинули при наступі банд Муравйова на Київ. Далі скорботна процесія хресною ходою вирушила до Аскольдової могили, де відбулася панахида по героям Крут, яку відслужив син пана Василя отець Сергій. Отець Сергій розповідав:

«Для широкого загалу учасників вшанування героїв Крут все пройшло щиро і піднесено, усі розійшлися по домівках. Лише наша родина єдина мала відповідати перед злочинною владою за несанкціоноване встановлення хреста в пам’ять загиблих»

Василь Ткачук при спробі його арешту службами МВС та підрозділу «Беркут» загинув від підступного пострілу в спину, у власному помешканні. Офіційне слідство швидко було закрито.

Зазначимо, що все це відбувалося вже за часів незалежності. Відтоді минуло 26 років, а у ставленні так званих правоохоронців до людей не змінилося фактично нічого…

 

Далі піде мова про надзвичайну жінку. Якби юдина подібного обдарування жила у вільній країні, її доля напевно склалася б інакше – і визнання прийшло не після смерті, і не було б заслань та таборів…

 

ПАРАСКА ПЛИТКА-ГОРИЦВІТ (1927-1998). Горицвіт — мистецький псевдонім. Українська гуцульська художниця, фотограф, письменниця, казкарка, народний філософ, фольклористка, етнограф, діалектолог.

 

Народилася в сім’ї Штефана (Степана) Плитки, відомого у Косівському повіті коваля, людини освіченої, що знала кілька мов. Мати — Ганна, талановита ткаля та вишивальниця. Згодом сім’я перебралася до Криворівні. Параска закінчила лише чотири класи школи, однак завдяки батькові знала різні мови (зокрема, німецьку), тому під час Другої світової війни працювала перекладачем у сільській канцелярії.

1943 — самотужки дісталася Німеччини, аби вступити до університету. Та замість навчання, потрапила на службу до німецької родини, де потерпала від принижень. Повернувшись до Криворівні, долучилася до національно-визвольного руху, стала зв’язковою УПА під псевдонімом Ластівка, носила повстанцям до лісу харчі та теплі речі.

Узимку 1945 року тисячі засуджених молодих дівчат із Західної України товарними ешелонами відправляють до Сибіру. «Замість теплого одягу видавали закривавлені шинелі з розстріляних», — згадувала Параска Степанівна. В ешелоні на Колиму дівчина відморозила ноги, і її залишили в уральському тюремному шпиталі. Від ампутації її врятував грузинський лікар, якого вона із подякою згадувала все життя. Дівчині після цього довелось майже п’ять років пересуватися на милицях. З 1947 року відбувала термін у спецтаборі в Спаську (Казахстан).

У таборах познайомилася з юним грузинським художником, з яким довго переписувалася та в якого закохалася. Параска встигла переслати собі додому адресу коханого, проте батьки не схвалили це знайомство і батько знищив листа, тому Параска втратила зв’язок із коханим. Після повернення додому дівчина не змогла простити батька за такий вчинок, тому жила окремо і, пам’ятаючи свою любов, на все життя залишилася самотньою.

У 27 років повернулася до Криворівні, де місцеві жителі ставились до неї з обережністю, пам’ятаючи про заслання. Параска ніколи не обговорювала життя у таборах, вважаючи, що це принесе тільки ненависть і біль слухачам.

Спершу активно включилася у громадське життя, брала участь у толоках, працювала художником у лісгоспі, створила хор, займалась фольклористикою, письменницькою творчістю, малювала й фотографувала. Але згодом, можливо через драму в особистому житті, поступово усамітнилася для виконання даної колись (ще в ув’язненні) обітниці — славити Мир Божий.

З того часу вела аскетичний спосіб життя, жила з того, що приносили односельці. Параска не мала городу, бо віддала свою землю взамін того, щоб не зрубали двох її беріз на пагорбі біля хати, ніколи не тримала худоби. Коли працювала, могла не пустити на поріг навіть священика — потребувала цілковитої зосередженості.

У 1970-х роках водила експедиції по Карпатах, показуючи студентам гори. Кілька київських студентів подарували їй на знак подяки друкарську машинку, на якій Параска згодом друкувала свої твори. Плитка-Горицвіт передбачала недбалість у ставленні до її творчості по її смерті. Тому для книжок зробила паперові футляри, які захищали рукописи, а написані ікони дарувала людям.

Параска добре співала і грала на різних музичних інструментах, які сама виготовляла, самостійно освоїла фотопроцес.

Фотографувала художниця довколишні краєвиди, церковні обряди, сільські будні та портрети односельчан.

Останні роки прожила в злиднях і немічі, майже втративши зір. Часто харчувалася лише сухарями та чаями з карпатських трав. У її домі стояла труна і підписаний хрест, на якому лишалося вільне місце лише для дати. Похована в Криворівні.

Письменницький доробок Параски Плитки-Горицвіт об’єднаний під заголовком «Подарунок рідному краєві» — 46 великих рукописних і друкованих на машинці книг по 500 сторінок кожна, а також десятки маленьких книжечок з її ілюстраціями та в саморобних палітурках. Рукописи вирізняються винятковою каліграфією.

Серед них низка духовних філософських творів: «Молитва — дар Божий», «Помолімося за мир благости», «Небесному Престолу від підніжжя землі»…

Інший цикл творів — народний: «З народних повісток», «Співанке Гуцулсков говірков», книга-альбом «Доля гуцулки».

Упорядкувала словник гуцульської говірки, писала верлібри, казки й фантастично-пригодницький роман «Індійські заграви» про пригоди гуцулів в Індії, також вела щоденники.

Після кожної написаної книги Параска оформлювала її, робила витинанку, малювала ілюстрації. 2008 року видано першу книгу Плитки-Горицвіт — «Старовіцкі повісторькє», написану гуцульською говіркою з поясненням значень деяких слів. Написала книгу «Дівоче серце», де зібрала коломийки. Письменниця завжди говорила, що для неї книги були як діти.

Цикл малюнків «Шевченко в Карпатах» авторства Параски зберігається у Канівському музеї. Десятки робіт присвячені Іванові Франку та Лесі Українці. Серія «Доля гуцулки» розповідає про життя жінки у високих Карпатах. На її картинах є Шота Руставелі, Леся Українка, Іван Франко, Тарас Шевченко, Василь Стефаник, Оксана Петрусенко.

Параска писала не лише прозу, а й поезію, використовуючи гуцульський діалект (зокрема, поетична збірка «Варто мислити»). Вірші друкувала на машинці і писала кольоровими ручками, вкладаючи додатковий сенс у кольори тексту. Поезія, на відміну від прози, здебільшого на релігійні теми.

Мисткиня почала знімати в 1970-х і займалася фотографією майже до кінця життя. Більшість робіт були або втрачені, або пошкоджені.

Про те, що Параска була дуже талановитим і прискіпливим фотографом, знала обмежена кількість односельців. Вона ніде не виставляла своїх фоторобіт, а негативи й роздруковані світлини зберігала під ліжком. Частину з них випадково знайшли згодом у музеї в пакеті, на якому сама Параска написала колись «невдалі фотознімки, бліді».

Виявилося, що за життя Параска зробила понад 4000 світлин, фотографувала односелян і їхніх дітей, пейзажі, свята, природу тощо. На фотографіях можна простежити, як одні й ті ж люди з’являються на них у різний час: спочатку дівчинка, потім вона ж — уже доросла жінка, потім вона та її діти. Особливу увагу Параска звертала на Великдень, це свято вона фотографувала з року в рік. Знімки дозволяють побачити побут і життя простих людей, що живуть посеред Карпатських гір другої половини XX століття. Техніка виконання фотографій на дуже високому рівні. Фотографувати, проявляти і друкувати світлини Параска навчилася самостійно.

Параска все життя вивчала і досліджувала Гуцульщину, залишивши по собі великий доробок про історію, культуру і духовність краю. Сусідка Василина Харук пригадує Параску як жінку, закохану у природу, яка зберігала і добре знала гуцульські звичаї, обряди, говірку, вважаючи, що мова — це найбільше багатство народу.[2]

У Криворівні створено громадський музей Плитки-Горицвіт, він розміщений у хаті, де жила мисткиня. Упродовж перших п’яти років доробок Параски зберігався неналежним чином, експозиція не мала каталогу, проте згодом роботи почали систематизувати, переводити у цифровий формат.

Малюнки Параски Плитки-Горицвіт: http://uartlib.org/allbooks/kartini-z-narodnogo-zhittya-paraski-plitki-goritsvit-komplekt-listivok/

Дещо з її фотоспадку: https://supportyourart.com/news/parasca

І ще про Параску Горицвіт: http://www.korydor.in.ua/ua/stories/tut-i-zaraz-parasky-plytky-horytsvit.html

 

Про наступну іменинницю згадуємо не так через унікальність її дару, як через те, що ця талановита жінка майстриня своєю творчістю дає привід нагадати про таке явище в українському народному мистецтві як кролевецьке ткацтво.

 

ЄВДОКІЯ КОНОВАЛЕНКО (1931) — майстриня художнього ткацтва.

Народилась у місті Кролевець Сумської області – давньому центрі ткацтва, який був відомий своїми біло-червоними виробами ще у 17 столітті.

З 1938 року Евдокія працювала в Кролевецькій вишивальній артілі «Перше травня». З 1948 до 1986 рр. — на фабриці художнього ткацтва ткалею. З 1975 року – на посаді творчого майстра при експериментальній лабораторії по розробці художніх виробів. Майстриня народної творчості України є учасницею Всеукраїнських і міжнародних виставок декоративно-ужиткового мистецтва від 1966 року.

Більше дізнатися про кролевецькі рушники, зокрема про те, чому одним з популярних мотивів на них був двоголовий орел: http://lib.knukim.edu.ua/proekti-biblioteki/proekt-skarbi-nacii/krolevecki-rushniki/

Теж багато ілюстрований матеріал про кролевецьке ткацтво, в якому згадується і Евдокія Коноваленко: https://authenticukraine.com.ua/blog/kroleveckij-tkanij-rusnik

 

БОРИСЛАВ БРОНДУКОВ (1938-2004) — актор, якого називали «королем епізоду»

Народився в селі Дубова, під Києвом. З шести років на всіх святах читав довгі вірші. Десять класів закінчив з однією четвіркою, після будівельного технікума працював виконробом на будівництві. Згодом -на заводі «Арсенал», де грав у народному театрі.

Там його побачив ректор Театрального інституту ім. І.Карпенко-Карого Микола Задніпровський, який запропонував Брондукову вступити до інституту. З 1961 по 1965 рік навчався у Театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого. Брондуков був одним з найближчих друзів Івана Миколайчука, вони товаришували зі студентських часів. Раїса Недашківська, народна артистка України, однокурсниця Брондукова по театральному інституту згадує: «Боренька був приголомшливо талановитий. Його талант проявлявся не тільки на знімальному майданчику, а й у житті. У наші студентські роки він постійно всіх нас смішив. Просто доводив всіх до сліз, а сам в цей час залишався дуже серйозним»

Як кіноактор дебютував 1962 року у фільмі Сергія Параджанова «Квітка на камені».

У 1968 році — нагороджений дипломом Всесоюзного кінофестивалю у Ленінграді за найкращу чоловічу роль у фільмі «Камінний хрест».

знявся у понад 110 фільмах, в тому числі у стрічках «Афоня», «Осінній марафон», «Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона», «Вас чекає громадянка Ніканорова», «Будь здоровим і прощай», «Небезпечні гастролі», «Зелений фургон», «Ми з джазу».

У кіно не грав головних персонажів. Він відмовлявся від центральних ролей, якщо вони йому не подобалися і завжди міг, за його словами, з будь-якого епізоду «зробити цукерку».

Востаннє на екрані з’явився у 1997 році в картині «Хіппініада, або Материк любові», але після третього інсульту (1997) він не розмовляв і не вставав з ліжка.

Інтерв’ю з сином Брондукова – Богданом: http://www.golos.com.ua/article/187619

Інтерв’ю-спогад про актора – від режисера Павлловського: https://ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=1282

Стаття про Брондукова: https://gazeta.ua/articles/culture/_zgaduyemo-borislava-brondukova-meni-hto-pirizhok-dast-hto-bulochku/823456

 

Наступний геряй нашого огляду – може і не найвидатніший поет сучасності, але людина рідкісної сили духу. Його приклад вкотре доводить – натхнення і наполеглива праця важать більше, ніж фізичні вади.

ВАСИЛЬ ЛЯЩУК (1948) — поет и перекладач.

Народовся в селі Старий Почаїв, тепер м. Почаїв, на Тернопільщині. Живе в м. Рівному.Від народження не бачив правим оком, а ліве бачило лише на 3%. У 40 років втратив рештки зору.

Закінчив філологічний факультет Рівненського педінституту. Займався у літстудії при інституті, де потоваришував з Григорієм Чубаєм (про нього – в огляді за 23 січня), Ярославом Мічудою, Петром Цециком, Михайлом Саченком, Василем Моругою, Миколою Пшеничним, Миколою Тимчаком.

Василь ЛЯщук друкувався на сторінках багатьох газет та журналів, брав участь у літературних заходах. Володіє англійською, німецькою, есперанто, церковнослов’янською мовами.

Видав кілька поетичних збірок: «Почаївська мозаїка» (1992),  «Нас не буде — буде наша спрага» (1997), «Тьмі наперекір» (1998), «Ноша бджоли» (2000), «Моє помешкання» (2005), «Дзвіниця» (2008),  «Юності щемливий плин» (2009), «Запахла нехворощ і м’ята» (2010), «Волинські обереги» (2012).

Більше про поета: http://libr.rv.ua/ua/virt/100/

 

Приклади поезій Лящука:

***

Запахла нехворощ і м`ята,

Запах любисток і ромен.

Живу диханням цих імен,

В життя моє внесла їх мати.

У хаті – царство синюватих,

Зворушливо пахких імен.

Запахла нехворощ і м`ята,

Запах любисток і ромен.

Ніяке нині в нас не свято –

Звичайний добрий, літній день.

Мене ж бентежить світ імен,

Бо в них – і мрія, й люба мати…

Запахла нехворощ і м`ята.

 

***

Всі дороги пахнуть нам весною:

Бухарест, Варшава, Таллінн, Прага…

Ми нічого не візьмем з собою.

Нас не буде – буде наша спрага.

Одержимі щирою любов’ю,

Де в нас ліва, знаємо, де права.

Ми нічого не візьмем з собою.

Нас не буде – буде наша справа…

 

ВОЛОДИМИР АФАНАСЬЄВ (1949) — художник, графік, автор книг з мистецтва.

Народився на Одещині, закінчив Одеський педагогічний інститут ім. К. Д. Ушинського, працював вчителем, організував дитячу художню школу у місті Арциз, яку очолює донині.

Учасник квартирних виставок, які організовувалися одеськими художниками–конформістами у 1980р. Брав участь в обласних, республіканських, всесоюзних та міжнародних художніх виставках. Роботи художника зберігаються в музейних, приватних і галерейних колекціях України, Франції, Англії, Німеччини, США.

Подивитися роботи художника: https://imonuau.wixsite.com/izmail-art/afanasyev-volodymyr,  http://www.oweamuseum.odessa.ua/full/2014_vladimir_afanasyev/s01.htm

 

 

Той нечастий випадок, коли до оглядів потрапляє бізнесмен. Звісно ж, не через статки, а через зацікавленість сучасним мистецтвом.

 

АНДРІЙ АДАМОВСЬКИЙ (1962) – бізнесмен, меценат, колекціонер сучасного мистецтва. Сфера діяльності — комерційна нерухомість, рітейл, комунікації зв’язку. Співзасновник Фонду українського авангардного мистецтва, якому належить одна із найбільших колекцій творів українського та російського мистецтва другої половини XIX – початку XX століття.

Народився в столиці Киргизстану Бішкеку (на той час – місто Фрунзе).

Навчався у Киргизькому національному університеті за спеціальністю «Прикладна математика», до 1989 року працював інженером, старшим викладачем на факультеті програмування Киргизького держуніверситету.

Згодом працював у Москві, остаточно оселився в Україні ще в 1990-х.

Першим великим бізнесом Адамовського стала телекомунікаційна компанія «FARLEP». Вона обслуговувала більш ніж 200 тисяч клієнтів. Згодом бізнесмен продав  цей актив групі компаній «SCM» Рината Ахметова.

У неофіційному рейтингу найбагатших людей України, який складає журнал «Новое время», за підсумками 2018 року Адамовський опинився на 63-му місці зі статками в в $93 млн.

Адамовський — член наглядової ради Національного музею «Київська картинна галерея» та Одеського художнього музею.

У 2009 році заснував в Києві Центр сучасного мистецтва М17, який знаходиться за адресою вулю Антоновича, 102-104. Це один з найбільших в країні виставкових простірів, який дозволяє реалізовувати масштабні проекти.

У 2010 році на аукціоні Sotheby’s Адамовський спільно з партнерами придбав унікальну колекцію картин одеських авангардних художників початку XX ст.

З 2015 року як співпрезидент «Ваад» бере участь у реконструкції ритуального Будинку прощання на чернівецькому єврейському цвинтарі «Бейт-Кадішін», збудованого у 1905 році.

У 2018 році став співзасновником Клубу колекціонерів. Основна задача останнього — розвиток сучасного мистецтва України.

У 2018 році заснував Фонд Adamovskiy Foundation. Діяльність Фонду має некомерційний характер і націлена на збереження та вивчення культурної спадщини України та країн Східної Європи. Предметом уваги Фонду є: мистецтво кінця XIX сторіччя (передвижники), межі XIX – ХХ сторічь (Срібна доба), художники «Паризької школи», авангардні течії ХХ сторіччя (супрематизм, конструктивізм, футуризм та інші), сучасна скульптура, сучасне українське мистецтво.

У 2019 році започатковано професійну премію для скульпторів M17 Sculpture Prize, покликану збільшити популярність скульптурних медіа в Україні.

Серед реалізованих проектів: виставка колекції Андрія Адамовського в Національному музеї «Київська картинна галерея», виставка робіт із колекції Якова Перемена в Національному художньому музеї України.

Сайт  Центра сучасного мистецтва М17 – з розкладом виставок і купою інформації для відвідувачів і митців: https://m17.kiev.ua/

 

Наступний іменинник – з тих, хто не дає застигнути в часі мистецтву бандури і справами доводить, що цей інструмент незамінна складова сучасної української музики.

 

ІВАН ТКАЛЕНКО (1977) – музикант, композитор, бандурист, мультиінструменталіст.

Ріс у місті Хорол Полтавської області. Навчатися музиці почав у хорольській музичній школі по класу скрипки в 1984 році. Згодом покинув навчання через гру у ВІА Хорольського будинку піонерів на бас-гітарі.

З 1993 по 1995 рік навчається у Студії при Державній заслуженій капелі бандуристів України. З 1996 по 1997 рік – служить у лавах Національної гвардії України, грає в ансамблі/оркестрі військової частини.

З 1997 по 2018 рік – артист Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Г. І. Майбороди. З 2000 року – музикант гурту Гроно, Тараса Петриненка. З 2007 по 2009 рік – музикант гурту Гайдамаки. З 2011 по 2018 рік викладає бандуру у Студії при Національній заслуженій капелі бандуристів України ім Г. Майбороди. З 2018 року – незалежний концертуючий/сесійний музикант.

Пише музику для електробандури, винахідник системи визвучення бандури (електробандура), вперше застосував паралельну обробку бандурного сигналу, використовує комп’ютерну обробку під час гри.

Заснував Майстерня Вправних Бандуристів, це організація, яка ремонтує та обслуговує бандури, виготовляє стійки до бандури, встановлює системи визвучення бандури (електобандура).

Співпрацював з багатьма сучасними музикантами, які працюють в різних жанрах:  Олександр Піпа, Тоня Матвієнко, Володимир Ткаченко, Оксана Білозір, Тарас Петриненко, Kozak System, Сокира Перуна, KoloYolo, СонЦе, Любомир Мельник, проект VILNA, Quattro corde, гурт Vroda, хор Хрещатий Яр.

Брав участь у запису спільного альбама Тараса Чубая та гурту Kozak System «Пісні самонаведення». (до слова – дуже рекомендую: https://www.youtube.com/watch?v=mtUz7GnLw6c&list=PLHHp8yv0V6746JX2kQQGrgog3p4S9SeBz).

Послухати самого Ткаленка:

 

РУСЛАН ГОРОВИЙ (1976) —журналіст, автор проекту «Служба розшуку дітей», режисер-документаліст, поет і музикант, письменник.Співзасновник видавництва «ТаТиШо».

Народився в місті Конотопі Сумської області. Вступив у Конотопський електро-механічний технікум. Після розвалу СРСР перспектив не було, тож, кинувши на третьому курсі навчання, подався в мандри Європою.

Після повернення зайнявся журналістикою, з 1998-го року працює в телекомпанії «Магнолія-ТВ», зокрема, в програмі «Ситуація»  на каналі ЧП.INFO.

У 2006-му році закінчив з відзнакою Інститут кіно і телебачення КНУКіМ за спеціальністю режисер кіно і телебачення.

З 2001-го року Горовий займається розвитком проекту «Телевізійна служба розшуку. Допоможімо дітям!». Проект відомий нині як «Служба розшуку дітей», завдяки йому знайдено понад 1300 дітей.

З часів Євромайдану долучився до волонтерського руху, бере участь у діяльності Благодійного фонду «Вільні UA». Разом із Володимиром Регешею допомагав вихованцям Ладижинського та Меджибізького інтернатів.

Руслан Горовий брав участь у дубляжі фільмів українською мовою та сам знімає короткометражні та документальні фільми. Зокрема, в вільному доступі є художня короткометражка Страшна казка за мотивами його оповідання.

Навесні 2013 на ЧП-ІНФО відбулася прем’єра документального фільму, присвяченого Куренівській трагедії. Інша документальна стрічка – «Система» змальовує побут службовців пенітенціарних установ Півдня України.

11 квітня 2015 року телеканал ЧП-ІНФО показав прем’єру документальної стрічки Горового «Укропи Донбасу», присвяченої огляду подій на Сході України з точки зору проукраїнських луганчан. Головний герой стрічки був одним з багатьох, хто пережив арешт і катування з боку незаконних військових формувань «ЛНР» за свою громадянську позицію та підтримку українських військових.

З ініціативи громадських діячів, діаспорних громад, а також і дипломатичних представництв, покази стрічки відбулися у різних країнах та навіть у штаб-квартирі ООН.

Джерелами лютературної творчості Горового творчості часто є спогади старших, міські легенди, а головним чином – власний багатющий життєвий досвід. В численних оповіданнях він викриває проблеми соціальної несправедливості, економічних (часто кримінальних) процесів становлення капіталізму, духовної кризи пов’язаної з розпадом радянської ідентичності та становленням української самосвідомості; їм властиві гостра соціальна тематика, захопливі карколомні сюжети, психологізм.

З середини 2000-х Руслан Горовий у прозі послуговується виключно українською. Так само, українською веде сторінки в соціальних мережах. Є активним учасником творчого об’єднання україномовних блогерів Якздрасті.

В творах останніх років Руслан Горовий часто звертався до спостережень у своїх волонтерських мандрівках на Схід України.

13 вересня 2013 року відбулася презентація чергової книги Руслана Горового “Гагарін і Барселона».

За рік була представлена п’ята книга Руслана Горового “Ген воїна”. Ілюстрації до неї виконав Андрій Єрмоленко (про нього дивіться в огляді за 24 січня).  Книга вміщає чотири твори, один з яких присвячений долі льотчика-учасника АТО. Оповідання Нижче неба характеризували як розповідь про війну без пафосу. Дія ще одного твору — фантастичної повісті Ген воїна повертає читачів до Зони відчуження та розгортається на тлі спільної російсько-української військової операції, що обертається відкритим протистоянням; на презентації книги в Києві Борис Захаров назвав цю історію написану кілька років тому «передбаченням нинішньої війни».

Чергова книги Горового — “Казки на ніч”. Це збірка коротких есеїв та оповідань, які автор щодня викладав на своїй сторінці у мережі facebook. У лютому 2016 доповнені новими історіями “Казки на ніч” виходять у бібліотечці Клубу сімейного дозвілля.

2016 року Руслан Горовий став одним із засновників видавництва «ТаТиШо». Первістком новоутвореного видавництва стала його восьма збірка “40 …або чому чуваки не святкують”.

У своїй рецензії до збірки Ольга Герасим’юк пише: «Нічого веселого чи смішного. Нічого однозначно доброго й щасливого… Часто хочеться заревіть… І часто — від того, що там немає позерства, декорацій, від того, що там описані ті — кого ти знаєш у цьому, ненаписаному житті, і саме такими, без прикрас, ти їх знаєш.

Друга книжка Горового у видавництві «ТаТиШо» з’явилася 2017 року. “1000 і 1 ніч війни” вийшла з присвятою Данилові Дідіку, 15-річному хлопцеві, загиблому внаслідок теракту під час маршу єдності в Харкові 22 лютого 2015 року.

2018-го у співпраці з видавництвом «Люта справа» вийшла друком нова книжка “Усі ми родом не з Києва”. Збірка складена переважно з гумористичних новел, певним чином продовжує оповіді з попередньої книги, розширюючи географію на десятки інших українських містечок.

Минулого року вийшла чергова книжка – «Про людей» — Київ: ТаТиШо, 2019.

Сторінка видавництва в ФБ – Видавництво “ТаТиШо”

Інтерв’ю з Горовим за 2016 рік  https://detector.media/community/article/115146/2016-05-16-rezhiser-i-pismennik-ruslan-gorovii-viina-duzhe-strashna-shtuka-vona-robit-lyudei-inshimi/

І за 2019 – https://www.radiosvoboda.org/a/30111018.html

 

Пом’янемо захисників України і нашого з вами мирного життя – баз «русского міра».

 

РОМАН ГОРБЕНКО (1974-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Стадниця на Київщині.

1995 вступив на військову службу за контрактом, яку проходив у Бердичеві, згодом був переведений до Рави-Руської на Львівщину. Після звільнення в запас працював електриком на Стадницькому спиртовому заводі, з 2012 — у СТОВ «Дібрівка агросервіс» та ТОВ “Агрофірма «Хліб України».

У зв’язку з російською збройною агресією проти України в серпні 2014 призваний за частковою мобілізацією.

Солдат, заступник командира бойової машини — навідник-оператор БМП 30-ї ОМБр. З осені 2014 брав участь в АТО, зокрема у боях за Дебальцеве.

Загинув 4 березня 2015 поблизу смт Луганське т. зв. Світлодарської дуги внаслідок обстрілу терористів. Під час ротації троє вояків їхали на БМП у бік Луганського, біля взводного опорного пункту «Павло-30» у машину влучив снаряд, Роман загинув у БМП.

Без Романа лишилися батьки, дружина та троє дітей.

 

ДЕНИС ДРОБНИЙ (1984-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Дінпродзержинську, закінчив медичне училище. На фронт пішов добровольцем. Санінструктор 74-го окремого розвідувального батальйону.

З серпня 2014-го боронив Україну від російської агресії. Загинув 5 вересня під час виконання розвідувальною групою бойового завдання в районі міста Мар’їнка — коли Денис зачепив розтяжку, спрацював вибуховий пристрій. Загинув, прикривши своїм тілом інших бійців.

Залишились батьки та сестра.

 

ІГОР ЖАДЬКО (1976-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Гадяч, здобув професію машиніста-тракториста. Проходив строкову службу в аеромобільних військах, механік БТР. Демобілізувавшись, працював у ПП «Будівельник».

14 лютого 2015-го мобілізований, солдат 25-ї окремої аеромобільної бригади. Після проходження підготовки на Житомирському полігоні направлений у зону бойових дій.

15 червня 2015 року загинув під містом Горлівка під час виконання бойового завдання.

Без Ігоря лишилися батьки, брат, дружина, донька.

 

ВАСИЛЬ ВИХОПЕНЬ (1993-2014) — молодший сержант, старший оператор протитанкового взводу 24-ї Залізної імені князя Данила Галицького окремої механізованої бригади (Яворів) Сухопутних військ ЗСУ.

Народився в селі Вихопні Львівської області. ЗДубув професію «столяр, виробник художніх виробів з дерева»[1].

На весні 2012 року був призваний на строкову службу в 80-му окремому аеромобільному полку Високомобільних десантних військ (з 2015 року – 80-та окрема десантно-штурмова бригада; військова частина А0284; місто Львів).

Весною 2014 року Василь Вихопень мобілізований до лав ЗСУ. Служив у 24-й Залізній імені князя Данила Галицького окремій механізованій бригаді Сухопутних військ ЗСУ. З літа 2014 року брав участь в АТО.

11 липня 2014 року в районі села біля Зеленопілля Луганській області  російсько-терористичні угрупування обстріляли з РСЗВ «Град» блок-пост українських військових, в результаті обстрілу загинуло 19 військовослужбовців, серед них і Василь Вихопень

Залишились батьки.

 

ВАСИЛЬ КІРІС (1966- 2014) — солдат ЗСУ.

Рдом з Вінничини. Був дуже працелюбною людиною: вирощував фруктовий сад, розводив голубів, захоплювався бджільництвом, малював, випалював по дереву.

З початком війни допомагав чим міг, в серпні 2014-го мобілізований. Розвідник-далекомірник, 54-й окремий розвідувальний батальйон.

10 грудня 2014-го загинув у бою з терористами поблизу населеного пункту Нікішине Донецької області під час «перемир’я», коли українським силам не було дозволено відкривати вогонь у відповідь — підкрадалася російська «морська піхота». На 10 терористів було 4 українських бійців, після доповіді «вище» поступив наказ: два бійці мали терористів відігнати, але без пострілів, росіяни їх заманили в пастку, стріляли з підствольних гранатометів, добивав снайпер.

Вдома лишилися дружина та троє дітей.

 

ДМИТРО АНТИКОВ (1995—2019) — старшина НГУ.

Народився в місті Ніжин на Чернігівщині. Восени 2013 року призваний на строкову військову службу, з січня 2015-го — на військовій службі за контрактом.

Від 2016-го —старшина, головний старшина 2-ї гаубичної артилерійської батареї гаубичного артилерійського дивізіону 4-го батальйону НГУ. Навчався в Ніжинському університеті ім. Гоголя на історико-юридичному факультеті, у червні 2019 року закінчив і здобув диплом бакалавра.

23 жовтня 2019 року загинув під час виконання бойової задачі на передовій — поблизу селища Новолуганське на Світлодарській дузі. Рухаючись на спостережний пост у густому тумані, не помітив обірвану лінію електропередач біля зруйнованого обстрілами будинку й зазнав смертельного ураження струмом.

Без Дмитра лишились батьки, сестра та дружина, з якою побралися за місяць до того.

 

АЛЬБЕРТ ПАДЮКОВ (1971- 2014) — солдат ЗСУ.

Закінчив Ужгородський ВНЗ. У 1990-х переїхав до Києва, де одружився. У вільний час добре малював. Активіст Революції гідності, член ПП «Удар», Народної ради Деснянського району.

В часі війни — доброволець, солдат, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

19 серпня 2014-го загинув у боях під Металістом.

Вдома лишилась дружина і син.

 

ПАВЛО МАЗУР (1988-2014) — солдат ЗСУ.

Жив у смт. Ружин Житомирської області, де працював у ДП «Ружин-молоко».

11 серпня 2014 року призваний за мобілізацією до ЗСУ, направлений для проходження служби до 50-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону.

Загинув 21 серпня 2014 року під час обстрілу російськими бойовиками позицій українських військових з БМ-21 «Град» поблизу с. Старогнатівка (Тельманівський район, Донецька область) в 15 км від кордону з Російською Федерацією.

Залишились дружина та 6-місячний син.

 

ВІТАЛІЙ ТКАЧ (1976-2014) — солдат ЗСУ,

Народився в селі Вікторівка Ширяєвського району Одеської області. Згодом родина переїхала до села Смолянка Кодимського району. У Кодимському СПТУ № 45 здобув фах тракториста-машиніста. Повернувшись до Смолянки, працював на місцевому Колективному сільськогосподарському підприємстві «Світанок», трактористом та помічником комбайнера. Після закриття підприємства працював на різних роботах. У 1994 році одружився.

Під час російської збройної агресії проти України був призваний за частковою мобілізацією. Солдат, стрілець-помічник гранатометника механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону 28-ї ОМБр.

З 23 вересня 2014 року виконував завдання в АТО у Донецькій області в районі міста Мар’їнка.

Загинув 6 жовтня 2014 року кульового поранення під час чергування на блокпосту біля Мар’їнки.

Залишились батьки, дружина, син і донька.

 

ІГОР ГАВРИЛЯК (1986-2020) – солдат ЗСУ.

Народився Львові. Дата та місце народження: 1 вересня 1986 р., м. Львів.

В часі війни – солдат, 72-ОМБр.

Загинув у день свого народження, 1 березня 2020 р. на позиції біля с. Катеринівка, Попаснянський район, Луганська область. Ігор Гавриляк став 313-м бійцем з Львівської області і 97-м львів’янином, який загинув на російсько-українській війні.

 

Залишились батьки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада